Шевченкознавство
у Київському університеті у 50-ті рр. ХХ ст.

Осмислюючи розвиток шевченкознавства у Київському університеті у 50-60 рр. минулого століття, мусимо відзначити, що воно не могло не відбивати як загального стану шевченкознавства, так і основних тенденцій суспільно-політичного розвитку. І далі, по суті, шевченкознавство вважалося справою партійною, що мислилася за законами не науки, а боротьби, а тому значний ряд шевченкознавчих досліджень ряснів заголовками "Боротьба Шевченка за…" чи, навпаки, "Боротьба за Шевченка". У цьому зв'язку пригадалася думка корифея філологічної науки Ю.Шевельова про драматичну долю дослідників української літератури, праця яких часто нагадувала працю археолога, що досліджував не загиблі міста, а макети міст, що так ніколи і не були збудовані. Та й самі ті дослідники-шевченкознавці – це нереалізовані плани, загублені дослідницькі починання, бо в більшості випадків йшлося про невідповідність між потенційними можливостями вчених і можливістю їх реалізації у післявоєнному радянському суспільстві, де все співвідносилося із тезами Сталіна, Молотова, Жданова, Хрущова.

1953 р. помер Й.Сталін, розстріляно Берію і усунено з поста одного з найжорстокіших русифікаторів України Л.Мельникова. Але ці події, на жаль, не принесли конструктивних змін у шевченкознавство, яке і надалі мислилось ідеологічно заанґажованою наукою. 1954 р. надзвичайно урочисто, із всесоюзним розмахом святкувалося 300-ліття Переяславської ради. Ідейна спрямованість урочистостей відбивалась у Тезах ЦК КПРС з нагоди цього ювілею, що містили також і офіційне трактування спадщини Шевченка, пройнятої, як відзначалось, "духом єднання" з російськими революціонерами-демократами та непримиренністю до "українського буржуазного націоналізму".

Задушлива атмосфера партійного офіціозу неодноразово призводила до фальшування і світогляду, і творчості Т.Шевченка. Режим партійного контролю наклав свою виразну печать на шевченкознавство цих десятиліть, обумовивши і тенденційні шаблони, і антинаукові схеми та схоластичні концепції "класовості" чи "народності" Шевченка. У таких умовах жодна шевченкознавча праця не могла з'явитись без відповідних вступів, посилань на класиків марксизму-ленінізму чи знищувальних інвектив на адресу "українських буржуазних націоналістів", які нібито подавали поета у викривленому дзеркалі, отже, "ненауково і довільно". "Націоналістами", як відомо, називались передусім представники діаспорного шевченкознавства, зорієнтованого у цей час на філософію і науку Заходу ХХ ст. і заявленого цілим рядом монографій і статей, які сьогодні потрактовані як знакові, фундаментальні.

Все вище зазначене позбавляло шевченкознавство різноаспектності, об'єктивного трактування творчості Т.Шевченка, наукового пошуку, нав'язуючи соціологічний метод дослідження як єдино правомірний. Тому й маємо непоодинокі вияви компромісів зі своїм науковим сумлінням, антинаукові версії і коментарі. Той, хто не дотримувався офіційних партійних приписів, демонстрував розходження з генеральною лінією партійної шевченкознавчої науки, відповідно потрактовувався режимом. Основними засадами шевченкознавчих досліджень стали не наукові, а методологічні. Виступаючи з доповіддю на П'ятій науковій шевченківській конференції у березні 1956 р., Є.Кирилюк, називаючи цінні шевченкознавчі студії, сказав: "Праця Ф.Колесси "Фольклорний елемент в поезії Т.Шевченка" не може бути рекомендована насамперед через свої методологічні засади" [532, 9]. А сам виступ, названий "Стан і завдання радянського шевченкознавства ", мав такий початок: "ХХ з'їзд Комуністичної партії Радянського Союзу поставив перед вченими, які працюють у галузі суспільних наук, відповідальне завдання – суворо оберігати чистоту марксистської теорії, вести рішучу боротьбу проти рецидивів буржуазної ідеології, елементів антиісторизму й спрощенства, проти суб'єктивістського підходу до історії, проти модернізації та кон'юнктурщини. Всі ці завдання безпосередньо стосуються й літературознавців, зокрема шевченкознавців" [532, 5]. Наведена цитата не є, як свідчить шевченкознавчий доробок Є.Кирилюка, виявом його спрощеного підходу до шевченкознавства, і адвокатського захисту цей солідний вчений не потребує. Це і подібні йому висловлювання ще раз підтверджують, що лише після такої декларативної фразеології можна було викласти свої погляди на проблеми та і взагалі мати можливість висловлюватись. Отже, оцінюючи, пояснюючи, не варто вдаватись до погромів, бо українська наукова ситуація, як і суспільно-політична і культурна в цілому, аналогів у світовому співтоваристві не має. "Обов'язкові" вступи, посилання і т.п. були тим реквізитом, що уможливлював саму появу тієї чи іншої шевченкознавчої студії. Трактувати їх як рецидиви ненауковості, дослідницької неспроможності не доводиться, бо за сприятливих умов той же дослідник демонстрував не співвіднесену із партійною ідеологією тезу. Та й у текстах, так би мовити, відповідно вивірених, знаходимо цікаві версії, наукові пошуки, тлумачення, які, попри всю нав'язану атрибутику, стимулювали шевченкознавчий пошук, давали імпульс наступним студіям. Окремі ж розвідки мають непроминальне значення і на початку ХІХ ст., внісши свою лепту у фундамент сучасного наукового шевченкознавства. Тому, не поминаючи прорахунків, бо інакше об'єктивної картини відтворити не вдасться, наголошуватимемо на тих позиціях, які в цілому сприяли конструктивному началу у шевченкознавстві, водночас демонструючи належний рівень вузівської науки.

У 50-х рр. викладачі Київського університету імені Т.Шевченка продемонстрували свої зацікавлення у питаннях історико-літературного аналізу, порівняльного шевченкознавства, психології творчості і текстології, проблемах перекладу поезії Т.Шевченка на інші мови, творчого методу і поетики, аспектах мовознавчих, мистецтвознавчих, історичних. Жанри досліджень найрізноманітніші: кандидатські і докторські дисертації, монографії, виступи на конференціях, статті, есеї, нариси, курси лекцій, посібники, реферати, рецензії. У 50-х рр. ще не створено центру, який би об'єднував зусилля дослідників, виробляв стратегію шевченкознавчих пошуків. Але важливо, що, починаючи з Першої наукової шевченківської конференції, скликаної Відділом суспільних наук АН УРСР та Інститутом літератури ім. Т.Г.Шевченка АН УРСР 1952р., до Восьмої наукової шевченківської конференції 1959р., науковці Київського університету імені Т.Шевченка були представлені своїми доповідями. Кількість імен і шевченкознавчих позицій свідчить про неослаблений інтерес вузівських учених до творчості і постаті Шевченка як найважливішої з-поміж тих, хто формував націю і її культуру. Важливо, що в ряду дослідників творчості Т.Шевченка зустрічаємо й імена, які були або згодом стали знаковими не лише для шевченкознавства, а й для філологічної науки в цілому. До них найперше слід віднести таких учених-філологів, як Є.Кирилюк, О.Білецький, П.Попов, Л.Булаховський, А.Шамрай, Н.Крутікова, М.Коцюбинська, П.Федченко, З.Мороз. Чи не найзначніший слід по собі як учені–шевченкознавці в історії університету 50-х рр. залишили Є.Кирилюк, О.Білецький, П.Попов.

ІСТОРИКО-ЛІТЕРАТУРНІ ДОСЛІДЖЕННЯ

Євген Прохорович Кирилюк

У Київському університеті ім. Т.Г.Шевченка працював доцентом, пізніше професором історії української літератури з 1944 року по 1958 рік. Наукові інтереси Є.Кирилюка як вченого і викладача охоплювали найрізноманітніші питання класичної української літератури, літературознавства і критики, але найінтенсивніше він працював у галузі шевченкознавства. 1951 р. Є.Кирилюк захистив докторську дисертацію "Реалізм Шевченка", а через рік його було затверджено у науковому званні професора. Як раніше, так і в цей час шевченкознавчі праці ученого відзначались концептуальністю, фундаментальністю суджень, широкою джерелознавчою і фактографічною базою, що може послужити відповідним орієнтиром і для сучасних шевченкознавців.

Основою шевченкознавчої концепції Є.Кирилюка є теза про Т.Шевченка – народного Кобзаря, поета життєвої правди, чиї суспільно-політичні і естетичні погляди значною мірою формувались під впливом російської соціал-демократії – Герцена, Бєлінського, Чернишевського, Добролюбова. Назви статей, рецензій, посібників, виступів на щорічних Шевченківських конференціях тих років засвідчують саме такий науковий інтерес ученого: "Великий народний Кобзар" (1951), "Поет і художник життєвої правди" (1951), "Реалізм Шевченка"(1951), "Т.Г.Шевченко и русская демократическая критика 40-60-х годов" (1951), "Т.Г.Шевченко і російська культура" (1951), "Шевченко в боротьбі за високу ідейність української літератури" (1952), "Шевченко і передова російська культура" (1952), "Шевченко і Чернишевський" (1954), "Шевченко і російський народ" (1954), "Роль передової російської культури у формуванні Шевченка як поета і художника" (1954), "Шевченко – непримиренний борець проти буржуазного націоналізму і лібералізму" (1955).

Зрозуміло, що в умовах диктату партійної ідеології і можливих оргвисновків за відступ від генеральної лінії партії дослідник подекуди змушений був іти на компроміс. Але ця обов'язкова для появи шевченкознавчої студії декларативна атрибутика жодною мірою не знецінює суті шевченкознавчого доробку Є.П.Кирилюка. Показовою у даному зв'язку є хоча б стаття "Шевченко і Чернишевський", у якій, як і в раніше з'явленому "Нарисі історії української літератури" (1945р.), учений стверджує, що у своїх революційних устремліннях Шевченко іде далі своїх попередників – Бєлінського і Герцена, а з Чернишевським Шевченка пов'язувала спільність ідей і подібність революційної пристрасті. Отже, нав'язуваний шаблон про вплив "старшого" брата дослідник, по суті, не приймає і повсякчас говорить про взаємовплив, який благодатно позначився на обох. На думку автора, саме Шевченко з його настроями і прагненнями допоміг Чернишевському теоретично обґрунтувати необхідність революційного розв'язання аграрного питання в Росії [485, 161-163]. Під впливом Шевченка, як зазначає дослідник, з'явились статті "Новые периодические издания", "Национальная бестактность", "Народная бестолковость", у яких Чернишевський вказав на досить високий рівень розвитку української літератури, а з появою у ній Шевченка – і на її світове значення.

Осмислюючи стан і завдання шевченкознавчої науки, Є.Кирилюк у виступі на П'ятій науковій шевченківській конференції (1956) з-поміж цілого ряду першочергових називає дослідження передусім літературної творчості. І хоч з тих пір минуло півстоліття, накреслене Є.П.Кирилюком і на початку ХХІ ст. належить до пріоритетних завдань шевченкознавства – такою була глибина і прозірливість великого вченого. Потрібно й надалі, вважав Є.Кирилюк, продовжити дослідження у вивченні філософських, суспільно-політичних, історичних та естетичних поглядів, питань "Шевченко і фольклор", Шевченко і попередня українська література". Немає, на переконання вченого, цілісного дослідження, де б розглядався тип світосприйняття Шевченка, виявлений як у літературній так і в образотворчій та епістолярній спадщині. Не належним чином розроблені питання поетичної майстерності, образності, ритміки, мови [Див. "Стан і завдання радянського шевченкознавства"// 532; 8, 10, 11].

Наскрізність шевченкознавчих студій як пріоритетного наукового інтересу, повсякчасна заанґажованість у них обумовили сучасність наукової стратегії Є. Кирилюка, актуальність її і для сьогоднішнього дня. Сам же дослідник демонстрував власний науковий рівень студіювання спадщини Т.Шевченка, свідченням чого були і окремі монографії, і статті. Так, у статті "До проблеми ліричного героя в поезії Шевченка. 1837-1846 рр." (1955) Є.Кирилюк прагне визначити природу лірики поета, її жанрові різновиди, тип ліричного героя, характер зв'язків з народною поезією, інтимізацію як стильову прикмету, тобто піднімає таке коло питань, яке виходить далеко за жанрові рамки статті.

У контексті історико-літературних праць звертає на себе увагу і стаття Є.Кирилюка "Традиції Шевченка в новій українській літературі" (1958) з її висновками про органічну включеність поета у вітчизняну літературну традицію і роль Шевченкового слова як системотворчого чинника. І все ж найвищим досягненням шевченкознавства у 50-ті роки слід вважати монографію Є.Кирилюка "Т.Г.Шевченко. Життя і творчість", що вийшла 1959 року і була відзначена найвищою на той час Ленінською премією, яку жодною мірою не можна розцінювати як нагороду за дотримання партійних настанов та ідеологем щодо шевченкознавства. Цей фундаментальний труд є підсумком усього попереднього наукового поступу вченого, він і сьогодні сприймається як знакова книга в ряду інших авторитетних шевченкознавчих досліджень.

Монографії 1959 року передували критико-біографічний нарис "Т.Г.Шевченко" (1951), матеріал до лекції "Великий український народний поет-революціонер Т.Г.Шевченко" (1954), розділ до академічної історії української літератури "Т.Г.Шевченко" (1954), проте всі ці студії написані за "обкатаною" схемою, загальноприйнятим шаблоном. В оцінці ж монографії "Т.Г.Шевченко. Життя і творчість" критика була одностайною: в читацький і літературознавчий обіг з'явлено фундаментальне шевченкознавче дослідження, в якому багатогранно висвітлено як словесну, так і малярську спадщину геніального Кобзаря, складний процес формування його історичних, суспільно-політичних та естетичних поглядів. Дослідник вказує на ті джерела, які живили творчу уяву поета, формували його світосприйняття і світорозуміння, матеріалізоване у неповторних художніх образах.

Цінною рисою монографії є те, що у ній життєвий і творчий шлях Шевченка (а книга структурована відповідно до загальноприйнятої у шевченкознавстві схеми – чотирьох періодів творчості) розглянуто у взаємозв'язках з вітчизняною, а також російською і польською літературами, з одного боку, та з російською і українською суспільно-політичною демократичною думкою першої половини ХІХ століття, з іншого. Зацікавлює фактографічна база, ілюстративний ряд, літературознавчий коментар. І хоч автор культивує соціологічний підхід до літератури, монографія і сьогодні зацікавить навіть найбільш підготовленого і найвибагливішого читача. Передусім – живою манерою розповіді, увагою до найдрібніших деталей, що передають атмосферу Академії мистецтв, літературних вечірок, еліти Петербурга, побуту ліберального українського панства, взаємин між учасниками Кос-Аральської експедиції тощо. З ретельністю архіваріуса, з подиву гідною науковою запопадливістю автор визбирує архівні документи, свідчення сучасників, історичні й літературні матеріали, цілий ряд яких уводиться в читацький обіг уперше. У розповідь про життя і творчість надзвичайно органічно, з почуттям міри і такту залучаються і фрагменти творів поета, його автобіографія, щоденникові записи, біографічні студії М.Чалого, П.Зайцева, доповідь Д.Красицького, критичні статті й мистецтвознавчі коментарі. І цей контекст імен і назв вражає, як вражає і поінформованість та глибина суджень автора. За своєю суттю монографія Є.Кирилюка є працею синтетичною, адже являє собою дослідження проблем біографії, психології творчості, індивідуального стилю і художніх віянь доби, впливів і типології, жанрової палітри, змісту і форми, поетики і ритмомелодики, проблем фольклоризму, рецепції творчості, мистецтвознавчих питань. Серед інших, навіть найсучасніших шевченкознавчих досліджень, праця Є.Кирилюка виграшно відрізняється не лише рівнем заглиблення у проблему, а й уважним і докладним вивченням окремого факту, що є праосновою будь-якого наукового дослідження.

Однією із найвиразніших постатей в ряду вчених-шевченкознавців 50-х рр. є Олександр Іванович Білецький. Дослідник займається упорядкуванням "Кобзаря" (1954), редагуванням шевченкознавчих праць, виступає на Четвертій науковій шевченківський конференції 1955 р. До шевченкознавчих досліджень ученого історико-літературного плану слід віднести статтю "Світове значення творчості Т.Г.Шевченка" (1951) та книгу у співавторстві з О.Дейчем "Жизнь и творчество Т. Г. Шевченко" (1955).

Стаття О.Білецького "Світове значення творчості Т.Г.Шевченка" і сьогодні користується увагою науковців як аргументоване дослідження світової величі українського поета, загальнолюдських вимірів його слова. На відміну від сучасних дослідників, які часто ототожнюють поняття величі, значення і слави, О.Білецький не ставить між ними знака рівності. Залучаючи до аналізу велику кількість імен і назв, автор стверджує, що за рівнем інтелекту Т.Г.Шевченко належав до мислячої еліти свого часу. Зауважимо, що і тепер цілісного, системного дослідження на цю тему немає. Маючи небагатьох попередників у вивченні питання "Шевченко і світова література", автор по-новому висвітлив питання типології і впливів, особливо відзначивши зацікавлення українського поета романтиками.

Вагомим внеском у шевченкознавство є книга О.Білецького та О.Дейча "Жизнь и творчество Т.Г.Шевченко", що вийшла у Москві 1955 р. Тип видання – популярний літературний портрет, як вказують самі автори, проте характер подачі інформації свідчив, що ця невелика за обсягом книга об'єднала в собі і наукові коментарі, і проблемні літературознавчі огляди, і публіцистичний нарис. Так, зразком літературознавчої статті можна вважати розвідку про світове значення творчості Шевченка, де залучено широкий контекст російської і польської літератури. Вважаємо, що це видання і сьогодні, на рубежі віків, може слугувати зразком популярної біографії Т.Шевченка, бо автори підібрали таку фундаментальну фактографічну основу, яка хвилює і змушує співпереживати, мислити.

Зрозуміло, що аби книга була "прохідною", не можна було обійти увагою питання "російсько-українського єднання". Важливо, що дослідники, сповідуючи принцип об'єктивного аналізу, називають речі своїми іменами. Так, у книзі згадується негативна рецензія Бєлінського на "Гайдамаки" Шевченка, у якій критик "с явным раздражением говорит и об украинской литературе, и о поэме Шевченко" [507, 46]. Аналізуючи поему "Великий льох", автори відзначають, що Шевченко "не мог не отнестись с глубокой скорбью по поводу соглашения Б.Хмельницкого с русским царизмом" і продовжують: "Шевченко не был бы подлинно народным поэтом, если бы в 1845 году прославлял воссоединение Украины с самодержавной Россией" [507, 63]. Наукову позицію виявляють дослідники і у коментуванні ставлення Шевченка до Петра І чи в оцінці його атеїзму. У той час, як окремі шевченкознавці без будь-яких застережень називають Шевченка атеїстом, Білецький і Дейч пишуть: "Нельзя утверждать, что Шевченко был последовательным атеистом". І далі стверджують, що поет, критикуючи російське православне духовенство, "не посягал на самое существо Бога" [507, 114]. Отже, книга Білецького і Дейча була безперечним поступом на шляху до об'єктивного, науково вивіреного трактування життя і літературної спадщини Т.Шевченка.

Суттєво доповнюють історико-літературний тип шевченкознавчих університетських досліджень статті З.Мороза (аналіз п'єси "Назар Стодоля" у статті "Реалізм української дожовтневої класичної драматургії" – 1952), Н.Крутікової ("Традиції Гоголя в повістях Т.Шевченка" – 1954), "Идейные и художественные особенности прозы Шевченко" – 1956), Д.Чалого ("Розвиток гоголівських традицій в творчості Шевченка" – 1953).

ПОРІВНЯЛЬНІ СТУДІЇ

У колі наукових інтересів учених Київського університету чи не найважливіше місце у 50-ті роки посідала проблема "Шевченко і світ", "Шевченко і українська література", тобто найактивніше розроблялися порівняльно-історичні студії. Осмислювалися форми зовнішніх і внутрішніх контактів, впливів і запозичень, міжлітературної рецепції, а також посередницькі функції художніх перекладів Т.Шевченка на інші мови. Ряд імен і наукових позицій досить розлогий:

1951 р. – Є.Кирилюк "Т.Г.Шевченко і російська культура";

1952 р. – О.Білецький "Шевченко і слов'янство"; Є.Кирилюк "Шевченко і Гоголь", "Шевченко і передова російська культура";

1954 р. – О.Білецький "Борец за революционное единение славянских народов", "Пушкин и Украина"; Є.Кирилюк "Шевченко і передова російська культура" та "Шевченко і Чернишевський"; В.Крементуло "Шевченко і польська література" (автореферат дисертації); Н.Крутікова "Гоголь и украинская литература ХІХ века"; О.Охріменко "Любен Каравелов і Т.Г.Шевченко" (автореферат дисертації);

1955 р. – Д.Чалий "Шевченко і Некрасов";

1956 р. – Г.Керселідзе "Шевченко і Грузія"; Л.Цушко "Т.Г.Шевченко і М.Г.Чернишевський";

1957 р. – Н.Крутікова "Гоголь і Шевченко"; М.Мольнар "Наш Шевченко. Любовь народов Чехословакии к великому Кобзарю";

1958 р. – М.Базилівський. Т.Шевченко і Август Харамбашич. З історії українсько-хорватських літературних зв'язків; І.Заславський "Рилєєв і російсько-українські літературні взаємини; Є.Кирилюк "Шевченко і болгарська література" та "Шевченко і слов'янські народи"; М.Шудря "Під струнким явором (Глібов і Т. Шевченко)";

1959 р. – П. Попов "Тарас Шевченко і Григорій Сковорода".

Досить активно досліджується у ці роки питання перекладу Шевченка на слов'янські і західні мови. Крім окремих статей А.Шамрая ("Новий переклад творів Т.Шевченка німецькою мовою" – 1952), М.Коцюбинської ("Шевченко в англійських перекладах" – 1956), М.Мольнара ("Знайдено в Чехословаччині. Про реферат І.Франка, присвячений чеським перекладам творів Шевченка", а також "До історії першого видання вибраних творів Т.Шевченка чеською мовою" – 1956, 1958), Ю.Булаховської ("Художні переклади з української літератури та критичні розвідки про неї в демократичній Польщі" – 1958), з'являється і спеціальний збірник, відповідальним редактором якого був доц. А.Іллічевський (1958). До нього увійшли статті М.Коцюбинської ("Поезії Т.Г.Шевченка в англійських перекладах"), О.Синиченко ("Поема Т.Г.Шевченка "Гайдамаки" німецькою мовою"), З.Зоз ("Повесть Т.Г.Шевченко "Художник" в немецком переводе"). З огляду на велику кількість матеріалів такого плану, детальніше проаналізуємо статті тих дослідників, для кого ця тема становила пріоритетний напрям досліджень, – Є.Кирилюка, О.Білецького, М.Мольнара, А.Шамрая.

Стаття Є.Кирилюка "Шевченко і слов'янські народи" є глибоким, різноплановим і багатовимірним дослідженням зв'язку творчості Шевченка головним чином із західними і південними слов'янами (поляками, чехами, болгарами). Зазнавши впливу російських і польських визвольних ідей, що гармонізувались з Шевченковою демократичною ідеєю єдності всіх слов'янських народів, український поет, як справедливо відзначає автор, виявив разом з тим оригінальність мислення. На думку дослідника, Шевченко, по суті, у літературі свого часу ініціює питання про єдність слов'ян, що концептуально заявлено і у поетичних, і у драматичних творах ("Никита Гайдай", "Єретик", "Полякам", "Буває в неволі..."). Автор порушує питання про зв'язок Шевченка з польським літературно-мистецьким життям Петербурга, про вплив Міцкевича, Бодянського на Шевченка, про особисті і творчі контакти українського поета з діячами польського національно-визвольного руху, зокрема письменниками А.Совою (Желіговським) і Юзефом-Богданом Залеським.

Стаття особливо цінна своїм фактажем, новизною спостережень і відомостей. До таких, зокрема, належить інформація про польського поета Яна Чечота, близького друга А.Міцкевича, якого наслідував Шевченко у вірші "Подражаніє Едуарду Сові". Важливо, що автор не переповідає за кимось цікавих фактів, а послуговується, як і належить видатному вченому, віднайденими в архівах. Так, аби спростувати думку про першість болгарського перекладу Шевченка, Є.Кирилюк, за його словами, переглянув усю болгарську періодику 50 – 60-х рр. ХІХ ст. Факти, добуті безпосередньо в архівах і ретельно простудійовані дослідником, сприяли збагаченню джерельної бази шевченкознавства і виробленню наукових критеріїв дослідження у дослідників-початківців.

Стаття Є.Кирилюка "Шевченко і болгарська література" (1958) – про переклади Шевченка болгарською, перші з яких датовані 1863 р., а також про вплив українського поета на оригінальну творчість перекладача Р.Жинзіфова, зокрема на його образність і ритмомелодику. Переконливо звучать думки про роль Шевченка у творчому житті Л.Каравелова, П.Славейкова, І.Вазова, А.Константинова, Т.Влайко-Веселінова й інших. Йдеться у статті і про дослідження творчості Т.Шевченка болгарськими вченими, хоч окремі антинаукові позиції, зокрема проф. І.Шишманова про відданість Кобзаря "ідеї федерації слов'янських народів з Росією на чолі" [552, 175], не коментує.

Якщо у питанні "Шевченко і світ" дослідники могли демонструвати свою позицію, незалежну від партійних настанов, то тема "Шевченко і російська література" мусила розроблятись відповідно до запропонованого канону про вплив, опікунство, життєдайні уроки і т.п. Дослідник такого масштабу, як О.Білецький, пристати до схеми, шаблону, зрозуміло, не міг, свідченням чого є його стаття "Пушкин и Украина" (1954). І хоч щодо окремих позицій автор демонстрував певну обережність, в основному – він об'єктивний обсерватор фактів і явищ. З позицій наукового шевченкознавства учений вже на початку розмови про двох геніїв декларує своє кредо: Шевченко і Пушкін – це "велика і складна проблема, що далеко виходить за рамки питання про впливи" [478, 78]. Науковим підходом продиктовані і висновки автора: Шевченко і Пушкін – дві рівновеликі особистості, творчі індивідуальності, які відображали свою епоху відповідно до власної високої культури і глибинної культури свого народу, являючи, зрозуміло, і риси типологічної схожості як представники однієї літературної доби. Усім духом мовленого дослідник ніби попереджав про безперспективність зусиль тих, хто розцінював вірш Пушкіна як шаблон, придатний і для Шевченка: "это не подражание Пушкину, ...это как бы продолжение линии, намеченной Пушкиным" [478, 83]. Отже, тим, хто розглядав проблему "Шевченко і ..." у плані "влияния", "подражания", "заимствования" [478, 84], О.Білецький давав своєрідний камертонний настрой.

Статті А.Шамрая і М.Мольнара зацікавлюють не лише своїм порівняльним аспектом, а й теоретичним, бо є водночас своєрідними посібниками з теорії і практики перекладу. Так, А.Шамрай переклад Шевченка німецькою мовою відомого поета Еріха Вайнерта вважає найдовершенішим з-поміж усього того, що з'являлось за рубежами нашої країни (стаття "Новий переклад творів Т.Г.Шевченка німецькою мовою" – 1952 р.). Особливо відзначає автор переклад "Гайдамаків". Успіх, як вважає дослідник, досягнено "адекватною передачею системи образів оригіналу і всієї різноманітності його смислових інтонацій. Як справжній художник–поет, Вайнерт розуміє, що правдивість перекладу може бути досягнута тільки при умові збереження поетичного характеру мови, на яку перекладається оригінал, відтворення його ритміко-звукової форми [467, 190]. Належно представлений автором ілюстративний ряд німецько-українських паралелей засвідчує справедливість мовленого ним.

В історії літературознавчо-критичної думки не так багато знайдеться досліджень, які б відображали творчу лабораторію дослідника, психологію його творчості. Тому такий живий інтерес і сьогодні, на рубежі віків, викликає стаття М.Мольнара "До історії першого видання вибраних творів Тараса Шевченка чеською мовою" 1958 року. Здавалось би, згідно з назвою, автор мусив би подати сухий хронологічний ряд – натомість маємо живу розповідь про атмосферу, в якій постав перший переклад поезій Шевченка чеською мовою, здійснений Руженою Єсенською у кінці ХІХ на початку ХХ ст. за підтримки Чеської академії наук і благословення великого І.Франка. Цитуючи листи Р.Єсенської до етнографа Ф.Ржегоржа, І.Франка та Чеської академії наук, М.Павлика до Фр.Ржегоржа, І.Франка до проф.Яр.Врхліцького та Р.Єсенської, М. Мольнар надзвичайно зримо відображає інтерес чеської творчої інтелігенції до слова українського поета.

Цей зацитований епістолярний матеріал, виявлений у чеських архівах і введений у науковий обіг, по суті, вперше, є найбільш важливим елементом даної статті. Один із вперше надрукованих Мольнаром листів І. Франка є яскравим свідченням того, яких зусиль докладали усі причетні до справи перекладу Шевченка, аби донести праглибину і красу слова геніального українця до чеського читача. "Я рад би зробити, що в моїх силах", – писав І. Франко до проф. Врхліцького, – для того, щоб чеський народ під вивіскою Академії одержав такий вибір поезії Шевченка, який давав би повну і всебічну характеристику нашого найвизначнішого поета і в перекладі, гідному цього поета" [564, 96]. До перекладів І.Франко, як видно з цього ж листа, радив додати короткий життєпис і характеристику творчості, пропонуючи свої послуги задля цього: "Якщо б Академія погодилась на мою пропозицію, в такому разі я просив би повідомити мене, на коли маю підготувати працю, в якому розмірі і якою мовою...(можу писати по-українськи, по-польськи, по-російськи та по-німецьки)" [564, 97]. Промовистіше про інтегрованість українських митців у загальносвітові культурно-літературні процеси заявити не можна. Не коментуючи, не оцінюючи, автор розвідки спонукав читача до самостійних суджень і висновків, подавши йому найважливіше – цікавий і свіжий факт.

Теоретико-літературний аспект

Теоретико-літературний аспект досліджень у п'ятдесяті роки представляли розвідки Є. Кирилюка ("Реалізм Шевченка"- 1951р.), М. Комишанченка ("Літературно-теоретична боротьба у 50-60-х роках ХІХ століття російської революційної демократії та Т.Шевченка за ідейність та реалізм української літератури" – 1953р.), Г.Неділька ("Літературно-естетичні погляди Т.Г.Шевченка" – 1954р.), Д.Чалого ("Повісті Т. Шевченка і проблеми його реалістичного методу" – 1954р.), М. Коцюбинської ("Постать Шевченка і український романтизм" – 1958р.). Уже на рівні назв заявлене одне із найскладніших питань шевченкознавства – питання типу світосприйняття. М.Коцюбинська, по суті, продемонструвала опонентські настрої відносно тези своїх попередників про реалізм як основоположний тип художнього світосприйняття і світовідображення, запропонувавши свій погляд на проблему. За природою свого обдарування Шевченко, на думку М.Коцюбинської, передусім поет-лірик, поет-романтик, у чому дослідниця солідаризується з позицією П.Филиповича. Індивідуально-ліричне начало його творчості, крім інших чинників, обумовлене творчим використанням традиції і народнопоетичної, і літературної: саме тому поет демонструє органічну включеність у романтичну поезію своєї доби. Актуалізація саме такого погляду на проблему новітнім шевченкознавством свідчить про наукову глибину і водночас прозірливість автора статті "Поетика Шевченка і український романтизм".

Незначного за кількістю позицій розвитку набуло дослідження питань фольклористичних і філософських, про що справедливо відзначив Є. Кирилюк у виступі на П'ятій науковій шевченківській конференції, аналізуючи стан справ у шевченкознавстві в цілому. Так, фольклористичний аналіз був продемонстрований у статтях П.Попова ("Тарас Шевченко про народну творчість" – 1952р. та "Шевченко і російська народна поезія" – 1956р.) та частково у згадуваній уже статті М.Коцюбинської про поетику Шевченка. Філософське ж шевченкознавство на той час взагалі було у зародковому стані, свідченням чого була хоч і солідна, але єдина робота Ф. Єневича "Світогляд Т. Г. Шевченка" 1951р., що була представлена на здобуття ученого ступеня доктора філософських наук.

ШЕВЧЕНКО ТА ІСТОРІЯ

Проблема становлення та еволюції історичних поглядів Шевченка, як і художнього історизму творчості письменника в цілому, у 50-х роках у середовищі університетських учених належного висвітлення не знайшла. Крім, по суті, монографії Є.Кирилюка, де ця проблема висвітлюється принагідно, статті В.Спицького ("Т.Г.Шевченко про визвольну боротьбу українського народу проти іноземних загарбників та возз'єднання з російським народом" – 1954 р.) та монографії М.Марченка ("Історичне минуле українського народу в творчості Т.Г.Шевченка" – 1957 р.), інших досліджень не було. Неактивність в осмисленні питання "Т.Шевченко та історія" пояснюється відсутністю можливості говорити правду, бути об'єктивним у висвітленні цілого ряду проблем, адже так чи інакше слід було торкатися націєтворчих орієнтирів, проблеми української нації у Кобзаря. На честь автора єдиної у це десятиріччя монографії на тему "Шевченко та історія" слід сказати, що запропонована ним книга була достойним науковим дослідженням, позначеним і громадянською сміливістю і професійною зрілістю, виваженою концептуальністю. У часи, коли окремі твори на історичну тему взагалі приховувались від читача і у "Кобзарях" не друкувались, наприклад, "Якби-то ти, Богдане, п'яний...", а деякі подавались з редакційно-цензурними купюрами чи антинауковими тенденційними коментарями, як "Розрита могила", "Чигрине, Чигрине..." чи "Великий льох", М.Марченко пропонує цілісне науково вивірене дослідження, що і сьогодні сприймається як непроминальне. Книга присвячена заявленому в назві питанню розвитку історичної думки в Україні в першій половині ХІХ століття. Історична доля українського народу у творчості Шевченка висвітлюється дослідником на матеріалі поезії, прози, малярства, листування, що сприяє переконливості висновків, їх прийнятності. Книга структурована таким чином, що всі найважливіші для висвітлення теми моменти у ній передбачені, найгостріші чи найдражливіші для соціуму питання не обійдені і відповідно прокоментовані, зокрема питання про твори Т.Г.Шевченка історичного змісту в історіографії та критиці, формування історичних поглядів Шевченка та їх прояву в історичних віршах і поемах різних періодів творчості, висвітлення національно-колоніальної політики царизму на Україні, а також питань всеслов'янської єдності та майбутнього України в творчості Шевченка.

На авторське переконання, Шевченко "створив власні оригінальні погляди на минуле, сучасне і майбутнє українського народу" [537, 3], в основі яких – народна правда про історію. Цей висновок підкреслюється відповідним літературознавчим і історіографічним фактажем: як аналізом творів, так і окремих сторінок української історії. Поеми "Гайдамаки", "Великий льох", "Іржавець", "Сліпий", вірші "Розрита могила", "Чигрине, Чигрине", "Стоїть в селі Суботові", "За байраком байрак" розглядаються не лише в контексті історіософської візії Т.Шевченка, а й актуальних питань класової і національно-визвольної боротьби 40-х років ХІХ століття як наслідку політики національно-колоніального гноблення. Виважено, з почуттям наукового такту автор веде мову про ставлення Т.Шевченка до постатей гетьманів, зокрема Б. Хмельницького, відносно якого поет продемонстрував всю шкалу емоцій – від патетичного прославлення до прокляття, як, наприклад, у вірші "Якби-то ти, Богдане, п'яний...". Найповнокровнішим все ж виглядає аналіз поеми "Великий льох", яку на той час дослідники збували здебільшого фігурою умовчання або обоймою інвектив на адресу діаспорних вчених-"націоналістів", що нібито підміняли Шевченків зміст своїм розумінням. Дослідник демонструє цілісний аналіз чи не найскладнішого за системою думок і характером образності твору Т.Шевченка, коментуючи зміст біблійного епіграфа, алегоричних засобів викриття національно-колоніальної політики царизму, що обумовило повну втрату національної незалежності. Цікавими і для сучасного читача видаються спостереження над символікою, алегорією, центральним образом "великого льоху", зв'язком із народною поезією і, як результат, власне шевченківським типом фольклоризму та художнього історизму. Ідею поеми-містерії М.Марченко трактує як провіщення і заклик до нової Коліївщини, як неодмінне воскресіння національно-визвольних традицій закутого поки що в кайдани неволі українського народу. Отже, книга М. Марченка "Історичне минуле українського народу в творчості Т.Г.Шевченка" є вдалою спробою систематизованого викладу поглядів великого поета на головні явища історії України, що виграшно вирізняється рівнем наукового коментаря, ретельністю у доборі фактографічної основи, свіжістю і виваженістю висновків.

МОВОЗНАВЧИЙ АСПЕКТ

Праці, у яких мовознавчий аспект є визначальним, помітно відрізняються від літературознавчих досліджень 50-х років передусім тим, що їх автори були не наскільки залежними від зобов'язуючих партійних ідеологем. Хоча, зрозуміло, у ті часи без вступних чи підсумкових фраз про підпорядкування мовних багатств революційно-демократичним Шевченковим настановам було не обійтись. У ці роки мовознавство Київського університету імені Тараса Шевченка було представлене з-поміж інших іменами Л.Булаховського, І.Білодіда, В.Ільїна, П.Плюща, отже, науковий рівень досліджень був забезпечений сповна. У наукових статтях, курсах лекцій, навчальних посібниках, розділах в академічних "історіях" української мови досліджувались питання лексики й синтаксису Шевченкового вірша, його поетичних засобів, а також ролі Шевченка в історії становлення української літературної мови. Так, в 1953 р. з'явилась стаття Л.Булаховського "Питання виникнення української літературної мови", у якій основна увага приділялась постаті Т.Шевченка як основоположника. Питання основоположної ролі Шевченкового слова присвячені і розвідки П.Плюща ("Т.Г.Шевченко – основоположник нової української літератури" – 1953 р.), І.Білодіда ("Тарас Шевченко" – 1958 р.), В.Ільїна ("Мова Т.Г.Шевченка і розвиток сучасної української літературної мови" – 1954р.). Останній автор у царині шевченкознавства заявлений найбільшою кількістю досліджень, що свідчить не про спорадичний, а про повсякчасний інтерес до постаті Т.Шевченка, а тому – кілька спеціальних зауваг з приводу доробку В.Ільїна.

Аналізуючи мовну палітру поетичних текстів Т.Шевченка у статті "Мова поетичних творів Т.Шевченка" (1953р., перевидана 1955р.), що була адресована передусім студенту і шкільному вчителю, В.Ільїн по-своєму трактує проблему взаємозв'язку Шевченка із народною творчістю, з народномовною основою. Автор, по-суті, солідаризується з М.Костомаровим у розумінні суті народності Шевченка, конкретизуючи свою думку відповідним мовознавчим аналізом. Ніхто з попередників, на думку дослідника, не продемонстрував такої синтезуючої якості щодо народних мовних скарбів, як Шевченко. Але взявши за основу народну мову, поет збагатив її суспільно-політичною, науковою, філософською, інтернаціональною лексикою, що в основній своїй масі, на переконання автора, не лише увійшло до словникового складу загальнонаціональної мови, а й збереглося в активному вжитку до наших днів. Досліднику йшлося про 50-ті рр., але й стосовно початку ХХІ століття даний висновок залишається актуальним.

Багатство лексичного складу Шевченкової поетичної мови, зокрема лексичної синоніміки, проаналізовано у статті В.Ільїна "Лексична синоніміка Т.Г.Шевченка" (1955 р.). Стаття приваблює своєю конкретикою, відсутністю голослівних загальних фраз, значним ілюстративним матеріалом. Відзначивши різні синонімічні ряди у поезії Шевченка, їх розлогість (дієслівні, іменникові, прикметникові), автор зазначає, що у поета, як і у народній поезії, найширше представлена дієслівна синоніміка. Вказує В.Ільїн і на точність слововживання, органічну зрощеність ужитого слова з усім іншим змістовим та емоційно-психологічним контекстом, що послужило блискучим зразком для наступників. Свідченням глибинної народності поезій Шевченка, як зазначає той же дослідник, є і синтаксичне оформлення його творів, зокрема оформлення присудка як предикативної одиниці ("Оформлення присудка в українських поезіях Т.Г.Шевченка" – 1958 р.). За своїм форматом, суттю і системністю викладеного дослідження є, по суті, монографічним висвітленням проблеми, самодостатньою науковою студією, на спеціальну увагу у якій заслуговує стилістично-функціональне переплетення дієслівних форм різних часів. Для сучасного дослідника повчальним видається уміння автора співвідносити узагальнення з конкретним матеріалом, його наукова ретельність і точність у терміновживанні.

ДОСЛІДЖЕННЯ ПУБЛІЦИСТИЧНОЇ СПАДЩИНИ

З огляду на кількісно невелику публіцистичну спадщину Т.Шевченка незначною за кількістю дослідницьких позицій виявилася і література про неї. У 50-ті роки до заявленої у титулі теми звертався П.Федченко. 1959р. вийшли його "Матеріали з історії української журналістики", у яких один із підрозділів має назву "Публіцистика Т.Г.Шевченка". Вказавши на певну публіцистичність поезії і прози Т.Шевченка, автор зосереджує свою увагу на щоденникових записах та чотирьох зразках публіцистичних жанрів: передмові до "Кобзаря" 1847 р., вступі до поеми "Гайдамаки", театральній рецензії "Бенефис г-жи Пиуновой" та "Автобіографії", написаній на прохання журналу "Народное чтение". Автор наголошує на архіважливості публіцистичної спадщини Т.Шевченка, "оскільки в ній порушені важливі й актуальні суспільно-політичні, філософські і літературно-естетичні проблеми" [584, 159]. Вступ до "Гайдамаків" і передмова до так званого Чигиринського "Кобзаря" 1847р. є, по суті, декларацією Шевченка, засвідченням його концепції поета, художника і громадянина. З іншого боку, як переконує читача П.Федченко, зразки публіцистичного жанру у спадщині Т.Шевченка свідчать як про тяглість вітчизняної публіцистичної традиції, так і про органічну включеність українського поета у загальноєвропейський культурно-літературний поступ.

ПСИХОЛОГО-ПЕДАГОГІЧНІ СПОСТЕРЕЖЕННЯ

Питання психолого-педагогічних поглядів Шевченка до активно розроблюваних не належало ніколи, до речі, й тепер, а тому як відрадний факт сприймаються відповідні праці учених Київського університету Т.Галушко і С.Чавдарова. Поминувши обов'язкові для 50-х років словесні штампи про "російський вплив" і "антинауковість буржуазних націоналістів" у потрактуванні Шевченка, відзначимо, що і стаття Т.Галушко ("Психологічні погляди Т.Г.Шевченка" – 1955 р.), і монографія С.Чавдарова ("Педагогічні ідеї Тараса Григоровича Шевченка" – 1953 р.) цікаві насамперед постановкою цілого ряду питань. І якщо формат статті не дозволив Т.Галушко конкретизувати заявлені проблеми, скажімо, про цілісну систему поглядів на психічне життя людини у Шевченка, то С.Чавдаров подав цікаво структуроване концептуально виважене дослідження, залучивши такий фактичний матеріал, який в активному читацькому обігу до того не був, як, скажімо, розділ "З історії недільних шкіл на Україні". У вступному розділі подається популярний виклад біографії Шевченка, який і сьогодні може прислужитися учителю при вивченні творчості поета в школі. Зауважимо, наскільки актуально у контексті дискусії про доцільність включення поеми "Гайдамаки" до шкільної програми звучать думки дослідника: "Він писав не для того, щоб захоплюватися вбивствами, вогнями пожеж, а для того, щоб пояснити їх і знайти їх причини" [476, 21].

Осмислюючи систему поглядів Шевченка на матір і дитину, на роль сім'ї і суспільства у вихованні чи розмірковуючи над освітнім ідеалом Кобзаря, С.Чавдаров залучає до аналізу і словесний, і образотворчий матеріал, надаючи перевагу повістям і щоденниковим записам. З допомогою відповідного ілюстративного ряду автор переконує, що за своїми педагогічними поглядами Шевченко не лише був суголосний своїй добі, а й випереджав свій час. Проблеми, які вирішувалися теоретичною педагогікою, Шевченко намагався розв'язати за допомогою художніх засобів. Про педагогічні ідеї Шевченка йдеться і у статті С.Чавдарова "Шевченко про ідейно-виховну силу слова" (1954 р.).