Університетське шевченкознавство
у 60-ті рр. ХХ ст.

 

Як і в усьому радянському шевченкознавстві, новий період в історії університетського шевченкознавства почався у кінці 50-х – на початку 60-х рр. Обумовлювався він не лише загальною "відлигою", а й ювілеями 1961-го і 1964-го років, які пожвавили інтерес до постаті Шевченка, явивши і концептуально нові наукові підходи, і нові форми організації наукового життя.

У цей час у стінах університету працюють визнані як наукові авторитети П.Попов, О.Білецький, І.Білодід, М.Комишанченко, П.Федченко, А.Іщук, П.Плющ, Г.Сидоренко, які не лише достойно представляли університетське шевченкознавство, але й, що найважливіше, виховали талановиту студентську і аспірантську молодь, яка продовжила справи своїх навчителів. З розлогого ряду дослідників творчості Шевченка насамперед виділимо імена тих, хто, так би мовити, ставав на крило ще в студентсько-аспірантські університетські роки і згодом заявив про себе активним науковим поступом. Це Л.Мороз, О.Пономарів, М.Дубина, С.Козак, Ф.Кислий, В.Святовець, З.Береза, В.Коптілов, А.Білецький.

Каталізатором шевченкознавчого наукового поступу виступили кафедри історії української літератури та української мови.

У травні 1961 року до століття з дня смерті Т.Шевченка на стіні червоноколонного Шевченкового університету було встановлено меморіальну дошку із зображенням поета у молодому віці і написом "У цьому будинку в 1845-1847 роках працював співробітником Археографічної комісії Тарас Шевченко". Саме з цього часу у Київському університеті регулярно відбуваються Шевченківські наукові конференції у загальноуніверситетському і міжвузівському масштабах.

Так, з 4-го по 10 березня 1961р. у КДУ проходила міжвузівська наукова студентська конференція "Кобзар" мовами народів СРСР та мовами народів соціалістичних країн". 14 березня в університеті відбулась розширена наукова сесія, а 15-18 квітня 1961 року – ювілейна студентська наукова конференція. Матеріали конференцій увійшли до двох наукових збірників, виданих 1961р. видавництвом Київського університету – "Тарас Шевченко" та "Голос Шевченка над світом". Останній цікавий тим, що містить студентські наукові праці, присвячені різним аспектам творчості Шевченка. Не маючи можливості аналізувати кожну з них, наведемо зміст збірника, який висвітлює спрямованість студентських пошуків:

Людмила Алексеенко. Поэма Т.Г. Шевченко "Сон" в русском переводе В.Державина; Наталья Злобина. Баллада Т.Г. Шевченко "Тополя" в русских переводах; Вячеслав Небораковский. Стихотворение Т.Г. Шевченко "Думы мои, думы мои" в переводе Алексея Суркова; Виталий Кириленко. Поэма "Катерина" в русских переводах Н.Гербеля и М.Исаковского; Григорий Самойленко. Из истории перевода стихотворения Т.Г.Шевченко "Заповіт" на русский язык; Любовь Єфремова. Поэма "Кавказ" Т.Г.Шевченко в русских переводах; Майя Павлович. З історії перекладів творів Т.Г.Шевченка болгарською мовою; Марія Ракоїд. Ранні романтичні балади Шевченка в перекладах болгарською мовою; Лідія Терзійська. Поема "Сон" у болгарському перекладі Д.Методієва; Микола Кагарлицький. Поема "І мертвим і живим..." у польських перекладах; Катерина Криворучко. Сучасні польські поети – перекладачі творів Т.Г.Шевченка; Володимир Житник. Переклади поеми Т.Г.Шевченка "Єретик" на батьківщині Яна Гуса; Міхай Бодня. Переклади поезій Т.Г.Шевченка в Румунській Народній Республіці; Алла Маляр. Поэма Т.Г.Шевченко "Слепая" Эриха Вайнерта; Лариса Мороз. Політична сатира Т.Г.Шевченка "Кавказ" у Канаді; Юрій Засенко. Твори Т.Г.Шевченка в перекладах Джона Віра англійською мовою; Олена Соломарська. Про переклади окремих творів Т.Г.Шевченка на французьку мову; Олександр Пономарьов. Т.Г.Шевченко новогрецькою мовою.

Збірник коротко висвітлює історію перекладів творів Шевченка в зарубіжних країнах. Головну увагу приділено новим і найновішим на той час перекладам, показано, в якому вигляді доходить до зарубіжних народів поезія Кобзаря, як сприяє знайомство інших народів з його творчістю взаєморозумінню між народами. Будучи філологами-початківцями, студентами, вони, зрозуміло, ще не могли демонструвати концептуальних шевченкознавчих відкриттів, проте, свіжість їхніх спостережень і думок, аналітичність, молодечий запал в освоєнні складних наукових проблем, прагнення продовжити університетські традиції заслуговують на осмислення і повагу.

Збірник "Тарас Шевченко" був укладений зі статей викладачів філологічного факультету і демонстрував як різновекторність наукових пошуків у цілому, так і сталий інтерес окремих науковців до одної шевченкознавчої теми як визначальної теми свого наукового життя. До таких у збірнику належать дослідження Т.Галушко ("Психологічні ідеї Т.Г. Шевченка"), Г.Сидоренко ("Поезія Т.Шевченка і попередні традиції українського віршування"), П.Попова ("Малодосліджена сторінка ранньої творчості Шевченка -художника"), С.Семчинського ("Доброджяну Геря – популяризатор творчості Т.Г.Шевченка в Румунії"). Решта праць ювілейного збірника належала викладачам Ф.Єневичу ("Т.Шевченко і сучасність"), В.Колобкову ("Атеїстичні погляди Т.Шевченка"), Г.Дроздовій ("Етичні погляди Т.Г.Шевченка"), В.Спицькому ("Шевченко в засланні"), М.Третяку ("Боротьба І.Франка за чистоту ідейної спадщини Т.Шевченка"), В.Поважній ("Боротьба І.Франка за традиції Т.Шевченка в українській поезії ІІ пол. ХIХ ст."), П. Сіренку ("Шевченко в українській радянській прозі"), В.Недільку ("Поема Т.Г. Шевченка "Кавказ" у перекладі І.Я.Франка на німецьку мову"), О.Маринич ("Інтерес Т.Г.Шевченка до вивчення природи").

Не всі заявлені статті можна визнати бездоганними, окремі з них мають спірні положення, скажімо, про матеріалізм та атеїзм Шевченка у В.Колобкова чи антишевченкізм Куліша й Костомарова у Г.Дроздової, але абсолютна більшість постановкою проблеми, обґрунтованістю аналізу й аргументованістю тверджень зацікавить і сучасного читача. З-поміж інших науковою непроминальністю основних тез і висновків щонайперше позначені праці Г.К.Сидоренко (Про співвіднесеність шевченкових ритмічних і поетичних форм з традицією народнопоетичного і власне літературного віршування), В.М.Поважної (Про Франкові критерії дослідження і поцінування поезії Шевченка), П.М.Попова (Про ілюстрування Шевченком оповідання Г.Квітки-Основ'яненка "Знахарь" у збірнику "Наши, списанные с натуры русскими"). Стаття проф. П.М. Попова "Малодосліджена сторінка ранньої творчості Шевченка-художника", окрім сучасності звучання тексту, в силу своєї наукової виваженості і новизни, зацікавить і вправністю аналізу, інструментарієм дослідження, а тому особливо цінною видасться молодому досліднику.

До 150-річчя з дня народження Кобзаря університет його імені у березні 1964 року проводить наукову сесію професорсько-викладацького складу і республіканську міжвузівську конференцію "Світова велич Тараса Шевченка". У ній взяли участь дослідники спадщини Шевченка з Київського, Казахського, Азербайджанського, Оренбурзького, Ташкентського, Вільнюського, Ужгородського, Тбіліського, Єреванського, Дніпропетровського, Одеського, Самаркандського університетів, Луганського, Сумського, Вінницького педагогічних інститутів. Виступи студентів, аспірантів, викладачів засвідчили і про зростання рядів дослідників творчості Шевченка, і, що найважливіше, поглиблення наукової якості, що яскраво засвідчено трьома ювілейними збірниками: "Вивчаємо Шевченка" (збірник студентських наукових праць за редакцією проф. А.Іщука), "Шевченко і слов'янські народи" (відповідальний редактор проф. П.Плющ), "Дослідження творчості Т.Г.Шевченка" (збірник статей викладачів та аспірантів філологічного факультету. – Відпов. ред. проф. П.Федченко).

На особливу увагу заслуговує збірник праць молодих науковців "Вивчаємо Шевченка", що гідно представив Шевченків університет як шевченкознавчий вузівський науковий центр. Вихованці філологічного факультету продемонстрували широкому загалу свої самостійні наукові дослідження, керівництво підготовкою яких здійснювали член-кореспондент АН УРСР, проф. Є.П.Кирилюк, доценти П.М.Сіренко, Г.К.Сидоренко, а також професор Тбіліського державного університету В.С. Шадурі. Насамперед вражає зрілість думки, вправність аналізу, вміння полемізувати і переконувати у справедливості своїх суджень, сміливість першопрохідця, адже більшість із запропонованого студентами належить до недостатньо розроблених у шевченкознавстві тем, висвітлення яких стало можливим після ретельного опрацювання нових архівних і рукописних фондів. До речі, окремі із започаткованих і заявлених у цьому збірнику тем, і сьогодні належить до несповна розроблених ("Народ про Шевченка", "Т.Шевченко в оцінці М.Костомарова").

Принципом упорядкування збірника послужила відсутність наукової розробки тих чи інших тем, зокрема трактування Шевченка народною творчістю ("Образ Т.Г.Шевченка в українській народній творчості" З.Берези), вияснення характеру та міри впливу Кобзаря на передових діячів польського суспільства ("Боротьба за спадщину Шевченка в польській літературній критиці в І пол. 60-рр. ХІХ ст." С.Козака), грузинського визвольного руху ("Тарас Григорович Шевченко і діячі грузинської культури" Г.Гумбарідзе), питання художньої майстерності ("Повість "Несчастный" Шевченка" В.Майорова), рецепції і впливу творчості ("Творчість Т.Г.Шевченка в оцінці М.І. Костомарова" Ф.Кислого, "Драма Костя Герасименка "Легенда" та традиції Кобзаря в поетовій творчості" В.Підпалого).

З огляду на пошуковість, самостійність суджень дещо конкретніше годилось би сказати про статті З.Берези та Ф. Кислого із збірника "Вивчаємо Шевченка". Так, студія З.Берези "Образ Т.Г.Шевченка в українській народній творчості" написана на основі опрацювання архіву фольклориста С.С.Нехорошева, віднайденого у Пушкінському домі Ленінграда. Опрацювавши понад 2000 різножанрових записів про Т.Шевченка, дослідниця систематизувала і прокоментувала їх, особливо виділивши акафіст "Слава тобі, великий Тарасе!", цікавий оригінальністю форми і глибиною змісту. Авторка зазначає, що після рядка "Слава тобі ..." іде понад чотириста записів-версій, які передають розуміння народом значущості і величі Шевченка. Це, по суті, народнопоетичний трактат на тему "Світове значення творчості Шевченка".

Прагнучи об'єктивно оцінити постать М.Костомарова, характер його взаємин з Т.Шевченком, молодий на той час дослідник Ф.Кислий відкидає вульгарносоціологічну теорію знецінення творчості визначних українських письменників дошевченківської доби, виявивши при цьому культуру полемізування з відомими вченими. Справедливо наголошуючи на нез'ясованості ролі Костомарова в історії вітчизняної культури, автор накреслив основні віхи його діяльності як вченого, письменника і громадського діяча. У контексті антинаукових потрактувань Костомарова як буржуазного націоналіста Ф.Кислий продемонстрував діаметрально протилежні погляди, виважено і зріло, як на молодого дослідника, заявивши про потребу об'єктивної оцінки спадщини вченого і письменника. Зауважимо, що і сьогодні, на межі двох віків, дане питання залишається актуальним, адже спеціальної монографії про літературно-критичний доробок М. Костомарова немає. Тому міркування дослідника про суперечливість постаті Костомарова, про оцінку ним творчості Шевченка, зокрема його повістей, про суть народності поета і його ролі в історико-літературному поступі своєї доби звучать свіжо і у науковому плані конструктивно.

Збірник статей викладачів та аспірантів філологічного факультету "Дослідження творчості Т.Г.Шевченка", виданий до 150-річного ювілею поета, продемонстрував палітру дослідницьких інтересів українознавчих кафедр університету, включеність Шевченка як наукової проблеми у наукову тему кафедри. Так, історико-літературний і літературно-теоретичний аспекти мають статті П. Сіренка ("Т.Г.Шевченко в українській радянській драматургії"), П.Кононенка ("Місце й традиції Т.Г.Шевченка в розробці теми селянства українською та світовою літературою"), М.Дубини ("Т.Г. Шевченко і західноукраїнська революційна поезія 20-30х-р.р. ХХ ст."), М.Грицая ("Фольклорні традиції у творчості Т.Г.Шевченка"), Г.Домницької ("Гайдамаки" Т.Г.Шевченка на сцені українських радянських театрів"), М.Комишанченка ("Творчість Т.Г.Шевченка в українській критиці 60-90-х рр.ХІХ ст."), Г.Сидоренко ("Наукове значення ритміки Т.Г. Шевченка"), В. Поважної ("П.Грабовський – перекладач Шевченка на російську мову"), В.Неділька ("Поезії Т.Шевченка в перекладах І.Франка на німецьку мову"). Мовознавчий аспект досліджень був заявлений у статтях А.Коваль і В.Моренець, що висвітлювали стилістично-образні особливості поетичної мови Т.Шевченка.

Статті збірника "Т.Г.Шевченко і слов'янські народи" побудовані на матеріалах однотематичної наукової сесії, присвяченої 100-літтю з дня смерті поета. У них висвітлюються погляди Кобзаря на слов'янські літератури, зокрема польську, російську, чеську, його взаємини з визначними діячами слов'янської культури ("Літератури слов'янських народів в оцінці Т.Г.Шевченка" М.П. Комишанченка), оцінку творчості Шевченка в російській та польській літературній критиці ("Тарас Шевченко в оцінці польського критика Гвідо Батталії" В.Я.Неділька та "Російські діячі культури дожовтневого періоду про мову Т.Г.Шевченка і про його значення для розвитку літератури українською мовою" П.Д.Тимошенка). Стаття П.Плюща висвітлює проблему основоположної ролі Шевченка в становленні української літературної мови, а В.Коптілова – мову Шевченкових перекладів і переспівів. До речі, стаття "Мова перекладів і переспівів Т.Г.Шевченка" В.Коптілова є чи не поодинокою у постановці проблеми такого типу, а тому основні тези автора як науково-конструктивні не лише зацікавлять нинішнє шевченкознавче коло, а й сприятимуть виробленню сучасної концепції шевченкознавства. Вивчивши мову "Псалмів Давидових", "Саула", уривків зі "Слова о полку Ігоревім", мовознавець пропонує висновки, що наснажені обізнаністю і з теорією, і з практикою перекладу. Зауважимо їх: 1. "Численні особливості поетики Шевченкових перекладів щільно пов'язують їх з оригінальною творчістю поета." 2. "При аналізі перекладів Шевченка слід зважати на те, що в ХІХ ст. розуміння поняття "художній переклад" було ширше, ніж у наш час ". 3. "На початку своєї діяльності перекладача Т.Г. Шевченко звертається тільки до біблійних текстів. Після повернення із заслання коло його інтересів як перекладача значно розширюється". 4. "Шевченко використовує різноманітні способи відображення оригіналу, майже завжди зберігаючи його образну систему і часто надаючи йому нового ідейного забарвлення". 5. "Переклади з Біблії були необхідним кроком на шляху до сатиричного осмислення Шевченком текстів "Святого письма". 6. Перекладаючи "Слово о полку...", Шевченко прагнув "переробити усталені в перекладацькій практиці першої половини ХІХ ст. погляди на "пісенність" давньоруської пам'ятки, розуміючи її як драматичний монолог". 7. "Мова перекладів Шевченка дає чимало прикладів віртуозного відображення Кобзарем стилю оригінальних творів" [633, 106-107].

Роки 1961-1964 стали етапними для Київського університету в плані зв'язків з іменем геніального поета, наукового дослідження його творчості та вивчення її в українознавчих курсах не лише філологічного, а й інших факультетів (журналістики, історичного, філософського). Поряд з Інститутом літератури АН УРСР Київський університет імені Т.Шевченка став центром відзначення ювілейних дат та подальшого наукового вивчення спадщини поета. Окрім загальноуніверситетських урочистих засідань, наукових сесій, різного типу конференцій, студентських пошукових експедицій та інших заходів по вшануванню пам'яті, 1961 року розгорнув свою роботу створений при філологічному факультеті кабінет шевченкознавства. Відтоді він стає науково-методичним центром вивчення спадщини Шевченка, базою для дослідницької і навчально-методичної роботи. Тривалий час завідувачем кабінету був випускник університету, ветеран війни Я.В.Мусенко, який доклав чимало зусиль для ефективної роботи кабінету як наукового і навчально-методичного шевченкознавчого центру. Саме тут відтепер зосереджується університетська шевченкознавча книгозбірня, студентські наукові дослідження творчості Кобзаря, матеріали фольклорних експедицій.

Студентські експедиції по шевченківських місцях були розпочаті ще у тридцятих роках. Їх організатор П.М.Попов згадував у книзі "Т.Шевченко і Київський університет": "Ще в половині 30-х років було організовано в університеті студентську (в основному) експедицію "По слідах Шевченка". Був зібраний великий фольклорний (словесний, музичний і образотворчий) матеріал, який згодом ліг в основу книги "Шевченко в народній творчості"[1] [731, 78]. У відзначення столітніх роковин з дня смерті поета 1961-1962рр. було організовано три експедиції по місцях його перебування.

Перша експедиція (керівник – проф. М.І. Дубина) відвідала села й міста Київщини і Черкащини, записавши ряд оповідань, легенд, переказів, пісень у Березані, Яготині, Переяславі, Корсуні, Городищі, Вільшані, завершивши маршрут на могилі Шевченка у Каневі. Друга експедиція, почавшись у Кам'янці-Подільському, пройшла шляхами Тернопільської, Чернігівської, Полтавської областей, побувавши у Почаєві, Кременці, Качанівці, Ічні, Прилуках, у с.Березова Рудка і зібравши 2564 рукописних сторінки різножанрових і різнотематичних записів. За матеріалами експедиції самодіяльна кіностудія КДУ за сценарієм І.Драча, М.Дубини та В.Сака зняла кінофільм "Шляхами Тараса" (режисер О.Єлізаров), який широко демонструвався у ході відзначення 150-річного ювілею Т. Шевченка[2]

Наймасштабнішою за розмахом наукової роботи була третя шевченківська експедиція у серпні 1962 р., керівником якої був випускник КДУ Ф.С. Кислий. Студенти і працівники факультету відвідали міста Москву, Ленінград, Волгоград, Астрахань, Горький, колишнє Новопетрівське укріплення, побували і на острові Мангишлак, записавши цілий ряд спогадів, легенд, переказів, які відтворюють світлий образ геніального сина України. Матеріали всіх трьох експедицій зберігаються у фондах кабінету шевченкознавства. В останні роки на їх базі написані студентські курсові, бакалаврські і магістерські дослідження. Важливим є і той чинник, що шевченкознавчий дух експедицій, їх пошуковість сформували коло життєвих і наукових інтересів цілого ряду тих, хто згодом став відомим шевченкознавцем чи письменником – З.Тарахан-Березу, М.Дубину, Ф.Кислого, І.Драча, С.Зінчука й інших.

Окремо слід відзначити дослідження теми "Шевченко і Київський університет", що, природно, і в ті роки, і тепер, на початку ХХІ століття, цікавило й цікавитиме всіх, чия доля так чи інакше пов'язана з червоноколонним Шевченковим університетом. Першим такого типу дослідженням була невелика за обсягом праця М.П. Рудька "Тарас Шевченко і Київський університет" (1959 р.). Основну увагу автор зосереджує на прижиттєвих взаєминах Кобзаря з університетом, тобто на участі його у Кирило-Мефодіївському товаристві, праці художником в Археографічній комісії, наводячи у зв'язку з цим цілий ряд маловідомих чи й невідомих архівних документів і матеріалів. З цікавістю, як видається, дізнається сучасний читач про наявність живописного і мистецтвознавчого кабінетів, фонди й експонатний ряд яких створювали прекрасну базу для естетичного виховання.

Підготовка до відзначення ювілейних роковин 1961 і 1964 років активізувала роботу над дослідженням різних шевченкознавчих проблем, написанням як наукових, так і науково-популярних та публіцистичних праць для найширшого кола читачів. 1964 року вийшло друге після брошури М.Рудька дослідження питання "Шевченко і університет" – праця професора, члена-кореспондента АН УРСР П.М.Попова "Шевченко і Київський університет" (1964). Як і його попередник, П.М.Попов переважною мірою досліджує прижиттєві зв'язки поета з університетом, подаючи мініпортрети постатей з кола Шевченкових однодумців і друзів – М.Максимовича, М.Костомарова, В.Білозерського, П.Куліша, М.Гулака й інших, тобто поглиблює те, що у дослідженні М.Рудька було висвітлено недостатньо. Виграшним елементом структурування змісту у даній книзі є те, що документальний архівно-історичний матеріал співвідноситься з відповідними місцями Шевченкової поезії та прози, що оживлює сприйняття і читацький інтерес. Цінною якістю монографії П.М. Попова є й висвітлення широкого фону тогочасного суспільно-політичного, наукового та літературного життя, а також питання перейнятості ідеями Шевченка прогресивно настроєною Київською студентською та гімназіальною молоддю.

У 60-ті роки висхідна лінія університетського шевченкознавства достатньо повносильно була представлена як масовими ювілейними заходами, так і різними жанрами та напрямками досліджень. Так, у цей час з'являються газетні і журнальні статті, монографії, методичні вказівки і посібники, доповіді на конференціях, колективні збірники, книги для читання, рецензії, відгуки, нариси, автореферати дисертацій, хрестоматії критичних матеріалів, посібники для вчителя. У хоч не в усьому заявлені матеріали можна визнати бездоганними, вони не втратили інтересу і для сучасних дослідників та читачів – і постановкою проблеми, і запропонованим поглядом на неї. Зважаючи на велику кількість позицій, сказати б навіть, товщу матеріалу, оглянемо найзначніші з них, решта ж представлена у доданому до книги бібліографічному покажчику.

 

ІСТОРИКО-ЛІТЕРАТУРНІ ДОСЛІДЖЕННЯ

 

Вихованці або співробітники університету і надалі продовжували різнопланові дослідження ідейно-художніх особливостей творчості Шевченка, питань поетики, художньої майстерності, з-поміж яких хотілося б виділити передусім праці М.Комишанченка, П.Федченка, М.Дубини як монографічні.

Максим Павлович Комишанченко (1915-1970) дослідженню спадщини Т.Шевченка присвятив усе свідоме своє життя. Коло його шевченкознавчих інтересів було досить широке, але основну увагу дослідник приділяв висвітленню ролі й значення Т. Шевченка у вітчизняному та світовому літературному процесі, а також літературно-критичної оцінки його спадщини. У 1964 р. вийшов збірник матеріалів "Світова велич Шевченка" (у 3-х томах) – фундаментальна праця, яка посіла помітне місце у шевченкознавстві, діставши належну оцінку наукової громадськості. М.П.Комишанченко був упорядником першого та другого томів збірника. До першого тому дослідник написав ґрунтовну передмову "Шляхи визначення світової величі Кобзаря (Т.Г.Шевченко у вітчизняному дожовтневому літературознавстві)", а до другого – вступну статтю "На сторожі світової величі Кобзаря (Т.Г.Шевченко в радянському літературознавстві)". Цілісне уявлення про критичну оцінку спадщини Шевченка, про ідейну боротьбу навколо його імені дає монографія М.Комишанченка "Тарас Шевченко в українській критиці" (1969 р.), відповідальним редактором якої був член – кор. АН УРСР проф. П.М.Попов.

Використовуючи маловідомі матеріали, автор уперше у вітчизняному шевченкознавстві дає ґрунтовне висвітлення цієї боротьби у 50-60-х роках ХІХ століття. Учений розкрив, зокрема, зв'язок спадщини Шевченка з ідеями російської революційної демократії, обґрунтувавши розуміння народності українського поета, місця й значення його у літературному процесі своєї доби прогресивною російською критикою. У розділі "Слово української демократичної критики про Т. Шевченка" йдеться про сприйняття Кобзаря Марком Вовчком, Л.Глібовим, А.Свидницьким, Ю.Федьковичем, С.Воробкевичем й іншими, які не лише "розуміли його велике значення для розвитку мови і літератури свого народу, а й продовжували і розвивали традиції автора "Кобзаря" в українській літературі" [ 798, 63].

Цікавий фактичний матеріал містить розділ "Творчість Т.Шевченка в оцінці української ліберальної критики". Хоч автор, як і все тогочасне шевченкознавство, ще не позбавлений окремих спірних оцінок спадщини П.Куліша чи учених пізнішого часу М.Грушевського та Д.Дорошенка, проте не на цьому зосереджена його увага. Щонайперше йдеться про високу оцінку Шевченка редакцією журналу "Основа" із відповідним коментарем усіх заявлених у виданні статей П.Куліша, М.Костомарова, О.Білозерського, М.Чалого й інших. Особливо акцентує дослідник на взаєминах Шевченка і Куліша, справедливо відзначаючи, що не слід розглядати дане питання спрощено, прямолінійно, адже чи не найбільше конструктивних шевченкознавчих версій продемонстрував у свій час саме Куліш. Не обминає увагою дослідник і українофобської консервативної критики, скажімо журналу "Вестник Юго-Западной и Западной России", підкресливши тим самим непросту реакцію на Шевченка його сучасників. Окремий розділ висвітлює сприйняття Шевченка у Галичині, що багато чим перегукується з монографією М.Дубини "Шевченко і Західна Україна" (1969 р.). В цілому ж книга М. Комишанченка своїм фактажем, ґрунтовністю аналізу й аргументованістю суджень належить до серйозних здобутків наукового шевченкознавства.

Спробу узагальнити відомості, що є в шевченкознавстві про перебування Шевченка на західноукраїнських землях, його вплив на західноукраїнське суспільно-політичне і літературне життя зробив у своїй праці "Шевченко і Західна Україна" М.І.Дубина (1969). У першому розділі книжки ("На землі Волинській") ідеться про перебування самого Шевченка на Західній Україні 1846 р., коли поет за дорученням Археографічної комісії відправився у "благословенний волинський край" для вивчення пам'яток старовини. Розділ цінний тим, що у ньому вміщено відомості, взяті з рекомендаційних листів, розпоряджень службових осіб та інших архівних документів, що стосуються перебування Шевченка на Волині.

У наступних розділах книжки ("Знайомство з Кобзарем", "На сторожі Шевченкового слова", "Всенародна шана", "У школі Великого Кобзаря") автор стисло ознайомлює з тим, як проникали твори Шевченка на Західну Україну, який резонанс вони мали у громаді, як сприяли пробудженню соціальної і національної свідомості мас. Проте деякі тези автора хибують на необґрунтованість, категоричність, як, скажімо, закиди про тотальне фальшування Шевченка еміграційними вченими. До того ж конкретними фактами "фальшування" автор оперує нечасто. Ґрунтовніше, як для монографії, могли бути висвітлені питання взаємин І.Франка з комітетом у справі видання Шевченка 1893 – 1898 рр. Недостатньо також сказано про всенародне вшанування Шевченка, але все ж певний крок до комплексного вивчення проблеми "Шевченко і Західна Україна" зроблено.

Помітний слід у шевченкознавстві залишили і дослідження П.Федченка "Слово про Кобзаря"(1961 р.) та "Тарас Шевченко" (1963 р.), що у жанрі нарису і літературного портрета висвітлювали основні етапи життєвого і творчого шляху поета і мали передусім популяризаторський характер. Цікаві історико-літературні статті у 60-ті роки явили науковій громаді та ширшому колу читачів і університетські учені Н.Жук, В.Поважна, А.Іщук, В.Неділько, М.Грицай, М.Гнатюк.

 

Теоретико-літературний аспект

 

Теоретико-літературний аспект досліджень у 60-ті роки найбільш вагомо був представлений у працях професора Галини Кіндратівни Сидоренко (1920-1987). Дослідниця заявила про себе як учений широкого профілю. Поряд із працями з проблем теорії літератури, фольклористики, належне місце у її творчому доробку і викладацькій практиці належало шевченківській темі, зокрема питанням віршування, поетичної майстерності Шевченка, чому були присвячені і спеціальні курси та семінари, і статті та монографії. Так у розвідці "Віршування в українській літературі" (1962 р.), чимало уваги було приділено і питанням поетичної майстерності Шевченка, а 1967 р. у видавництві Київського університету вийшла ґрунтовна монографія Г.Сидоренко "Ритміка Шевченка". Це чи не єдине і на сьогоднішній день дослідження особливостей віршової майстерності поета, що розглядаються у їх відношенні до традиції української народної творчості і художньої літератури XIX ст. Глибоко й скрупульозно простежує автор ритмічні форми Шевченкових поезій, оригінальність римування та строфіки, інтонаційне багатство, тобто ритмомелодійні особливості. З'ясуванню складних питань віршотворчості сприяє і вдала композиція монографії, що передбачає і аналітичний, насичений цікавими спостереженнями огляд літератури з проблеми, і аналіз строфіки, різновидів ритміки. Автор простежує, як формувалася строфа у творчості Шевченка і які причини спонукали до утворення тих чи інших її видів. Завершується монографія розділом "Значення Шевченка в розвитку ритміки українського віршування", що підсумовується узагальнюючим концептуальним висновком: "Для наступних поколінь українських поетів творчість Шевченка стала справжньою школою поетичної майстерності. Кращими учнями цієї школи виявилися не ті, хто сліпо засвоював і відтворював шевченківські ритмічні засоби, а ті, хто сміливо збагачував ритміку і образну систему знахідками, в яких помітно знак творчої особистості. Тому питання про традиції Шевченка в українському дожовтневому віршуванні – це передусім питання про новаторство в галузі поетики та ритмомелодики" [777, 182]. Версифікаційній майстерності Шевченка присвячено і ряд інших публікацій Г.К.Сидоренко, зокрема цікава своїм новаторством стаття "На вершинах майстерності" у збірнику "Світова велич Шевченка" (1964 р.).

 

Порівняльні студії 60-х років

 

Порівняльні студії 60-х років, як і у попереднє десятиліття, були чи не найбільш популярним типом досліджень з-посеред університетських дослідників творчості Шевченка. Зрозуміло, що найактивніше розроблялася тема "Т.Шевченко і слов'янські народи", чому присвячена була і ювілейна (1964р.) міжвузівська конференція, і окремі статті та повідомлення. Подальшого свого наукового розвитку набула і проблема зв'язку Т. Шевченка з вітчизняною літературою і, ширше, духовною традицією, що так само представлена досить розлогим реєстром імен і назв. Враховуючи обмеженість можливостей коментування, відзначимо лише ті, які демонструють свіжість думки і матеріалу, наукову конструктивність для подальших шевченківських студій.

1961 р. – статті П.М.Попова "Шевченко і Сковорода", "Т.Шевченко і О.Гумбольдт". Остання порушує одне з найменш висвітлених у науці питань – зв'язку Шевченка з наукою, з мислячою елітою його доби. Автор пише про знайомство українського поета із працями всесвітньо відомого німецького вченого-природознавця, основоположника порівняльної фізичної географії Олександра Гумбольдта (1769-1859), котрого Гейне зараховував до тих учених, які "були самі по собі академіями" [623, 153] і якого вважали Аристотелем ХІХ ст. П.Попов подає коротку характеристику вченому як невтомному мандрівнику, досліднику рослин і земного магнетизму, ревному поборнику гуманістичних ідей. Завдяки О.Гумбольдту, як зазначає автор, у Європі почалася ера наукових експедицій з метою комплексного дослідження малодосліджених країн. Гумбольдт, по суті, поставив питання про участь художника у науковій експедиції, що й обумовило симпатію Шевченка до вченого і студіювання ним у час перебування в Аральській експедиції його найбільшої праці "Космос". Український поет і художник, на переконання автора статті, в особі О.Гумбольдта знайшов суголосну собі романтичну душу, що вважала всесвіт і людину органічною цілістю, для пізнання яких, поряд з наукою, дуже потрібні також мистецтво і поезія – як народна, так і індивідуальна. Особливо важливим моментом статті є наголошення на значенні Аральської експедиції для світогляду Шевченка, наукового пізнання ним світу. Решта порівняльних студій у більшості своїй була присвячена історико-літературним паралелям:

1962 р. – В.Капустін. Герцен і Україна. Герцен і Шевченко; С.Левинська Тарас Шевченко і Осип Бодянський; С.Козак. Шевченко й польська література (40-60 –ті рр.). Праця польського громадянина, а нині професора, завідувача кафедри україністики Варшавського університету і почесного професора Національного університету імені Т.Шевченка С.Козака 1962 р. була захищена як кандидатська дисертація. У ній ґрунтовно висвітлено особисті і творчі контакти українського поета із представниками польської романтичної літератури, глибокий інтерес відповідних польських кіл до його спадщини, осмислення її як по лінії літературно-естетичній, так і історико-філософській.

1963 р. – І.Заславський. Є.Моссаковський та його незакінчена праця про Т.Шевченка;

1964 р. – О.Білецький. Шевченко і слов'янство; І.Заславський. Т.Г. Шевченко і М.Ю. Лермонтов;

"Т.Г.Шевченко і слов'янські народи" (збірник статей).

1966 р. – П.Попов. Ранній польський перекладач творів Шевченка А.Гожалчинський.

1968 р. – М.Дубина. Т.Шевченко і М.Горький; О.Нечипорук Тарас Шевченко і Роберт Бернс.

1969 р. – М.Базилівський. Тарас і Айра.

Цінний і для науковця, і для студента матеріал містять психолого-педагогічні студії, представлені у це десятиліття працями Т.Галушко ("Психологічні ідеї Т.Г.Шевченка"), М.Грищенка ("Шевченко-педагог"), С.Чавдарова ("Т.Г.Шевченко про дітей").

Студія С.Чавдарова із посібника для педінститутів "Українська дитяча література. Хрестоматія критичних матеріалів" містить цікаві думки щодо виховної та просвітянської місії творчості Шевченка, а також доповнює відповідним фактажем дослідження про матір і дитину у Кобзаря.

У час інтенсивного вивчення і наукового осмислення історичної долі українців зацікавлення викликають як "історичні" твори Шевченка, так і їх науковий коментар, представлений у лекційних і спеціальних курсах викладачів філологічного та історичного факультетів та у їх шевченкознавчих розвідках. У 60-ті роки питання "Шевченко та історія" ще не набуло адекватного коментаря, але представлені у читацькому обігу роботи залишаються дійовими і продуктивними і тепер, зокрема праці М.Марченка ("Погляди Т.Г.Шевченка на історичне минуле українського народу" – 1961 р.), М.Сиротюка ("Український радянський історичний роман. Проблема історичної та художньої правди": розділ про Т.Шевченка – 1962 р.), П.Лаврова ("Селянство України ІІ половини ХІХ ст. та Т.Г.Шевченко" – 1965 р.). Так, П.Лавров, досліджуючи тісний зв'язок літературної і суспільно-політичної діяльності великого українського поета із визвольною боротьбою селянства, наводить цікаві факти із збірника документів "Центрархив. Крестьянское движение 1827-1869гг.".

У коло наукових інтересів учених університету входили і такі аспекти шевченкознавства, як фольклористичний та мистецтвознавчий аналіз. Фольклористичні студії до певної міри були активізовані науковими пошуковими експедиціями, про що вже згадувалось вище. У 60-х роках у поле зору дослідників потрапляють питання органічної включеності Шевченка у словесну культуру народу, типу фольклоризму його поезій у контексті літератури просвітництва і романтизму, а також питання про Т.Шевченка як етнографа. До помітніших робіт на цю тему належать статті П.Попова ("Шевченко і народна творчість" – 1964р., "Т.Шевченко про народні звичаї побратимства і колективної допомоги" – 1968р.) і М.Грицая ("Т.Г.Шевченко і українська обрядова поезія" – 1964р.)

Демонструючи тяглість шевченкознавчого пошуку, викладачі університету і у це десятиліття вкотре повертаються до проблеми цілісного висвітлення постаті Шевченка як поета і художника. І хоча мистецтвознавчий ракурс в силу специфіки жанру є прерогативою іншого типу фахівців, літературознавці демонструють свій погляд на тему "Шевченко – художник", осмислюючи взаємопов'язаність творчих критеріїв поета і митця. Серед кількох робіт на цю тему щонайперше зацікавлює стаття корифея університетського наукового шевченкознавства проф. П.Попова "До питання про Шевченка як художника-літографа" (1963 р.), присвячена Шевченку як художнику, який знав і цінував мистецтво малюнка на камені (літографія). Якщо окремі дослідники оминали питання про причетність Шевченка до художньої літографії, то П.Попов, зібравши розрізнені і недосліджені факти, наблизився до заповнення прогалин в уявленні про багатогранну творчість митця. Шевченко трактує літографію як мистецтво розмножувальне, а отже, демократично-пропагандистське. Основну увагу у статті звернено на питання авторства літографічних малюнків могили Перепетихи поблизу Києва, зроблених для університетської Археографічної комісії, членом якої 1845р. був і Т.Шевченко. Відомо, як зазначає П.Попов, що участь у розкопуванні древнього кургану брав і Шевченко. І хоч більшість висновків у даній статті гіпотетичні, вони активізують дослідницький пошук передусім постановкою питання і глибиною його дослідження.

 

ДОСЛІДЖЕННЯ МОВИ ТВОРІВ ШЕВЧЕНКА

 

Розмаїтістю тематики і проблематики відзначились мовознавчі дослідження шістдесятих років. Особливо відрадним є той факт, що викладачі кафедри української мови КДУ, а саме вони забезпечували цей напрям шевченкознавства, продемонстрували сталий інтерес до студіювання мови творів Шевченка, свідченням чого були і навчальні лекції та семінари, і виступи на конференціях, і наукові статті чи монографії. Лінгвістичний аспект університетського шевченкознавства у дане десятиліття був представлений дослідженнями П.Тимошенка, І.Білодіда, П.Плюща, А.Коваль, В.Коптілова, Л.Кадомцевої, В.Моренець, А.Могили, Н.Корнієнко, М.Пивоварова. Особливий інтерес учені-мовознавці виявляли до питань морфології і синтаксису, лексико-морфологічного складу, майстерності римування, стилістичних образних особливостей мови Шевченка та характеру зв'язку її з народномовною основою, а також питанню ролі поета у розвитку української літературної мови. Так, остання з названих тем висвітлювалась у монографії професора І.Білодіда "Т.Г.Шевченко в історії української літературної мови" (1964 р.) та статтях доцентів П.Плюща і П.Тимошенка[3]. Стилістичні особливості Шевченкових текстів досліджували доценти В.Моренець [ 618], Л. Кадомцева [672], Н.Корнієнко [737]. Про багатство лексичного складу поетичної мови Шевченка свідчать статті П.Плюща ("Роздуми над мовою "Кобзаря" – 1964р.) та П.Тимошенка ("Із спостережень над лексикою листування Т.Г.Шевченка українською мовою" – 1964р.) "Мова творів Т.Г.Шевченка – її лексико-фразеологічний склад та граматична будова, її стилістичні засоби – є основою сучасної української літературної мови", – свідчить П.Плющ у статті узагальнюючого характеру "Роздуми над мовою "Кобзаря" [729, 41]. Осмислюючи рівень традиції і мовного новаторства першої збірки поета, автор фіксує увагу на неповноті, стильовій однозначності мови І.Котляревського, П.Гулака-Артемовського, Є.Гребінки, Г.Квітки-Основ'яненка, у яких переважало жартівливо-гумористичне чи сентиментальне начало. Дослідник відзначає, що лише Шевченко використав усі мовні стилі, усе словесне багатство, створене народом. Але, як поет геніальний, автор "Кобзаря" не міг бути пасивним реєстратором – він був великим зодчим, "що відбирав з народної мови усе найтиповіше, найкраще, що становить її національну й художню квінтесенцію" [729, 42]. Якщо висновок про "всі мовні стилі" є неточним, наснаженим відповідною авторською емоцією, адже деякі стилі у мові народу на той час представлені не були, то в цілому стаття П.Плюща може бути цікавою для різних категорій читачів як така, що подає узагальнюючі судження про мову Тараса Шевченка. Студентам-філологам цікавими будуть зауваги про різні стилістичні прийоми і різні стилі розповіді у "Кобзарі" Шевченка.

Найбільша кількість шевченкознавчих розвідок у дане десятиліття належить доценту Петру Дмитровичу Тимошенку. Дослідник був земляком Шевченка, отже, мова Шевченкового краю була знайома йому від дитинства, а згодом стала і об'єктом наукових студій. З-поміж залишеного по собі університетським викладачем найвищого рівня кваліфікації відзначимо дві його шевченкознавчі праці. Стаття ученого "Роль Т.Шевченка у розвитку української літературної мови" (1961 р.) розглядає питання лексичних і мовно-стилістичних особливостей мови автора "Кобзаря". Фіксуючи типи лексичних значень слів, як-от: лексику народнорозмовну, загальнонаукову, мистецтвознавчу, мовознавчу, газетно-журнальну, суспільно-політичну, термінологічну, виробничо-професійну, зокрема сільськогосподарську та військову, автор аргументовано стверджує, що своєю появою Шевченко розвіяв невпевненість щодо перспектив розвитку рідної мови, підніс її авторитет, забезпечив право називатися однією із найрозвиненіших мов світу. Дослідник простежує генезу Шевченкового слова, джерела її мовного багатства, одним із яких було залучення до активного вжитку діалектизмів, неологізмів (близько 50-ти), церковнослов'янізмів, старорусизмів, що служили засобом мовного вираження художньої ідеї. Учений ставить питання про гостру потребу детального вивчення говірок тих сіл, у яких провів поет свої юнацькі роки.

Автор наголошує і на серйозному вивченні лексики позалітературних жанрів, щонайперше публіцистики і листування, що сприяло б виробленню цілісного синтетичного погляду на мовну картину світу у Шевченка. Висновок про те, що поет був і залишається недосяжним авторитетом щодо норм літературної мови, залишається непідваженим і найновішим шевченкознавством.

У статті "Мова листів Т.Г.Шевченка" (1962 р.)[4] П.Тимошенко торкається питання, яке і сьогодні не має однозначного висвітлення у шевченкознавстві: уживання російської мови у жанрах інтимної сповіді – щоденнику і листах. "Це пояснювалось зокрема, тим, – вважає автор, – що тогочасна українська мова ще не мала достатніх лексичних і фразеологічних засобів, щоб передати усі аспекти багатогранних суспільних стосунків, особливо в колах освічених людей того часу" [661, 68]. Іншою причиною дослідник вважає невиробленість епістолярного жанру в українській літературі і суспільності. З використанням належного ілюстративного матеріалу висвітлюються лінгвостилістичні особливості Шевченкового листування, до яких, зокрема, віднесено використання численних фразеологічних засобів, насичення емоційно забарвленою лексикою, розлогими синонімічними рядами. Дослідник не має сумнівів у тому, що листи Шевченка є визначним етапом у розвитку українського епістолярного жанру передусім в силу своєрідності, оригінальності свого мовностилістичного обличчя, деякі риси якого проступають і у листуванні наступників поета. Ученим-мовознавцем аналіз листів Шевченка дасть цінний матеріал для вияснення шляхів розвитку української літературної мови. Фактаж і основні тези статті послужать, окрім іншого, навчальним матеріалом студентам-філологам при вивченні теми "Епістолярій Шевченка".

Окремо слід сказати про навчальні практики, зокрема діалектологічну, організовані для студентів кафедрою української мови. Їх незмінний керівник доц. А.П.Могила обирав для збирацько-пошукової роботи передусім села й містечка Черкащини, Шевченкового краю, що сприяло вивченню тих говірок Середньої Наддніпрянщини, які склали основу літературної української мови, основоположником якої по праву вважають Т.Шевченка. Зібрані під час експедиції матеріали не лише поглиблювали знання із нормативних курсів, а й стимулювали інтерес до наукових студентських досліджень. Сам же викладач для міжвузівської наукової сесії, присвяченої 150-річчю з дня народження Шевченка (17-19 березня 1964 р.) підготував нове за інформацією і за висновками дослідження "Відображення особливостей говірок Звенигородщини в мові Т.Г.Шевченка" [737].

Суттєво доповнюють шевченкознавство у Київському університеті 60-х років і дослідження, які визначальним мають філософський аспект. Здебільшого це студії про суспільно-естетичний та етичний ідеал Шевченка, його ставлення до релігії, сутність віри. І хоч не в усьому їх можна визнати науково спроможними, бо подекуди демонструють спірний погляд на заявлену проблему, все ж більшість із них послужить благородній справі формування світогляду студента, з'ясуванню ним суті концепції людини у Шевченка. До робіт такого плану віднесено брошуру С.Макогон "Революційно-демократичні погляди Т.Г.Шевченка" (1961 р.), статті Г.Дроздової ("Етичні погляди Т.Г.Шевченка" 1961; "Традиції Т.Г.Шевченка в етиці української демократії кінця ХІХ-початку ХХ ст" – 1967), В.Колобкова ("Атеїстичні погляди Т.Шевченка" – 1961), М.Третяка ("Естетичний ідеал Т.Г.Шевченка" – 1966). Найменш вразливою з-поміж названих робіт є стаття М.Третяка, присвячена з'ясуванню розуміння Шевченком прекрасного. Вказуючи на демократичне розуміння краси у поета, автор дошукується його генези, осмислюючи поряд з іншими джерелами вплив вільшанського вчителя малювання С.Превлоцького, віленського викладача-маляра Яна Рустема, декоративного живописця В.Ширяєва, Петербурзького Товариства заохочення художників, Академії мистецтв і особисто К.Брюллова. Основним об'єктом дослідження для автора є прозові твори Шевченка.

 


[1] Йдеться про збірник "Шевченко в народній творчості" (за редакцією П.М. Попова). – К., вид-во АН УРСР, 1940. 1963 значно доповнене матеріалами експедицій Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН УРСР видання цієї книги здійснене під назвою "Народ і Шевченко".

[2] 1962р. у газеті "За радянські кадри" (№35) з'являється відгук про фільм В.Зеленського під назвою "Враження про фільм".

[3] Плющ П. Шевченко – основоположник нової української літературної мови і невідкладні завдання дослідження Шевченкової мови – 1962; Тимошенко П. Роль Т.Г.Шевченка у розвитку української мови. – 1961; Тимошенко П. Російські діячі культури дожовтневого періоду про мову Т.Г.Шевченка і про його значення для розвитку літератури українською мовою – 1964.

[4] "Мовознавство", 1962 – Т. 17 – с. 68-77. У доповненому вигляді 1964 р. вийшла під назвою "Із спостережень над лексикою листування".