Шевченкознавство
у Київському університеті (1861–1930)

Спостереження над першим етапом розвитку шевченкознавства в Київському університеті доцільно почати з тверезої констатації умовності та принципової неповноти такого "відрубного" аналізу шевченкознавчої продукції лише одного з вищих навчальних закладів України. Адже реальний розвиток цієї науки відбувався в складній взаємодії з тим, що робилося на цьому полі в українських науково-літературних осередках спочатку Петербурга й Москви, потім – Галичини, після 1918 р. – в тісній співпраці з ВУАН із урахуванням позицій, вироблених у шевченкознавстві діаспори. З іншого боку, після зникнення ідеологічних табу радянських часів поле для дослідження історії шевченкознавства виглядає настільки неозорим, що виникає необхідність початкових описів на окремих його ділянках, щоб надати можливість майбутнім науковцям зробити тут нові узагальнення.

Своєрідність ділянки шевченкознавства, що над нею працювали викладачі та студенти Київського університету, не в останню чергу визначається як загальною долею наукової рецепції творчості Шевченка в науковій продукції університету, так і долею самого вузу, що відбивала долю української науки й культури в цілому. Від перших спроб осмислення творчості Шевченка студентами й викладачами університету св. Володимира і до видання викладачами Київського ІНО О.Дорошкевичем і П.Филиповичем фундаментальних збірок, присвячених поетові, шевченкознавство в університеті пройшло великий шлях, на якому були й справжні відкриття, й тупцювання на місці, й глухі кути помилкових інтерпретацій.

Як і кожна наукова дисципліна, київське університетське шевченкознавство, із загальнокультурологічного погляду, існує в трьох основних формах – усній, рукописній та друкованій. З часом змінюється не так ця структура, як співвідношення в ній основних форм інтерпретації феномена Шевченка, а також певні якісні характеристики їх. У наш час "усне шевченкознавство" має кілька рівнів, а саме: науковий, що являє себе на щорічних університетських та більш широких ювілейних конференціях на честь Шевченка; науково-популярний реалізується в лекціях викладачів, у відповідях студентів на семінарах і доповідях на конференціях, неофіційний – в живому неформальному спілкуванні викладачів і студентів у стінах alma mater, у родині тощо. "Рукописне шевченкознавство" зосередилося в науковій продукції викладачів та студентів до її надрукування, основну ж масу її складають навчально-кваліфікаційні праці, як-от реферати, курсові, магістерські й дипломні роботи, дуже часто компілятивні. Нарешті, рівень друкованих праць репрезентують публікації викладачів і студентів в університетських та інших виданнях. На всіх рівнях роботи виразно диференційовані за жанрами, при цьому тепер переважають історико-літературні та мовознавчі дослідження. Нормальний шлях оприлюднення праці пролягає від авторського рукопису через усний виступ і обговорення на конференції, завершуючись, як правило, публікацією в "Шевченкознавчих студіях" або іншому університетському виданні.

Слід зазначити також, що автори шевченкознавчих праць, написаних в Національному університеті імені Тараса Шевченка, здебільшого розуміють, що їх публікації виступають як свого роду "марка" вузу, і відчувають через цю обставину певну відповідальність.

На початку ж свого розвитку, в період приблизно 1857–1873 рр., шевченкознавство в Київському університеті (тоді – Університеті св. Володимира) являло собою принципово відмінну картину. Воно було передусім усним і неофіційним, реалізувалося насамперед в кулуарному обговоренні поезії та постаті Шевченка між лекціями в університеті, в приватних розмовах студентів і викладачів, а також у спілкуванні викладачів і студентів нарізно, в своєму колі – студентів на вечірках і нелегальних зібраннях. В стінах Університету св. Володимира з його реакційним керівництвом і консервативною, головним чином, професурою великий український поет був явищем апокрифічним, а його творчість – напівзабороненою. Своєрідним – і про це не варто забувати – був і склад студентів нашого університету. Ці "білопідкладочники", як їх потім називали, навряд чи цікавилися творчістю "мужицького поета", і явно не їх мав на увазі київський генерал-губернатор М.Аннєнков, коли 17 березня 1863 р. доносив начальникові III відділу В.А.Долгорукову: "Шевченко має тут, особливо серед малоруської молоді, багатьох гарячих прихильників і, як здається, не так через поетичний талант, яким був наділений, як через революційний напрям своїх творів"; далі йшлося про те, що "шанувальники Шевченка в Києві переважно студенти" ¹. Зауважимо ще, що генерал-губернатор каже насамперед про "малоруську молодь", але, як відомо, до польського повстання 1863 р. серед студентів університету було дуже багато поляків. Тому й демократичні шанувальники великого українського поета, кількість яких серед київських студентів не треба перебільшувати, в стінах Київського університету св. Володимира й усно не завжди висловлювали те, що думали про Шевченка, тож багато спостережень і думок так і залишилися віртуальними, деякі ж були зафіксовані, хай і в рукописній формі, лише через роки.

Реальне шевченкознавство в Київському університеті розпочалося ще за життя поета, в лаконічних рукописних виявах із, безперечно, багатої й тоді віртуальної та усної його продукції. Ось М.О.Максимович звертається до Шевченка в листі від 13.III.1857 р.: "Привіт і поклін тобі, наш славний Тарасе, од щирого серця і повності душевної! Радів і тужив я, чуючи про тебе, читаючи твої вірші красномовнії і кріпкодумнії...." ². Подібну "віджимку" з маси власних і запозичених із часів студентства оцінок і почуттів "воспитанник Киевского университета" І.П.Клопотовський зафіксував у запису в поетовому "Щоденнику" від 15 і 16 серпня того ж року, зверненому до "дражайшего и любимейшего нашего поэта"; такий самий вимушений астраханець, теж випускник КУ, Т.Мрожек обрав за кілька днів такі звернення до Шевченка: "Śwęty narodowy wieszczumęczeniku Malejrosii" і "gorliwy i neulękły opowiadaczu slowa prawdy" ("Святий народний пророче-мученику Малоросії"; "ревний і безстрашний оповіднику слова правди" – V; 84–85, 349). В усіх цих випадках перед нами – лише "верхівки айсберга", але оцінювати ми маємо не те, що думали ці люди та що вони говорили поетові в живих розмовах із ним, а те, що вони написали. При цьому, безперечно, колишній ректор мав більші можливості сказати, але більше сказав колишній студент Т.Мрожек. Зрозуміло, оте первісне осмислення феномену Шевченка в КУ було значною мірою синкретичним, жанрово недиференційованим.

Ще за життя Шевченка було створено доволі загадковий рукопис студента КУ, революційного агітатора Є.М.Моссаковського. Він записав свої враження від деяких віршів Шевченка, ці чорнові нотатки плануючи використати для якоїсь революційно-агітаційної публікації, котру сподівався таємно видати в друкарні Київського військового училища. Публікатори рукопису датують його "1861. Не пізніше жовтня" [1, 314], це terminus ante quaem. Але ж про Шевченка говориться в теперішньому часі, немає жодного натяку, що поет тоді вже помер, цитується "Кобзар" 1860 р., а свій гурток у Київському військовому училищі Є.М.Моссаковський заснував у грудні 1860 р.³

Улюблеий аналітичний прийом автора нотаток – прозове переповідання поетичних текстів Шевченка російською мовою. Якщо скористуватися термінологією Дж.Ренсома, то можна сказати, що Є.Моссаковський обмежується, головним чином, відтворенням "структури" Шевченкових поезій – і тим цікавіші випадки, коли він таки звертається до їх текстури – того змісту поетичних творів, що не вкладається у прозове переповідання. Зауваження можуть стосуватися й загальної оцінки твору, як, наприклад, вірша "Перебендя", що, на думку Є.Моссаковського, "характеризує становище поета, а, зокрема, й внутрішній світ малоруського народу" [1, 315]. Цікаво, що Є.Моссаковський не зрозумів гіркої іронії фіналу "Перебенді"; зауваживши, що "поет схвалює вчинок кобзаря, але тут же дає йому дивну пораду" і, навівши цитату ("А щоб тебе не цурались..."), він продовжує: "Дивна порада: він ("поет" – С.Р.) потакає людям" [1, 316]. Дуже поетичний міфологічний заспів до поеми "Княжна" автор нотаток трактує надто раціоналістично: "поет неначе хоче висказати, як сама природа України співчуває горю своїх мешканців. < ... > Цією картиною він переносить все в бік патріархального побуту, де нарід пригнічений лише в своїх марновірствах знаходить поживу своєму духу" [1, 319]. Важко не побачити, як революційна тенденція деформує читацьке сприймання відлунь народного світогляду в поезії Шевченка.

Після смерті Шевченка на перший план на якийсь час вийшов такий усний жанр, як промови над труною поета під час її перевезення через Київ для похорону в Україні. П.Зайцев, автор кращої біографії Шевченка, констатує, що тексти цих промов не збереглися, але уважно зібрав відомості про тих, хто під час зупинок жалобної процесії їх виголошував. За відгуками сучасників, з промов "кращі належали студентам Олександрові Стоянову, Володимирові Антоновичу і Михайлові Драгоманову"; проте в КУ вчився ще один з відомих нам промовців – "молодий український етнограф, подолянин" К.Шейковський ⁴. Здається, із цих студентів лише М.П.Драгоманов турбувався про надрукування своєї промови. Відомо, що її текст він записав і намагався надрукувати в "Основі", але, як зазначає О.К.Дорошкевич, вона подана була "ним лише в "Австро-руських споминах" ⁵ і, додамо, в скороченні.

Взагалі ж, хоч жодна з названих промов відразу після проголошення надрукована не була, висловлені в них думки, гадаємо, відбилися в інших публікаціях ораторів-студентів. Маємо на увазі рецензію О.Стоянова на Шевченків "Буквар южнорусский" [6, 187–195] і передмову К.Шейковського до його "Опыта Южнорусского словаря" [7, XIII–XIV]. Праця К.Шейковського, в якій, зокрема, Шевченко проголошувався "справжнім батьком південноруської літератури" [7, XIV], отримала цензурний дозвіл у липні 1861 р., вже після перевезення труни поета через Київ. В.Антонович свої враження від похорону використав у полемічній замітці в "Основі" (1861. – № 7), а П.Свєнціцький – у вірші "Споминок смерті Тараса Шевченка", поданому ним у лютому 1862 р. до Київського цензурного комітету ⁶. Треба зазначити, що участь у похоронах Шевченка в Україні виступала як певний каталізатор й наукового зацікавлення його творчістю для тих студентів, про виголошення якими промов над гробом поета свідоцтв не маємо. Так, один з таких учасників похорон, студент історико-філологічного факультету, згодом відомий мовознавець і фольклорист, П.Г.Житецький 1863 р. вислав редакторові часопису "Основа" список ще не надрукованої тоді поезії Шевченка "Хустина" ("У неділю не гуляла") ⁷. Це був первісток внеску університетських шевченкознавців до текстологічного опрацювання літературної спадщини поета.

З іншого боку, ментальність зазначених усних промов на кілька десятиріч визначила основний зміст і втілилася в певній "жанровій пам'яті" університетських публікацій про Шевченка. Недарма ж і на початку XX ст. Т.Д.Флоринський, сам автор одного з перших виконаних у академічній науковій формі досліджень творчості Шевченка, наповнення сьогоднішнього терміну "шевченкознавці" передав як "біографи Шевченка і шанувальники його поезії" [65, 2]. Тема трагічної ранньої смерті генія довго ще бринить і в ювілейних статтях та оглядах публікацій до чергових ювілеїв поета, що стають основними жанрами університетської шевченкіани, див. хоч би назви статей М.П.Драгоманова "Святкування роковин Шевченка в "рускому обществу" [12] та "Поминки Шевченко во Львове и Вене" [17]. Недарма на початку XX ст. С. Єфремов у своєму огляді російських відгуків на 40-річні роковини смерті Шевченка відзначив ремствування анонімного автора статті в "Одесских новостях", що давно пора, мовляв, шанувати пам'ять великого поета "не одними лишь поминальными речами" [63, 44].

Яскравий синкретизм притаманний і вже згаданим сторінкам, присвяченим Шевченкові в передмові К.Шейковського. Лексичний матеріал, взятий з творів поета, лексикограф позначає як "Кобз.", але з пояснення цього скорочення випливає, що ніякого інтерпретаційного підтексту (як-от сприймання Шевченка як Кобзаря абощо), тут не приховується: це лише посилання на "Кобзар" 1860 р. Після деяких мовознавчих зауваг, до яких ми ще повернемося, К.Шейковський, щоб пояснити, чому він обрав для словника поеми "Гайдамаки" й "Наймичка", дозволяє собі сказати про кожну з них "хоч би по кілька слів". Оце вже літературно-критичні, більш того, історико-літературні спостереження.

"Найкращим" із Шевченкових поетичних творів ("пиес") К.Шейковський рішуче називає поему "Гайдамаки": "Коли б Шевченко і нічого більше не написав, то й вона одна могла би увічнити його ім'я. Вона являє собою ряд прегарних життєвих картин, виповнених драматизму". Щоб упевнитися у "великому значенні" поеми, автор пропонує такий експеримент: "Досить прочитати твори Шевченка якому-небудь простолюдинові-малоросу. Легко впевнитися, що жодна річ не зробить на нього такого враження, як "Гайдамаки". А з "Гайдамак" та сцена особливо сподобається йому, в котрій подано хвору дочку титаря, що розмовляє з бабусею. Це – перло психічної достовірності й незвичайної природності!"

Здається, тут уперше подано ідею читацького експерименту над текстами Шевченка, причому дослідник сподівається отримати певну історико-літературну інформацію, аналізуючи сприймання поетичного твору пересічним селянином. Згодом М.П.Драгоманов, доводячи, що Шевченко "показується менше всього письменником для мужиків", посилався на свій вже негативний прогноз такого ж експерименту: "Попробуйте, наприклад, почитати мужикові хоч "Посланіє до земляків" ("І мертвим, і живим..." – С.Р.), яке дехто вважає за самий сік з Шевченка!" ⁸.

Зазначимо також, що для К.Шейковського міметична достовірність, вірне відбиття реальної дійсності – основний критерій і для оцінки "Наймички", до якої лексикограф, визнаючи присутність у ній "дуже добрих окремих сцен", поставився вельми суворо. Він вважає цю поему "тепличним твором: у цілому вона зовсім нежиттєва і в основі своїй зовсім не народна". Аргументація свідчить про те, що автор вимагає від поета змальовувати лише типові для певного етносу явища і позбавляє його права на якусь поетичну фантазію або на такі улюблені романтиками зображення явищ виключних та одиничних: "Що трапляється як рідке явище, того, звичайно, ніхто не стане відносити до цілого народу. Жінка, що підкидає свою дитину, не належить до південноруського племені. Такого явища, скільки мені відомо, не можна зустріти в південноруських селах" [7,XIV]. Як би воно там не було насправді, але в сюжетиці Шевченкових творів це, навпаки, явище якраз поширене: ми зустрічаємо його не лише в поемі "Наймичка", а й у повісті на той же сюжет, а також у поемі "Катерина" і в повісті "Близнецы".

К.Шейковський втім зазначає: "Багато хто ставлять "Наймичку" дуже високо". І справді, саме перекладом "Наймички" очолює випускник КУ А.Й.Гожалчинський свою збірку перекладів Шевченкових поетичних творів, що була надрукована 1862 р. "в друкарні університету св. Володимира" накладом Т.Марасевича [8]. Відомо, що в 60-ті роки Т.Р.Рильський, ще студентом, читав селянам саме "Наймичку" ⁹ . Гадаємо, К.Шейковський мав на увазі й усні висловлення М.П.Драгоманова, котрий згодом відносив цю поему разом із "Катериною" до "найліпше оброблених і найзрозуміліших у Шевченка" ¹⁰.

М.П.Драгоманов, починаючи з кінця 60-х років, дуже часто звертався до образу Шевченка, але рецепція творчості геніального поета в дописах цього полум'яного публіциста й талановитого фольклориста, з одного боку, яскраво відбиває і навіть конденсує зазначену вище тенденцію, з другого ж, втілює його власне, в історичній перспективі несправедливе й пристрасне, сприймання суспільної позиції Шевченка й художньої цінності його творів. Так, у дуже змістовній рецензії на книжку І.Г.Прижова "Малороссия (Южная Русь) в истории её литературы с XI по XVIII век" (Воронеж, 1869) М.П.Драгоманов виходить за окреслені російським літератором межі, що підкреслює й сам: "Таким чином, ми простежили в головних рисах хід літературної малоруської творчості від часів варязьких до останніх днів" ¹¹ . Проте замість власне літературних творів дослідник розглядає народні пісні, ім'я ж Шевченка подає лише в підрядковій примітці, коментуючи згадку про Канівський монастир в одному з варіантів "Думи про Самійла Кішку": "Монастиря цього тепер немає; на місці його стоїть високий пагорб, під котрим похований Тарас Шевченко" ¹² . Взагалі сама ідея інтерпретації української писаної літератури й фольклору як певної синтетичної сукупності відбиває деякі особливості розвитку національного красного письменства, недаремно її згодом підхопив М.С.Грушевський в своїй "Історії української літератури" ¹³. М.П.Драгоманов, утім, зауважує: "позаяк ми маємо на увазі лише історію словесності в Південній Русі і торкаємося політичної історії тільки за зв'язком її з історією літератури, то й підтвердження сказаному наведемо з пам'яток народної словесності" ¹⁴ . Виходить, що в творах письменників на чолі з Шевченком "політична історія" України не відбилася?

Шевченкіана, створена М.П.Драгомановим, налічує близько двох десятків текстів, у ній висловлено й внутрішньо суперечливі погляди та спостереження, які не можуть бути докладно висвітлені в пропонованій роботі. Зауважимо лише, що заслуги М.П.Драгоманова незаперечні в справі популяризації творчості Шевченка в Західній Європі (читай – у світі), яку він фактично започаткував в своїй статті "Український літературний рух у Росії і в Галичині (1798–1872)" ("Revista Europea", 1873) та в доповіді на Літературному конгресі в Парижі 1878, виданої того ж року в Женеві французькою мовою під назвою "Українська література, заборонена російським урядом" ¹⁵ .

О.Дорошкевич з приводу головної шевченкознавчої праці М.Драгоманова "Шевченко, українофіли і соціалізм" (1878) зазначив 1926 р., що той "підійшов до Шевченкової творчості з холодним аналізом ученого-соціолога, зовсім не звертаючи уваги на Шевченка-поета" ¹⁶ . Це не зовсім було справедливо, правильніше було б сказати, що на Шевченка-поета вчений увагу якраз звертав, і увагу критичну, але не захотів судити його поезію за внутрішніми її законами.

ІСТОРИКО-ЛІТЕРАТУРНІ ДОСЛІДЖЕННЯ

Піонером власне історико-літературного за змістом, академічного за формою шевченкознавства в КУ виступив професор кафедри історії західноєвропейських літератур М.П.Дашкевич. У сучасній україністиці явно недооцінено доробок цього талановитого й високоосвіченого вітчизняного компаративіста, дослідника середньовічної західноєвропейської літератури й фольклору, української літератури та усної традиції, історика. Саме М.П.Дашкевичу належить надрукована 1888 р. розлога (263 стор. у четвірку) рецензія на етапну в українській історико-літературній науці монографію М.Петрова "Нариси історії української літератури XIX століття" (1884). "Відзив" цей став, власне, ще одним монографічним дослідженням на ту ж тему, що за кількістю нових ідей, до речі, значно перевершує пересічну докторську дисертацію наших часів. Відзначимо, що М.Зеров у курсі історії української літератури, прочитаному в Київському ІНО в 1927–1928 навчальних роках, зауважує: "В українській науці працю Дашкевича ставлять звичайно вище від праці Петрова. Заслугою Дашкевича вважають те, що він підкреслює вплив польської літератури та місцеві українські літературні традиції. Корисна вона і з огляду на велике багатство бібліографічного матеріалу" ¹⁷ .

До творчості Шевченка М.П.Дашкевич звертається багаторазово і в різних аспектах. Підтримуючи тезу Петрова про, сучасною мовою, самодостатність української національної літератури, автор рецензії зазначає: "Ця література може з гордістю вказати на твори, що отримали голосне визнання не лише в загальноруській літературі, але й в усьому слов'янському світі, а саме на твори Шевченка". Дослідник, як бачимо, не відкидає й характерне для офіціозного російського академічного літературознавства тих часів поняття "загальноруської літератури" (читай: російської) як якоїсь категорії вищого рангу, проте, що було для цього літературознавства важливою новацією, наголошує на міжнародному визнанні Шевченка й за межами "слов'янського світу", згадуючи високу його оцінку французькими й німецькими критиками [27, 48–49]. Стосовно своєрідності Шевченка як поета М.П.Дашкевич займає власну позицію: "Цей кобзар, що дивно поєднує стару українську народну творчість з новою – літературною, залишається досі малоруським поетом, неперевершеним ні в силі таланта, ані в широчині поетичного світосприймання" [27, 49]. Ззовні струнка й виважена, ця характеристика є внутрішньо суперечливою: визнаючи Шевченка діячем нової літератури і творцем широкого, недосяжного для усної традиції світосприймання, дослідник водночас бачить у ньому і сучасного "кобзаря", і носія "старої української народної творчості". Цю двоїстість переймає й трохи несподівана для представника культурно-історичної школи спроба естетичної характеристики: "Його балади, поеми і ліричні твори сяють водночас і красотами штучної художньої техніки, й простою красою народної пісні" [27, 169–170]. Основні ж спостереження М.П.Дашкевича стосуються фольклоризму творів Шевченка і порівняльного аспекту вивчення його біографії та творчості, до яких ми звернемося пізніше.

Ще на студентській лаві починає друкувати свої шевченкознавчі замітки у львівському "Літературно-науковому віснику" С.О.Єфремов. Серед них є й маленькі дописи, набрані петитом у розділі "Критика й бібліографія", й розвідки більш-менш солідні, до яких належать, зокрема, статті "Дещо з приводу нового видання "Кобзаря" (1899) і "Шевченкові роковини і російська преса" (1901).

Перша стаття є власне рецензією на видання поезій Шевченка, здійснене в кінці XIX ст. часописом "Київська старовина" (Шевченко Тарас. Кобзар. – К., 1899), але об'єктивно набуває ширшого значення. Щоправда, загальна оцінка поетичної спадщини Шевченка тут розпливчасто-моралістична: "Кобзар" є ніби поетична програма всякого чесного життя, присвяченого роботі на користь рідного краю та народу; се – катехізис діяльності кожного чесного діяча" [39, 82]. Проте головний пафос статті – в осмисленні новішого тоді видання "Кобзаря" з погляду критики його тексту, а в сучасній термінології – в плані текстологічному. С.Єфремов починає з тверезої констатації прикрого стану речей: "На превеликий жаль, ми, а надто російські українці, ще й досі < ... > не маємо – не кажу повного, бо таке при сучасних політичних обставинах у Росії і не може бути, – а бодай критично уладженого та провіреного видання творів Шевченка".

Що таке видання спробувала здійснити саме редакція "Київської старовини", в С.Єфремова подиву не викликає, адже, по-перше, "спеціальною метою" цього часопису "є наукове оброблення всіх сторін життя українського народу", по-друге, "Киевская старина" надрукувала у себе чимало матеріалів про Шевченка", до того ж, по-третє, "працюють там люде", що для них поет є "предмет гарячого поважання" [39, 83]. Що ж тоді спровокувало, що й це видання "повне помилок, що недогляд б'є в вічі з кожної сторінки"?

Справа у тому, що видання "Київської старовини" з погляду критики тексту – це "ніби передрук попереднього видання (київського 1894 р. – С.Р.) з тими ж самими хибами та помилками", аж до відтворення механічних помилок складальника. Особливо ж бентежить рецензента порушення в хронології поетичних творів Шевченка [39, 83–86], з чого випливає, що хронологічний принцип їх розташування у виданні здається йому єдино можливим. Привертають увагу і виправлення, що їх пропонує молодий дослідник. У поезії "Сон ("Гори мої високії")" замість надрукованого "Давно стоїть і виглядає" він пропонує кон'єктуру, що знімає надсхемний наголос, а саме: "читати: "Давно стоїть, виглядає" – як і в сучасних виданнях, що відтворюють текст поезії в "Малій книжці". Є й таке виправлення: в поезії "М.І.Костомарову" "надруковано "сердешним (?) чаєм напували", по другому варіанту, замість незрозумілого "сердечного чаю", треба: "холодним чаєм напували" [39, 86]. Коли вже друкувати за автографом, подарованим 31 серпня 1857 р. Т.П.Костомаровій, то треба було б використати й інші його індивідуальні читання (див.: т. 2, с. 383). В останньому академічному виданні ця поезія друкується за "Більшою книжкою", що відповідає принципу останньої авторської волі, але тоді треба було б пояснити й "темне місце" цього варіанту поезії, отой рядок "Сердешним чаєм напували", а цього не зроблено. Поезія "Не журюсь я, а не спиться...", що є, на думку рецензента (він спирається тут на спостереження О.Кониського ¹⁸, "певнійш усього – не Шевченкова" [39, 87], тепер друкується в розділі "Dubia". Цікава текстологічна ситуація виникла в прорецензованому С.Єфремовим виданні навколо поезії "До сестри". З одного боку, у виданні 1899 р. цієї поезії немає, її, як казали авторові статті, "заборонила – не відомо за що – цензура". З другого боку, в підрядковій примітці О.Єфремов зауважує, що ця поезія "теж не Шевченкова" [39, 87]. Вірш "До сестри", справді, написаний О.Псьол, і коли це справді цензурою, а не видавцями "Кобзаря" 1899 р. було його "викинуто", цензор мимоволі сприяв поступу шевченкознавчої текстології.

С.Єфремов в цій рецензії привертає увагу читача й до аспекту книгознавчо-статистичного. Коли попереднє, київське 1894 р., накладом в 20000 примірників, видання "Кобзаря" розійшлося протягом двох років, то рецензоване, накладом у 60000 примірників ("50000 дешевих і 10000 – дорожчих") "ледві чи розійдеться" до року 1911, коли "твори Шевченка, за російськими законами, зробляться громадською власністю" [39, 88]. Тоді вже "чимало крамарів почнуть видавати "Кобзар", ні до якої "критики тексту", зрозуміло, не вдаючись, тож редакція "Київської старовини", на думку рецензента, втратила останній шанс надати для таких неминучих неконтрольованих заробітчанських передрукувань справді науковий, вивірений зразок [39, 88]. Подальший хід історичних подій і розвитку української культури значною мірою знецінив цей прогноз С.Єфремова, але важливо, що він, студент юридичного факультету КУ, зважав і на юридичний бік проблеми Шевченкової текстології.

Другу з названих вище статей у "Літературно-науковому віснику" С.Єфремов написав уже в рік закінчення ним університету і присвятив своєрідній темі – підсумкам відзначання 40-х роковин дня смерті Шевченка в Російській імперії, а точніше – відзначенню і відбиттю цих святкувань у власне російській пресі. Коли останній, в авторському задумі, напевно, основний аспект статті ми розглянемо пізніше, то думки, висловлені молодим дослідником у вступній частині, мають і значну історико-літературну цінність.

На початку статті С.Єфремов констатує значне розширення на початку XX ст. кола учасників Шевченкових святкувань порівняно з роками суспільної реакції: "Ще недавно, на нашій пам'яті, роковини Шевченкові святкувалися в невеличкому гурті свідомих українців, таємно, в приватній господі, і поза межі того невеличкого гурта не виходили"; тепер вони "вийшли на широку дорогу суспільну і притягають до себе увагу та цікавість усіх станів громадських – і не на Україні тільки, а й по інших місцях Росії, де є українці духом, або взагалі люди, яким дорогі ті високі ідеї, ті вічні істини, що виявилися в "Кобзарі" [63, 34]. І далі автор підкреслює, що ці ідеї Шевченка гуртують навколо його імені передових людей імперії, "не розбираючи національності", тож популярність великого українського поета в Росії стає в статті ніби моделлю, за якою він має здобути ще всесвітню славу.

З іншого ж боку, "сорокові роковини смерті Шевченка дали надто виразний доказ того, що рано було "висипати високу могилу" та ставити хреста над Україною". З обережністю, необхідною навіть у галицькому, непідвладному царській цензурі виданні, вдаючись до Езопові мови, С.Єфремов розвиває цю думку, натякаючи, що суспільний підйом у Росії, що веде до визрівання революційної ситуації, дозволяє сподіватися й на "волю" для України, обіцяє їй можливість здобуття державної незалежності.

Автор подає й певне психологічне осмислення культурологічного феномену Шевченкових святкувань: "Люди, що раз у раз піклуються і турбуються про звичайні, буденні справи, мають потребу хоч інколи оглянутися кругом себе, забути хоч на годиночку про те буденне життя, спочити душею на чомусь тривкішому. Се, мабуть, психологічна причина святкування ювілеїв" [63, 36]. Під час них, до того ж, "громадське пробудження", на думку автора, "служить винагородою за перенесені в житті терни і подає надію, що в боротьбі з темними силами перевага буде на стороні вічних, святих і непорушних істин". Не оминає С.Єфремов і таке, цікаве й тепер, питання: чим пояснити, що "радісний день 29 лютого" – це день смерті Шевченка? Адже, додамо, той же латинський "ювілей" означає святкування дня народження. Автор відповідає: "Кажемо – день радісний, хоч нагадує він сумну подію: смерть генія, – бо він багато до чого відрадного нагадав, багато дум міцних влив у охлялий, "морозом" прибитий організм, нових надій знеможеним, знесиленим людям навіяв" [63, 38].

Для розвитку шевченкознавства, особливо ж у 20-ті рр. XX ст., величезне значення мали викладання в Університеті св. Володимира (1903–1914) і бурхлива науково-організаційна діяльність видатного філолога В.М.Перетца, що – і своїми студіями, й за посередництвом підготовлених ним у славнозвісному Семінарії руської філології учнів-філологів створив нову наукову модель шевченкознавства. Він приїхав до Києва, вже бувши автором піонерської розвідки "До історії малоросійського літературного вірша" ^19, де заклав підвалини сучасного українського віршознавства на основі аналізу віршової будови поезій Шевченка, спостереження над якою його послідовникам (з університетських вчених – Б.Якубському та Г.Сидоренко) залишилося тільки уточнювати в деталях та продовжувати. Оскільки ж і ненадрукована доповідь В.М.Перетца "Значення творчості Т.Г.Шевченка для нашої доби" (1929), і ювілейна доповідь 1832 р., де вчений, зокрема, спинився на стані шевченкознавства ^20, виходять за хронологічні межі викладання його в КУ, може здатися, що й згадувати тут його ім'я не варто. Але ж, по-перше, В.М.Перетц звертався до проблем творчості Шевченка у своїх спецкурсах, в одному з яких, під назвою "Література Південно-Західної Русі XV–XVIII ст.", вчений "читав, по суті, спеціальний курс забороненої тоді історії української літератури" ²¹. По-друге, справді важливе значення для подальшого розвитку шевченкознавства мало заснування В.М.Перетцем уже згаданого неформального "Семінарія з руської філології", де майбутні відомі шевченкознавці О.Багрій, Л.Білецький, О.Дорошкевич, П.Филипович, М.Зеров, І.Огієнко, Т.Сушицький отримували загальнофілологічну підготовку, яка згодом дозволила їм підняти на вищий фаховий щабель і науковість шевченкознавчих студій. Нагадаємо, що в Семінарії із самого початку брав участь доцент, згодом професор КУ А.Лобода, видатний український фольклорист, організатор і голова Етнографічної комісії при ВУАН. У 20-ті роки він активно працював і як шевченкознавець [89, 107, 123].

Одним із перших із учнів В.Перетца в шевченкознавстві виступив Т.Сушицький; у Шевченковому ювілейному збірнику 1914 р. він надрукував статтю, присвячену "Думі" Степана у складі поеми "Невольник" [70]; не може бути сумніву, що "пристроїти" статтю до збірника молодому науковцеві допоміг його авторитетний керівник. Думки, почуті від учителя, що якраз тоді багато займався проблемами методології історії літератури, вгадуються в твердженні, що вивчення "стилю", формальних особливостей "Думи" "має навіть, як побачимо, особисту вагу та велике значення щодо методологічних способів в справі чисто філологічної аналізи, якої давно потребує багатьох захоплюючий, але досі зовсім мало науково досліджений "Кобзар" [70, 83–84]. тож виходить, що справжньому філологічному аналізу поетичний спадок Шевченка ще не був підданий! Зрозуміло, що для представників "просвітянського" напряму в шевченкознавстві це було єрессю чистої води.

Вихід у світ збірника, в якому надрукував свою статтю Т.Сушицький, знаменував щонайменше дві важливі новації в розвитку шевченкознавства. З одного боку, замість дещо парадоксального святкування дня смерті великого поета, українська громадськість перейшла до відзначань справжніх ювілеїв його, веселіших за психологічною тональністю та вже позбавлених сумного асоціювання трагічної особистої долі Шевченка із сумною долею його вітчизни. Першим таким повномасштабним ювілеєм Шевченка й мало стати святкування 1914 року сторіччя з дня його народження, святкування, яке українська громадськість планувала провести з таким розмахом, щоб його з повним правом можна було б назвати не тільки загальноукраїнським і всеросійським, але й загальнослов'янським. Але повною мірою ці сподівання не справдилися через те, що ювілеєві 1914 р., як зазначав це за три роки Ол.Грушевський, "зовсім не пощастило, відбувся він в умовах ненормальних. Російський вряд зробив в 1914 р. чергове гоненіє на українську культуру" і тим загальмував масштабну підготовку до святкування; "руїну доповнила світова війна та викликаний нею ганебний утиск в Росії всього українського культурного життя", а також висунуті російським урядом цензурні перешкоди, через які "і для надій про нове наукове видання творів Шевченка не було вже ніякого ґрунту" [70, 116–117]. І все ж таки, за усіх утисків і гальмувань, процитований огляд Ол.Грушевського свідчить, що власне науковий доробок цього першого справжнього Шевченкового ювілею був доволі значний. Слід зазначити, що саме розуміння значення ювілею "для студіювання творів і життя письменників" у Ол.Грушевського цілком конкретно випливає з попереднього досвіду саме шевченкознавства, а не, скажімо, німецької традиції ювілеїв Й.-В.Гете. Дослідник, по-перше, вбачає в письменницькому ювілеї привід для "перегляду того, що вже зроблено для освітлення життя і діяльності", але чи не важливіше для нього, що "шукають і розшукують перед ювілеями невідомі твори письменника, про які існують певні натяки, або твори відомі та й загублені в пізніші часи" [70, 116].

Цікаво, що цей сучасник і активний учасник шевченкознавчих студій того часу не помітив найважливішої культурологічної та науково-організаційної новації в їх розвитку, яка позначилася саме у зв'язку зі святкуванням ювілею 1914 р.: поруч із ювілейними статями різноманітної політичної спрямованості та різного ступеня науковості в часописах, з'явився такий книжковий жанр шевченкознавчої літератури, як ювілейний збірник. Коли укладачі-редактори таких збірників отримували можливість згуртувати навколо них кращі наукові сили й запропонувати науковій громадськості певний колективний погляд на актуальний стан шевченкознавчої проблематики, а науковці-автори, не обмежені в обсязі своїх праць, могли не повторювати обов'язкових в науково-популярних публікаціях трюїзмів, то читач під оправою однієї книжки отримував розвідки, що містили інформацію, яку йому раніше доводилося розшукувати в часописах. При цьому лише "Шевченківський збірник" 1914 р. (надрукований 1915 р.) втілював цю новаторську в шевченкознавстві модель у чистому, сказати б, вигляді, але до неї наближалися за своєю структурою й т. 119 львівського "Літературно-наукового вісника", і другий випуск 1914 р. російськомовного московського видання "Украинская жизнь", майже цілком присвячені проблематиці життя й творчості Шевченка; вийшла й збірка статей С.Єфремова "Шевченко. Збірка" (К., 1914).

Після лютневої революції 1917 р., що зруйнувала Російську імперію, перестали de facto діяти усі заборони на українську мову й культуру, а після березневої революції, коли було проголошено Центральну Раду на чолі з М.Грушевським (поруч з іншими своїми науковими зацікавленнями й серйозним шевченкознавцем), університетське шевченкознавство нарешті остаточно українізувалося, і зроблено це було не якимось декретом "згори", а революційною самодіяльністю діячів національної культури в боротьбі з реакційним ректором університету М.Цитовичем – і як відлуння тієї непересічної ролі, що її відіграло народне шанування Шевченка в українському національно-визвольному русі. А.Ніковський, міністр закордонних справ УНР, згадуючи ті часи, писав 1918 р.: "Монархічна Росія, ідеологи централізму, міжнародні політики і місцеві педанти повинні схилити свої голови перед ним, великим і непереможним володарем іржавого пера: Ти переміг, Поете! Українську переможну революцію зробив Шевченко, – не полководець, не герой, не цар, не дипломат і не німецький народний вчитель, – зробив ПОЕТ" ²².

Але серйозні дослідження творчості Шевченка тоді, як правило, не встигли з'явитися за умов громадянської війни, – а ці умови характеризує хоч би такий факт, як розстріл київським ВЧК в ході "червоного терору" 1919 р. професорів славіста-шевченкознавця Т.Флоринського і юриста О.Кістяківського, що залишив у своєму щоденнику цікавий запис про сприймання ним 1880 р. поеми "Сон" "в женевському мініатюрному виданні" ²³, а згодом листувався з П.Житецьким "про організацію народної школи ім. Т.Г.Шевченка" ²⁴. Майже відразу після переможного закінчення більшовиками громадянської війни в Україні ці останні нанесли Київському університетові ніщівного удару, реформувавши його в грудні 1920 р. на Інститут народної освіти (ІНО), практично на педінститут, а з 1923 р. ще й із робфаком. Настали тяжкі часи для університетського шевченкознавства, проте воно не припинило свого розвитку. Першим чинником тут була та сприятлива для відродження української культури обставина, що більшовики, враховуючи досвід громадянської війни, з початку 20-х років повели в Україні дуже обережну національну політику. Тому проводилася державна "українізація" навчальних закладів, а паралельно із знищенням університетів відкрився Науково-дослідний інститут Тараса Шевченка з філією в Києві (1926), яку очолив професор ІНО О.Дорошкевич, співпрацювати з цими державними шевченкознавчими закладами мали змогу й інші викладачі ІНО.

Другим чинником була об'єктивна потреба розвитку в Україні справжньої, не обмеженої завданнями підготовки шкільних вчителів, гуманітарної науки. Тому й у структурі ІНО було створено так звані "семінари підвищеного типу", де студенти отримували-таки знання з азів наукової роботи. Серед паперів професора О.А.Назаревського збереглися два документи, що проливають трохи світла на організацію цих залишків власне університетської освіти. Перший, підписаний Б.Якубським 3.VI.1925 р., це "Розподіл праці семінарів підвищеного типу при Київському інституті народної освіти", з якого випливає, що цими семінарами керували сам Б.Якубський, відомий свого часу шевченкознавець, а також такі дослідники творчості Шевченка, як П.П.Филипович, М.К.Зеров, О.А.Назаревський. Другий документ має заголовок "До керівників секцій літературно-лінгвістичного семінару підвищеного типу (т.т. Грунського, Зерова та Савченка)" і містить запитання до керівників семінарів, поставлені "на підставі вимоги Правління І.Н.О і Контр.-навчальної комісії І.Н.О.", – про кількість "засідань за цей навчальний рік", "які питання чи теми розбиралися на них" тощо. Документ не датовано, але оскільки термін подання відповідей – "не пізніше 1-го травня", а керівники вказані ті ж, що в попередньому документі, найлогічніше датувати його кінцем 1925–1926 навчального року, а саме квітнем 1926 р.²⁵ . За цими документами структуру семінару можна реконструювати таким чином: загальне керівництво цим "літературно-лінгвістичним семінаром підвищеного типу" здійснює Б.Якубський. На кожному з чотирьох курсів ІНО працюють семінари, керовані "керівниками курсів семінару", розбиті на три секції – лінгвістичну, очолену М.Грунським (конкретно керують він сам і М.Калинович), історико-літературну, очолену М.Зеровим (у ній ще П.Филипович і О.Назаревський) і всесвітньої літератури (керує С.Савченко, інший семінар веде І.Шаровольський); Б.Якубський теж веде семінар на одному з курсів. Можна зробити також висновок, що студенти, учасники семінарів, письмових робіт не писали, лише обговорювали з керівником певні "питання чи теми". Проте не може бути сумніву, що сам Б.Якубський, для котрого шевченкознавство було основним науковим фахом, М.Зеров і П.Филипович серед отих "питань і тем" обов'язково ставили пов'язані з творчістю Шевченка. Отже, наукове шевченкознавство продовжувалося і в ІНО.

Однією із головних заслуг молодих шевченкознавців, що працювали в ІНО, головним чином, учнів В.Перетца, перед історією шевченкознавства була смілива як на той час протидія, вимушено обережна, але послідовна, безмежній "революціонізації" та "пролетаризації" Шевченка, що її, виконуючи комуністичну настанову на відповідне реформування національного культу Кобзаря, радо – чи то з ідейних переконань, чи то з бажання прислужитися червоній владі – почали втілювати такі історики літератури, як В.Коряк і А.Річицький, згодом теж, як і більшість їх опонентів, знищена тією ж владою. Так, М.Зеров у рецензії на збірник віршів Шевченка під назвою "Революційні поезії" (К., 1921), не полемізуючи з основною думкою вступної статті Є.Григорука "Великий Бунтар" (с. V–XXIV), дезавуює її зміст, висловлюючи своє "враження, що Шевченкові тексти наводяться як підсобний ілюстративний матеріал", призначений лише аргументувати своєрідні міркування Є. Григорука, який цінує "в поетові не стільки ідеологію тієї чи іншої доби, скільки дух і патос протесту" [названа праця, 202].

Але справжній бій вульгарним марксистським перекрученням фактів життя й творчості Шевченка дав П.Филипович у етапній статті "До студіювання Шевченка та його доби" (1925), де довів ненауковість основних положень книжки А.Річицького "Тарас Шевченко в світлі епохи" (1923), схвально зустрінутої комуністичною критикою. П.Филипович задемонстрував, що А.Річицький не володіє історичною інформацією, недостатньо обізнаний у біографії поета, а його теза про "німцефобію" Шевченка є помилковою. Головне, П.Филипович розбиває противника на його ж полі – у сфері соціологічного аналізу, де А.Річицький стверджував послідовне "мужицтво" поета. Коли А.Річицький заявляв, що "правдиво виявляти й відбивати психіку певного класу може лише член того самого класу", то П.Филипович зауважує: "Соціолог не може обмежитися тільки аналізом соціального походження, а особливо звертає увагу на соціальне оточення. Інакше дійдемо до абстракцій, метафізики...". І як приклад, наводить сумну долю відомої "тріади" І.Тена ²⁶.

Маючи на увазі ці й подібні виступи університетських шевченкознавців, В.Коряк того ж 1925 р. попереджав і заразом доносив: "Отаке "об'єктивне" шевченкознавство загрожує знову запанувати в академічних колах, воно вже йде в наступ і хоче дати реванш нібито на тому ж, на марксистському ґрунті... Нам потрібне наше класове шевченкознавство" ²⁷. Що "нібито на тому ж, на марксистському ґрунті" – це сказано, як на неохайного в слові В.Коряка, навдивовижу точно. Університетські шевченкознавці в 20-х рр. зазнали, безперечно, впливу марксистської теорії – але в різному ступені та, сказати б, з різною мірою щирості. Але й Є.Григорук видав згаданий вище збірничок "Революційні поезії", не де-небудь, а в заснованій ним серії "Університетська бібліотека" за №16. Під доволі сильним тиском вульгарного соціологізму знаходився один із провідних українських шевченкознавців 20-х років О.К.Дорошкевич, автор серйозної авторської шевченкознавчої збірки статей "Етюди з шевченкознавства" (1930). Коли 1986 р. вийшов збірник історико-літературних праць вченого, у книжці двічі, в передмові Є.Кирилюка і в коментарі до розділу "Тарас Шевченко і український літературний рух", буквально повторюється теза радянського узагальнюючого та "звітного" видання "Шевченкознавство. Підсумки і проблеми" (К., 1975) ²⁸ : О.К.Дорошкевич "був одним із фундаторів радянського шевченкознавства" ³¹ . Тепер такі твердження важкувато визначити як комплементарні. Тим більше, що і з погляду трохи цивілізованішого шевченкознавства "передперебудовного часу" в його шевченкознавчій спадщині знаходили "певний вплив вульгарного соціологізму, деякі застарілі оцінки, термінологічну неузгодженість" (Там само. – С. 285)

Більш продуктивну методологічну позицію зайняли М.Зеров і П.Филипович. Як і С.Єфремов, вони взяли з тодішньої марксистської методологічної моделі лише те, що відповідало тоді й інтересам розвитку фахового шевченкознавства, а саме: вивчення отого "соціального оточення" (П.Филипович) поета, прискіпливі студії над його біографією з уважним урахуванням власне соціологічних моментів, вивчення реальних зв'язків "Кобзаря" з фольклором як усною творчістю трудового народу. Фактично ж вони змусили і "ленінський принцип історизму", і соціологічний підхід працювати на реальне шевченкознавство.

Важливою заслугою шевченкознавців ІНО була участь їх у виданні наукових Шевченківських збірників та активне співробітництво в них як авторів розвідок. Цікаво, що почали вони видаватися 1921 р., знову, як колись, до роковин смерті Шевченка. Це повернення до вже відкиненої, здавалося б, внутрішньо парадоксальної традиції було продиктовано законодавчою ініціативою радянських керівників України, які 1920 р. спеціальним декретом ухвалили, що "день одинадцятого березня (вже за новим стилем – С.Р.) – роковини смерті пролетарського поета Тараса Шевченка – оголошується всенародним святом", "вільним назавжди від праці"; 1921 р. з'явилася нова постанова, що підтвердила перший декрет, але повернула цьому щорічному святу статус робочого дня (Див.: Одарченко П. Тарас Шевченко в радянській літературній критиці... – С. 182).

Перший Шевченківський науковий збірник вийшов уже 1921 р. під редакцією поета і критика Є.Григорука і П.Филиповича. Оцінюючи збірник 1921 р. в цілому, а також праць у ньому університетських викладачів, слід не забувати, по-перше, що видання його в часи розрухи було справжнім культурним подвигом, по-друге, що університетські автори збірника щойно пережили катастрофу фактичного знищення рідного вищого навчального закладу. Тому й не дивно, що один з його укладачів, талановитий П.Филипович ще не може знайти доцільну жанрову форму для наукової статті в шевченківському збірнику і друкує тут типову вступну статтю [91], яка чомусь потрапила до середини книжки, й хронікальну замітку скоріше газетного жанру. Цікаво задумана стаття А.Лободи "Шевченко як голос народної душі" [89], відомого фольклориста, голови Етнографічної комісії ВУАН, від якого можна було чекати цікавих етнологічних і етнопсихологічних узагальнень, вийшла значної мірою декларативною. Але збірник "витягають" стаття Б.Якубского "Форма поезій Шевченка" [93], де дуже гостро – і співзвучно з новаторськими пошуками петербурзьких "формалістів" – було поставлено конкретні проблеми поетики, а також дуже характерна для свого часу розвідка О.Дорошкевича "Природа в поезії Шевченка", що на ній варто зупинитися докладніше.

Вже у традиційній постановці завдання О.Дорошкевичем можна побачити внутрішню суперечність. Він зазначає, що досі мало було подано спостережень стосовно того, "яке місце займає природа в художній концепції поета, в усій сумі його мистецьких прийомів", але відразу ж апріорно формулює основний висновок розвідки: "Тим часом художні пейзажі Шевченка в різноманітних утворах його цілокупної діяльності дуже цікаві й цілком поділяють загальну еволюцію його творчості, коли він, розпочавши працю в яскраво-романтичному дусі, з надзвичайною ідеалізацією минулої і сучасної України, "прозрівати став потроху" і перейматися критичним світоглядом разом з реалістичною манерою писання" [87, 77]. Проте враження певної заданості руйнується, коли знайомишся з конкретними спостереженнями розвідки. Зазначивши, що на початку творчості Шевченко "не знайшов ще різноманітних фарб для малювання природи і з охотою використовує шаблон" [87, 78], запозичений, як згодом уточнюється, "з української народної поезії, особливо – з дум" [87, 80], О.Дорошкевич вирізняє в цьому романтичному "шаблоні" основні, як ми сказали б тепер, топоси, причому одному з них ("високі могили") присвячує мікродосліження, де підкреслює, що "величезне естетичне значення надавав Шевченко могилам на полі", нагадує про історіософську інтерпретацію поетом цієї "приналежності раннього пейзажу", згадує, що "Драгоманов, як учений, дивувався цьому консерватизму поета", а з свого боку, наводить автокоментарі до цього явища з російської прози Шевченка та нагадує про "художнє відтворення тих подій, центром яких стала могила", в поезії "За байраком байрак" [87, 78–79].

Думку В.Винниченка, що в Шевченка людина є "здебільшого необхідна й органічна частина природи", О.Дорошкевич рішуче продовжує, зазначивши, що поет "в цьому напрямі йде далі і часто зводить нанівець увесь малюнок природи, всю увагу художньо скупчуючи на житті людей, на жанрових сценках". Намагаючись осмислити Шевченків творчій доробок комплексно ("в різноманітних утворах його цілокупної діяльності"), дослідник зауважує: "Шевченко жанрист тут цілком перемагає Шевченка-пейзажиста, і це характерно й для малярської праці поета: і там скрізь переважає жанр, бо навіть суто описові малюнки мають яку-небудь жанрову сценку", як, наприклад, у малюнці "Церква Покрови в Переяславі" (1845) [87, с. 81].

Зберігає свою наукову цінність і протиставлення пейзажів у ранній творчості Шевченка, до першої поїздки в Україну 1843 р., і після цієї поїздки, коли отримані на батьківщині "враження з надзвичайною виразністю зберігались у підсвідомій частині психіки Шевченка, щоб на перше бажання його стати перед його духовним зором цілком конкретно, ясно" [87, с. 82]. Оскільки йдеться про враження, що потрапили до підсвідомості не в перші роки життя, стає ясно, що цей принципово важливий з погляду історії нашої науки екскурс до психології творчості поета постав не під впливом вчення З.Фройда, а як плід знайомства з трактатом І.Франка "Із секретів поетичної творчості", де, як це нам вже доводилося зазначати, було випереджено ідеї З.Фройда про творчі потенції індивідуальної підсвідомості.

Заразом є в статті й трохи поспішні узагальнення, наприклад, що "в Шевченка немає зовсім художніх краєвидів міста: він – співець села, він – не "урбаніст", хоч лиха доля примусила його побувати в усіх видатних містах Європейської Росії" [87, 82], або про "органічну нездатність поета одірватись від своєї природи і втілитись у чужу". Мабуть, надто категоричним здається нам тепер і таке пояснення "різниці в манері малювати пейзажі в повістях і поезії: оригінальність і своєрідність "Кобзаря" замінялася в повістях копіюванням, наслідуванням тієї школи, що тоді панувала в російській літературі" [87, 87].

Шевченківський збірник 1924 р. був задуманий як первісток щорічника академічного типу, і на титульному аркуші значилося "Том перший". Цього разу П.Филипович виступив як одноосібний редактор і зробив усе, щоб надати виданню наукового характеру. Сам він надрукував тут фундаментальну статтю "Шевченко і декабристи" [109], що за кілька років у розширеному вигляді вийшла окремим виданням [109], яке через повноту використання документальних джерел та високий рівень їх опрацювання надовго закрила цю тему. І хоч біографічні статті з марксистською тенденцією інтерпретації в збірнику переважали, заслугою редактора слід визнати залучення до авторського колективу дослідників, що вивчали проблеми Шевченкової поетики: окрім викладача ІНО Б.Якубського, це були відомий поет Дмитро Загул і Д.Дудар. Особливо цінною була стаття Б.Якубського "Із студій над Шевченковим стилем" [117], де вперше в українській філології було застосовано статистичний метод аналізу вірша та вперше доведено ритмічне багатство та музичну витонченість ямбів "Кобзаря". Як зазначає сучасна дослідниця ритміки Шевченка, у цій статті український шевченкознавець описав, "спираючись на досвід російської формальної школи, ритмічну структуру поезії "Мені однаково, чи буду...". Та, на відміну від А.Білого і його послідовників, поряд з акцентною організацією твору, Б.Якубський докладно розглянув й інші ритмотворчі фактори – словоподіли, явища enjambement, чергування рядків та їх закінчень, чергування строф тощо" ³⁰.

Наступні дослідження тільки підтвердили узагальнююче твердження Б.Якубського, яке на початку 20 рр. XX ст. бриніло досить незвично: "Шевченко писав і метро-тонічним чотиристопним ямбом, і силабічним 12-складовим віршем, і народною коломийкою. Всі ці системи, мабуть, однаково придатні до нашої мови" ³¹.

Потім, вже у наступному році, було започатковано серію збірників під загальною назвою "Шевченко та його доба", де вже в самій назві було дано установку на марксистське вивчення творчості поета переважно в історичному контексті, на тлі його епохи. Щорічником цей збірник також не став – вийшов лише двічі – у 1925 та 1926 рр. Хоч П.Филипович виступає лише співредактором обох збірників (разом із С.Єфремовим і М.Новицьким), обидва вони відкриваються його статтями. У першому це програмна розвідка "До студіювання Шевченка та його доби", до якої нам вже доводилося звертатися. У праці В.Петрова про початковий етап взаємин П.Куліша і Шевченка, багатої на фактичний матеріал, проведений погляд на еволюцію світогляду П.Куліша, як на об'єктивний процес розвитку його "романтичної доктрини" [144].

Збірник "Шевченко та його доба" 1926 р. розпочинався блискучою розвідкою П.Филиповича "Революційна легенда про Шевченка чи дійсність?" [146], мова про яку попереду. Б.Якубський надрукував розвідку "До проблеми ритміки Шевченкової поезії", що, продовжуючи розробку зазначеної в титулі проблеми, заразом, як і стаття П.Филиповича, відбила цікавий аспект університетської версії тодішнього радянського шевченкознавства. Радянський історик шевченкознавства писав: "Боротьба проти спроб бурж.[уазних] націоналістів спекулювати ім'ям Шевченка стала в ті часи одним з гол.[овних] завдань рад.[янського] ш.[шевченкознавства]" ³², але й П.Филипович, і Б.Якубський демонструють обережність, такт і відмову від ідеологічних мотивацій у полеміці із зарубіжними дослідниками творчості Шевченка. Зокрема, Б.Якубський піддав критиці концепцію Шевченковї ритміки, запропоновану С.Смаль-Стоцьким у відомій монографії "Ритміка Шевченкової поезії", де заперечувалися будь-які звертання поета до силабо-тоніки та можливість впливу на нього російської та польської XIX ст. систем віршування [151, 70–82], але ж треба мати на увазі, що її критикував і львів'янин Ф.Колеса, і навіть Є.Маланюк, що саме "у справі метрики" бачив якусь "перебільшеність" принципово правильної, на його погляд, боротьби С.Смаль-Стоцького "за справжнього Шевченка" ³³.

З інших статей збірника звертає на себе увагу цікава розвідка С.Родзевича "Сюжет і стиль у ранніх поемах Шевченка. ("Катерина" і "Сліпая"). Хоч основний інтерес її – в компаративних спостереженнях (див. нижче), звертає на себе увагу аргументоване заперечення ідеї про Шевченків "перехід від романтизму до реалізму" [145, 41–42], та й у "Катерині" автор не знаходить підстав для розмов про її реалізм [145, 68]. Праця демонструє також, як сильно українські шевченкознавці 20-х рр. були прив'язані до російської філологічної традиції: поняття сюжету автор трактує за О.Веселовським, протиставлення фабули і сюжету – за Б.Томашевським. Ця тенденція помітна й у П.Филиповича, який у бездоганній з усіх інших поглядів розвідці "Шевченко і романтизм" (1923) навіть зарубіжних теоретиків літературознавства згадує за російськими посібниками, а поеми Дж.Байрона не тільки сприймає через призму праці В.Жирмунського "Байрон і Пушкін", але й цитує за російськими перекладами, в той час як цей петербурзький дослідник – за англійським багатотомним виданням ³⁴.

Можна сказати, що однією з вершин шевченкознавства 20-х років були присвячені Шевченкові лекції в розмноженому на склографі курсі М.Зерова з історії української літератури XIX ст., прочитаному в ІНО у 1927/1928 навчальному році [162]. Це, перш за все, дуже виважений огляд усього зробленого у вивченні біографії та творчості Шевченка, і з оцінками М.Зерова й тепер важко не погодитися. Проте, водночас, як вмілий лектор, М.Зеров зацікавлює слухачів і несподіваними власними спостереженнями над поетикою Шевченка і йдеться про речі тоді новаторські. Зокрема, він першим ставить питання про поетику збірки в Шевченка: поет "прекрасно розумів, що таке збірка поезій, і певні зусилля прикладав, щоб надати їй суцільності, умів подати першу поезію збірки, як ключ до неї, умів замкнути збірку сильно та ефектно поданою кінцівкою" [162, 160]. Навіть "соціологізму", що тоді нав'язувався навіть до вивчення епітетів (див. статтю Б.Якубського [175]), він надає характеру витонченого і робить з нього інструмент соціально-психологічного аналізу: реакція М.Костомарова на вільнолюбні поезії Шевченка, "свідчить не тільки про більший темперамент поета, чи інакшу класову підоснову його оцінок, а й про більшу свободомисленість столичного громадянина, що давно встиг приглянутися до речей, які зберігали свій респект в очах провінціалів" [162, 170]. Про дивну, здавалося б, для "неокласика" обізнаність в галузі православної книжної культури свідчить спостереження, згідно якого в поемі "Марія" "слов'янізми підказані богородичними акафістами", які, в свою чергу, визначають "ліричне забарвлення галілейської ідилії, якою починається поема" [162, 179].

ПОРІВНЯЛЬНІ СТУДІЇ

База для компаративного аспекту вивчення творчості Шевченка була закладена у його біографії та творчості. Засвоєння Шевченком естетичних засад західноєвропейського романтизму, тісні зв'язки поета з російською й польською культурою, яскравий його інтерес до проблем слов'янства ("Єретик", "Полякам") і захоплення "Біблією" наштовхували вже перших його університетських шанувальників на власне порівняльні спостереження тоді, коли про засвоєння українськими вченими західної теорії компаративістики ще й мови не було.

Так, згадуючи в своїх мемуарах 1861 р. "Спомин про двох малярів", надрукованих лише за десять років, зустрічі з Шевченком 1846 р., М.Костомаров у такий спосіб відтворює свої враження від прочитаних йому поетом "ненадрукованих віршів": "Мене огорнуло жахом: враження, яке вони викликали, нагадало мені Шіллерову баладу "Завішений Саїський болван". Я побачив, що муза Шевченкова роздирала завісу народного життя. І жахливо, і солодко, і боляче було зазирнути туди!!! Поезія завжди йде уперед, завжди наважується на сміливу справу; її слідами йдуть історія, наука й практична праця" ³⁵. Названа Костомаровим балада Ф.Шіллєра (1795), як вважають, поетично втілює ідею Канта про непізнаваність "речі в собі". Але ж доля її героя та його слова "...горе тим, / Хто йде до істини шляхом провини! / Не дасть вона відради для людини" маніфестують вже власне переконання поета, що порушення суспільного табу в пошуках істини небезпечно для сміливця й через те, що суспільні стереотипи в його свідомості викличуть руйнівне почуття провини.

Ця проблематика Шіллерової балади була близька Костомарову не так 1846, як 1861 р., коли він лише кілька років як був "реабілітований", до того ні за що таврований клеймом "державного злочинця". Тоді ж, 1846 р., нецензурні політичні твори Шевченка (мабуть, "Сон" та "Великий льох") відкрили йому очі на справжні, істинні соціальні та національні стосунки в Російській імперії, приховані за офіційною пропагандою "православ'я, самодержавства, народності". Цікаво, що за 15 років, коли вже позаду був і розквіт "викривальної" літератури, й реформи Олександра II, нецензурний "Сон Комедія" так само вразив професора КУ О.Ф.Кістяківського, який записав 1880 р. в щоденнику: "Читав "Сон" Шевченка в женевському мініатюрному виданні. Яка сила почуття й виразу! Яка глибока та їдка ненависть до пригноблення й рабства" ³⁶. Але асоціація свого враження від почутих 1846 р. нецензурних віршів Шевченка з баладою Шіллера про трагічний пошук істини мала, як гадаємо, для Костомарова ще одне значення. Шіллер – визнаний великий поет європейського романтизму, а коли враження від творів Шевченка пов'язується з його творчістю, це означає певну конгеніальність постатей двох поетів для мемуариста. Що йдеться про загальносвітовий контекст сприймання творчості Шевченка, свідчать і стилістична ознака: Костомаров каже про "поезію" взагалі (як і про "науку" тощо), а не, скажімо, про "нашу" або "українську".

Ще за життя Шевченка його постать інтерпретувалася й у річищі біблійної традиції. Так, нагадаємо, що "пророком <...> Малоросії" назвав поета ще 1858 р. Т.Мрожек в записі до його "Щоденника"; відомо, що на київських жалобних церемоніях 1861 р. К.Шейковський в своїй промові "порівнював Шевченка з пророком Єремією" ³⁷ – ідею цю через багато років підхопить В.Щурат, а в наш час О.Прицак, польські дослідники Г. Іглінський, В.Мокрий та ін. В передмові до своєї збірки поеми "Наймичка" і деяких поезій Шевченка (1862) А.Й.Гожалчинський теж назвав поета "українським пророком" і "пророком народним" [8, I, VI]. Так само Є.Моссаковський визначив значення перших двох рядків поезії "Думи мої, думи мої" за допомогою цитати з пророка Ісайї (40.8): "Глас вопиющаго в пустыне" [1, 314].

К.Шейковський у вже цитованій передмові до "Опыта Южнорусского словаря" (1861) писав, що поему "Гайдамаки" "можна сміливо поставити поряд з кращими шекспірівськими сценами. В усякому разі, на мене "Гайдамаки" роблять таке ж враження, як і "Гамлет". Там і тут та ж життєва ідея. Як там, так і тут гинуть добрі разом із злими та через злих" [7, с. XIV]. Мабуть, це справді лише особисте враження К.Шейковського, хоч не можна відкидати й можливості, що до нього доходили якісь відомості про захоплення поета В.Шекспіром.

Коли українець-патріот К.Шейковський так високо ставив Шевченкових "Гайдамаків", то поляка-патріота А.Гожалчинського ця поема лякала і дратувала. Цей польський письменник і перекладач, випускник КУ кінця 50-х рр., завершив працю над передмовою своєї збірки перекладів з Шевченка 1861 р., точніше, після смерті поета і перепоховання його в Каневі (ці події згадуються в тексті [8, XII–XIII]) та надрукування промови П.Куліша "над його могилою" (в "Основі", "том за липень 1861 р." [8, IX]); terminus ante quem – цензурний дозвіл 14 жовтня 1861 р.). Невеличка передмова польського перекладача, написана в схвильованому, ліричному стилі, послідовно і багатоаспектно переслідує одну мету – заперечити й дезавуювати демократично-революційну інтерпретацію творчості Шевченка, висунуту в книжці іншого польського вихованця КУ (вчився в ньому 1847–1855 рр.), Л.Совінського "Тарас Шевченко. Студія Леонарда Совінського з додатком перекладу "Гайдамаків" (Вильно, 1861). В термінах сучасної компаративістики йдеться про спробу корекції тієї моделі рецепції в польській культурі поетичної творчості Шевченка, що її запропонував польський революціонер, борець за визволення Польщі Л.Совінський. В контексті історії польського національно-визвольного руху цей полемічний допис А.Гожалчинського можна було б розглядати як один із друкованих доносів, що спричинилися, разом з іншими обставинами, до арешту й заслання Л.Совінського 1862 р. Адже в передмові й такі рядки про книжку Л.Совінского: "Такий переклад "Гайдамаків" був невчасним, а власне ніколи не буває вчасним однобічне тлумачення предмету; не дозволено так ставити питання стосовно суспільної думки, не дозволено її баламутити" [8, XII].

Проте, осмислюючи цей полемічний виступ у загальній історико-літературній перспективі, не варто квапитися засуджувати А.Гожалчинського, людину, безперечно консервативних суспільно-політичних поглядів. Змалювання Шевченка поетом лише "ненависті й помсти" [8, XIII] є, на думку А.Гожалчинського, однобічним, несправедливим і шкідливим для стосунків українців і поляків в Україні: Л.Совінський "забруднив нам постать народного поета, зробивши з нього кривавий привід" [8, VII]. Справді, рекомендувати читачеві-поляку великого українського поета лише як автора "Гайдамаків", до того ж як несвідомого транслятора світосприймання народу, що "його минуле – то розпач, його спомини – то потоки крові, його чуття – то ненависть" [8, VI] було би доволі небезпечним і для майбутнього сприймання постаті Шевченка в Польщі, й для тодішніх і без того непростих міжнаціональних стосунків в Україні, особливо на Правобережжі, де через рік після публікації книжки А.Гожалчинського вибухнуло польське повстання. Але, виступаючи "на захист" творчого спадку Шевченка від революційно-демократичних його інтерпретаторів, автор передмови йде на певні спрощення. Так, він стверджує, що український поет "у самому творі зауважив, що написав так, як дід розповів, проспівав народну думу такою, якою вона є в дійсності", а також, що він насправді "жодної думки органічної в Коліївщині не бачив" [8, VII]. Доволі наївною, хоч і справедливою за суттю, виглядає спроба опертися в складній справі визначення ментальності творів Шевченка на їх статистичні параметри: "То ж тільки два твори ("Гайдамаки" й "Тарасова ніч") виповнені описом крові та вбивств, а скільки Шевченко написав інших поем?!" [8, IX].

Загалом же, доводячи гуманізм і вселюдськість поезії Шевченка, А.Гожалчинський цілком справедливо розглядає і свій полемічний виступ, і зроблені ним переклади як зміцнення позитивних зв'язків усередині всесвітньої літератури. З одного боку, "стосовно інших народностей, Шевченко становиться також славнозвісним поетом" [8, XVII], з другого ж, і критик, і перекладач визнає: "Віддаючи ж цю працю в дань своїм землякам, з чистим сумлінням пересвідчуся, що роблю те вчасно, що освітивши правдивим світлом постать народного поета України, виплатив і власний борг своїй народності. Адже хто не вміє вшанувати та вивчити чужої народності, не шанує й своєї та є найвищим деспотом, деспотом думки" [8, XVIII].

Значно професійнішим було звертання до проблеми слов'янських зв'язків Шевченка професорів М.П.Дашкевича і Т.Д.Флоринського. У газетній статті 1883 р. "На могилу І.С.Тургенєва" М.П.Дашкевич висунув у загальній формі спостереження про спорідненість образних систем поеми "Сон" Шевченка і повісті І.С.Тургенєва "Примари" (1864), згодом підхоплене й розвинене М.М.Мочульським ³⁸.

У вже згаданому змістовному відгуку на монографію М.Петрова М.П.Дашкевич не погоджується з твердженнями автора, що "основний світогляд" Шевченка був "панслов'янським" із соціальним забарвленням, і що той є виразником "українського слов'янофільства" ³⁹, бо вважав, що саме "українське народництво було основним елементом поезії Шевченка" [27, 232]. Він звертає увагу на те, що свої "слов'янофільські" ідеї поет виробив раніше, ніж гадали тодішні біографи поета: за Петровим, "Шевченко захопився ідеєю про слов'янське спілкування та єднання в дусі мира й любові, коли познайомився з Костомаровим", але ж той "відносить це знайомство до 1846 р. Запитаймо, як пояснити, що "Послання славному П.І.Шафарикові" (при поемі "Іван Гус" або "Єретик")" було написано раніше цього знайомства, а саме в Переяславі 22-го листопада 1845 р." [27, 238].

Із конкретністю фахового компаративіста розглядає М.П.Дашкевич і реальні зв'язки поета зі слов'янськими письменниками. Зокрема, він суттєво уточнює спостереження Петрова стосовно "впливу" Міцкевича на поезію Шевченка. На думку рецензента, Шевченко рано ознайомився з поезіями польського генія, враження від яких позначилися вже на перших надрукованих його творах: "Чисто народна західноруська фантастика балад Міцкевича могла привернути увагу Шевченка, і аналогію цій фантастиці можна визнати в баладах Шевченка: "Причинна", "Утоплена", "Русалка", "Лілея" [27, 209]. На думку М.П.Дашкевича, український поет мав прислухатися й до протесту Міцкевича проти кріпосного права, й до політичних мотивів його творчості: "В "Ustępie" (йдеться про "Уривок" (1832), додаток до "Дзядів" – С.Р.) Міцкевича відчутне відлуння враження, зробленого на нього величезним Петербургом, що нагадував поетові Вавилон. Цей твір, разом із віршем "Peterburg", виявляють подібність до вірша Шевченка "Сон" [27, 209–210]. Значно надійнішою є джерелознавча база твердження М.П.Дашкевича, що автор "Гайдамаків" звертався до "польських поетичних (тобто літературних – С.Р.) творів, які зображували бунт 1768 р."; він "був, поза всякий сумнів, знайомий з деякими з них, коли не з усіма" [27, 224–225].

Натомість критично – і заразом конструктивно – поставився рецензент до спроб М.Петрова показати вплив на Шевченка російської ("загальноруської") літератури. Він відкинув паралель між романсом О.С.Пушкіна "Под вечер осенью ненастной" і сюжетом поеми "Наймичка" [27, 293–394]. М.Петров постулював вплив поезії Пушкіна на поезію Шевченка, виходячи із відомого Кулішева свідчення, що "він знав Пушкіна напам'ять". У свою чергу, М.П.Дашкевич нагадує не менш відоме тепер свідчення Я.Полонського про нелюбов Шевченка до автора "Полтави" і дотепно зауважує: "Якщо слідувати методу п. Петрова, то треба було б відшукувати в поезії Шевченка і значний вплив Шекспіра, адже Куліш поруч із наведеним вище повідомленням про те, що Шевченко знав Пушкіна напам'ять, повідомляє ще, що Шевченко "Шекспіра возив із собою, куди б не їхав" [27, 294]. Відзначимо, що М.П.Дашкевич відкидає не можливість взагалі впливу Шекспіра на Шевченка, а лише існування "значного" такого впливу. З іншого ж боку, перед нами спостереження, що звертає увагу на непрямий, немеханічний зв'язок між місцем письменника в лектурі Шевченка та ступенем реального впливу на його творчість.

Вказавши на факти безперечної симпатії Шевченка до московських слов'янофілів та творчих контактів поета з ними, М.П.Дашкевич зауважує: "Бажано було б докладніше вияснити стосунки українського слов'янофільства до московського і до питання про народність взагалі" [27, 242]. І з свого боку зазначимо, що стосовно Шевченка перша з поставлених тут проблем так і залишилася невивченою: потяг українського поета до Аксакових та його співробітництво в московських часописах слов'янофілів не укладалося ні до радянської, ані до діаспорної ідеологічних моделей шевченкознавства.

Деякі думки М.П.Дашкевича були підхоплені в спеціальному дослідженні Т.Д.Флоринського "Слов'янофільство Т.Г.Шевченка" (1906), надрукованому вже у власному часописі Університету св. Володимира "Университетские известия". Шевченко для автора – "видатний південноруський поет", і хоч він, не відстаючи в цьому "від інших крупних народних слов'янських поетів, що жили в знаменну епоху слов'янського відродження", теж відбивав "загальнослов'янську свідомість", Т.Флоринський, слідом за М.Дашкевичем, не погоджується, разом з М.Петровим, розглядати українського поета "насамперед як представника "українського слов'янофільства". Не слов'янство, не думки про слов'янське спілкування та єднання складають головний зміст поезії Шевченка, а дорога його серцю Україна..." [65, 1].

Університетський дослідник цілком правильно поставив питання, на які хотів знайти відповідь: "У чому ж виражалося слов'янофільство Шевченка? Що він знав про слов'янство? Що він думав про взаємні стосунки слов'ян і про слов'янське питання? Як виникли й яким шляхом складалися слов'янські співчуття поета?" [65, 2]. Знайти ж відповіді на всі ці питання Т.Флоринському завадила недосконала джерельна база, на яку він змушений був спиратися. Так, з поетичних творів учений використав "1) два уривка з поеми "Іван Гус", 1845 р.; 2) "Посланіє славному П.І.Шафарикові, 22 листопада 1845 р.", тобто лише три фрагменти з поеми "Єретик". Щоправда, згодом він надрукував у тому ж виданні допис "Доповнення до статті "Слов'янофільство Т.Г.Шевченка", де повідомив про знайдення альбому "Три літа" і дав оцінку відкритому в ньому повному тексту поеми [65, 1]. Далі названо послання "І мертвим і живим...", "Славянам", вірш, що відноситься, ймовірно, до 1846–1847 рр.", вірші "Полякам" і "Подражаніє сербському" [65, 2].

Цікаву спробу Т.Флоринського визначити своєрідність Шевченкового слов'янофільства та окреслити його еволюцію знецінює той факт, що – як твір Шевченка, який знаменує вищу точку розуміння ним слов'янської ідеї, інтерпретується вірш "Слов'янам", знайдений М.І.Стороженком серед паперів Кирило-Мефодіївського братства і надрукований ним 1897 р. як Шевченків, але насправді написаний М.І.Костомаровим. Саме інтерпретацією цього джерела пояснюються хибні твердження Флоринського, начебто Шевченко "чекає порятунку слов'янства зі Сходу, від Росії, і визнає за російським народом історичне призначення дарувати свободу всім пригнобленим слов'янським народам". Або: Шевченко "вмів відволіктися від вузько-національного українофільського погляду, який виступає в багатьох інших його творах і встиг піднятися до вищого загально руського патріотизму" [65, 24].

Повчальним здається також те, як вірноподанний Російської імперії, "реабілітуючи" Шевченка від закидів в українському націоналізмі, випереджає міркування фундаторів радянського шевченкознавства 30-х рр. XX ст.: "Мені думається, що ніяких сепаратистських тенденцій не було й у Шевченка. Різкі судження про "москалів" і "царський уряд", подані в деяких його віршах, що викликали проти нього суворі адміністративні заходи, були навіяні, головним чином, спогляданням тяжкого кріпосного права, під котрим томилася маса малоруського селянського населення, а не фактом політичного з'єднання малоросів і великоросів" [65, 25–26].

Проте ці кардинальні помилки в загальній оцінці позиції Шевченка стосовно слов'янської ідеї не завадили Т.Флоринському зробити й важливі конкретні спостереження. Так, він виявив причину, за якою Шевченко в поемі "Єретик" хибно приписав ініціативу в слов'янському відродженні П.І.Шафарикові (в той час як заслуга ця належить "славнозвісному чеському абатові Йосипу Добровському" [65, 10]) і передав йому роль "будителя Слов'янської самосвідомості", яку насправді виконував "поет і публіцист Коллар" [65, 11]. Вчений довів, що джерелом тут послужили розмови з О.М.Бодянським, що з ним Шевченко побачився в Москві у лютому 1845 р.: "Шановний славіст, котрий, як відомо, знаходився в найближчих стосунках з П.І.Шафариком, тоді займався перекладом російською мовою його "Слов'янських давностей", а невдовзі перед тим, 1843 р., видав у світ російський переклад Шафарикового "Слов'янського народописання", в якому "було вирахувано слов'янське плем'я". За допомогою текстуальних зіставлень Т.Флоринський доводить, що саме з передмови Бодянського до російського перекладу "Слов'янського народописання" запозичено в поемі "Єретик" "думки, що були розвинені Шевченком" [65, 11–12].

Т.Флоринський проробив певну роботу й у виявленні стосунків до слов'янофільства, декларованих ліричним героєм послання "І мертвим, і живим...". Університетський славіст зазначає: "Виповнені почуття неприязні відгуки про німців, що зустрічаються в Посланні дуже часто, можна розглядати як відлуння поглядів слов'янофілів, котрі, як відомо, також повставали проти захоплення чужоземним і не особливо співчували німцям. Але ж поет не милує й слов'янофілів..." [65, 14]. Автор статті виявляє й конкретних адресатів дошкульних рядків послання "І мертвим, і живим...":

І Коллара читаєте

З усієї сили,

І Шафарика, і Ганка,

І в слав'янофіли

Так і претесь... (т. 1; 350).

Т.Флоринський діє методом виключення. Оскільки послання було написане "ще до знайомства поета з Костомаровим і до виникнення гуртка" (тобто Кирило-Мефодіївського братства), то ці рядки "спрямовані проти тих українців, котрі стали захоплюватися слов'янофільством ще до появи в Києві Костомарова". Мова йде про "гурток, що складався переважно з університетської молоді, який існував у Києві вже в першій половині сорокових років" [65, 15]. Ідеї цього гуртка сформувалися під впливом не лише польських письменників ("Красинського, Товянського, Міцкевича і поетів українсько-польської школи") і московських слов'янофілів, як-от Хомякова, він живився також "ідеями Коллара, Ганки і Шафарика. < ... > І тут могли обертатися" у щойно виданих російських перекладах їхні твори. І в університеті св. Володимира молодь могла дещо почути про панславізм і про помітних його представників" – а саме на лекціях М.О.Максимовича і О.І.Селіна [65,15–16]. Ось до цієї молоді, що не дуже-то замислювалася над долею власного народу, і звертався Шевченко, проте "він мав на увазі не лише київських, але й інших своїх земляків, що жили за межами України, наприклад, свого приятеля О.М.Бодянського, о ту пору глибоко поглиненого слов'янщиною" [65, 15–17].

Цікавою є й полеміка Т.Флоринського з М.Дашкевичем стосовно подібності вірша Пушкіна "Славянские ль ручьи сольются в русском море?" ("Наклепникам на Росію") і Шевченкового чотиривірша "Слава тобі, Шафарику, / Вовіки і віки! / "Що звів єси в одно море / Слов'янськії ріки" (т. 1, с. 288). М.Дашкевич, звернувши увагу на цю подібність, знайшов у Шевченка "оригінальне використання ідеї Пушкіна: російське море перетворено на загальнослов'янське" [27, 214]. З одного боку, Флоринський зауважує, що взагалі "нема нічого невірогідного в тому, що і вірш "Наклепникам на Росію", й інші твори Пушкіна на слов'янські теми могли наводити Шевченка на думки про слов'янство". З іншого ж боку, "встановити з достовірністю зв'язок" між двома творами "навряд чи можливо. Надто значна різниця в основних думках цих двох творів, що склалися під впливом різко не подібних настроїв". Т.Флоринський схилявся до типологічного, сучасною мовою, пояснення подібності, адже відповідний образ міг "виникнути в малоруського поета самостійно" [65, 11–13].

Як на наш погляд, в умовах, коли є доведеним добре знайомство Шевченка з поезією Пушкіна і йдеться про особливо яскраву поетичну знахідку російського поета, маємо тут диференціальну ремінісценцію як явище класичної інтертекстуальності. Справді, з одного боку, запозичуючи поетичний образ, Шевченко ігнорує російську великодержавну ідею, втілену в джерелі цього образу; оскільки ж немає адресної полеміки, тож і стосунки двох текстів набувають ознак справжньої інтертекстуальності – не обтяженої біографічним, ідеологічним або іншим позасеміотичним контекстом ⁴⁰.

Після фахової праці Т.Флоринського компаративні студії Шевченкової творчості в університеті на довгий час були зосереджені на зв'язках її з російською літературою. Університетські шевченкознавці підходили до цієї проблеми з різних боків. У цитованій вже статті С.Єфремова "Шевченкові роковини і російська преса" (1901) розглянуто її аспект, на перший погляд, злободенно-публіцистичний, але цікавий і в загальній історичній перспективі.

С.Єфремов починає свій аналіз доволі несподівано – з причин, за яких російська критика зустріла літературний дебют Шевченка "досить неприхильно, навіть ворожо, глузуючи". Цікаво, що С.Єфремов знаходить для цього чинники лише власне соціологічні (навіть Бєлінський і Гоголь не здолали "побороти в собі упередження проти "мужицької" літератури"), естетичні ("аристократичні носи тодішніх "парнасців російських" не гарно вражав здоровий реалізм Шевченкових творів") та політичні ("поезія його і духом, і формою була, як на ті часи, занадто радикальна, революційна"). Тепер часи змінилися, "і з цього погляду вельми характерна література іменно останніх роковин: загальне враження від неї таке, що не далеко вже той час, коли можна буде сподіватися цілком об'єктивної критики і на Шевченка, і на літературу українську взагалі". Автор зважується на прогноз, ще сміливіший: "в час 50-х роковин Шевченкової смерті (1911 р. – С.Р.) не знайдеться й жодної на Україні і в Росії людини, котра б не знала Кобзаря, не шанувала його", і разом з ним і української літератури [63, 40–41]. Коли б воно так...

Сам огляд російських відгуків на Шевченкові роковини цікавий з методологічного погляду. Справа в тому, що автор не з усіма зафіксованими ним відгуками ознайомився de visu: він вибачається, зазначаючи, що, "на превеликий жаль деяких з тих часописів ми не могли добути". Гадаємо, що С.Єфремов вчинив правильно, подавши в своєму "перегляді "Шевченкової" літератури в російській пресі" й лише бібліографічні посилання, як, наприклад, першу та друга позиції: "1. "Астраханській Листокъ" (часопись щоденна в Астрахані) помістила в ч. 3523 замітку. 2. "Волгарь" (часопись щоденна в Нижньому Новгороді) – фелєтон Д.Оникса" [63, 41]. Читач, з одного боку, міг і самостійно здогадатися, що в цих публікаціях буде порушено тему перебування Шевченка відповідно в Астрахані та Нижньому Новгороді. З іншого боку, ці позиції роблять свій внесок до загальної картини російських (точніше було б сказати, російськомовних) відгуків на українське свято, вражаючої й з погляду статистики: у 42 часописах було надруковано 53 публікації. При цьому "з їх 17 припадає на Петербург та Москву, решта на провінцію; на територію України – тільки десять часописів" [63, 47].

Звертається С.Єфремов й до "негативної" статистики: ігнорували українське свято лише реакційні "Московские ведомости", "Новое время", "Киевлянин" [63, 36], автор огляду зауважує також, що "ніже словом єдиним не обізвалися київські часописи (коли не лічити передруку з "Южного обозрения" в "Киевской газете" < ... >), – правда, тут нікому й обзиватися: "Киевлянин", "Киевское слово", – що їм Шевченко?..." [63, 47].

Матеріали, зібрані С.Єфремовим, засвідчують, що на початку XX ст. українська ідентичність була притаманна й частині українців, змушених працювати на російську культуру. Недаремно ж саме "п. Єфименковій" (тобто відомому історику й етнографові О.Я.Єфименко) належить думка, гостро актуальна і для нашого часу: "Поезія Шевченка є прояв національної самосвідомості, а якщо вже нація, народність усвідомила себе, як культурну особистість, вона через це значною мірою забезпечила себе від зникання, від поглинання іншою національністю" [63, 42]. Але ж хіба не важливою для оцінки Шевченка ліберальною російською суспільністю було висловлене росіянином А.Б. (петербурзьким журналістом А.І.Богдановичем ⁴¹) у "Мире Божому" розуміння українського поета як "истиннейшего апостола правды и свободы, каким вправе гордиться человечество" [63, 43]?

Вихованець КУ подає матеріал, який дозволяє виявити певні новації в українсько-російських літературних зв'язках того періоду, що зав'язувалися навколо постаті Шевченка, хоч самотужки теоретично не осмислює їх. Перша така новація – це використання російськими журналістами фахових шевченкознавчих праць українських філологів – І.Франка [63, 43–44], Ф.Колесси [63, 44], О.Огоновського [63, 47]. Це явище свідчило про появу, поряд з українською, російськомовної науково-популярної версії шевченкознавства, до того ж такої, що розвивалася найбільш природним і "правильним", з погляду сучасного наукознавства, шляхом – через адаптацію для широкого читача висновків науковців-фахівців журналістами популяризаторами.

Важливу новацію зафіксував С.Єфремов, переповівши зауваження "д. Шестакова", автора петербурзької "Торгово-промышленной газеты", "офіціозного органу російського міністерства фінансів", за якою "переклади поезій Шевченкових на мову російську, за незначними винятками, не дорівнюють первотворові і взагалі – слабі" [63, 46]. Зауваження це позначає перехід до, на перший погляд, лише критичного (а зазирнути глибше – так наукового) підходу до російських перекладів поезій Шевченка від початкового стану їх інтерпретації, коли кожний з таких перекладів, незалежно від якості, розглядався як справжній подвиг любові до протегованого "меншого брата".

Питання українсько-російських стосунків, що зав'язувалися навколо інтерпретацій творів Шевченка, С.Єфремов зачіпав і в дрібних дописах, друкованих у львівському "Літературно-науковому віснику" 1898–1901 рр.

Певним синтезом зробленого українськими шевченкознавцями на компаративному полі студій до березневої національної революції 1917 р., треба визнати узагальнюючу працю М.Марковського "Російські і українські твори в їх порівнянню (Ще до психології творчості Шевченка)". Звертаючись до порівняння Шевченкових "українських творів – "Наймичка", "Варнак", "Княжна", "Марина" і "Відьма", котрі написані на той або подібний сюжет, що й його російські повісті "Наймичка", "Варнак", "Княжна" й "Слепая" (два останні віршовані твори тепер називають поемами), з цими останніми, викладач КУ вирішує відразу кілька завдань. По-перше, погоджуючись, у цілому, з Франковою оцінкою російських повістей Шевченка, М.Марковський ставить питання: "Тільки неясно, чому Шевченко так "строго" дивився на свою музу, коли писав по-українськи і чому він не так робив," коли писав по-російськи" [80, 33]. Наводячи відому негативну характеристику російської мови, подану поетом у листі до Я.Кухаренка, автор статті цілком слушно нагадує: "Більшість своїх творів по-російськи він писав на засланню, по неволі. Ми звісно не будемо говорити, що мова Пушкіна і Тургенєва – се мова черства, тверда, та й сам поет знав Пушкіна добре і любив його. Але одно – знать і любить поета хоч би й чужого народу, і друге творити на його мові. Коли Шевченко писав по-російськи, то видно, се йому дуже тяжко давалось, грали не ті пружини творчості...". Ось цю відмінність у грі "пружин творчості" під час праці над українськими та російськими творами поета М.Марковський й намагався описати. Слід сказати, що з погляду методологічного завдання було поставлено правильно, чого не можна сказати про іншу методологічну інтенцію: "тут не має ваги те, котрі з них були раніше написані – д.Франко дуже докладно старався се вияснити, а важно те, як він один і той же факт оброблював в своїх творах" [80,33]. Думається, що якраз І.Франко тут йшов у правильнішому напрямі, адже встановити послідовність написання творів на однаковий сюжет важливо для вивчення психології творчості письменника.

Слід визнати, що основне завдання своєї праці М.Марковський виконав – за рахунок, головним чином, критики російських творів поета, що виразно контрастує з апологетичним сприйманням їх в радянському шевченкознавстві. Так, порівнюючи поему "Варнак" із однойменною російською повістю, він зазначає, що російська повість "не дає ні одної нової риси, навпаки, те, що в поемі було намальовано коротко, але виразно, вона тільки поширює, розводнюючи т.[аким] с.[пособом] чудові картини поеми" [80, 40]. Далі до вже зазначеної "водянистості" він додає, що повість переповідає поему "занадто сентиментально. Вмісто справжнього ліризму, який через край переповненого серця автора б'є в поемі, в повісті ми бачимо багато моральних холодних речей, котрі роблять велику хибу цій повісті з художнього погляду" [80, 40].

Цікаві й висновки про спільні риси поетики українських і російських творів на один сюжет: "Художні прийоми нашого поета скрізь одні й ті ж. <...> Скрізь він йде одним шляхом: він не малює нам тих обставин, серед котрих розгортається його подія, він не рисує нам ярких типових постатей, в котрих коїться нещаслива пригода – бо всі його Наймички, Катерини, Марини, Відьми – це образи на одну стать – він хоче пробудить своєю лірою добрі почуття" (алюзія на рядки поезії О.Пушкіна "Пам'ятник" – С.Р.) та добрі відносини до сих нещасних жінок, і думає це зробити не стільки малюнком горя нещасної людини < ... >, скільки натхненною лірикою..." [80, 44].

По-друге, в пошуках зразка для таким чином відтвореної естетично-психологічної моделі поем Шевченка, М.Марковський звертається до творчості Дж. Байрона, висловлюючи здогадку, що саме в нього він взяв "і основну форму своєї поезії, і її провідну думку – вселюдські ідеали..." Погляд цей добре аргументований конкретними зіставленнями (щоправда, автор без усяких застережень цитує Байрона за російським поетичним перекладом, навіть не вказуючи перекладача), є й слушне застереження: "Конечно, можна сказати, що вплив Байрона був на нашого поета не безпосередній, через Пушкіна, Лермонтова, Козлова і др." Подавши власне спостереження про відгук у поемі "Відьма" поеми О.Пушкіна "Цигани" (загальна характеристика побуту циганів та ім'я Маріула), він критично розглядає зроблені Ф.Колессою зіставлення поеми "Варнак" та поеми Козлова "Чернець" [80, 44–45], наголошуючи й на безпосередньому в багатьох випадках впливі Дж. Байрона, наприклад, в образі демонічного Микити в поемі "Титарівна".

Зазначена вже вище розвідка С.Родзевича "Сюжет і стиль у ранніх поемах Шевченка. ("Катерина" і "Сліпая")" (1926) поширює коло західноєвропейських паралелей до поеми "Катерина" за рахунок "поеми Георга Крабба "Пафафіальний священик", але тоді мова має йти "про конгеніальність поетів" [145, 56], тобто, у термінології В.М.Жирмунського, про типологічне сходження. Водночас автор знаходить в поемі "Слепая" беззаперечні ремінісценції з поеми І.Козлова "Княгиня Наталия Борисовна Долгорукая" і здогадні – з В.Шекспіра та О.Пушкіна. Порівнюючи поему "Слепая" з українськими поемами Шевченка, С.Родзевич приходить до висновку, що в цих останніх позначилася "вага мовної стихії в процесі будування твору, вплив її на компонування в тому розумінні, що слово, звук" підпорядковується в них "гармонійному сюжетному поділу", тоді як у поемі "Слепая" "слово не виходить з глибин підсвідомості", але підпорядковано вивченню (отже, не вільне), не зразу потрапляє до рук поетові, почуте од когось, порушує воно цілість композиційного плану" [145, 67]. Це була одна з останніх спроб у шевченкознавстві радянських часів звернутися до ідеї підсвідомості для пояснення творчих процесів, на довгі роки опиняться під забороною і компаративні дослідження, й ідеологічно не ангажоване вивчення російськомовних творів Шевченка.

МОВОЗНАВЧА ОЦІНКА

Мовознавча оцінка творів Шевченка мала в перші десятиріччя періоду, що розглядається, принципове значення. Так, у передмові до першого випуску свого "південноруського словника" (1861) К.Шейковський, аргументуючи використання лексики поем Шевченка "Гайдамаки" й "Наймичка", зазначає: "В той час, як усі вузьколобі сміялися над південноруською мовою; коли усі навіть quasi-передові люди (мається на увазі, в першу чергу, В.Г.Бєлінський – С.Р.) дивилися з аристократичної позиції на плебейську мову загнаного народу, – Т.Г. Шевченко самим ділом показав, що між мовами немає аристократизму: будь-яка мова має свої достойності". Як вже згадувалося, "Гайдамаків" мовознавець оцінював дуже високо – на відміну від "Наймички", в якій взагалі вбачав "плід не нашого ґрунту" [7, XIV]. Думається, що він звернувся до її тексту тому, що хотів підкреслити об'єктивність своєї дослідницької позиції: як читача і критика його "Наймичка" не влаштовувала, проте як мовознавець він змушений був виходити з оцінки читацької більшості.

Визнання і авторитет, що їх здобула на той час поезія Шевченка, стала одним із головних аргументів на захист української мови в публіцистичній статті П.Г.Житецького "Руський патріотизм: Відповідь "Дню" (1862). Видатний філолог, тоді студент нашого університету, зазначав, що після появи Шевченка українська мова вже беззастережно здобула статус літературної, який закономірно поділяє з літературними мовами інших слов'янських народів. Отже, й українська література "будується не на піску, а на твердому ґрунті, і в своєму сучасному має тривку поруку майбутнього розвитку" [9, 20–21].

Коли тут синтетичність перших шевченкознавчих студій в КУ проявилася в явній перевазі літературно-критичної та навіть етнологічної критики над власне мовознавчою, то пізніше мовознавчий аспект з'являється спочатку як периферійний у дослідженнях на іншу тематику. Так, в одному з перших справді наукових університетських досліджень, у статті Т.Д.Флоринського "Славянофільство Т.Г.Шевченка" (1906) знаходимо твердження, що, "звернувшись до поетичної творчості своєю рідною мовою, він (Шевченко – С.Р.) не зробив жодного кроку, щоби штучно якомога більше відокремити цю мову, при використанні її в книжці, від загальноруської (тобто російської – С.Р.) літературної мови, у чому так сильно грішили й продовжують грішити багато хто з послідовників поета. Прекрасна, чисто народна мова творів Шевченка, цілком зрозуміла для кожного освіченого росіянина, слугує за кращий доказ усієї необґрунтованості устремлінь, скерованих до повного літературного уособлення малорусів, до створення своєї окремої, наукової та освіченої мови" і т. ін. [65, 26; курсив мій – С.Р.]. Дивно читати тепер таке про одного із визнаних основоположників української нової літературної мови, але виділена курсивом спостереження пропонував і такий принциповий її захисник, як А.Кримський. У ненадрукованій свого часу праці 1914 р. читаємо: "Шевченкова мова, нехай яка вона з українського погляду бездоганна, це не зовсім тая мова, якою навсправжки говорять українці, а зрозуміліша од неї для москалів та й усіх інаких слов'ян. Річ у тім, що коли для якогось розуміння є в українців два слова, одне – вживане, але менш зрозуміле для інших слов'ян, а друге – менш уживане, але таке, що збігається з загальнослов'янським і, зокрема, з московським терміном, то Шевченко свідомо користується другим словом" ⁵⁰.

Безперечно, не можна було би погодитися, що твори Шевченка в оригіналі зрозумілі кожному росіянинові, проте обидва вчені не доводять свою думку до такого абсурдного загострення. Справді, Т.Флоринський говорить про кожного "освіченого" росіянина, тобто такого, що має відомості з інших слов'янських мов або з історичного мовознавства; так само й А.Кримський каже про мову Шевченка, що вона "зрозуміліша", ніж інші індивідуальні версії української літературної мови. Сучасні мовознавці мали б повернутися до проблеми, зачепленої двома вченими початку XIX ст., які антитетично ставилися до української літературної мови, і коли їх спостереження підтвердяться, вирішити, чи йдеться про свідому лексичну політику поета, чи про діяння якихось несвідомих чинників мовотворення.

Позиція А.Кримського тим більше цікава, що він намагається підтримати її й діалектологічним матеріалом: "Страшенна відміна помітна, зокрема, між мовою у Шевченкових творах та селянською мовою на його батьківщині Звенигородці, не виключаючи села Моринець та села Кирилівки. Щоб порівняти читачеві Шевченка з народною мовою, вистачить бодай побіжно глянути на ті етнографічні записи із Звенигородщини, котрі видав я" ⁵¹. До цього питання А.Кримський повернувся вже підчас викладання в Київському університеті у фундаментальному збірнику "Звенигородщина, Шевченкова батьківщина, з погляду етнографічного та діалектичного" (К., 1930).

Коли спробувати оцінити загальне значення вивчення творчості й біографії Шевченка в Київському університеті у 1861–1930 рр., то можна почати з констатації того незаперечного факту, що університетські науковці багато зробили для перенесення центру шевченкознавчих студій з Галичини в Наддніпрянську Україну. В 20-ті роки XX ст., що парадоксально стали періодом розквіту університетського шевченкознавства (парадоксально, бо сам університет втратив свій статус), саме випускники й викладачі Київського університету очолили наукове, академічне шевченкознавство, виробивши його модель, суттєво викривлену в радянській науці наступних десятиріч і багато в чому взірцеву й для наших часів. Певний акцент, зроблений у цій моделі на дослідженні біографії Шевченка на тлі "його доби", тобто в широкому історико-літературному контексті, виник на подвійному методологічному підкладі: доктрина офіційного марксистського "історизму" діяла в тому ж напрямі, що й не афішоване слідування позитивістській вимозі максимально можливого накопичення фактів. Певним недоліком зазначеної моделі – за всього патріотизму її будівників, свідомих борців за відродження української національної культури – була однобічна орієнтація на російську філологію, але вона виправдувалася тим, що звідти запозичувалися не лише марксистські (або псевдомарксистські) доктрини, але й новаторські тоді ідеї прогресивної формальної школи, що відбилися в нечисленних, але принципово важливих дослідженнях поетики Шевченка, а також слов'янська версія компаративістики. Методологічно своєрідними в цій моделі були принципи вивчення зв'язків Шевченкової творчості з вітчизняним фольклором, мовознавчі аспекти шевченкознавства майже не бралися до уваги, як, за малими виключеннями, та текстологічні й мистецтвознавчі. Принципово важливо, що в другій половині 20-х років університетські науковці намагалися популяризувати здобутки своєї наукової діяльності – ідеї фундаментальних розвідок відразу ж і тими ж авторами викладалися в газетних публікаціях, у статтях популярних часописів, у передмовах до окремих видань Шевченкових творів, у шкільних підручниках.

Але цей плідний розквіт університетської науки про Шевченка завершився катастрофою, причини якої стисло, але точно визначив 1962 року в діаспорній англомовній публікації П.Одарченко: "Ліквідація НЕПу, кампанія примусової колективізації, знищення багатих селян, процес видуманої Спілки Визволення України, жахливий штучно створений голод на селі, масові арешти і жорстокий терор – всі ці нові явища в політичному й економічному житті України на початку 1930-х років привели до занепаду наукового шевченкознавства" ⁵². Знищені були останні приватні видавництва, що дозволяли хоч якось обходити державну монополію на друковане слово, знищувався традиційний Шевченків читач-патріот, почали знищуватися й шевченкознавці: від лайливої критики комуністи перейшли до репресій проти науковців, почавши 1930 р. із С.Єфремова.

Проте того ж жахливого 1930 р. ніби по інерції, з'явився друком перший авторський збірник шевченкознавчих розвідок викладача нашого університету О.Дорошкевича – "Етюди з шевченкознавства". Поруч з працями в дусі "Шевченка і його доби" тут було передруковано й розглянуту вище розвідку "Природа в поезії Шевченка". Проте в авторефераті О.Дорошкевич змушений був посилатися на якусь фантастичну "методологію пролетаріату" ⁵³. Це не спинило жорстоку критику його книжки, що почалася вже наступного року. Недовгий період хоч скільки-небудь вільного вивчення під владою комуністичних "інтернаціоналістів" творчості великого українського поета в столичному українському університеті закінчився, почався період – для тих, хто пережив репресії, – принизливого втілення чергових компартійних доктрин.

ФОЛЬКЛОРИСТИЧНИЙ АНАЛІЗ

Плідно розробляли університетські філологи й проблему взаємозв'язків Шевченкової творчості з фольклором. Вони йшли тут двома основними шляхами. На першому вивчався фольклоризм творів Шевченка, на другому – вплив Шевченка на український фольклор, причому, головним чином, в аспекті втілення образу поета в усних "легендах", або, коли вжити точніший сучасний термін, у переказах.

На обох шляхах перші спостереження на цьому полі були тут зроблені ще за життя Шевченка, на рукописній стадії університетського шевченкознавства. Колишній ректор КУ Максимович 1859 р. повідомляв Шевченкові: "А на правому боці Дніпра Ви стали особою міфічною, про котру йдуть вже баснослов'я й легенди нарівні з переказами колишніх часів" ⁴². Але ж і в рукописних нотатках Є.Моссаковського (кінець 1860 – жовтень 1861) знаходимо цікаві думки стосовно фольклоризму Шевченкових поезій. Розглядаючи чотири "Думки" поета, автор нотаток двічі, стосовно поетичних відповідників фольклорних "психологічних паралелізмів" у поезії "Тече вода в синє море..." зауважує, що це "цілком народне порівняння", "іншого роду порівняння, теж вповні народне" [1, 316, 317]. Стосовно іншої "Думки" ("Вітрий буйний, вітре буйний!") автор подає етнографічний коментар: "У Малоросії звичай ставити калину над могилами найбільш улюблених людей". Друге звернення ліричної героїні вірша до вітру викликає навіть етнопсихологічне узагальнення щодо "відношення малороса або слов'янина взагалі до природи": він, мовляв, не обертає природне явище "на особливу істоту: вітер залишається вітром, море – морем, тільки і в найсумніших стихіях він вміє знаходити співчуття до себе" [1, 317]. Третю "Думку" ("Тяжко-важко в світі жити") Є.Моссаковський розглядає як "переробку народної пісні".

Блискучий фольклорист-дослідник, М.П.Драгоманов свій погляд на фольклоризм поезії Шевченка виробив у боротьбі з популярною й досі інтерпретацією постаті поета, що її сформулював Хв.Вовк (Ф.К.Волков), теж випускник КУ, в майбутньому відомий антрополог і етнограф: це "правдивий народний кобзар, писатель мужичий". Заперечуючи цей погляд на Шевченка, М.П.Драгоманов ще 1878 р. звернувся, зокрема, й до фахового фольклористичного порівняння його пісень з народними: "Та ми думаємо, що не може бути, щоб хто-небудь міг що сказати за мільйони, навіть сказати так, як говорять мільйони. Так, напр., навіть по формі своїй "народні" пісні Шевченка, Кольцова та ін. не зовсім однакові з піснями мужицькими, які складалися сотні років мільйонами людей. Прибавимо, що й ці мужицькі пісні мають іноді такі одміни (варіанти), що виходять зовсім не подібні одна до однієї. А тож то писана за раз, одним чоловіком пісня!" ⁴³. Це – бездоганна і з погляду сучасної фольклористичної теорії методологічна основа для вивчення пісенних фольклорних стилізацій Шевченка.

Комплексну характеристику стосунків Шевченка з українською народною творчістю подав М.Дашкевич у вже цитованому відгуку 1888 р. на узагальнюючу працю М.Петрова: "Шевченко, котрого називають останнім кобзарем, був палким аматором і прекрасним співцем українських пісень і записував їх під час своїх мандрівок" [27, 169]. Хоч домінантним тут виступає Шевченкове захоплення українськими народними піснями як аматора їх і співця, але ж уперше у науковому тексті йдеться про нього як про фольклориста, а визначення поета як "останнього кобзаря" подано з третіх уст. Сам же дослідник захищав думку П.Куліша, за якою Шевченко "найменшою мірою був копіїстом і відтворювачем усної народної української поезії" [27, 293].

Що у випадку Шевченка йдеться не про "самозаписи" геніального співака з народу, а про використання письменником фольклору, стає зрозумілим, коли заходить мова про подану Петровим чумацьку пісню як паралель до поезії Шевченка "Ой не п'ються пива-меди". М.Дашкевич зазначає, що "із віршем Шевченка може бути зближений також і наступний варіант, котрий нами записаний таким чином: "Ходив чумак сім літ по Дону...". Наведено 18 рядків власноручного запису М.Дашкевича [27, 170–171], не врахованого в сучасній антології "Чумацькі пісні" (К., 1976). Згодом М.Дашкевич доповнює своє розуміння стосунків поета з українським фольклором за рахунок відбиття його образу в усній традиції: "У народній словесності Шевченко вже зайняв місце як "характерник" і народний герой, що стоїть за "сермяжний люд" і його "волю" [27, 293].

Не погоджуючись з примітивним розумінням фольклоризму поезії Шевченка, М.Дашкевич водночас намагається визначити загальні риси її та народної пісенної творчості. Посилаючись на працю В.Антоновича [27], він зауважує: "Поезія Шевченка зближується з народною поезією хоча б через інстинктивне відтворення історичної правди та висловлення її в загальних історичних окресленнях, з чим погоджується також уміння Шевченка вгадувати істинне обличчя минулого" [27, 293].

До аргументів з поля фольклористики дослідник звертається і в полеміці зі спробою Петрова вивести сюжет поеми "Наймичка" із впливу на Шевченка романсу О.С.Пушкіна "Под вечер осенью ненастной". Адже "не варто випускати з виду народних пісень про дівчину, що стає матір'ю поза законним шлюбом і розстається із своєю дитиною". М.Дашкевич посилається на почуті ним народні пісні на цей сюжет "Ой за гайком, за Дунайком" і "Ой ідуть, ідуть риболовушки" [27, 293–394]. Зауважимо, що в цих баладах йдеться все ж таки не про дівчину, а про удову.

Новий вияв інтересу університетських шевченкознавців до проблеми взаємозв'язків творчості поета з фольклором завдячує вже учасникам Семінарія з руської філології В.Перетца. Один з них, рано померлий Т.Сушицький, як про це вже згадувалося, у Шевченковому ювілейному збірнику 1914 р. надрукував статтю, де поставив проблему фольклоризму поета доволі широко, але на вузькому матеріалі – на стилізації сучасною мовою, думи у вставній "Думі", яку співає Степан, герой поеми "Невольник". Т.Сушицький виходить із власне суб'єктивного "враження чогось особистого, надзвичайного в цій думі" й висуває гіпотезу: "Се дає нам право не по змісту" – підкреслюємо, а саме по стилю розглядати думу як самостійну частку "Кобзаря". Адже, на думку автора, "Дума" є найкращий ключ до нерозв'язаного ще дослідниками питання про вплив на Шевченка народної творчості взагалі та українських дум окремо й особливо" [70, 83–84].

Конкретне зіставлення Шевченкової стилізації думи та народних дум Т.Сушицький починає із зауваження, що "в "Думі" навіть сюжет звичайний і для народних дум, що так часто малюють козака-запорожця в турецькій неволі. Там і тут однаковий настрій, стиль та вирази". Спираючись на спостереження П.Г.Житецького, що коротко кажучи, довів нерівноскладовість силабічного віршу думи, автор статті звертається до підрахунків складів у двох уступах Шевченкової "думи", які дозволяють йому прийти до висновку про "величезний вплив самої техніки віршової дум на українського поета" [70, 84–85]. Висновок цей підтверджує й порівняння рим в народних думах і в новотворі поета: "Великий майстер щодо різноманітних та багатих рим в інших віршах, він одначе в сій вірші начебто навмисно вибирає найпростіші глагольні рими, нанизуючи їх рядками так само, як і в народних думах". Так само докладно, за допомогою конкретних зіставлень, встановлює дослідник і використання поетом типових для дум різноманітних синонімічних конструкцій й своєрідного думового фразового комплексу, об'єднаного спільною римою, який услід за П.Житецьким називає "споєним реченням" і в зразках якого Ф.М.Колесса бачив "неначе різновиди строфи" і відзначав, що словесній закінченості такого уступу відповідає "комплекс тісно сполучених з собою музичних фраз, який звемо періодом"; при цьому "каденція кожного періоду приводить у тексті і в мелодії малу перерву, виповнену грою на кобзі" ⁴⁴. Ф.М.Колесса, як бачимо, вагається, не наважуючись ці періоди прямо називати строфами, а К.В.Квітка і тепер С.Й.Грица називають їх, як у старофранцузькому епосі, тирадами.

Основний висновок статті в цілому не викликає заперечень: Шевченко був знайомий із сюжетикою та поетикою дум, що їх "міг переймати через перекази та співи кобзарів та бандуристів. Він або сам старанно записував народні думи, чи користувався чужими записами, але й доладно студіював їх, добре вивчив він самої техніки стилю сих дум" [70, 89]. Можна лише зазначити, що про записи самим Шевченком дум відомостей не маємо, а в творах своїх він користувався друкованими варіантами. І вже зовсім не підтвердилося пізнішими дослідженнями ширші узагальнення Т.Сушицького: що саме досліджена ним "Дума" є "вінець художньої творчості Шевченка" щодо втілення "мотивів та стилю народної поезії" [70, 83] і що ті ж самі думові "заходи та способи стилю подекуди помічаються й по інших віршах "Кобзаря", лише не так цілком, як у думі" [70, 89].

Зовсім інший аспект шевченкознавчих фольклористичних студій відкрили (й відразу на високому фаховому рівні) статті П.Филиповича і А.Кримського, присвячені відображенням образу Шевченка в українському фольклорі. П. Филипович у вже згаданій розвідці "Революційна легенда про Шевченка чи дійсність?" (1926) розглянув відбитки в польській публіцистиці та в українських і російських мемуарах "легенди" (тепер ми сказали б, інтелігентського переказу) про те, як поет у корчмі за допомогою жмені зерна доводив рівність усіх людей та слабість царської адміністрації. Дослідник починає з критичного розгляду брошури І.Франка "Шевченко героєм польської революційної легенди" (Л., 1901) та відгуку на неї В.Щурата "Шевченко в польській революційній притчі" (Л, 1914) і доходить висновку, що ці вчені "захопилися історико-філологічним аналізом і, як справжні філологи, почали вишукувати "джерела", ледве припускаючи можливість використання в життєвих обставинах матеріалу хоч би й літературного або фольклорного" [146, 109]. Навівши й нові матеріали (мемуари П.Мартоса, Б.Нікітіна, М.М.Білозерського, спогади сучасників Шевченка в записі О.Олександрова, перекази про поета з с. Решетилівки в запису якогось Г., спогад С.О.Єфремова, в якому сюжет із зернами з Шевченком не пов'язувався), П.Филипович схиляється до думки С.О.Єфремова, що ця "польська революційна легенда" насправді "походить, мабуть, з народної творчості" й не обов'язково тільки польської. "І нічого дивного немає, що Шевченко міг використати, "як по плоті і духу син і рідний брат нашого безталанного народу", його колективну творчість не тільки в поезіях, а й в інших випадках" [146, 114], в "фокусі" або "загадці" із зернами, а ми тепер сказали б: в традиційній усній притчі з акціональним компонентом.

Стаття П.Филиповича демонструє й цікаві відмінності між наддніпрянською й "галицькою" шевченкознавчими традиціями. З одного боку, галицькі вчені мають змогу вільно обговорювати тему, до якої наддніпрянські за царату не могли звертатися в легальних виданнях. З іншого ж боку, для них був менше доступним східноукраїнський фольклор, як усний, так і в надрукованих записах, а звертання, головним чином, до польського порівняльного матеріалу, відповідним чином деформує й висновки. П.Филипович, як на нашу думку, цілком справедливо зауважує, що В.Щурат взагалі перебільшив "вплив польської революційної думки на Шевченка" [146, 114], та підкреслює сумнівність Франкового переконання, що "батьком літературного першовзору цієї легенди був Ценглевич" – польський революціонер, автор "Інструкції для вчителів руського народу" (кінець 30-х рр. XIX ст.). Сказане не означає, що сам П.Филипович у даному випадку заперечує взагалі польське походження "притчі із зернами", приписуваної Шевченкові. Він підтримує гіпотезу В.Щурата, що в байці "Сичі" відбилися події мазурської різанини 1846 р. в Галичині. Варто зазначити, що в коментарях останнього Повного зібрання творів цю гіпотезу подано вже як беззаперечній факт (т. 2, с. 616), що навряд чи можна вважати виправданим, адже прямих свідчень на підтримку її немає. В.Щурат вважав, що Шевченко почув про ці події від поляків вже на засланні, а П.Филипович додає: "Може, з цими розмовами зайшло до Шевченка й оповідання про агітацію зернами" [146, 115].

Стаття П.Филиповича цікава і з погляду методологічного. У своїх попередників він вбачає нечіткість критеріїв у критиці дослідженого явища: "Важко зрозуміти, чому обидва дослідники – І.Франко, і слідом за ним д-р Щурат – так легко ймуть віри оповіданням про анекдотичну закуску – зернами – по чарці – і не роблять ніяких спроб зв'язати "революційну польську легенду" з Шевченковим життям..." [146, 108]. Натомість сам дослідник демонструє філігранну техніку аналізу насамперед фольклористичного, доводячи варіативність й традиційність "фокусу" або "загадки" із зернами, а також й психологічного – коли виявляє соціально-психологічний підклад своєрідної інтерпретації Шевченкової "загадки" в мемуарах Б.М. Нікітіна. Можливість дійсного, до того ж неодноразового, використання самим Шевченком "агітації "зерном" доводиться, з одного боку, паралелями до неї в поетичних його текстах, з іншого ж – виявленням в свідченнях знайомих Шевченка певних повторюваних життєвих ситуацій (сучасною мовою – фреймів), в яких така агітація має природній цілком вигляд. Тут треба зазначити, що й М.Зеров, дуже уважний до усної біографічної традиції про Шевченка, зайнявся у вже цитованому лекційному курсі 1927–1928 рр. відбракуванням серед "популярних анекдотів" про поета "безперечних легенд", до яких відніс і розглянутий П.Филиповичем сюжет.

А П.Филипович трохи згодом напише іншу статтю, "Історія одного сюжету" (1927), де знов поставить проблему вивчення інтелігентського фольклору, і знов розгляне "легенду" – цього разу про Марусю Чурай. Тут заперечено історичне існування героїні легенди, і висновок цей був через багато років підтриманий Г.Нудьгою і нещодавно – з новою аргументацією – Л. Пономаренко ⁴⁵. Ці дві блискучі розвідки П.Филиповича, ніби доповнюючи одна одну, репрезентують два пошукові аспекти фольклористичної метатекстології: коли дослідження легенди про Марусю Чурай, відкидаючи приписування їй народних пісень, являє собою певну атетезу, то розглянута стаття, навпаки, атрибутує Шевченкові засвоєну йому в інтелігентських переказах ("революційній легенді") "агітацію зерном".

Б. Навроцький у замітці в часописі "Глобус" реферує 1928 р. попередні результати свого фольклористичного експерименту – спроби виявлення сучасних переказів про "Коліївщину". Він скористався відпрацьованою системою розсилки програм через Етнографічну комісію: йдеться про відповіді "на анкету (власне програму – С.Р.), що її було розіслано з моєї ініціативи від імені Етн.[ографічної] ком.[ісії] УАН до її місцевих кореспондентів" [168, 69]. Справді вражаючу подібність до сюжетики "Гайдамаків" переказів, надісланих до Етнографічної комісії, Б.Навроцький пояснював по-науковому тверезо, "двома причинами: або тут був "літературний" вплив творів Шевченка на усні перекази народні, принаймні в них згадується "Тарас з Керелівки", або ж і тим, що Шевченкові "Гайдамаки" були тільки літературною фіксацією місцевої народної версії, пережиточні відгуки якої може перед нашими очима". На користь першої гіпотези (до речі чи не першого в українській фольклористиці фахового осмислення явища зворотного впливу літератури на фольклор) свідчить і склад "600 кореспондентів" Етнографічної комісії ВУАН, роком раніше визначений її головою А.Лободою: "окремі особи й установи, труд- та профшколи, робфаки, ВИШ'і, райметодкоми й райкультвідділи, сельбуди, хати-читальні, селькори та комсомольці" ⁴⁶. Зрозуміло, що йдеться у першу чергу про людей освічених... Проте й друга гіпотеза Б.Навроцького зберігає свою вірогідність, хоч вона має стосуватися не сюжету "Гайдамаків" у цілому, а лише фабули оповіді про повстання.

Дуже змістовною є й узагальнююча стаття О.Дорошкевича "Шевченко в селянських переказах" (1929). Щоправда, є в ній теоретичний вступ, забарвлений псевдомарксистським "соціологізмом", де читаємо: "Смішно згадувати Гете, Міцкевича, Пушкіна: ці геніальні поети цілком належать до минулого <...> Геніальні поети в російській літературі вийшли здебільшого з поміщицької великої землевласницької верстви, свідомо чи не свідомо визначаючи в своїх творах ідеологію, інтереси, ідеали своєї класи та даючи потрібну їй тематику" [179, 111]. На таку ж соціологічну простолінійність страждають і деякі висновки: "Чи не є цей етнографічний факт ще одним доказом, що соціально з Шевченка – ідеолог покріпаченого селянства?" [179, 112]. Як легко впевнитися, це лише трохи соціологічно уточнене твердження того ж Хв.Вовка, що Шевченко є "правдивий народний кобзар, писатель мужичий". Парадоксально, але і головна цінність цієї статті О.Дорошкевича – в її справжніх соціологічних спостереженнях над інформантами, від яких записані були в 20-ті рр. перекази про Шевченка. О.Дорошевич доводить, що на той час ці перекази збереглися, по-перше, лише серед селянства ("серед колишнього міщанства вони здається вмерли: принаймні, навіть слідів їхніх нам не пощастило знайти в Києві й Переяславі"), а серед селян, по-друге, виявилася чітка детермінація: "Про Шевченка краще пам'ятали нащадки кріпаків на Правобережжі, ніж козаків – на Лівому березі", і так було "навіть "в одному селі" (наводиться приклад з Прохоровки, до складу якої увійшов хутір Максимовича Михайлова Гора) [179; 113, 112]. Далі, О.Дорошкевич звертає увагу на те, що в кожному з "меморіальних" сіл побутувала своя своєрідна усна традиція про відвідини його поетом, вона "стандартна і обмежена в своїх тематичних варіаціях, при чім ці варіації залежать від топографічних і виробничих рис цієї місцевості" [179, 113]. Дуже цікавим є спостереження про суворо вертикальний, генеалогічний в родині інформанта характер трансмісії: "Мандрівність переказів тільки в лінії вертикальній – від Шевченкового покоління до наступних, аж до школярів загальноосвітньої школи".

Плідною з погляду подальшої пошукової перспективи зачепленої О.Дорошкевичем проблеми здається і певна внутрішня напруга в семантиці його статті. На початку проспівано славу стотисячним накладам "Кобзаря" в останні роки, а наприкінці статті констатується ситуація, що до пропагандистської тези про справді всенародну славу Шевченка аж ніяк не вписується: "Разом з тим повинні були поширитися дійсні факти з Шевченкова життя – через школу, газету, щорічні святкування, приглушивши непевний усний варіант, в основі якого міг лежати й дійсний факт" [179, 113]. Проте, як констатує О.Дорошкевич, цього тоді не сталося. Усі названі ним фактори справді впливатимуть на автентичний фольклор про Шевченка – але пізніше. А як своєрідно сприймали Шевченка 1828 р. навіть ті лівобережні українські селяни, що прийшли того року до могили поета в Каневі, засвідчив сучасник, журналіст Б.Андрусенко в своєму репортажі про це "щорічне святкування" ⁴⁷.

Література

¹ Неділько В.Я. По шляху боротьби // Грицай М.С.та ін. Т.Г.Шевченко і літературне життя Київського університету. – К., 1989. – С. 95.

² Листи до Тараса Шевченка. – К., 1993. – С. 9.

³ Марахов Г. І. Моссаковський Євген Михайлович // ШС. – Т. 2. – С. 10.

⁴ Зайцев П. Життя Тараса Шевченка. – Нью-Йорк; Париж; Мюнхен, 1955. – С. 392, 391.

⁵ Див.: Дорошкевич О.К.Реалізм і народність української літератури XIX ст. – К., 1986. – С. 229.

⁶ ШЕ. – Т. 2. – С. 198.

⁷ Неділько В.Я. По шляху боротьби. – С. 95–96.

⁸ Драгоманов М.П. Шевченко, українофіли і соціалізм // Драгоманов М.П. Вибране. – К., 1991. – С. 395.

⁹ Неділько В.Я. По шляху боротьби. – С. 98–99.

¹⁰ Драгоманов М.П. Шевченко, українофіли і соціалізм. – С. 399.

¹¹ Драгоманов М.П.Малороссия в её словесности // Драгоманов М.П. Вибране. – С. 44.

¹² Там само. – С. 33.

¹³ Див. особливо: Грушевський М. Історія української літератури: В 6 т. 9 кн.. – К. 1996. – Т. 1. – С. 43–45, 55–59.

¹⁴ Драгоманов М.П.Малороссия в её словесности. – С. 29.

¹⁵ Див.: Наливайко Д. Драгоманов – популяризатор Шевченка в Західній Європі // Збірник праць вісімнадцятої шевченківської конференції. – К., 1971.

¹⁶ Дорошкевич О.К. М.Драгоманов в українській критиці // Дорошкевич О.К. Реалізм і народність української літератури XIX ст. – С. 174.

¹⁷ Зеров М. Лекції з історії української літератури (1798–1870) // Під ред. Д.В.Горзлін і О.Соловей. – Едмонгтон, 1977. – С. 8.

¹⁸ Кониський О.Я. Проба влаштування хронології до творів Тараса Шевченка. Ч. 2 // ЗНТШ. – 1897. – № 9. – С. 11.

¹⁹ Перетц В.Н.К истории малорусского литературного стиха // Перетц В.Н. Историко-литературные исследования и материалы. – СПб., 1902. – Т. 3. – С. 344–370.

²⁰ Перетц В.Н. Национальная политика в СССР и успехи украинского литературоведения в 1917–1932 гг. // АН СССР. Труды Ноябрьской юбилейной сессии. – Ленинград, 1933.

²¹ Історія Київського університету. – К., 1959. – С. 227.

²² Ніковський А. Vita nova: Критичні нариси. – К., 1918. – С. 8. Цит. за: Одарченко П. Тарас Шевченко в радянській літературній критиці (1920–1940) // Одарченко П. Тарас Шевченко і українська література. – К., 1994. – С. 180.

²³ Кістяківський О.Ф.Щоденник: У 2-х т. – К., 1995. – Т.1. – С. 217.

²⁴ Неділько В.Я. По шляху боротьби. – С. 97.

²⁵ З особистого архіву автора розділу.

²⁶ Филипович П. До студіювання Шевченка та його доби // Филипович П. Шевченкознавчі студії. – Черкаси, 2002. – С. 34.

²⁷ Коряк В. Боротьба за Шевченка. – Х., 1925. – С. 45.

²⁸ Шевченкознавство. Підсумки і проблеми. – К., 1975. – С. 181.

²⁹ Дорошкевич О.К. Реалізм і народність української літератури XIX ст. – С. 8, 285).

³⁰ Чамата Н. П. Ритміка Шевченка. – К., 1974. – С. 11.

³¹ Якубський Б.Наука віршування. – К., 1922. – С. 81.

³² Шубравський В.Є., Івакін Ю.О., Б.С.Бутник-Сіверський. Шевченкознавство // ШС. – Т.2. – С. 381.

³³ Маланюк Є. Книга спостережень. Фрагменти. – К., 1995. – С. 31.

³⁴ Жирмунский В.М.Байрон и Пушкин. – Ленинград, 1978. – С. 397.

³⁵ Костомаров Н.Воспоминание о двух малярах // Поэзия славян. Сборник лучших поэтических произведений славянских народов в переводах русских писателей. – СПб, 1871.

^36. Кістяківський О.Ф.Щоденник: У 2-х т. – К., 1995. – Т.1. – С. 217.

³⁷ Зайцев П. Життя Тараса Шевченка. – С. 391.

³⁸ Див.: ШЕ. – Т. 2. – С. 11.

³⁹ Див.: Петров Н.Очерки истории... – С. 333, 335.

⁴⁰ Порівн.: Balbus S. Intertekstualność a proces historzycznoliteracki. – Kraków, 1990. – S. 34.

⁴¹ Масанов И.Ф.Словарь псевдонимов русских писателей, ученых и общественных деятелей. – М., 1956. – Т.1. – С. 31.

⁴² Цит. за: Филипович П. Шевченкознавчі студії. – С. 30.

⁴³ Драгоманов М.П. Шевченко, українофіли і соціалізм. – С. 355.

⁴⁴ Колесса Ф.М. Мелодії українських народних дум / Підгот. С.Й.Грица. – К., 1969. – С. 47.

⁴⁵ Пономаренко Л.Г. Пісні Марусі Чурай: текстологічний аспект / Автореф. канд. дис. – К., 2003. – С. 5–15.

⁴⁶ Лобода А. Українська етнографія після Жовтня // Пролетарська Правда. – 30. 07. 1927). – № 211.

⁴⁷ Андрусенко Б. До української Мекки // Глобус. – 1928. – № 10(107). – С. 153–154.