Шевченкознавство
у Київському університеті (1931–1940)

Звернення науковців до шевченкознавчих студій у 30-40 х рр. ХХ ст. мало своєрідну специфіку. Методологічні рамки цих досліджень були визначені чіткими ідеологічними настановами, що формувало й відповідний дискурс.

Інтелектуальний потенціал для осягання сутності національного Шевченкового генія дослідники безумовно мали, але здійснювати науковий пошук на належному фаховому рівні було вкрай небезпечно, тому на різноаспектні праці годі було й сподіватись.

Чого варті, наприклад, назва і зміст статті Є.Кирилюка "До проблеми класовості Шевченка. Методологічні зауваження" // Життя і революція. – К. – 1931. – №3 – 4 чи статті А.Костенка "Великий поет-революціонер" // Всесвіт. – 1934. – №4, чи Є.Шабліовського "Великий поет революційної демократії" (Т.Г.Шевченко) // Літературна газета. – Х.–К., 1934. – 10 березня.

Отже, неминуче й закономірно вчені стали зосереджуватись лише на історико-літературних дослідженнях, мовознавчих і фольклористичних, полишивши надії на здійснення кваліфікованих теоретико-літературних, мистецтвознавчих, психолого-філософських розробок.

Порівняльні студії здійснювались лише в ареалі російсько-українського контексту і виключно заради фіксації найпринциповішої подібності Шевченкового ідейно-естетичного комплексу "прогресивним тенденціям" літератури російської.

Найтиповішими пропагандистськими публікаціями, що відповідали цій тезі, були статті та праці Є.Шабліовського, як, наприклад: "Шевченко і Чернишевський" // Історик-більшовик. – Х., 1934. – №1., чи "Шевченко і російська революційна демократія" – К., 1935; статті Ю.Йосипчука "Шевченко і Добролюбов" // Більшовик України. – Х. – К., 1936. – №3; "Пушкін і Шевченко" // Вісті. – К., 1937; ряд статей П.Колесника "Гоголь і Шевченко" // Вісті. – К., 1937. – №58; "Пушкін, Шевченко і Куліш" // Літературна газета. – К., 1937. – №12, "Шевченко і російська література"// Пролетарська правда. – К., 1937. – №56; статті Б.Буряка "Шевченко і російська революційна демократія" // Молодий більшовик. – К., 1938. – №11; стаття М.Русанівського "Т.Г.Шевченко і М.Ю.Лермонтов" // За радянські кадри. – К., 1939. – №37; стаття Ю.Зданевича "Шевченко і Некрасов" // Київський державний університет. Студентські наукові праці. Збірник 6. Серія: Історія. Право. Література. – Вип.2. – К., 1940; праця Д.Тамарченко "Поезія Шевченка і російська революційно-демократична література" // Інститут мови і літератури АН УРСР. Наукові записки. – К.,3 1946. – Т.2.; стаття М.Бернштейна "Шевченко і російська література" // Дніпро. – К., 1947.

Врахування європейського культурологічного аспекту не превалювало, але все-таки маємо декілька статей С.Савченка, зокрема, "Шевченко і світова література" // Радянська література. – К., 1939. – №7, яку прокоментуємо нижче, та його ж стаття "Іронія і гнів" (Шевченко і Гейне) // Літературна газета. – К., 1939. – №22; доповідь І.Пільгука "Вплив Шевченка на культурно-громадське життя Західної України" // Пам'яті Т.Г.Шевченка: Збірник доповідей, читаних на ювілейній шевченківській сесії АН УРСР 9-10 березня 1943 р. – М., 1944; стаття О.Дорошкевича "Шевченко і слов'янський світ" // Радянська Україна. – К., 1945. – №48; захист кандидатської дисертації М.Чубачем "Антична і біблейська класика в творчості Т.Г.Шевченка" // Автореферат дисертації – К., 1946 (Кафедра західно-європейської літератури) .

Зрозуміло, що національна самість Поета в подібних працях або принципово не помічалась, або трансформувалась дослідниками концептуально так, що основний наголос все-таки робився на народності й революційному демократизмові, як провідних засадах творчості Шевченка.

На ці котурни псевдоістин змушені були ставати всі без винятку шевченкознавці – і О.Дорошкевич, і Б.Навроцький, і Є.Шабліовський, і Є.Кирилюк, й навіть П.Филипович, який був одним із фундаторів шевченкознавства у 20-х р. ХХ ст.

Стаття П.Филиповича "Шевченко і Платон Симиренко" (З кола боротьби за Шевченка) була надрукована у №3 видання "Життя і революція" за 1933 р. У ній автор заперечує "коментарі фашистського проводиря СВУ С.Єфремова", вміщені в ІІІ–ІV томах академічного видання Шевченкових творів, що з'явились у 1927–1939 рр. за його ж редакцією як такі, що мають "документальний характер". Коментуючи взаємини Шевченка і Платона Симиренка, а саме відомий факт спонсорства останнього на видання "Кобзаря", та взаємини поета із родиною Яхненків, П.Филипович в оцінці написаного С.Єфремовим, а раніш написаного О.Гермайзе, бачить "справжню апологію капіталізму та намагання ввести в рамки буржуазного світу й Шевченка" [Павло Филипович. Шевченківські студії. – Черкаси. – 2002, 142].

Не менш показовою є стаття П.Филиповича "Шевченко в боротьбі з українською дворянсько-поміщицькою літературою (передмова до "Другого Кобзаря")", що вийшла друком у тому ж виданні наступного року (1934). У цій публікації П.Филипович більше уваги приділяє засадничим моментам наукового доробку С.Єфремова. Керуючись настановами марксиського шевченкознавства, автор змушений викривати "помилки" свого вчителя й колеги у розробці т.зв. "теорії єдиного потоку" в розвитку основ "національної з демократичним змістом літератури" [I, 146]; також у потрактуванні тези "Котляревський як батько нової української літератури", що необхідна була для "пробудження національної схеми безперервного й безкласового процесу розвитку української літератури" [І, 147], та у свідомому притлумлені С.Єфремовим класового антагонізму між Кулішем і Шевченком. Для цього автор статті використовує праці С.Єфремова від 1907 року і до 1927 року.

Висвітлення змісту Шевченкової передмови до "Кобзаря" базується на тезі, що ніби Шевченко поціновував своїх попередників, а саме Котляревського, Гулака-Артемовського, Квітку-Основ'яненка, виходячи лише з того, чиї класові інтереси вони репрезентували. Попередники Шевченка визначаються як "дворянсько-поміщицькі письменники", що в принципі мало на меті закреслити все написане С.Єфремовим про Шевченка та нову українську літературу.

Має рацію Володимир Дорошенко у статті "Шевченкіана Павла Филиповича", коли констатує, що "колишня дослідницька" притомність повертається до П.Филиповича лише в третьому і четвертому розділі статті, де вперше в науці зроблено спробу прокоментувати глузливо-іронічні висловлювання Т.Шевченка на адресу "іноплемінних журналістів", які "кричать о единой славянской литературе, а не хотят і заглянути, що робиться у слов'ян; з української літератури хвалять у своїх публікаціях те, що "найпоганше..." [212].

П.Филипович достеменно аналізує рецензію М.Полевого на п'єсу К.Тополі "Чари" та позитивну оцінку даного твору М.Костомаровим у відомому дослідженні 1843 року "Обзор сочинений, написанных на малороссийском языке". Власне, П.Филипович наполягає на тому, що критична оцінка Шевченком цих праць свідчить про "його чітке розуміння теорії офіційної народності" М.Полевого, яка базувалась на імперській культурологічній концепції.

Часописи початку 30-х років наповнені матеріалами, у яких автори, ті, звичайно, хто знайшов у собі для цього сили, катують власну душу і гідність, наукове сумління та ідеали, беручи на себе всілякі ідеологічні огріхи. Зауважити, що подібні матеріали читати просто гірко, все одно що взагалі нічого не зауважити, бо перед нами лише одна із сторінок тодішньої трагедії української інтелігенції, драма зламаних доль, яка, на жаль, неодноразово повториться.

Так, у відкритому листі Б.Навроцького із симптоматичною назвою "У наступ проти власних помилок" ("Життя і революція". – К., 1932. – №4) автор переглядає основні етапи свого наукового розвитку, відмовившись від засад порівняльного літературознавства та теорії лінгвістичної поетики Гумбольдта – Потебні, на основі яких була написана його праця "Мова й поезія" (1924). Він також заперечує власні тези, що були концептуальними для вченого в період праці над монографією про "Гайдамаків" Шевченка і зазначає, що неналежно акцентував революційне значення твору.

Спеціально аналізується книга "Шевченкова творчість" (1930), зокрема, роль у ній ідеї, як основного стильового компоненту. Це приводить автора до необхідності самокритики такого кшталту: "... Одною з найгрубіших моїх помилок тут є й те, що я заплутався в класовому аналізі бази Шевченкового поетичного стилю. Я виводжу цей стиль із залежності від фольклору, як традиції "селянської". Отже, у такому разі, "це суто безклясове найдемівське розуміння фольклору з усіма наслідками цього.... Всім цим змазується і вся моя боротьба з буржуазно-формалістичними спробами Шамрая й інших дослідників відірвати Шевченків поетичний стиль від його клясової бази й об'єктивно я тим самим прилучаюсь до них". І далі в тому ж дусі, не забуваючи засудити й "вузьконаціоналістичні" позиції Єфремова, на які раніше автор спирався, зокрема, в роботі "Про соціяльну основу "Гайдамаків".

Протягом 1931–1932 років О.Дорошкевича змусили також написати декілька праць, у яких він повинен був каятися у власних "помилках" ("Автореферат" проф. О.К.Дорошкевича з приводу його книги "Етюди з шевченкознавства" // Літературний архів. – Х., 1931 Кн. 4–5; "Подбаймо за повне, науково-перевірене видання творів Т.Шевченка // За Радянську Академію. – К., 1932. – №14).

Його колеги активно включились в цькування керівника Київського філологічного інституту Шевченка О.Дорошкевича (А.Костенко "Переходова доба" проф. О.Дорошкевича // Літературний архів. – Х., 1931. – Кн. 1–2). Також було ініційоване владою "Обговорення автореферату О.К.Дорошкевича на тему про "Етюди з шевченкознавства" // Літературний архів. – Х., 1931. – Кн.. 6, у якому вченого звинувачували в "буржуазному націоналізмові" і т.п.).

Така прискіплива увага більшовицької цензури до книжки О.Дорошкевича "Етюди з шевченкознавства" (1930) цілком логічна, бо праця мала науковий характер і була далека від декларативної фразеології.

Як тут не згадати самого Тараса Шевченка із його вистражданим словом: "Серце болить, а розказувати треба..."

ТЕОРЕТИКО-ЛІТЕРАТУРНИЙ АСПЕКТ

Стаття Б.Навроцького "Проблеми Шевченкової творчої методи", надрукована в часописі "Життя й революція". – 1932. – №10, констатує превалювання марксо-ленінської (як тоді писали – Я.В.) ідеології в усіх можливих вимірах, ідейних та естетичних насамперед.

Автор звертається до творчості поета з метою пізнання її "революційного єства". Відзначає, що це конче необхідно зробити, оскільки в дореволюційному шевченкознавстві, зрозуміло, це питання навіть не поставало.

На погляд Б.Навроцького, проблему Шевченкової творчої методи треба вирішувати, пам'ятаючи про Ленінське гасло боротьби за культурну спадщину. Але попри зрозумілу заідеологізованість цієї фундаментальної настанови, автор цілком має рацію, коли стверджує, що з'ясування питання "стилю" й "творчої методи" Шевченка на теоретичному рівні веде до глибшого аналізу фактичного матеріалу.

Уважний читач помітить, що автор підкреслено демонструє відданість ідеологічним настановам, оскільки зміну стильових формацій у Шевченковій творчості трактує як наслідок певних процесів класової боротьби, а з іншого боку – "як чинник цієї класової боротьби на тодішньому літературному фронті". Тому, коли мова йде про генезу і функції стильових формацій, автор змушений спочатку вдаватися до широких екскурсів у політизовану більшовиками історію класових взаємин, як у попередніх статтях, розлого цитуючи Леніна, Маркса та Енгельса.

Б.Навроцький пише, що в Україні романтизм є проявом класової ідеології феодального, почасти збуржуазілого українського поміщицтва, "що мріяло солодко про гетьманщину, хоч не збиралося повставати за неї проти російського царату, який захищав його від більшої й безпосередньої загрози – від селянської революції". Тому там, де поміщики-романтики милуються минувшиною та ідеалізують козацьку старшину, Шевченко "як речник революційної кріпацької голоти" захоплюється гайдамаччиною, паліївщиною і вже в "Гайдамаках" дає принципово нове бачення і боротьби в українському селі, і відбиття цих процесів у фольклорі, творчо розвинувши ті ідейні та естетичні тенденції, які не відображали у своїй творчості письменники, яких автор звинувачує в сервілізмі до російського царату, фальшивому націоналізмові та реакційних соціально-політичних принципах (А.Метлинський, Є.Гребінка, П.Білецький-Носенко та інші).

Автор також цитує свого сучасника А.Річицького, який у статті "До проблеми нації в Шевченка" – Літ. Архів. – 1930. – ч. І – ІІ. – С. 24 твердить, що Шевченко ставив у своїх історичних творах проблему нації кінець кінцем по-революційному, "як проблему буржуазно-демократичної революції, але з таким соціяльним змістом і з таким завданням, що в історичному аспекті переростають її рамки".

Отже, перша констатація Б.Навроцького стосується того, що романтизм ранньої творчості Шевченка принципово інакший, оскільки по-іншому "трактується проблема нації, ніж це робило українське "провансальське панство". Про це свідчить, наприклад, поема "Заступила чорна хмара..." (1848).

Шевченків романтизм є безкомпромісним у національному питанні ("Кавказ", "Щоденник"), що спонукало поета, за версією дослідника, відійти від романтизму й перейти до реалізму, але не суто буржуазного ґатунку, а навпаки, до реалізму речника революційного селянства.

Звичайно, адекватною даниною добі є й такі зауваги автора: "відгуки націоналістичних перекручень Шевченкової творчості слід вважати всіляким намаганням розглядати її тільки під кутом зору формального перехрещення стильових тенденцій "народно-пісенної" та "книжної" в різних національних її формах", або "... Шевченків романтизм, розвиваючи і фольклорні мотиви й історичні, вкладає в них по суті своїй революційний зміст, що найчастіше переборює всі формальні хиби, історичні недоречності тощо, й б'є зрештою по основному клясовому ворогові революційної кріпацької голоти – російському царатові, як найміцнішому на той час на Сході Європи політичному оплотові феодального гніту" [219, 112].

Соціодетермінізм суджень та їх заідеологізованість увиразнені в заувагах щодо сентименталізму в творчості Шевченка ("Причинна", "Катерина", "Наймичка"). Автор пише, що сентименталізм поета не хибує на "змазування клясових противенств, яке так характерне для тематики поміщицького сентименталізму (див., наприклад, "Наталка Полтавка" Котляревського, "Маруся" Квітки тощо") [219, 112].

Нижче автор продовжує аргументувати зазначену тезу й аналізує трафаретні сюжетні комплекси західно-європейського сентименталізму для того, щоб переконливо протиставити мотив долі покритки, як мотив свідомо політизований у Шевченка.

У тому ж таки ракурсі протиставляються типово романтичні жанри (романтична балада й байроністична поема) стильовим пошукам Шевченка, який, на думку автора, саме в жанрі поеми виразно відійшов від стандарту художнього мислення найближчих попередників і сучасників (П.Гулака-Артемовського, Л.Боровиковського, П.Коренецького, Є.Гребінки).

Особлива увага приділена автором періоду "Трьох літ" у плані констатації принципової зміни "творчої методи", яка відбувалась на базі істотних змін у філософських підосновах творчості поета.

Автор уникає естетичних параметрів у аналітичній частині власних роздумів і зауважує, що Шевченко звернувся не до методи "буржуазного реалізму", що потім знайшов своє найяскравіше виявлення у літературному доробкові, наприклад І.Нечуя-Левицького" [219,115], і знову ж таки пояснює реалізм поета як революційний в боротьбі з панським сентименталізмом і романтизмом "усіляких Метлинських, Гребінок, Білецьких, Кулішів, Нечуїв-Левицьких, Гоголів".

Спеціальний акцент зроблено на протиставленні підходу "буржуазного шевченкознавства" до жанрових форм біблійної патетики, яке намагалися зробити із поета, за висновком Б.Навроцького, – "релігійника".

На думку дослідника, поет завжди вибирав у біблійній тематиці ті моменти, що були суголосні йому класово, а, по-друге, застосовував прийоми своєрідної реалістичної травестії, що зводилися не тільки до модернізації давніх біблійних мотивів, але й до їх політизації, оскільки "... і ветхозаветна поезія, й євангельська відбили в собі клясову боротьбу між феодальною верхівкою іудейського царату й пригнобниками, визискувачами іудейськими над наймитським селянством...." [219,118]. Автор згадує статтю "Святе письмо у Шевченковій творчості" В.Щурата, яку трактує як буржуазно-клерикальну, але погоджується з деякими спостереженнями її автора.

Б.Навроцький твердить, що, насамперед, славнозвісні "Подражаніє Ієзекіїлю. Глава ХІХ" й "Осії. Глава ХІV" є першими кроками на шляху революціонізації біблійних жанрових форм. Після розлогих цитувань із коментарями, дослідник приходить до висновку, що біблійні ремінісценції Шевченко взяв лише як певну жанрову форму, "... у яку влив "вино нове" революційного гніву української кріпацької голоти доби розпаду феодалізму в Росії й Україні, використавши для цього революційно "місткі" компоненти повстанських настроїв "древньоєврейських пророків, речників тодішніх найупосліджених кляс" [219,120].

Таким чином, римську, біблійну тематику Б.Навроцький трактує у Шевченка як своєрідну "езопову мову".

Окрему увагу автор зупиняє на реалістичному стилі прозової творчості Шевченка, вважаючи, що остання не дорівнюється до його поезій за рівнем художньої довершеності та реалізації тих чи інших художніх завдань, оскільки в них немає "тону максималізму в наступі на феодальну поліцейсько-кріпацьковласницьку державу російського царату" [219, 121].

Натомість адекватним є зауваження того, що російськомовні повісті поета були "наслідком складного процесу різноманітних шукань на шляху бажань Шевченкових поширити, поглибити й якось зваріювати свою творчу методу" [219, 122]. Коментує Б.Навроцький оцінки С.Аксакова і вважає, що той мав рацію, шукаючи основних хиб Шевченкових повістей в царині жанровій. Також ще раз, знову ж таки на прикладі повістей, автор протиставляє аполітичну, як він вважає, сатиру Гоголя – Шевченковій сатирі та зосереджує увагу на позитивних типах цієї прози – "Це всі оті Тумани, Степани Макаровичі, Матроси тощо" [219, 123] чи агроном-філантроп сотник Сокира. Однак загалом вважає, що в повістях Шевченко підпав під вплив застарілої манери розповідної прози 30-х років ХІХ ст.

І попередній висновок Б.Навроцького такий: "реалізм Шевченкових повістей у цілому принципово одмінний від Гоголевого "натуралістичного" стилю – "аполітичного" "смеха сквозь слёзы", від реалізму Кулішевих повістей 50-60-х рр., писаних теж за рецептом Гоголевим, тобто цілком у дусі ідеології "пруського шляху" капіталізації України; поет-революціонер в основному не змінив і тут своїй класі", "проводячи все той же революційний наступ на панство й утворений ним соціяльний лад у перспективі боротьби за "американський шлях", але разом з тим цей наступ тут не має тієї вже ж максималістської гостроти й яскравості, що в поезіях" [219, 126].

Підсумок визначається цілком у дусі першопочаткової ідеологічної настанови: "Шевченків світогляд, попри всі окремі непослідовності, – в цілому є світогляд стихійного матеріаліста, що гостро критично ставиться до всіляких форм панської й суто буржуазної фальші й облуди в царині ідеології, відчуваючи нутром своїм справжню клясову природу й функцію найтонших форм ідеалізму" [219, 126].

Архетипним взірцем заперечення ідеалів наукового шевченкознавства є стаття Б.Навроцького "Шевченко в освітленні буржуазно-реставраторської концепції М.Грушевського". Для автора статті М.Грушевський одночасно є і речником української буржуазії та одним із організаторів "внутрішньої еміграції".

Для того, щоб аргументувати подібні твердження, автор використовує різні прийоми: від пафосного "Марні зусилля! Історія не знає ходу назад!" до розлогих цитацій з праць Леніна та Сталіна. Природно виникає враження, ніби читаєш шпальти тодішніх газет чи сторінки "модернізованого" більшовиками підручника вітчизняної історії.

Звичайно, осібна увага приділена статтям самого М.Грушевського – від перших виразних висловлювань про Шевченка у 1906 році, й до праць наукових кінця 20-х років ХХ ст.

Б.Навроцький пише, що у програмовій статті М.Грушевського "Движение политической и общественной украинской мысли в ХІХ ст." 1906 року, науковець фальсифікує українську історію й тим відроджує українську ліберальну буржуазію, що особливо помітно у тезах про повернення до "козачьего строя". Козацтво – це "кармазинники", за відомим висловом Куліша, чи козацька сірома. На думку Б.Навроцького, навіть у такому твердженні історик помічає ідеологію і тим безсоромно зміщує акценти, що дає йому можливість згодом "перетворити українських романтиків, як речників змішаного українського поміщицтва на "народників", зробити одним із них і Шевченка. Він (тобто М.Грушевський – Я.В.) говорить про "украинское народничество, нарождающееся во второй четверти ХІХ ст. и в своём развитии значительно опереждивающее народничество великорусское" [220, 636], яке нібито підтримує "демократическую, так сказать, сторону козацкой традиции". І далі, цілком у дусі типового для суто буржуазної ідеології змазування клясових противенств і клясової диференціації М.Грушевський, "поглиблюючи" свій "стратегічний маневр", говорить про те, що "старые герои козаччины блекнут, меркнут перед новым коллективным и безыменным героем – серою массою, стремления которой к свободе и общественной справедливости вдохновляет новые поколения украинского общества".

Таким чином, зауважує Б.Навроцький, за версією М.Грушевського Шевченко є типовий "кулешист", буржуазний націоналіст, для якого класова боротьба є лише перешкодою на шляху національного об'єднання, бо інакше й бути не може, адже Шевченко "речник того суто буржуазного "безкласового" "українства".

Для того щоб посилити цю позицію, Б.Навроцький згадує тези статті Леніна "Критические заметки по национальному вопросу", "Крестьянская реформа и пролетарская крестьянская революция", а також Сталіна (праця "Марксизм і національна проблема").

Має рацію Б.Навроцький, коли спостерігає процес мітологізації ідеї національної "суцільності" із центральною постаттю Шевченка у ній. Власне, ще М.Грушевський відображав одну з основних ідей, на якій також базується українська ідея, а саме: "Де ступає нога, як святий стяг українського життя, підіймається корогва нашого Кобзаря. Першою іскрою національного життя, так часто буває, віще Тарасове слово в якійсь занедбаній країні нашої несвоєї землі" ("В 48-мі роковини Шевченка. – Л.-Н.В. – 1909. Кн. ІV. – С. 3). І там же: "Він є святим прапором нашої національної одності, одним з найвизначніших символів української спільності, одноцільності України й українського життя – одноцільного, не вважаючи на державні, церковні й всілякі інші межі".

Треба віддати належне Б.Навроцькому, який не виключив із вище за цитованого сповнені болю слова: "у якійсь занедбаній країні нашої несвоєї землі". Тому наступний висновок за патологією тогочасної "логіки", звичайно, мав бути найрадикальнішим, що й відбулося: "У центрі статті – одвертий, неприхований шовінізм, мітологізація й ідеологізація буржуазного націоналізму й фарбування в ці фарби Шевченка. Найцікавіше те, що тут уперше й виявляється в ембріональній формі ідея фашистської "Соборної України", що остаточно оформиться вже за останній час. "Енергійною роботою" "повинні наші краї об'явити свою вдячність безсмертному будителю українського життя" і "заразом показати, що діло, зроблене ним, дало свій плод. Що Україна, збуджена дзвоном його струн, живе. Що розділені части української землі вже зібралися в "собор велик" (підкреслення – моє – Б.Н.). Нижче Б.Навроцький коментує статтю М.Грушевського "Два ювілеї" (1911), тобто Шевченкові роковини й реформи 1861 року, і вважає це найгрубішим викривленням революційного єства Шевченкової творчості, підтверджуючи дане зауваження знову ж таки цитаціями з праці Леніна "Крестьянская реформа и пролетарская крестьянская революция".

Далі аналізується стаття М.Грушевського "Свято єднання" 1912 року (Л.-Н.В., кн. Х). Тон і суть коментарів збереглися від попередньої статті. А от праця М.Грушевського "Шевченкове століття" (Л.-Н.В., 1914), яка є ювілейною, на розсуд критика є провідною, де сервілізм до російського царату досягає свого апогею. Такий висновок робиться із слів М.Грушевського, що "Робити з Шевченка щось таке, чому нема місця в рамках російської держави і російської церкви, з його імені – гасло протесту проти політики правительства, проти нинішнього російського життя – се щось недоумінне".

У ювілейному збірнику – стаття "Великі роковини" – М.Грушевський у своїй "тенденції розвитку" ніби взагалі прямує до одвертої фашизації Шевченка.

Усі вище згадувані тези М.Грушевського, вважає Б.Навроцький, можна трактувати як ембріональні, оскільки саме після 1917 року процес найгрубішого викривлення Шевченка на прапор одвертої контрреволюції виявився вповні, бо якщо раніше вчений ув'язував Шевченка з Кирило-Мефодіївським рухом та реформою 1861 року, то тепер намагається зв'язати його з Хмельниччиною, "нехтуючи найочевиднішими фактами відрази Шевченка до Б.Хмельницького".

Б.Навроцький пише, що саме у цей час М.Грушевський поставив усі крапки над "і", себто: "Шевченка оббріхано до краю, зідеалізовано найфантастичніші утвори козацько-старшинської історіографії, як-от, наприклад, "Історія Русів" та "Запорозька Старина", від яких, як од "ненаукових", відштовхувався у свій час навіть Куліш та Костомаров, зідеалізовано тільки тому, очевидно, що вони цілком відповідають своєю козацько-старшинською ідеологією сучасним виразно контрреволюційним завданням української буржуазії. Кінцівка даної статті остаточно вказує, що тут Грушевський використав Шевченка з цілком уже конкретною політичною метою – безпосередньо перенести перефарбований відповідними фарбами портрет його на прапори жовтоблакитної контрреволюції".

Коментуючи статтю М.Грушевського "В 64-ті Шевченкові роковини", Б.Навроцький згадує працю науковця "Історія української літератури", т.1, і потрактування там ідейно-естетичних параметрів українського фольклору, як форми національного самоусвідомлення "безклясового" селянства, а, отже, й безбуржуазної української нації. Зрозуміло, що Б.Навроцький веде до такого розуміння гасла "Соборної України" і пов'язаного з ним Шевченка, як до ще однієї спроби спотворення самої ідеї вільної України, бо влада вимагала всіх, хто перейшов за Збруч під прапором Пілсудського, поціновувати як одвертих націонал-фашистів.

Ми так ретельно простежували публікації початку 30-х рр., саме Б.Навроцького, бо вважаємо, що вони є найтиповішими для часу кардинальної зміни наукових напрямків українського шевченкознавства. А при врахуванні того, "що" і "як" писав Б.Навроцький про Шевченкову прозу і поетику, про композиційні особливості поеми "Гайдамаки" у 1925–1928 роках, то тим паче маємо підстави сфокусувати на них увагу.

ІСТОРИКО-ЛІТЕРАТУРНІ ДОСЛІДЖЕННЯ

Протягом 1933–1934 років генеральну лінію партійного шевченкознавства підтримав і розвинув Є.Шабліовський. Якщо в першій своїй книзі "Шевченко та його історичне значення" (1933) автор ще спромігся дати визначення, які, як писав Петро Одарченко, "сучасний читач сприйняв" як "замасковану критику сталінського деспотизму: "Ось він, російський монархізм" "спрямовує нагаї, тюрми, брехню, обман, підкуп, підлещування на боротьбу з народом", "ось закопують, засипають, вигладжують землю на могилі української національності, притопчуючи ногами дерен і приказуючи "ніякої української мови не було, немає і бути не може!". У рік жахливого голоду Шабліовський писав такі слова про Україну, яку він бачив на власні очі в 1933 році: "Шевченкова Україна – убога вдовиця, забита в кайдани, звалена на землю, дрижача, з пірваним волоссям, без одежі, похилена в горі". "Оці вдови голодні, оці сироти безпритульні, у кайдани закуті невільники, опухлі з голоду діти – це герої великого Кобзаря", "наче живі свідки гнобительського ладу" [Петро Одарченко "Тарас Шевченко і українська література". – К.,1994. – С.193].

У цій праці ще цитувався М.Скрипник, оскільки книга була написана до самогубства останнього, та в новому виданні "Т.Г.Шевченко, його життя і творчість" М.Скрипник є, за словами автора, виразником "антиленінської націоналістичної концепції".

У 1935 році Є.Шабліовський друкує працю "Шевченко і російська революційна демократія", у якій, зокрема, зазначено: "Тема – Шевченко і російська революційна демократія" – не звичайна собі, "літературно-історична паралель", не "чергова тема" з'ясування і поширення кола "Шевченкових знайомих". Єднання Шевченка з російською революційною демократією було цілим етапом у житті й творчості Шевченка, етапом, що підніс його на значну висоту як художника-демократа, визначивши йому почесне місце у світовій літературі ХІХ століття" [254, 10 – 11]. Назви розділів цієї роботи, як, наприклад, – "Чернишевський стає на чолі революційного руху Росії", "Особисте, ідейно-творче зближення Шевченка з російськими демократами", "В боротьбі проти царизму, кріпосництва та лібералів", "На аванпостах революційного фронту" говорять самі за себе. Невипадково цю працю перевидавали російською і українською мовами і через 20 літ.

Також слід згадати видання збірника поетичних творів Шевченка 1934 року, до якого коментарі й примітки також робив Є.Шабліовський разом з А.Хвилею. Останній у вступній статті зазначив, що "Шевченко мріяв про українського "Вашингтона", себто про буржуазну революцію і розгром царської Росії" [254, 23], а позиція Бєлінського стосовно Шевченка й української літератури трактувалась як шовіністська [254, 17] (цитуємо за виданням "Поезії Т.Г.Шевченка // За ред. А.Хвилі і Є.Шабліовського. – Х., ЛІШ. – 1934. – Я.В.). Розстріл невдовзі А.Хвилі і заслання Є.Шабліовського свідчили, що фальшування життя і творчості Шевченка, розпочате 1935 року, набирало оберти і радянська влада чітко контролювала ситуацію.

Натомість стаття проф. П.М.Попова "Шевченко й "Слово о полку Ігоревім", що була надрукована в часописі "Літературна критика" за 1937 рік у №4, є ґрунтовною працею, оскільки є результатом довготривалого заглибленого фахового дослідження. Незважаючи на обов'язкові, як на той час, звернення до "авторитетних" оцінок ідеологів марксизму, П.М.Попов доволі вправно маневрує і таки зосереджує увагу на суті. Спочатку подає історію питання, а потім зупиняється на документальних матеріалах – листах Шевченка, які припадають на 1854–1855 роки. Із них стає відомо, що Шевченко знав про переклади Шимкова, Максимовича або Гербеля і просив надіслати на заслання ці примірники. Зрозуміло також, що сам Шевченко текст "Слова …" знав і до заслання, про що свідчать ремінісценції із давньоруського твору в повісті "Близнецы".

Попри давнє бажання зробити власний переклад, Шевченко звернувся до цього лише в червні – вересні 1860 року, зосередивши увагу на "Плачі Ярославни" й оповіданні про нещасливий кривавий бій війська Ігоревого з половцями на річці Каялі.

Аргументуючи зацікавлення цією старовинною пам'яткою, проф. П.М.Попов пише, що вона викликала природний інтерес поета, оскільки хоч і була пам'яткою книжної літератури ХІІ ст., але зазнала значного впливу тогочасного фольклору, зокрема, "характерні для фольклору символи, епітети, паралелізми, порівняння, як прямі, так і заперечуючи, окремі елементи таких суто фольклорних жанрів, як прислів'я, голосіння (пор. "Плач Ярославни"), застосування в композиції "Плачу Ярославни" та й цілого "Слова …" народно-епічної троїстості..." [287, 68].

На думку проф. П.Попова, Шевченкова творчість сама вийшла з фольклору і природно, що народно-пісенні образи "Слова …" були йому близькі. Саме тому поет зробив велику кількість варіантів, перекладаючи такі місця з тексту: "Черная земля под копытами была посеяна и кровью полита, горем взошли они по Русской земле". У цьому переконався проф. Попов, коли у 1933 році працював за завданням НКО й Української Академії наук над упорядкуванням власноручних рукописів Шевченка.

Нововідкриті варіанти перекладу достеменно порівнюються і вивчаються, тому проф. Попов знаходить подібні до "Слова …" моменти в оригінальних творах Шевченка і доводить безпосередність подібності образів та мотивів (на прикладі уривків з "Чигирину..." (1844) та "Кавказу" (1848).

Порівнюючи інтерпретації "Слова …", здійснені М.Максимовичем і Т.Шевченком, проф. П.Попов відзначає їх відмінність у дусі та формі перекладів.

Якщо М.Максимович відзначав у "Слові …" як основні мотиви виступають "дух любові" і "дух віри, ратний дух поєднаний з мстивим почуттям образи до поганих половців", "глибоку відданість божій волі" [287, 72], то Т.Шевченко відгукнувся на ті розділи, у яких є "особлива художність, найбільша формальна насиченість фольклорними елементами, так і, головно, через їх народність у найглибшому, всебічному розумінні" [287, 72].

Переклади Шевченка датовані 4 червня, 6 липня, 14 вересня 1860 року, тобто паралельно зі створенням кращих зразків політичної поезії: "Світе ясний, світе тихий..." (27.ІХ.1860), "Умре муж велій в власяниці" (17.VІ.1860), "І Архімед, і Галілей" (24.ІХ.1860), "Саул" (13.Х.1860).

Новітньою розвідкою проф. Попова є те, що розділ "Слова …" "Бій на Каялі" "крім двох відомих раніше, має ще п'ять досі невідомих, ескізних" перекладів, а "Плач Ярославни", крім чотирьох раніш відомих, має ще один невідомий, отже, всього – п'ять.

Дослідник підсумовує: "Розглядаючи наявні, досить численні, варіанти, бачимо, що Шевченко в своєму перекладі: 1) з величезною вибагливістю добирав не тільки окремі вирази, але й найтонші їх відтінки; 2) працював у багато прийомів, що видно хоча б з того, що деякі ескізи почато чорнилом, а продовжені олівцем, або написано різного кольору олівцями, різним чорнилом; 3) багато закреслював, замінював написане раніш" [287, 74].

Відміни у пошуках відповідних епітетів помітні, якщо взяти празьке видання "Кобзаря" 1876 р. та автограф Б., з яким ознайомився проф. Попов – це й інтерпретація образу чайки-вдовиці, й епічні вислови "Слова …".

Особливо показовим для розуміння творчої лабораторії поета є варіанти перекладу "Плачу Ярославни". Дослідник дає широкі порівняльні цитації із віднайдених варіантів, аналізуючи лексичні пошуки найвиразніших відповідників та пошуки поета в потрактуванні образу Ярославни, а саме: "Ярославна в перекладі Шевченка виступає жінкою не стільки скорботною, скільки гнівною, не так пасивною мольбою до сил природи, як з бунтом, викликом, рішучістю скорше розбити себе об скелю, загубити себе, ніж лишитися самітньою через смерть чоловіка на війні" [287,77].

Насамкінець проф. Попов твердить, що Шевченко, якщо розглядати стиль, мову і вірш Шевченкових перекладів, не підтримував тенденцію М.Максимовича модернізувати "Слово …", як висловився сам Максимович у листі до Шевченка від 20 грудня 1857 року, зробити "з письменного книжного Ігоря... співаку-українця", хоча цю тенденцію особливо підтримували згодом буржуазні націоналісти, зокрема, М.Грушевський у праці "Малороссийские песни Максимовича" і століття української наукової праці" [Україна. – 1927. – кн. 6], бо "Шевченко досить систематично залишає у своєму художньому перекладі "Слова о полку Игоревім" ряд слів й окремих видів самої літературної пам'ятки ХІІ століття: рече, зигзицею, вітрило, ладо, середи, метаєш, насади, веселіє, пробив єси, носив єси, шеломи, стязі, бебряний і т.д." [287, 81]. "Щодо вірша, вибраного Шевченком для свого перекладу "Слова …", то й тут поет зайняв окрему, відмінну позицію. Замість так би мовити хореїчної тенденції своїх безпосередніх попередників Максимовича й Гербеля, Шевченко вніс ямбічну, взагалі характерну для пізньої доби його творчості. Ямбічна будова вірша у Шевченка – тільки певна тенденція, яка не переходить у зовні накинутий шаблон, не сковує і не спотворює багатющого ритму "Слова …", з його природною гнучкістю й безпосередністю" – отже, переклад уривків із "Слова …" є високохудожнім актом у творчості поета, вважає проф. П.М.Попов.

У 1938 році на сторінках української преси друкувалися статті, які свідчили, що наукова громадськість активно готується зустріти наступний ювілей, зокрема, стаття П.Перепелиці та М.Шестипала "Гідно зустріти 125-річчя з дня народження Т.Г.Шевченка" ("За радянські кадри". – К., 1938. – №22), стаття М.Русанівського "Гідно підготовитися до ювілею великого поета" ("За комуністичні кадри". – К., 1938. – 11 – Х – №235), стаття Д.Савченка "Шевченко і Київський університет" ("Пролетарська правда". – К., 1938. – № 268), стаття "Університет до ювілею" ("Пролетарська правда" – К., 1938. – 11. – Х. – №235), у якій мова йшла про підготовку наукової сесії, присвячені 125-річчю від дня народження Т.Шевченка.

Продовжуючи порівняльні студії П.Попова "Слово о полку Ігоревім" і Шевченко" у "Вістях Центрального Виконавчого комітету УРСР" – К. – 1938. – від 14 травня) та М.Пивоварова "Т.Г.Шевченко й М.В.Гоголь" в "Пролетарській правді" – К. – 1938.- №247. – 29 листопада; почав друкуватися Б.Буряк, тодішній студент університету, згодом відомий критик і літературознавець (стаття "Великий революціонер – демократ" // "За комуністичні кадри. – К., 1938. – №12), стаття "Тарас Григорович Шевченко" // "Комсомолець України". – К., 1938. – №55. – 9 березня) та у фаховому виданні "Радянська література". – К., 1938. – №11 з'явилась стаття теж тодішнього студента університету, а згодом також відомого літературознавця і критика Л.Новиченка – "Поет і народ. До характеристики художнього методу в ліриці Шевченка".

Остання із названих публікацій є типовою ілюстрацією пануючого в 30-ті роки ідеологічного концепту, оскільки автор стверджує ідейну близькість Шевченка до вождів російської революційної демократії і вважає, що в галузі філософії, етики, естетики український поет є близьким в основних настановах до Чернишевського і Добролюбова, цих "соціалістичних Лессінгів", за словами Енгельса. На підтвердження цієї тези, автор аналізує роман Чернишевського "Що робити", зосереджуючись на відомій теорії "розумного егоїзму". Зокрема, Л.Новиченко пише: "Громадянська активність, відданість народові, стійкість у революційній боротьбі, тверезий і вірний погляд на речі, вільний від усяких забобонів і упереджень – такі були основні риси "нової людини", накреслені романом Чернишевського"; "... Вірші Шевченка перейняті ідеєю служіння кожної окремої людини цілому суспільству", поет оспівує високі зразки громадської доблесті (починаючи від Яреми і кінчаючи бунтівниками-неофітами); він знаходить собі втіху і моральну підпору в усвідомленні того, що бореться і страждає за народ. У вірші "Буває іноді старий" Шевченко, наприклад, трохи навіть попереджаючи позитивні погляди героїв "Що робити", стверджує розуміння етичного блага, як діяння добра для людей, для народу..." [293, 6].

Л.Новиченко ілюструє етичні погляди Шевченка, звертаючись до його "Журналу", віршів "Царі", "Муза", або вступу до "Гайдамаків". Нижче автор доводить, що Шевченко належить до письменників "гоголівської школи", визначаючи метод Гоголя як метод критичного реалізму. Аналізуючи відгуки Шевченка на концепції Кароля Лібельта – польського письменника середини ХІХ ст., автора кількох праць з філософії та естетики, Л.Новиченко класифікує українського поета як матеріаліста, що свідомо виступає проти емпіричного натуралізму. Це дає додаткову передумову для наступної тези стосовно відданості поета революційній романтиці та критичному революційному реалізмові, що повинні підтверджувати, на думку автора, цитації з повістей Шевченка "Музыкант", "Прогулка с удовольствием и не без морали".

Заключний акорд – це додаткова констатація історико-літературного значення "викривального" напрямку в творчості Шевченка, який заперечував соціальний лад. Л.Новиченко пише: "Шевченко на багато часу вперед дав могутній ідейний розгін пізнішими видатними письменниками, які неодмінно у своїй боротьбі звертались до благодатних шевченківських традицій і зв'язку з народом, і палкої суспільної правди. Естетичні норми антиреалістичної дворянської літератури були докорінно підірвані й опорочені. Поезію Шевченка так і оцінювали найвидатніші його сучасники – Чернишевський, Добролюбов, Герцен. Навіть сумирний ліберал Костомаров визнавав, що муза Шевченка розідрала завісу народного життя, за яку було "і боляче, і страшно, і солодко заглянути" [293, 17].

У 1939 році Київському університету Указом Президії Верховної Ради СРСР від 5 квітня було присвоєно ім'я Тараса Шевченка.

З цієї визначної нагоди у пресі з'явилися статті: "В Киевском университете" ("Советская Украина". – К., 1939. – №53), стаття А.Іванського "Створити кабінет Т.Г.Шевченка" ("За комуністичні кадри". – К., 1939. – №25), стаття "Мітинг в Київському державному університеті" ("Вісті". – Харків – К., 1939) та інші.

Закономірно, що активізувалися шевченкознавчі студії, результатом чого стало видання декількох ювілейних збірників наукових праць до 125-річчя від дня народження поета – "Пам'яті Т.Г.Шевченка". Збірник статей до 125-ліття з дня народження (АН УРСР – К., 1939), "Збірник пам'яті Т.Г.Шевченка. До 125-річчя з дня народження" (Науково-дослідний інститут педагогіки. – К., 1939); "Пам'яті Т.Г.Шевченка". Наукові записки Київського державного університету ім. Т.Шевченка. Збірник філологічного факультету. – К., 1939. – №1. Також у цьому році розпочався друк Повного зібрання творів поета у 5 томах (ред. колегія С.І.Маслов, П.М.Попов, О.І.Білецький, О.А.Назаревський).

Зокрема, варто зупинитися на одному із зазначених вище видань саме для того, щоб чітко уявити ті тематичні обрії і проблеми, яких торкалися шевченкознавці університету.

Зміст збірника "Пам'яті Т.Г.Шевченка. Наукові записки Київського державного університету ім. Т.Г.Шевченка" (відповідальний редактор проф. С.В.Савченко) був структурований відповідно до основних напрямів літературознавства тієї доби, а саме: ідеологічний концепт в оцінці творчості поета – статті П.Лаврова "Великий поет революціонер-демократ", А.Бортнікова "Шевченко й організація Кирило-Мефодіївського товариства"; історико-літературні дослідження – стаття М.Русанівського "Шевченко й українська література першої половини ХІХ сторіччя"; порівняльні студії – статті Б.Якубовського "Шевченко і російська література", С.Савченка "Шевченко і світова література", П.Попова "Шевченко і Сковорода", О.Кисельова "Т.Шевченко і П.Грабовський", М.Чубача "Античність у творчості Шевченка (Поезія, "Щоденник", повісті); мовознавчий аспект – статті Г.Левченка "Місце Шевченка в історії української літературної мови", В.Рубана "До питання про лексику, фразеологію і стиль російських повістей Шевченка" ("Прогулка с удовольствием и не без морали", "Музыкант"), В.Ільїна "До питання про синоніміку Шевченка. За українськими поезіями", А.Деркача "Функції слов'янізмів у лексиці Шевченка".

До кожної статті цього збірника додавалося резюме російською і французькою мовами.

Стаття П.Лаврова "Великий поет революціонер-демократ" побудована за принципом соціодетермінованості, тому автор, опираючись на матеріали історичних архівів та економічні оцінки загальноросійської передреформленої епохи, факти з біографії Тараса Шевченка, цитації його поезій, які закономірно трактує як політичну сатиру, приходить до висновку, що вступ поета у Кирило-Мефодіївське братство був неминучим, оскільки у своїх творах він "закликав маси покріпаченого народу до повстання, не міг погоджуватися з поміркованістю і реформізмом більшості членів цього товариства і тому, як свідчать сучасники", виявляв "крайню нетерпимість" [322, 17].

Творчість останніх років життя, наприклад, твір "Осії. Глава ХІV" (Подражаніє), автор трактує як розвиток Шевченком власних поглядів на історію та революційну боротьбу народних мас, заклик до селянської війни, до жорстокої розправи з поміщиками і царатом.

Стаття М.Русанівського "Шевченко й українська література першої половини ХІХ сторіччя" структурно організована таким чином: аналізуються попередні традиції української літератури, окремо акцентується в певних підрозділах місце в ній І.Котляревського, П.Гулака-Артемовського, Г.Квітки-Основ'яненка, поетів-романтиків Л.Боровиковського, А.Метлинського, М.Костомарова на рівні тематики, мотивів, жанрових ознак і стилістики. Зрозуміло, що це необхідно автору для того, щоб згодом довести кардинальну відмінність пошуків Шевченка у напрямі до реалізму й народності. Такий висновок стає можливим на тлі порівняльних студій та використання оцінок поетом творчості своїх попередників і сучасників у листуванні Шевченка.

Найрозлогіший коментар стосується української романтичної поезії І половини ХІХ ст. в історико-літературному ракурсі. Автор, порівнюючи поезії Шевченка з творами Метлинського та Маркевича, знаходить найпереконливіші аргументи для того, щоб довести і певний зв'язок в поетиці, мотивах, образах цих поетів і, одночасно, зафіксувати кардинально відмінну ідейну основу творчості Шевченка, що відрізняється від меланхолійно-мрійницького романтизму Метлинського та Маркевича.

М.Русанівський пише: "Ідеологічна відмінність зумовила собою і різницю у художніх засобах". Романтика в Маркевича має цілком книжний, риторичний вигляд, тоді як Шевченко змальовує далеко природніші поетичні образи, близькі до народної поезії" [322, 60].

Автор статті також слушно вбачає творчу паралель між Костомаровим і Шевченком у прагненні брати конкретні історичні події і факти для художніх концепцій. Також М.Русанівський зауважує, що так звані "малі поети" – (визначення автора – Я.В.) Петренко, Забіла, Чужбинський, Писаревський, саме під впливом "Кобзаря" Шевченка звертаються до ліричних мотивів і поглиблюють у своїй творчості форми ліричної поезії, які безпосередньо зв'язані з народною піснею.

Найбільшою заслугою Т.Шевченка в історії української літератури, за визначенням М.Русанівського, є те, що поет виступив "...як великий новатор – революціонер", він вніс у художню літературу виключне багатство і широту нових актуальних тем і мотивів, революційно-творче ставлення до навколишньої дійсності, перейняте пристрасним пафосом поета-обличителя. Цим самим Шевченко вперше утверджує в українській літературі нові творчі методи – революційний романтизм і критичний реалізм" [322,63].

ПОРІВНЯЛЬНІ СТУДІЇ

Дослідник С.Савченко у статті "Шевченко і світова література" звертається до такого питання: кого з авторів світової літератури Шевченко знав і як до них ставився. Провадяться деякі порівняння із творчістю тих письменників, імена яких Шевченко ніде не наводить. Навіть побіжний огляд "великих" імен, які Шевченко згадує, свідчить про широкий діапазон його ерудиції – це філософи Сократ, Бекон, Кант; вчені – Галілей, Гумбольдт, Мурчисон, Шампольон, Ланкастер; історики – Гіббон, Мішо, Джільс; історики та теоретики мистецтва – Вазарі, Лібельт; мандрівники – Араго, Дюмон-Дюрвіль або Дюпаті; імена великих музикантів і безліч імен художників, яких Шевченко добре знав як фахівець.

Автор фіксує начитаність Шевченка і його знання античної літератури, зокрема, Гомера, грецьких міфів, Овідія, Плутарха, Геродота, Вергілія, Горація, Тіта Лівія; знання творчості письменників Середньовіччя – Фоми Кемпійського, Данте, а Шекспір, з його гуманістичними ідеалами, судячи з документальних матеріалів, був улюбленим письменником українського поета.

Автор також пише, що англійська література ХVІІІ ст. репрезентована у висловленнях Шевченка і щедріше, і конкретніше від французької. Особливо любив Шевченко Карлейля і Роберта Бернса. Із останнім автор статті запаралелює у Шевченка подібність тематики та органічність звернення до народно-пісенної традиції. Цінував Шевченко і діяльність французьких енциклопедистів, був знайомий із драмами Шіллера.

Особливу увагу виявляв Шевченко, на думку С.Савченка, до романтики революційної. Тому заперечував Шатобріана, натомість багато спільного мав із Байроном, особливо у розробці мотивів боротьби проти політичного і національного гніту, у використанні та трансформації біблійних мотивів; також багато спільного мав з Шеллі, автором уславленої обробки легенди про Прометея.

Автору статті видається дивним те, що Шевченко не згадує Гейне, оскільки обидва ці поети в народно-романтичній традиції вибрали не "могильну" романтику (за визначенням С.Савченка – Я.В.), а романтику революційну, що мало великий вплив "... на розвиток національних літератур в цілому, так, зокрема, на розвиток соціально-революційних мотивів..." [322,125]. Далі автор статті порівнює те, як Шевченко і Гейне трансформували у власній творчості фольклорну образність, жанрові різновиди, способи римування.

У зв'язку із Шевченком неможливо проминути творчість романтиків польських – Б.Залєського, Гощинського, М.Грабовського, А.Міцкевича – пише С.Савченко, – а також не помітити співзвучність революційної поезії Шевченка із політичною поезією славетного Беранже, яким Шевченко цікавився ще на засланні. Акцент ставиться на подібності антиклерикальних тенденцій, революційних закликів, хоча Шевченко, за спостереженням автора, переважає французького поета за кількістю реальних народних образів.

Висновок цього ґрунтовного дослідження, є таким: "Зв'язаний, отже, міцною спільністю ідей, інтересів, образів та художніх особливостей з багатьма світовими письменниками, знаючи добре багатьох із них, вихований всією традицією світової літератури, Шевченко підійшов до цієї останньої цілком самостійно, як велика творча сила, як справжній геній і як поет революційно-демократичний і народний..." [322, 136].

Стаття М.Нагорного "Шевченко й історична народна поезія" ілюструє закономірну зацікавленість поета в царині фольклору. Про це свідчать фольклорні записи, що були зроблені поетом для "Киевской комиссии для разбора древних актов" (1843–1846). У цих чотирьох альбомах, що зберігаються у рукописному відділі Інституту Української літератури АН УРСР, є уривки з пісень про козака Нечая, фастівського полковника Семена Палія, дві пісні про Бондаренка – одного з ватажків селянських повстанських загонів, які належать до так званих "гайдамацьких пісень".

Тексти, записані Шевченком, автор статті наводить повністю. Власне, стаття присвячена тому, як модифікуються чи трансформуються теми, мотиви, образи фольклору в творчості Т.Шевченка від ранніх "Причинної" та "Івана Підкови", "Гамалії", "Тарасової ночі", "Гайдамаків" до повістей, як, наприклад, "Прогулки с удовольствием и не без морали" чи "Журналу".

Уважно аналізує автор поему "Гайдамаки", буквально за розділами, простежуючи задум поета, що виявляється в своєрідній обробці історичних легенд, народних переказів та пісень, при тім, що деякі перекази, тексти, які увійшли в ІV і VІІІ розділи поеми, зберігаються в рукописних архівах, і тим є підтвердженням того, що для Шевченка в роботі з фольклором не було трафарету.

Автор педалює на шанобливому ставленні Шевченка до українських кобзарів та лірників, твердить, що Шевченкові думи "У неділю рано вранці", "У неділеньку у святую" закономірно перейшли в репертуар народних співців, цілий ряд віршів Шевченка базується не тільки на образності та мотивах, а й ритміці народнопісенних творів. Це – "Ой чого ти почорніло, зеленеє поле", "У тієї Катерини", "Іржавець", "Чернець", "Заступила чорна хмара", "Хустина", "Швачка" та інші.

У статті М.Плісецького "До проблеми романтизму Шевченка" аналізуються ранні балади поета і балади 1846–1848 рр. ("Лілея", "Русалка", "За байраком байрак", "Титарівна" та інші). Природно, що спеціально аналізуються саме балади "У тієї Катерини" та "Хустина", які викликають багате коло асоціацій.

Виразні романтичні елементи помічає автор статті у творі "Неначе цвяшок в серце вбитий", хоча суть цього вірша спостерігає саме в реалістичному розкритті панської сваволі й народного горя.

Переглядаючи твори останнього періоду творчості Шевченка ("Неофіти", "Юродивий", "Осії. Глава ХVІ", "Світе ясний, світе тихий", "Ликері"), М.Плісецький виявляє, що романтизм, властивий для цілої творчості Т.Г.Шевченка, "хоч набуває неоднакових форм і по-різному виявляється на різних її етапах" [322, 177], але "єдність реалізму і романтизму у творчому методі певного письменника не є винятком для творчості письменників геніальних..." [322, 177].

До честі дослідника необхідно зауважити, що йому вдалося лишитися поміркованим у своїй оцінці романтизму Шевченка, не вдаючись до визначень типу "революційний романтизм" чи "прогресивний" і т.п, натомість автор статті зосередився на жанрових пошуках поета та деяких літературних ремінісценціях.

У статті С.Богацької "Російські повісті Шевченка" звернення українського поета до прози пояснюється бажанням увійти в коло російської літератури і природним бажанням спробувати свої сили в новому жанрі під псевдонімом Кобзаря Дармограя. Згадки про перші прозові спроби з'явились у листах Шевченка із заслання в 1855 році, а офіційно про них згадали на сторінках "Основи" в березні 1862 року, поціновуючи при тім їх художню вартість доволі скромно.

Автор даної статті вважає, що цей досвід навпаки був доволі продуктивним, оскільки прозовий доробок Шевченка був продовження його поетичної творчості, бо розвивав ту саму тематику, тобто був спрямований проти основного зла – "самодержавно-кріпосницького ладу та вояччини".

Автор нагадує, що "з'явившись 20-ма роками пізніше, повісті Шевченка стали приводом до пожвавлення обговорення в пресі та досить високої оцінки їх з боку значних тогочасних літературознавців: Костомарова, Горленка, Петрова, Пипіна, а пізніше Франка, які вказували на високий ідейний зміст повістей та їх цікаву актуальну тематику" [322, 203].

ІСТОРИКО ЛІТЕРАТУРНІ ДОСЛІДЖЕННЯ

У статті проф.П.Попова "Шевченко і Сковорода" зазначена тема з'ясовується автором в історико-літературному аспекті, передусім з боку літературного впливу Сковороди на творчість Шевченка. Звичайно, першим непохитним аргументом є вірш "А.О.Козачковському", що свідчить про емоційні юнацькі враження. Але слід враховувати, що перший (доволі повний) збірник творів Сковороди був виданий лише у 1861 році. Як відомо, твори Сковороди популяризувалися у народі в рукописних варіантах та усній традиції. Найпопулярнішими були: "Всякому городу нрав и права", "Ой ти, птичко жолтобоко", "Ах поля, поля зелены" .

Порівнюючи пісню 10-у Сковороди і поему "Сон" (1844) та повість "Близнецы", П.Попов робить висновок, що там, де Шевченко приходив до революційних висновків, Сковорода тільки констатував факти соціального зла і, на противагу, закликав лише дбати про кришталеву чистоту особистого сумління.

П.Попов аналізує творчість Сковороди в порівнянні з Бернсом, тому що сам Шевченко поєднував і порівнював тенденції творчості шотландського поета й українського філософа, а також не стільки аналізує, скільки коментує слова Шевченка, які стосуються доробку Квітки-Основ'яненка, Гулака-Артемовського, бо це дає привід вести розмову про естетичні параметри творів Сковороди, зокрема, їх мову "латинь, а потім московщина", що збили філософа, за точним визначенням Шевченка, з пливу.

Остаточний висновок П.Попова у сутності своїй такий: "Як носій, виразник перших проблисків демократизму, гуманізму і соціального протесту (хоч і пасивного), як один із перших поетів України, що свідомо звернулися до невичерпного джерела народної творчості, Сковорода був дорогий Шевченкові. Але як послідовний борець на цьому полі, як той, хто спинився на півдорозі, як "містик-філософ, як автор "винегретних песен" – Сковорода зазнав гострої критики Шевченка в ім'я вищого ступеня народності та реалізму, того вищого ступеня, який революціонер-демократ Шевченко вбачав у творчості самого народу: думах, піснях тощо" [322, 223]

ІСТОРИКО-ЛІТЕРАТУРНІ ДОСЛІДЖЕННЯ

Стаття О.Кисельова "Т.Шевченко і П.Грабовський" є ніби аналітичним продовженням попередньої статті в тому сенсі, що вище йшла мова про взаємозв'язок традицій і новаторства у мистецтві, який, в принципі, є сталою ознакою творчості, а у даній розвідці мова йде вже не про ретроспективний аспект в історії літератури для того, щоб додатково наголосити на новаторстві Шевченка, а для того, щоб проаналізувати колосальний вплив українського поета на наступників, зокрема, П.А.Грабовського.

Як відомо, П.Грабовський був не тільки відомим письменником, а й критиком, тому, порівнюючи долі цих двох митців, автор статті постійно звертається до висловлювань П.Грабовського, публіцистичних і критичних праць, які стосуються творчості Т.Шевченка і доводять, що поет-засланець дуже чітко уявляв і поціновував ідейно-естетичні параметри доробку Шевченка і активно популяризував у Сибіру творчість останнього.

Далі О.Кисельов звертається до поетичної творчості П.Грабовського і доводить, що їх творчість мала спільність, оскільки в пореформений час ще існувала потреба наслідувати і продовжувати мотиви поезій Шевченка. Також О.Кисельов переконаний, що ідеї Шевченка і Грабовського перегукувалися з ідеями революційних демократів Чернишевського, Добролюбова і Некрасова, до того ж П.Грабовський, за оцінкою автора статті, дав одну із найкращих оцінок творчості Т.Шевченка у плані аналізу її ідейного наповнення.

Тема статті М.Чубача "Античність у творчості Т.Шевченка" (Поезія, "Щоденник", повісті) є актуальною принаймі з двох міркувань: по-перше, через увагу до певних ідейно-тематичних чинників його творчості, а, по-друге, як складова частина більш загального, дуже важливого питання про так звану "малоосвіченість" геніального поета. Принаймні так вважає автор статті, звертаючись до проблеми використання Шевченком міфологічних та історичних образів, імен, художніх творів, розглядаючи загалом ідейно-художню функцію античності в творчості Шевченка.

Автор наводить численні цитати з поем "Неофіти", "Марія", повістей "Художник", "Прогулка с удовольствием и не без морали", "Капитанша", "Музыкант", "Близнецы", "Варнак", "Наймычка", "Журналу" для того, щоб показати приклади "вживання Шевченком образів античної міфології, літературних та історичних імен, назв, які свідчать про те, що Шевченко добре знав античний світ, а не користувався окремими десь почутими виразами, прикладами" [322, 271].

"Вживана Шевченком античність... має дуже широку градацію: їй по-перше властивий характер гострої, патетичної, гнівної соціально-політичної сатири, спрямованої проти самодержавства...; по-друге – характер такої уїдливої іронії, глуму над жорстоким, деспотичним і неуцьким панством усіх рангів; по-третє, вона має характер добродушного жарту, веселого гумористичного сміху; по-четверте – вживається в найсерйознішому значенні, як засіб поглиблення емоційності, чуйності, коли автор пише про "незлобливих серцем" людей. Нарешті, автор використовує її, як певну традицію, що закріпилася і в літературі, і в побуті у вигляді влучних порівнянь, епітетів – взагалі тропів і фігур" [322,272].

Статті А.Бортнікова "Шевченко й організація Кирило-Мефодіївського товариства" є частиною написаної науковцем загальної роботи про Кирило-Мефодіївське братство і зачіпає тільки питання організації братства і роль Шевченка в ньому.

Оскільки дана стаття написана в кінці 30-х років і торкається аналізу політичних тенденцій, без яких не може існувати той чи інший соціум, зрозуміло, що автор мав прокоментувати опозиційність Кирило-Мефодіївського братства, керуючись досвідом розгрому троцькістсько-бухарінського блоку та розгрому позицій "націоналістичних" істориків.

Автор статті подає історію створення братства, аналізує статут, ідейні позиції його організаторів і керівників (Костомарова, Куліша насамперед) і твердить, що ніякого "саморозпаду" не було, бо товариство перейшло в нову стадію і саме на ній було розгромлене Третім відділом.

Власне, стаття написана для того, щоб наголосити, що Кирило-Мефодіївське братство за основними своїми політичними ідеями і за основними організаційними принципами було частиною російського загальнодемократичного визвольного руху 40-х років, а Шевченко і Гулак були виразниками найбільш революційно настроєних кирило-мефодіївців.

МОВОЗНАВЧИЙ БЛОК

Мовознавчий блок збірника репрезентовано декількома позиціями. Своєрідним вступом до цього блоку є стаття Г.Левченка "Місце Шевченка в історії української літературної мови".

По-перше, автор статті ґрунтовно настільки, наскільки дозволяє обсяг дослідження, аналізує процес формування української літературної мови, починаючи від вживання в літературі народної мови ще у ХVІІ – ХVІІІ ст., потім поціновує роль І.Котляревського та Г.Квітки-Основ'яненка в становленні української літературної мови, згадуючи також, і місце "Граматики" Павловського, яка довела, що українська розмовна мова таки придатна для літератури, розглядає особливості мови українських поетів-романтиків, зокрема Л.Боровиковського.

Автор пише, що письменники дошевченківського періоду в залежності від своїх літературних спрямувань використовували ту чи іншу сторону народної мови, звертали увагу на мову деяких жанрів фольклору, а народність мови Шевченка має інший характер, оскільки він зблизив поетичну мову з живою розмовною мовою, використовуючи форми масової, зокрема, ораторської мови. Також Шевченко користувався слов'янізмами і взагалі використовував елементи старої писемної мови, не обмежувався також і рамками національної мови – вводив потрібні йому іншомовні слова, зокрема російські.

Висновок Г.Левченка є таким: саме Шевченко є справжнім творцем української літературної мови і його роль аналогічна ролі Пушкіна у створенні російської літературної мови.

Ми вважаємо, що сама констатація наведеного, безумовно, не є переконливою без належної аргументації. Тим паче, що мова йде про "слово", яке для поета є і метою, і надметою, і засобом, і Божественною суттю одночасно, особливо для такого Поета як Шевченко. У цій роботі автор намагається на прикладах довести те, наскільки багатою, гнучкою є мова поета, невимушеним – синтаксис і навіть інтонація, наскільки духовно спорідненою є творчість письменника з народною творчістю.

Стаття В.Рубана "До питання про лексику, фразеологію і стиль російських повістей Шевченка ("Прогулка с удовольствием и не без морали", "Музыкант")" побудована на декількох тезах.

Перша – російська мова – була для Шевченка засобом розповсюдження творів поета, по-друге, російська мова зближувала Шевченка з російською демократичною літературою 40-х і 50-х років, по-третє, 11 російських повістей Шевченка, уривок з драми "Никита Гайдай" і "Щоденник", на думку автора, – не витвори довільного експериментаторства, а повноцінні художні твори, "які були покликані виконати певну соціальну функцію – викриття самодержавства. Звідси й особливості їх мови" [322, 334]. Не будемо коментувати останню тезу, бо вище, у зв'язку з подібними ідеологічними ремінісценціями, вже мали нагоду це зробити. Зрозуміло також, чому автор постійно порівнює твори Шевченка з творами Радищева, Пушкіна, Герцена, Добролюбова, Некрасова, а не інших письменників.

Стаття структурована за такими розділами: І. Шевченко і російська мова; ІІ. Лексика; ІІІ. Фразеологія; ІV. Зауваження про стиль; 1. Мова персонажів. 2. Пафос авторської мови, публіцистичний гумор.

Отже, пише В.Рубан, аналізуючи лексику, фразеологію і стиль усього двох повістей Шевченка, ми помічаємо, що письменник використовував лексику різних стилів, що дало можливість збагатити авторську мову, індивідуалізувати мову персонажів, а давньоболгаризми, професіоналізми, вульгаризми використовував у сатиричному контексті; українізми – для створення етнографічного колориту; народні фразеологізми, власні афоризми та ідіоми наближають мову його повістей до розмовної народної.

Стаття В.Ільїна "До питання синоніміки Шевченка" (За українськими поезіями) доводить, що найглибше і найвлучніше використання поетом багатств української мови можна побачити, проаналізувавши саме синоніміку. Автор обмежується розглядом основних, найтиповіших гнізд у дієсловах. Об'єднання синонімів широкими семантичними групами дає змогу виразніше висвітлити багатство лексики Шевченка, переходи від одного відтінка значення до іншого, тобто ширше, ніж це робиться у словниках.

Автор статті аналізує дієслова "іти – ходити" у максимальній кількості зміни форм із однозвучними дієприслівниками і прислівниками; дієслово "каже" в усіх можливих нюансах передачі акту мовлення; в гнізді "дивитися – подивитися" синоніміка, за спостереженням дослідника, виявлена не дуже широко – лише трьома словами "подивитися, глянути, зирнути", але за допомогою майстерної зміни суфіксів, префіксів і зворотів Шевченко подає цілу гаму найдрібніших відтінків; також проаналізовані синоніми до дієслова "танцювати", "родити – родитися", "умерти – умирати", "одружитися", "жити", "мучитися", "сміятися", "найматися", "робити – діяти", "вбивати – вбити" тощо.

Автор підсумовує, що Шевченко не обмежувався використанням того чи іншого слова для передачі відтінку значення, а вдавався до метафор, образних зворотів ("ледве ноги доволік", "стежку протоптала", "і де вже ноги не носили" та т.п.), що свідчить про увагу до кожного слова в ім'я яскравості і переконливості, своєрідності поетичного мислення.

Стаття А.Деркача "Функції слов'янізмів у лексиці Шевченка" починається із короткого аналізу традиції використання старослов'янізмів попередниками і сучасниками Шевченка (І.Котляревським, Г.Квіткою-Основ'яненком та П.Кулішем, а в російській – О.Пушкіним).

А.Деркач пише, що Шевченко використовував слов'янізми як певний стилістичний засіб подібно до інших письменників, але все-таки й по-новому: "Слов'янізми Шевченко вживав лише тоді, коли вони допомагали краще, глибше схарактеризувати зображувану ним дійсність, коли вони підсилювали іронію при характеристиці царів, панів або допомагали передати найбільш урочисте ставлення до борців за свободу, за визволення людства. Слов'янізми, отже, насамперед, виступали як засіб підкреслення урочистості, пошани, взагалі, виконували функцію стилю урочистого, піднесеного, тобто високого ("пречистая", "великий чудотворче", "пренепорочная", "праведная", "благодать", "святії мученики" і т.п.).

Але основний план вживання слов'янізмів у Шевченка, як зауважує А.Деркач, – це пародія, іронія, сатиричне, своєрідне зниження, яке допомагає найбільш тонко показати зміст і спрямування твору (у творах "Царі", "Сон", "Подражаніє Ієзекіїлю", "Давидові псалми", "Юродивий", "Кавказ" та інші).

Коротко коментує автор статті звернення Шевченка до переспіву "Слова о полку Ігоревім".

Старослов'янізми Шевченко використовує в мовах повістей та епістолярії, що аргументується величезним обсягом цитацій – від поезії до прози, паралелями із творами інших письменників, що доводить наявність певної традиції в українській і російській літературі стосовно використання окремих слов'янізмів, біблійної фразеології у прямому та переносному значеннях.

Ще в одному ювілейному збірнику статей до 125-річчя з дня народження поета – "Пам'яті Т.Г.Шевченка", що вийшов у видавництві Академії наук УРСР. – К., 1939, друкувалися статті, співробітників Київського університету, які брали активну участь у розробці тих наукових тем, над якими працювали вчені Академії наук. Вони, як тоді писали, "стояли в ряду активних борців за передову науку, культуру і знання, в рядах активних будівників безкласового суспільства".

Зокрема, у даному збірнику на початку подається стаття І.Стебуна "Тарас Шевченко" (Біографічний нарис), тональність якої можна уявити із таких слів: "Революційні лозунги, піднесені російськими революціонерами-демократами, проголошені у виступах Чернишевського, стали змістом Шевченкових поезій", але попри зазначене, слід пам'ятати, що вступна стаття до подібного збірника й не могла бути написана інакше.

У статті М.Марченка "Шевченко і пригнічені народності царської Росії" автор в принципі має рацію, коли зауважує, що "Любов Шевченка до Батьківщини – України є любов'ю до покріпаченого народу, сином якого був поет, бо народ і батьківщина для нього були єдиним" [314, 92]. Ця теза у радянському шевченкознавстві була однією із найпродуктивніших, тому що, враховуючи обмежене коло дозволених для розробки наукових проблем, постійно акцентувалася у інваріантах. Аргументування поетичним текстом Шевченковим тут було завжди, так би мовити, найщедрішим і давно вже стало теж архетипним. Автор цитує уривки з "Іржавця", "І мертвим, і живим...", "Сон", "Гори мої високії", "Чи ми ще зійдемося знову", "Ісая. Глава 35" та інших.

Стаття проф. М.Петровського "Повстання українського народу проти гніту шляхетської Польщі в 1630 році в творчості Тараса Шевченка" базуються на співставленні історичних документів, матеріалів архівів (наприклад, Материалы для истории воссоединения Руси; Львовская Русская Летопись; Русский исторический сборник, издаваемый Обществом истории и древностей росийских – М., 1939; Жерела до історії України – Русі. – Львів, 1908; История Русов или Малой России. – Москва, 1846 та інші) та творчості Тараса Шевченка, який у творі "Тарасова ніч" відтворив важливий момент в історії боротьби українського народу проти шляхетської Польщі – повстання 1630 року і розгром війська С.Конецпольського під Переяславом. Автор вважає, що основними джерелами у ХІХ ст., які давали інформацію про цю подію, були "Краткая летопись Малыя России" В.Рубана (1777) і "Летопись Малыя России", надрукована Ф.Туманським в "Российском магазине" і 1793 р., а також праця Д.Бантиш-Каменського "История Малой России", вперше надрукована 1822 р. і праця І.Енгеля "Geschichte der Ukraine una der ukrainischen kosahen, wie auch von Calizien und Ladomirien", надрукована в Галле 1796 року.

З огляду на зазначену хронологію та рік написання "Тарасової ночі" (листопад 1838 року, Санкт-Петербург), зрозуміло, що Шевченко користувався і народними переказами, збереженими в пам'яті, що привело до деяких неточностей, зокрема, поет Северина Наливайка називає Павлом, Тараса Федоровича – Трясилом, але автор вважає це несуттєвим, бо поет зосереджувався на інших – художніх та ідейних настановах, а саме: "поет розрізняє польську шляхту, панів від польського народу, польського селянства. У творі як вороги українського народу виступають "шляхта", "ляшки-панки" і їхні поплічники – ієзуїти, а не основна маса польського народу в ті часи – польське селянство і міська біднота" [325, 119].

Стаття П.Лаврова "Ювілей Т.Г.Шевченка в 1914 році в Києві" дає інформацію про те, у яких складних політичних умовах намагалися представники "широких робітничих мас, передової демократично настроєної інтелігенції і студентства вищих шкіл" відзначити столітній ювілей народного поета і борця проти самодержавства і реакції". Протягом 1814 р. у більшовицькій пресі ("Путь правды"), у статті "Крепостники и Шевченко" (18.11.1914) було зазначено, що саме з ініціативи чорносотенців на чолі з Пуришкевичем царський уряд почав ганебну справу заборони ювілею. Реакційний характер, на підтримку цієї пропозиції, мали публікації в київських газетах "Двуглавый орел", "Киевская мысль", "Кивлянин". Активізувались і київські чорносотенні організації – "Совет киевского союза русского народа", "Русское собрание", "Главный совет российского союза русских робочих" і т.п.

Представники імперської адміністрації також видали ряд циркулярів, які забороняли ювілей.

Автор статті не міг не навести слова Леніна із проекту промови в ІV Державній думі – "К вопросу о национальной политике", а саме: "Заборона вшанування Шевченка була таким прекрасним, чудовим, на рідкість щасливим і вдалим заходом з погляду агітації проти уряду, що кращої агітації і уявити собі не можна... Після цього заходу мільйони і мільйони "обивателів" почали перетворюватися у свідомих громадян і переконуватись у правильності того речення, що Росія є "тюрма народів".

Далі автор описує події 25 лютого, коли власне й відбувалась демонстрація в Києві на центральних вулицях і Володимирській гірці, її розгром, і наступні арешти (заарештовано було 104 чоловіки) та страйки студентів на знак протесту проти реакції.

Висновок автора – святкування столітнього ювілею Тараса Шевченка стало великою політичною подією.

ІСТОРИКО-ЛІТЕРАТУРНІ СТУДІЇ

Стаття І.Стебуна "Основоположник нової української літератури" вимагає деяких додаткових коментарів, окрім простої констатації позиції автора. Теза – "Шевченко – основоположник нової української літератури" – десятиліттями трактувалося як концептуальна, бо соцреалістична теорія, по суті, лишала науковцям єдиний ракурс поцінування творчості поета – крізь призму викривального пафосу і соціальної непримиренності через такі визначення: "критично-викривальний реалізм" чи "романтика кривавої помсти" і .т.п. Тобто, безапеляційність ідеологічної матриці "вимагала" від шевченкознавців тільки вправності із добором відповідних літературних цитат, що доволі нескладно зробити, враховуючи, що творчість Шевченка справді має в собі й викривальний пафос, геніально відтворений у політичній сатирі. Але вдумливий читач, тим паче фахівець-літературознавець, знавець нової української літератури, безумовно усвідомлює антинауковість, недолугість спроби зведення творчості Шевченка до розгляду лише її в ідеологічній площині.

Сам автор зазначає, що Шевченко прийшов в українську літературу, коли вона вже була значним художнім явищем (підкреслення наше – Я.В.), тому абсурдним сприймається наступна заувага І.Стебуна щодо "різнокаліберності талантів і вузькості творчих масштабів" [336, 190] попередників й сучасників Шевченка. Стосовно "різнокаліберності талантів" то це, зауважимо, є нормою для будь-якого періоду літератури, а от щодо "вузькості творчих масштабів", обмеженості, віддаленості інших письменників од "справжньої народності та справжнього реалізму" [336, 191], то автор, стверджуючи, що "література, що підносить свій голос за народ – у справжній її дійовості – були ідеалом Шевченка" [336,199], сам себе заперечує, бо доробок українською мовою і Котляревського, і Квітки-Основ'яненка, і Гребінки мав у собі потужний потенціал народності й реалізму, вільнолюбності й гуманізму, який Шевченко справді розвинув, давши до того ж "нечуване перед тим художнє багатство жанрів і форм, ритмічних ходів, строфіки, розмірів" [336,193].

Власне тому й доречно поціновувати Шевченка як виключну постать в історії нової української літератури, феноменально обдарованого митця, який все-таки починав не на рівному місці, про що свідчать і його критичні оцінки доробку попередників, висловлені в листах, прозі і поезіях, як, наприклад, "На вічну пам'ять Котляревському" чи "До Основ'яненка", навіть якщо врахувати, що ставлення Шевченка до них з часом зазнало певних змін.

Властиво теза "Шевченко є основоположником літератури українською мовою" і заувага І.Стебуна: "До Шевченка жива народна мова ще не стала загальнолітературною мовою в певному розумінні цього слова" [336, 198] свідчать, що загальнолітературний контекст в специфіці розгляду питання формування літературної мови, як явище, так само ідеологізувалося.

ПОРІВНЯЛЬНІ СТУДІЇ

Ґрунтовна стаття акад. О.Білецького "Шевченко і світова література" є типовим прикладом порівняльних студій, навіть взірцевим прикладом, оскільки не просто знищує, – вже вкотре, – міф про "некультурність" поета, бо з'ясовує не тільки те, що Шевченко міг знати, а те, що він творчо засвоїв, базуючись на випадкових згадуваннях про того чи іншого іноземного автора в його текстах. Головне – простежити органічність паралелей і наслідувань, – вважає автор статті, – й давати "відбиток оригінальності, що лежить і на засвоєному ним від сучасників жанрі ліро-епічної поеми, і на його сатирах, на його громадянській ліриці, на його пісні" [Пам'яти Шевченка (АН УРСР), 1939, 226].

О.Білецький пише, що його попередники зіставляли творчість Шевченка, насамперед, із російськими і польськими поетами, отже, цей напрям має величезні перспективи, бо в результаті подібних студій: "органічність" і "наївність" багатьох творів Шевченка, які вважають виросли прямо з народного ґрунту, буде тоді переглянута" [213].

Переконливим аргументом є достеменний аналіз ремінісценцій з античної літератури, зокрема, Овідія у творчості Шевченка на рівні тематики, образності, зі спеціальним акцентом на аналогії життєвих драм Овідія Назона і Тараса Шевченка.

Багатоаспектно і багаторівнево аналізує акад. О.Білецький зв'язок поезій Шевченка із польською літературою. У цій частині прорецензовані й роботи І.Франка, польського історика літератури Третяка і Філарета Колесси. Але вони аналізували окремі подібні мотиви, – пише автор, – при тому такі, які в ту епоху, можна сказати "носилились в повітрі", бо входили у комплекс даної літературної традиції.

Так само детально аналізується інтерес українського поета до Біблії, але при цьому враховуються скромні можливості тогочасних обмежених цензурою аспектацій.

Прагнучи вибудувати повноцінний дискурс, акад. О.Білецький справедливо зауважує своєрідність поетичної індивідуальності поета, оскільки: "Скрізь, при певному зв'язку з традиційно-фольклористичною і літературною формою, ми відмітимо в нього особливий тип художнього пізнання, не повторений ніким і не повторюючи нікого у всій історії світової літератури." [226].

МОВОЗНАВЧА ОЦІНКА

Стаття В.Масальського "Мова і стиль поезій Т.Г.Шевченка" є найфундаментальнішою в цьому збірнику не тільки за обсягом, а й за ілюстративним матерілом, що є необхідним для стилістичного аналізу.

Попри необхідну декларацію стосовно "виникнення нового революційного демократичного слова, критичного реалізму"; зауваг стосовно "дійової образності" і основної тематики: "зображення великого горя покріпаченого трудящого люду, великого народного гніву проти царя та його прислужників..., викриття облудності релігії..." (с.315) і т.п., автор наголошує, що в творчості Шевченка "на народній основі виникає нова якість літературної норми" [315, 321].

В.Масальський аналізує те, як Шевченко трансформує у власних текстах фольклорну образність, мотиви журної народної пісні (в кінцевій строфі поеми "Кавказ"; синтаксичні фігури, екскламації, запитання, емоційні перифрази ("І мертвим, і живим..."); фольклорний лад вірша у 35 – 38 рядку ІХ розділу поеми "Неофіти"; мотиви долі і широкого шляху (Комедія "Сон"); багатогранність метафоричних образів ("Аж слухаю // Загули кайдани // Під землею", чи "А де ж твої думи, рожевії квіти? Доглядані, смілі, викохані діти?" і т.п.); метонімію, алегорію та інші переносні значення слів, а також інші стилістичні засоби художнього зображення, як, наприклад, сполучування логічно виключаючих один одного понять, прийом відомий ще в класичній літературі ("В кайдани убраний...").

Як відомо, народна мова багата інверсією. Автор статті зауважує, що поет теж часто використовував такий засіб логічного наголосу: "О люде поганий // Де ти взявся? Що ти робиш? або "На багнищі город мріє; // Над ним хмарою чорніє // Туман тяжкий..." ("Сон), як і сполучення стилістичних народних епітетів, сполучення градаційного значення: "Ні, чуми нема; // А гірша лихая та люта година // Покрила Ізраїль: царева война!" ("Царі"). Функцію градації в мові поета інколи виконує і перифраз: "Смеркалося... Огонь... огнем // Кругом запалало" ("Сон") чи "Мої там сльози пролились, // Найперші сльози!" ("Якби ви знали паничі").

Розділ ІІ "Лексика" доводить, що народні слова в тканині літературної мови поета, – разом з кращим надбанням літературного стилю того часу, – втілені у поезіях Шевченка і становлять її основу.

Дослідника вражає "...багатоаспектність змістових, емоційних, образних, стильових значень народної лексики, її багатство в творах поета, а разом її простота і загальновживаність" [315, 354]. Конкретне уявлення про багатство лексичного фонду поета можуть дати такі твори, як "Катерина", "Кавказ", "Тополя", "Гайдамаки", "Сон", ("У всякого своя доля"), "Наймичка", "І мертвим, і живим...", "Три літа", "Мені однаково", "Царі", "П.С.", "Якби ви знали паничі", "Неофіти", "Юродивий", "Я нездужаю нівроку", "Осії. Глава ХІV", "О люди! Люди небораки" та інші.

Володимир Масальський підбирає приклади вживання народних метафоричних, образних слів, образного алегоричного народного слова – субстантивованого прикметника в ліричному стилі, як, наприклад, в "Кавказі": "І неситий не виоре // На дні моря поле"; розмовні прозаїзми та, як визначає їх термінологічно автор, слова спрощено-розмовного жанру в жартівливо-іронічному значенні.

Осібну увагу приділено прикладам, які вказують саме на історичну спільність української й російської мови. Автор подає приклади використання Шевченком російської лексики, зокрема, таких слів як "власть", "год", "город", "дальше", "жестокий", "тьма", "пустота", "скучала", "тайно" та інші; також подаються приклади використання лексики іншомовного походження ("музи", "грації", "бульвар", "нота-бене", "мізерія"); старослов'янізмів та історизмів, зокрема, у мові сатиричних творів. Спеціально звертає увагу автор статті й на використання поетики народних фразем, доводячи новаторство Шевченка в процесі засвоєння та використання її як морфологічно-граматичних форм, так і синтаксичних одиниць.

Розділ ІІІ "Про орфоепію Т.Г.Шевченка" доводить, що вимова, а, отже, й написання, у Шевченка контролювалось не лише фонетичним моментом, а й морфологічною стороною слова, що особливо помітно саме в автографічних матеріалах, як, наприклад, в низці накреслень, які фіксують чергування в/у, і/й. Очевидно, тут поет не дотримувався формального правила про перехід: він виходив у накресленні й вимові цих звуків з інших міркувань – змісту, ритму вірша тощо; з прикладів розмовно-народного фонетичного виразу прислівника в мові Т.Шевченка зустрічаємо слова "марне" ("Чого марне плачеш?" – "Сон"), з іменників "військо" ("въ висько отдать" – "Сонъ" – за автографом); також визначаємо вимову "О" замість "У" в словах "буцім" (поет пише "боцимъ"), "зострічає" (вимова цього слова так передається і в друкованому видані 1938 року) – останні є формами діалектної вимови, якої поет в принципі уникав.

Якщо абстрагуватись від нав'язливого мотиву в тезі про близькість, спорідненість української і російської братніх мов та маси цитат з Пушкіна, Добролюбова, Некрасова, – стаття дає достатньо інформації належного фахового рівня.

ФОЛЬКЛОРИСТИЧНИЙ АНАЛІЗ

Стаття проф. П.Попова "Шевченко і російський фольклор" є продовженням теми, що стала основою іншої праці автора "Пушкін і український фольклор". Автор зауважує, що Шевченко добре знав російський героїчний фольклор, зокрема, билинні сюжети, російські казки, можливо, через посередництво великих знавців фольклору – Костомарова і Максимовича. Адже образи Іллі Муромця інтерпретуються і в повісті "Художник", і в "Прогулке с удовольствием и не без морали", а маловідома зараз билина про Гориню використовується в повісті "Близнецы".

Проф. П.Попов пише також, що "найбільше виявився інтерес Шевченка до революційного російського фольклору в його "Журналі". Тут поет виявив особливу увагу як до народних пісень і легенд про ватажків давніх революційних повстань – Степана Разіна і Булавіна, так і до сучасних йому переказів про революційні події.

Звертав увагу український поет і на російський пісенний фольклор, особливо під час заслання. У повістях "Варнак" та "Близнецы" багато автобіографічних моментів, особистих вражень на основі власного досвіду, як, наприклад, сумна згадка про Орську фортецю. Шевченко пише в "Близнецах": "Подъезжая ближе к крепости, я думал (странные думы) поют ли песни в этой крепости, и готов бог знает что прозакладывать, что не поют. При такой декорации возможно только мертвое молчание, прерываемое тяжелыми вздохами, а не звучными песнями" [328, 397].

Біографи Шевченка свідчать, що поет знав багато лірично-побутових, жартівливих російських народних пісень і був їх прекрасним виконавцем, а також прихильно ставився до кращих російських літературних пісень, про що свідчать мемуари сучасників.

Прикладом звернення до народної лірики, в усій своєрідності сплаву елементів російської й української народної пісні, є місця в поемі російською мовою "Слепая" та інші.

Загалом, слід пам'ятати, що в бібліотеці Шевченка були збірники українських і російських пісень ("Русские песни, собранные П.Якушкиным", СПб, 1860, 2 книги", "Русские песни Н.Цыганова, Москва, 1834), поет особисто був знайомий з найвидатнішими сучасними йому фольклористами як українськими (М.Максимович, П.Лукашевич, А.Метлинський, П.Куліш), так і російськими (В.Даль, В.Варенцов, П.Якушкін і, можливо, А.Афанасьєв).

Автор статті також вважає необхідним підкреслити ще один нюанс теми: "Критицизмом Шевченка до всяких "досужих" вигадок, хоча б вони і прикривалися псевдонародною фразеологією, пояснюється загалом негативне його ставлення до книги "Козака Луганского", тобто В.І.Даля, "Солдатские досуги", що складається головним чином з казок, оповідань і загадок, призначених для читання солдат царської армії і в псевдонародному стилі. Таке ставлення Шевченка до псевдонародної оповідальної літератури є цікавою паралеллю для порівняння з аналогічним ставленням його до романтизованих й інших модних штучних пісень, які часто невдало наслідували народні пісні" [328, 414].

У подібній роботі неможливо оминути увагою прислів'я і приказки. П.Куліш у спогадах про Шевченка свідчив, що той "любив розмовляти приказками". Зрозуміло, що проф. П.Попов широко цитує твори Шевченка, написані російською мовою, із зазначенням використання прислів'їв та приказок, які часто нелегко відділити і визначити їх національну приналежність: "не во время гость хуже татарина", "не сули журавля в небе, а дай синицу в руки", "Что у кого болит, тот о том и говорит" – всі із повісті "Художник", або з повісті "Прогулка с удовольствием и не без морали": "Хлеб-соль ешь, а правду-матку режь", "Горбатого могила исправит", "Всякий Еремей про себя разумей", "Старого воробья на мякине не проведеш" і т.п. Також аналізуються, як визначає проф. П.Попов, "ряд ходячих виразів", які походять з літературних творів Крилова, Грибоєдова, інших творів видатних російських письменників.

Основна функція народних приказок у творах Шевченка, на погляд дослідника, не в комічно-гумористичному їх ефекті, а в потребі увиразнити, аргументувати свої думки авторитетом народного слова.

ПОРІВНЯЛЬНІ СТУДІЇ

Стаття О.Кисельова "Про переклади Павла Грабовського поезій Шевченка" (За неопублікованими матеріалами рукописного відділу Бібліотеки АН УРСР), надрукована в "Радянському літературознавстві" за 1939 рік, №4, свідчить що у цьому відділі зберігається зошит перекладів російською мовою вибраних віршів українських поетів і більшість із них є перекладами поезій Тараса Шевченка.

Відомо, пише О.Кисельов, що П.Грабовский піддав гострій критиці "Кобзар" Т.Шевченко в переводе русских поэтов", под ред. Н.В.Гербеля (вид.2., 1869) в статті "Московські переклади творів Шевченкових" ("Зоря", 1896). Грабовський називав ці переклади "перекладацькими еквілібраціями", як, наприклад, переклад Мея "Наймички", чи переклад Гербелем "Гайдамаків", Чмирьовим "Княжни".

Сам П.Грабовський переклав 17 поезій Шевченка: "Лиш окину взором степи", "Не лишних слёз, ни лишних слов", "Зачем только время я трачу", "Кукует кукушка", "За думой дума вылетает", "И мутное небо и сонные волны", "Думы мои" та інші.

О.Кисельов розглядає деякі переклади і приходить до висновку, що з погляду і змісту, і ритму тут є точність і висока якість перекладу.

Автор особливо виділяє легкість і невимушеність перекладу таких творів як "І небо невмите...", вступу до поеми "Мар'яна-черниця", вірша "Ми заспівали, розійшлись", оскільки П.Грабовський усвідомлював, що при необхідності можна змінювати ритм поезій Шевченка, що сприятиме більшій виразності творів. Власне, це він і зробив у перекладі вірша "Думи мої", який у Шевченка написаний коломийковим розміром, а в перекладі ритм не зберігається, а дається чергування чотиристопного дактиля з тристопним дактилем, чим усувається одноманітність звучання ритміки вірша.

Стаття Ю.Зданевича "Шевченко і Некрасов", надрукована у виданні "Студентські наукові праці" №6 Київського державного університету ім. Т.Г.Шевченка за 1940 рік свідчить, що молоде покоління радянських науковців, навчене гірким досвідом старших, добре розуміло чого від них чекають. Тому структура статті була стандартною: 1 розділ "Шевченко і Некрасов як революційні поети"; 2 розділ – "Шевченко і Некрасов як кращі представники критичного реалізму в поезії"; 3 розділ – "Шевченко і Некрасов як народні поети". Коментарі тут будуть зайвими.

Аналізуючи шевченкознавчі студії років війни та повоєнного часу, належить навести слова відомого літературознавця Петра Одарченка із його статті "Тарас Шевченко в радянській літературній критиці (1920–1960)", що є частиною праці "Тарас Шевченко й українська література" (К., 1994): "Пропаганда у боротьбі проти німецьких фашистів використовувала гасла, які могли впливати на українські національно-патріотичні почуття. Епітет "великий", що раніше прикладався тільки до російського народу, в ті часи став вживатися і до українського. Влада закликала боротися за "свободу України, за землю Тараса". Пропагандисти використовували поему Шевченка "Іван Гус" та інші твори як ідейну зброю в боротьбі проти нацистів.

Поза межами України – в Уфі – українські філологи та літературознавці, куди вони "втекли", мали більше волі і можливостей для наукової діяльності, ніж раніше на Україні" [П. Одарченко "Тарас Шевченко й українська література", с.205].

Погоджуємося із думкою авторитетного дослідника, окрім одного – "більше волі і можливостей" радянські шевченкознавці в означений період не мали, (власне, як не мали в 30-х рр. ХХ ст., так і згодом – Я.В.), а підтвердити це можуть нижче проаналізовані публікації.

Єдиним винятком є праці акад. А.Булаховського – "Російські поеми Т.Шевченка та їх місце в системі поетичної мови першої половини ХІХ ст."// Пам'яті Т.Г.Шевченка. Збірник доповідей, читаних на ювілейній шевченкознавчій сесії АН УРСР 9 – 10 березня 1943 р. – М., 1944; стаття "З робіт в діяльності слов'янського мовознавства в УРСР // Ювілейний збірник АН УРСР. – Куйбишев, 1944. – Т.2; стаття "Мовні засоби інтимізації в поезії Тараса Шевченка. // Наукові записки АН УРСР. – 1946. – Кн.2.

Та виїмки, як відомо, тільки підтверджують правило...

Зупинимося на першій із названих праць Л.Булаховського. Автор зосереджує увагу на мові і мовностилістичних характеристиках поем "Слепая" і "Тризна", оскільки "незалежно навіть від того, як їх розцінювати в цілому з боку сюжетного, ідеологічного та ідейного, є твори блискучі в ряді партій по моці поетичного висловлення, по глибині емоціональності, яка пронизує їх, по тому, що можна назвати взагалі – майстерністю мови" [363, 63].

Стаття структурована таким чином: 1. Питання про стосунок до норми; 2. Індивідуальне в темах; 3. Літературні зв'язки; 4. Стилістична цінність поем. Не дивлячись на скромний обсяг розробки, автор спромігся кожне власне судження належно проілюструвати.

У першому розділі Л.Булаховський розглядає стосунок мови поем з погляду нормативного до сучасної Шевченкові російської поетичної мови. У "Слепой" огріхів більше, аніж у "Тризні", але поети-сучасники Шевченка, які писали російською мовою, також не зосереджувалися на нормі.

Приділено увагу й наголосам, доведено, що в словах, які Шевченко вважав переважно українськими, він зберігав і український наголос та вимову.

У другому розділі статті Л.Булаховський доводить, що в творах російською мовою Шевченко найменшою мірою відходив від своєї (виділення автора статті – Я.В.) поетики, виробленої в творах українською мовою. Знайомими читачам видаються асоціативні групи, вся організація вірша поеми в "Слепой": звична "лише відносна витриманість рядкового метру, пристрасть до інтонаційних перерізів в середині рядків з перенесенням кінця речення в наступні, і надто зміна розмірів (метрів) – то "епічних, то елегічних, то народно-танкових" [363, 70], що взагалі-то є виразною особливістю "байронічної" поеми.

Автор влучно зауважує, що "Тризна" зовнішньо тільки російська річ, але не треба великого знайомства з українськими творами Шевченка, щоб бачити, що у ній перед нами типові нервові волокна його світогляду і художньої манери, в її основі української.

Поема не автобіографічна, але еготична, особисто забарвлена вона, – над усякий сумнів.

Шевченко почував себе не просто поетом і не поетом народним лише тому, що він творив для народу і до нього звертався. Його зв'язок з народною масою глибший: "він усвідомлював його як моральний в найвищому значенні слова" [363, 71].

У третьому розділі Л.Булаховський пише, що у частинах лірично-біблійного характеру Шевченко мав за зразки поезії найкращих російських поетів – Державіна, Рилєєва; деякі ліричні партії в "Слепой" нагадують Л.Булаховському Пушкіна. Ремінісценціями з "Медного всадника", він подибує і у "Тризні". Цю тенденцію до засвоєння Шевченком елементів російської фразеології автор вважає закономірною.

У четвертому розділі, з'ясовуючи стилістичну цінність поем, Л.Булаховський цитує О.Потебню, зокрема, його статтю "Язык и народность" ("Вестник Европы", 1895), що дає додатковий науковий імпульс роботі, пов'язуючи найважливіші ланки українського мовознавства накреслені попередниками.

Потебня вважав, що органічним будь-який митець може бути тільки у власній мовній стихії. Л.Булаховський розвиває цю тезу і вважає, що тут є частина істини, оскільки для "спеціальних мов (мов, що обслуговували цілком певні сфери сприймання, якими були, наприклад, культові), треба взяти до уваги серйозні обмеження. Коли Шевченко складає російські вірші, – він стилістично стоїть не на своєму ґрунті. У поемі "Слепая" він власне перекладає самого себе, послаблюючи стилістичні ходи, органічні й натуральні на ґрунті української мови". "Але коли він, могутній талант, доторкається тематично і стилістично з дитинства йому, через першу ж здобуту ним освіту, близької і зрозумілої мовної стихії – церковнослов'янських поетичних лексем і фразеологізмів – він стає відносно російських майстрів цього жанру не учнем, а геніальним суперником..." [363,75].

Висновок Л.Булаховського, незважаючи на те, що торкнувся мовознавець лише кількох питань, є ґрунтовним, а тому потенційно розбудовчим: "Лінгвостилістичні особливості художньої майстерності Шевченка менше, ніж у будь-кого іншого, є лише покрив думки, що може легко бути від неї віддаленим. Поет стійких, пронесених через усе життя вражень, емоцій та ідейних намагань, він оформив їх багатогранно, іноді надаючи їм просту і для кожного дохідливу опуклість, іноді подавши їх як хисткі відбитки своєї творчої індивідуальності, що її багатство і глибина все повніше і повніше мають розкриватися лише допитливому оку" [363, 81].

У цьому ж збірнику ("Пам'яті Т.Г.Шевченка. Збірник доповідей, читаних на ювілейній шевченковій сесії Академії наук УРСР 9 і 10 березня 1943 року) була надрукована доповідь ст. наук. співробітника Академії В.Ільїна "Порівняння у Шевченка", де вивчається порівняння у Шевченка з погляду розвитку різноманітних засобів образності в поетичній мові, бо вони становлять собою вихідний пункт для багатьох тропів і лежать в основі більшості категорій вживання слів у переносному значенні. Відомо, пише дослідник, що Шевченко активно використовував паралелізми, що поширені в народній творчості, але трансформуючи їх в розгорнені порівняння, серед яких окрему підгрупу становлять порівняння, висловлені орудним відмінком. Широко користується Шевченко порівняннями з картинами природи, рослинами, тваринами, птахами. Вибірки цитацій дано із таких поезій Шевченка: "Причинна", "Сон", "Тризна", "Гайдамаки", "Гамалія", "Москалева криниця", "Тарасова ніч", "Три літа", "Неофіти".

Зокрема, В.Ільїн спостерігає й те, що "Поряд з розгорненими порівняннями у Шевченка нерідко бувають порівняння, скорочені шляхом пропуску сполучного порівняльного слівця, наприклад: "Батько, мати – чужі люди, // Тяжко з ними жити! ("Катерина"). Тут між суб'єктом і об'єктом порівняння ставиться знак рівності, між ними начебто встановлюється не подібність, а тотожність. Така стислість підсилює емоційність образу. Крім того, порівняння таким чином перетворюються на прикладку. Це перетворення можна наочно простежити на поезіях Шевченка":

Порівняння:

Столітні очі, як зорі, сіяли... ("Гайдамаки")

Прикладка:

Засіяли карі очі –

Зорі серед ночі ("Дівичії ночі").."

Досить часто у Шевченка виступають метафоричні епітети, які походять із порівнянь, що скоротилися, очевидно, безпосередньо в прикметникові чи дієприкметникові означення, наприклад, метафоричний епітет "німий", замість можливого порівняння "мов німий" в "Гайдамаках":

Іде собі, люльку курить,

Нікому ні слова.

А за ним німий Ярема!.."

Також у Шевченка поширені порівняння розгортаються в окремі алегоричні чи то символічні частини твору ("Єретик", "Кавказ", "Слава", "Сон" ("У всякого своя доля").

Ця робота у надрукованому вигляді була коротеньким нарисом і не вичерпувала всіх модифікацій порівнянь – це усвідомлював й сам автор. Але він продовжував розробку локальної теми у статті "Народність у порівняннях Т.Г.Шевченка", яка вийшла друком в журналі "Мовознавство" №7 за 1949 рік і була більш системною працею, оскільки подавала й історію питання; цитувалася праця О.Потебні "Про деякі символи слов'янської народної поезії" (1914), статті Г.Левченка і проф. С.Савченка (які ми вище коментували – Я.В.) та розглядався психологічний та естетичний принцип співвіднесеності поезій Шевченка й українського фольклору.

Науковий рівень мало й історико-літературне дослідження І.Пільгука "Вплив Шевченка на культурно-громадське становлення української літератури у даному регіоні від року видання "Русалки Дністрової" (1837), через активні процеси трансформації Шевченкового слова в 60-х рр. ХІХ ст. в колі місцевої інтелігенції, що доводять фундації журналів "Мета", "Вечорниці", видання книги "Поезії Т.Г.Шевченка" у 1869 році з портретом і біографією. До цієї книги увійшли твори, що не друкувалися в Росії – "Кавказ", "Сон", "Холодний Яр", "Великий льох", "Суботів", "Розрита могила", "Чигирин...". Повторні видання творів поета здійснювались у 1878, 1880, 1881, 1883 роках. Також в Західній Україні в 60-70-роки ХІХ ст. друкувалися розвідки та переклади поезій Шевченка польською та німецькою мовами.

Приділив увагу І.Пільгук і перегуку західноукраїнської музи Ю.Федьковича з Шевченковою музою.

Враховуючи час, коли відбувалася ювілейна Шевченківська сесія та рік видруку доповідей промовців, зрозуміло, що тон доповідей мав бути підкреслено патріотичним.

Отже, стаття М.Плісецького "Патріотизм в поезії Шевченка", надрукована у збірнику, відповідала пафосу тогочасної публіцистики й тези автора, як, наприклад: "Основною ідеєю всіх творів української літератури, – творів,що змальовують боротьбу з різними інтервентами є те, що Україна ніколи не погодиться на їхнє панування. Не такий удався український народ, в ньому є досить сил для того, щоб скинути іноземний гніт. Народ довго терпів, але тим страшніше буде його розправа з загарбниками" [372, 29] – сприймалися абсолютно адекватно.

Книга Д.Тамарченка "Творчість Тараса Шевченка і російська революційно-демократична література" вийшла друком 1944 року. На перший погляд, ця праця є стандартизованим дослідженням із збереженням усіх тих стереотипів, що спостерігаємо в подібних роботах. Про своїх колег, які переймалися розробкою даної теми, автор не згадує, бо вважає, що питання – не вивчене і по суті ще не поставлене, а нагадування про праці репресованих колег було б тактичною, а, можливо, й стратегічною помилкою.

Суть не в цьому, – та й не нам бути суддями мотивів діянь попередників. Позитивів це дослідження має більше, аніж похибок.

Згадаємо, доволі влучно це помірковане новаторство автора книги спостеріг ще Петро Одарченко. Цитуємо за вже згадуваними вище виданнями: "Автор поставив перед собою завдання визначити роль творчості Шевченка в революційно-демократичній літературі. Він, наприклад, підкреслює, що "Шевченко перший поетично висловив демократично-революційне ставлення до пасивного селянства". Першість Шевченка Тамарченко вбачає також у тому, що він у своєму поетичному стилі вперше поєднав елегію і сатиру. "Ця єдність, – зазначає Тамарченко, – становить найхарактернішу рису всього революційно-демократичного реалізму. І вперше оформиться вона в поезії Шевченка – родоначальника революційно-демократичного реалізму". Визначаючи, що головні зміни сатири Михайла Салтикова-Щедріна є "викривання примарності соціально-політичної системи російського самодержавства", Тамарченко стверджує, що Шевченкові належить першість у цьому відношенні: "Але щедрінську ідею примарності феодально-кріпосницького ладу життя геніально випередив Шевченко" [375, 207].

Такі оцінки дають відчуття контексту, без чого уявлення та чіткі знання можуть бути примарними в силу своєї неповноти.

Актуалітети кінця 40-х років визначали сумнозвісні постанови ЦК ВКП(б) та ЦК КП(б)У, які, поза сумнівом, резонували із основними тезами у виступах Сталіна, а згодом Жданова, Кагановича та інших.

Загальновідомо, як безапеляційно І.Стебун, поціновував "Нариси з історії української літератури" (1945), розвиваючи ідеї Жданова і відповідної Постанови стосовно вторинності української літератури, що весь час була під "могутнім впливом російської літератури". Оскільки розділ про Шевченка писав Є.Кирилюк, І.Стебун без особливих зусиль та належних аргументів, абстрагуючись від тексту Є.Кирилюка, звинувачує останнього в "тенденційному, націоналістичному викривленні дійсних фактів".

Зрозуміло, що Є.Кирилюк у наступних публікаціях кінця 40-х років мав постійно доводити протилежне: статті "Великий революціонер-демократ Т.Г.Шевченко" // Вісник АН УРСР. – К., 1948. – №3; "Гордість нашого народу – Т.Г.Шевченко" // Літературна газета. – К., 1948. – №11; "Шевченко і Велика Жовтнева соціалістична революція" // Радянське мовознавство. – №11. – К., 1949 та інші.

До цього часового відрізку належить декілька статей О.Білецького російською й українською мовами, що стосуються російських повістей Шевченка та його "Щоденника". Формально О.Білецький дотримувався основних вимог цензури у потрактуванні світогляду Тараса Шевченка, але наважувався "озвучити" і власні міркування, а саме: ставив поезію Шевченка вище від його прози і особливо підкреслював вплив основоположника нової української прози Г.Квітки-Основ'яненка на Шевченка саме в стилі прози, а на рівні ідейного спрямування – в симпатії до дрібних власників. Знову ж таки, тільки фахівець, який спеціалізується у вивченні класичної української літератури, зрозуміє, що це не дріб'язкові зауваги, а світоглядно цілком виважені тези, що-апріорі-розходились із звичними кліше й догмами.

Відносну незалежність могли зберегти лише ті шевченкознавці, які не йшли у контексті наведених вище напрямків досліджень, а орієнтувались на незаангажовані теми, як, наприклад, О.Назаревський у статті "Із спостережень над листами Т.Г.Шевченка", що була надрукована у журналі "Радянське літературознавство" № 7-8 за 1947 рік.

Автор аналізує передумови написання Шевченком листа до Жуковського під час заслання, його чорнові варіанти, різниці колориту і тону та чернетку листа до Дубельта. Підставою для зацікавлення цими матеріалами стали для дослідника спогади про Шевченка К.І.Герна, що були надруковані в журналі "Русский архив" за 1858 рік. Як відомо, Карл Іванович Герн був дивізіонним квартирмейстром в генеральному штабі при 23-й піхотній дивізії Окремого Оренбурзького Корпусу, був одним із найближчих друзів поета, дав йому притулок у власній квартирі і переховував у себе його малюнки та автографи віршів, які потім усі повернув Шевченкові, лишивши собі тільки згадані чернетки, про які йде мова у публікації "Русского архива".

Найбільша принада цієї невеликої за обсягом роботи – в зосередженні на фактажі без псевдотеоретичних висновків, та псевдоідеологічних настанов і таким чином О.Назаревський викристалізовує історію написання та справжнє співвідношення Шевченкових чернеток листів, про які йде мова в спогадах К.І.Герна.

Навіть примітки до цієї статті заслуговують на цитування, дозволимо собі навести одну з них: "Між іншим складний і нелегкий для Шевченка процес написання прохального листа до Жуковського має цікаву аналогію в такому ж утрудненому написанні подячного листа до гр. Ф.П.Толстого – після одержання 11 липня 1857 р. офіційної звістки про звільнення. Ось як розповідає про це в щоденнику під 26 липня 1857 р: "Сегодня во весь день и до половины ночи работал я над письмом графу Федору Петровичу и ничего не мог сделать с этим неудающимся письмом. Мне хочется высказаться как можна проще и благороднее, а оно выходит или высокопарно до смешного, или чувствительно до нелепого, или, наконец, льстиво до подлого, но никак не выходит то, чего бы мне хотелось" [408, 113].

З цього всього народжується відчуття, що чистоту інтонації справді наукового дослідника можна було зберегти тільки у подібних роботах.