Шевченкознавство
у Київському національному університеті (1970–1980)

У 1971-1980 рр. ХХ ст. у шевченкознавстві КНУ поряд з увагою до сторінок історико-літературної і мовознавчої проблематики зростає увага до студій порівняльного плану.

МОВОЗНАВЧА ОЦІНКА

Одним із найбільш ґрунтовних дослідників мови творів Шевченка у 60-80-ті рр. був доц. Київського університету П.Д.Тимошенко. Важливий ракурс його досліджень у цьому плані – представлена у "Збірнику праць ХVІІ-ї наукової шевченківської конференції" праця "Морфологічні риси мови творів Шевченка (прикметникові та споріднені з ними займенникові, дієприкметникові і числівникові форми)", що є масштабним, розгорненим дослідженням такого плану, початок якого друкувався у збірниках ХV і ХVІ наукових шевченківських конференцій у 1968 і 1969 рр. Своєю масштабністю, як і своїм значенням, ця праця, по суті, являє цілісне монографічне, розпорошене в збірниках праць глибоке дослідження проблеми, рівного якому ми не знаходимо в цю добу в українському шевченкознавстві.

П.Д.Тимошенку належить важливе – з точки зору історика мови – спостереження, що "у Шевченка, як і в багатьох інших наших давніших працівників слова, спостерігається непослідовність у розподілі прикметників за твердою і м'якою групами" [825, 195]. Дослідник визначає також таку "характерну особливість мови Шевченкових поезій" як "значне насичення їх нестягненими варіантами повних форм прикметників, а також дієприкметників, порядкових числівників та вказівних, означальних і питально-відносних займенників" [825, 195], зауважуючи, що в Шевченка таких форм трохи більше "порівняно з іншими поетами І-ї половини ХІХ ст." [825, 196] і підтверджуючи це переконливими цифровими доказами, що являють, по суті, розлогу цифрову сітку співвіднесення цих форм у багатьох представників української літератури першої половини ХІХ ст. П.Д.Тимошенко проникає навіть у таку царину, як "аналіз пізніших переробок окремих творів" [825, 197] Шевченка, що дозволяє йому спостерегти тут "все більшу з часом схильність поета до нестягнених варіантів" [825, 197]. Учений зауважує ту особливість морфологічних рис мови Шевченка, що дозволяє йому зробити співвіднесення цих рис із українським письменством узагалі; на його думку, "причин зникнення нестягнених варіантів у нашому письменстві декілька: поступове відмирання їх у північних говірках і майже абсолютне зникнення в південних, що дуже обмежує їх уживання в народній уснопоетичній творчості (це можна було б проілюструвати багатьма фактами), помітне зменшення використання фольклорних елементів у літературі післяшевченківської епохи" [825, 199]. Таким чином, творчість Шевченка стає, на думку П.Д.Тимошенка, важливим порубіжжям у функціонуванні певних мовних рис і норм, новим етапом, що знаменує якісно інший період у житті мови.

Учений поглиблює свої спостереження, уводячи в їх ареал "зауваження про відмінкові флексії" [825, 200]. Таблиці з численними підрахунками промовляють і про виваженість, і про об'єктивованість висновків П.Д.Тимошенка, "що поет у цілому орієнтувався на ширше коло говірок, ніж його сучасники, давав більший доступ фольклорній стихії, порівняно вільній від вузьких діалектизмів. У ряді випадків у Шевченка помітна еволюція вживаних форм, викликана як зовнішніми чинниками (еволюція цих форм у тодішньому письменстві тощо), так і факторами особистими, зумовленими, принаймні частково, складним і важким життям поета" [825, 206].

Спостереження історика мови над морфологічними рисами творів Шевченка дає підстави оцінити їх не лише як етапні, важливі для розвитку шевченкознавства, неперейдені й сьогодні, – такк і з позиції окремої галузі шевченкознавства, що визначає, водночас, унікальність цих студій, які провадилися над мовною сторінкою творчості Шевченка в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка.

Одним із важливих аспектів фундаментальної праці "Історія української літературної мови" відомого українського мовознавця, професора Київського університету П.П.Плюща став розділ "Т.Шевченко – основоположник нової української літератури і літературної мови. Мова творів Т.Шевченка".

Вказуючи на літературних попередників Шевченка в літературно-мистецькому житті України, професор Плющ П.П. слушно заакцентовує: "Чому ж все-таки не їх і не І.Котляревського, а саме Т.Шевченка вважаємо ми також основоположником нової української літературної мови (тобто літературної мови на живій національній мовній основі)" [824, 293]. Учений підкреслює, що на "цю роль Шевченка в новій українській літературі у свій час вказував ще І.Франко" [824, 293] у своїй праці "Нарис історії українсько-руської літератури", а згодом – як термін "основоположник нової української літератури" – це висловлювання закріпилося "радянськими літературознавцями з тим, щоб, спираючись на ідейно-художню відмінність між творчістю Шевченка і творчістю його попередників, виділити творчість великого Кобзаря, як новий, поворотний етап розвитку нової української літератури пізнішого часу, після появи в ній Т.Шевченка" [824, 293].

Дослідник, не оминаючи, звичайно, певного соціологічного аспекту, поза увагою до якого, зрозуміло, неможливі були жодні наукові студії цієї доби, однак суто професійне значення їх від цього не применшується – предмет дослідження вимагав наукового підходу, – вдається далі до розкриття того, "чому ми вважаємо Шевченка також основоположником нової української літературної мови, хоч його попередники, як і він, теж писали в основі народною мовою?" [824, 294].

Насамперед, наголошує вчений, "в основі багатства Шевченкової мови лежить народна українська мова (розмовно-побутова і фольклорно-пісенна), яку поет підносив на рівень літературної мови", при цьому "словесна тканина багатьох його творів нерідко становить поєднання" "книжних мовних елементів з народною мовною основою" [824, 294]; Шевченку – єдиному – розкрилися в усій повноті словникові багатства мови, "невичерпні структурні, семантичні і стилістичні властивості, в яких виявляється придатність народної мови для висловлювання найскладнішої думки і найтоншого почуття" [824, 295]. Найвищий, геніальний ресурс у вияві "словника народної мови, її синоніміки, фразеології, засобів образності, багатства її граматичних форм і синтаксису" [824, 295] – усе це в новій українській літературі – за Шевченком, – наголошує дослідник. Саме ці якості забезпечили за поезією автора "Кобзаря" здатність стати "новою сторінкою не тільки в історії української літератури, а й в історії української літературної мови" [824, 295].

"На відміну від І.Котляревського, у мові Т.Шевченка вперше спостерігаються вже певні норми нашої української літературної мови"; "виходячи з мовного реалізму його творів", "враховуючи певну унормованість його мови", "зважаючи на те, що Т.Шевченко вперше в історії української літератури виробив єдину гнучку і гармонійну мовностилістичну систему, придатну, за словами М.Шагінян, "для будь-якої передачі на будь-якій хвилі", ми саме Шевченка вважаємо основоположником нової української літературної мови, а не Котляревського, що є тільки її зачинателем" [824, 296].

Окрім цього, наголошує проф.Плющ П.П., Шевченко, що вкрай важливо, на відміну від своїх попередників, "був сам носій народної мови, органічно злитий з нею" [824, 297], – тому не суто декларативно, а й у відповідності до реального стану справ лунає узагальнення вченого, що устами Шевченка "промовляв сам народ, що в його особі піднісся на рівень передових ідей епохи, до вершин культури свого часу" [824, 298].

Дослідник наголошує і на такому важливому аспекті у сприйнятті мови Шевченка, як співвіднесення літературної мови і діалектів у поетичній практиці генія. Вивчення цього питання приводить ученого до однозначного висновку: "Т.Шевченко уособлював демократичні верстви всього українського народу, тому-то він не був пасивним реєстратором однієї якоїсь говірки. Він добирав з народної мови все типове і відкидав випадкове, вузькодіалектне, розширював і вдосконалював її конструкції, потрібні літературній мові. Не дивно тому, що в Шевченка дуже мало діалектизмів вузькоговіркових. Мова творів Т.Шевченка становить досить чітко унормовану мовностилістичну систему; отже, Т.Шевченко є основоположником тих норм літературної мови, які лежать в основі системи норм сучасної української літературної мови" [824, 298].

Водночас мова Шевченка збагачена і церковнослов'янізмами, що "виконують найрізноманітніші стилістичні функції, виявляючись чудовим мовним засобом сатири й іронії, урочистості, революційної патетики, вираження зворушливої інтимності" [824, 299], і лексикою російської мови, яку "Шевченко любив, старанно її вивчав і шанував" [824, 299] і якою написав окремі поетичні твори, повісті та "Щоденник". Вдається увагою автор мовознавчої праці й до інших лексичних шарів мови поезій Шевченка, насамперед до інтернаціоналізмів, що володіють "яскравим соціальним змістом і певним емоціональним забарвленням (апостол, герцог, деспот, сатрап, плебей, єзуїт і под.), а також слів на позначення культурних понять різного роду (елегія, догмат, арія, гімн і под.) і традиційно вживаних у російській та світовій літературі слів на позначення імен переважно з греко-латинської міфології", звертає учений і на "вживання Т.Шевченком лексики з мов пригнічених народів тогочасної Росії, до яких Т.Шевченко ставиться з великим співчуттям (чурек, сакля, тала, куга, кайзак, сингич-агач та ін.)" [824, 301].

Досліджуючи лексико-фразеологічний склад, граматичну будову і стилістичні засоби мови творів Тараса Шевченка, проф.Плющ П.П. наголошує – всі вони "є основою сучасної української літературної мови", "відмінності від сучасної синтаксичної норми в "Кобзарі" становлять поодинокі випадки [824, 302]; набувають вони цих властивостей завдяки "багатству, вичерпній повноті" "лексики, фразеології, граматичної будови, тропів і інших стилістичних засобів у Шевченка" [824, 304]. Як це і властиво генієві, наголошує учений, "поет не тільки добирав з океану народної мови все найкраще в потребах власної творчості, а часто вкладав ще й новий зміст у дібране, оновлюючи та розширюючи семантику звичайних народних слів і виразів" [824, 304].

Учений спостерігає за дивовижною якістю мови, якої набуває вона в поета, і одним із перших українських мовознавців визначає її так: "завдяки творчому переосмисленню та обробці народної мови, поглибленню семантики її лексично-фразеологічного складу, насиченню її яскравих образних засобів новими, вагомішими, ніж у народній мові, ідеями, поняттями й переживаннями, завдяки постійному чарівному поєднанню буквального і переносного, метафоричного (в тому числі нерідко гіперболічного й символічного) значень мови", а також удосконаленню її форм та синтаксичних конструкцій – завдяки всьому цьому народна мова під пером геніального Кобзаря набула вищої одухотвореності, тоншої інтелектуальності, смислової ємкості й багатоплановості, рельєфної виразності та емоційності – тієї незрівнянної краси й сили, яскравої стилістичної різнобарвності, які після Тараса Шевченка характеризують мову української літератури" [824, 304].

Не лише лексичний, але й стильовий ресурс української мови збагачується завдяки мові творів Шевченка, – наголошує проф. Плющ П.П. – це і оснащення мови "різними стилями розповіді (так звана об'єктивна розповідь", "розповідь від першої особи", "розповідь уявного оповідача")" [824, 305].

Автор праці з історії української літературної мови вважає Шевченка і "основоположником мовного реалізму в українській літературі, якщо розуміти під цим адекватність мови змістові художнього твору"; Шевченко "зображував у своїх творах реальну дійсність в усій її багатогранності і розвитку" [824, 307].

Основною заслугою Шевченка як основоположника в галузі української літературної мови учений вважає те, що, "поклавши в основу мови своїх творів, як і І.Котляревський, мову народну, він перший ввів в українську літературну мову певні загальні норми", "перший синтезував різні джерела, різні стихії народної і книжної мови в єдиній, стрункій, багатій і гнучкій мовностилістичній системі, перетворивши завдяки цьому українську літературну мову в універсальне знаряддя культури, здатне виконувати будь-яку соціальну функцію", тим "відкривши українській літературній мові необмежену перспективу дальшого розвитку" [824, 308].

Ці наукові ідеї, висловлені ученим, були засвоєні не одним поколінням студентства; в основі своїй ці ідеї є актуальними й сьогодні, що підтверджує їх слушність і виваженість думки дослідника, яка в основі своїй є адекватною сучасним запитам науки і суголосна вимогам, що відповідають високому рівню забезпечення інтелектуального розвитку у вищих навчальних закладах, флагманом яких в Україні є Київський університет.

ІСТОРИКО-ЛІТЕРАТУРНІ ДОСЛІДЖЕННЯ

Традиції Шевченка у творчості Лесі Українки – основна тема статті В.Святовця "Від його громозвучної ліри".

На думку В.Святовця, Леся Українка "взяла у спадок" від Шевченка "чи не найбільше серед її сучасників-літераторів", особливо це позначилося "на пристрасному суспільно-політичному звучанні творів" [833, 185], на потязі поетеси до безкомпромісності.

Прилучення до творчості Шевченка, наголошує автор статті, розпочалося в Лесі Українки зі створення, на прохання М.Лисенка, слів до хорової пісні, присвяченої пам'яті Шевченка: так народився "Жалібний марш" Лисенка на слова Лесі Українки. Не меншу роль у цьому прилученні відігравала і колективна творчість усієї родини Косачів, які "щороку до 9 березня готували літературні вечори", де "Леся, як згадує її сестра Ольга, була і за головного режисера, і костюмера, і декоратора. Спектакль ставився за всіма правилами театрального мистецтва" [833, 185]. Прикметно, що до цих свят прилучилися і селяни Колодяжного: і як учасники, і як глядачі вистав, як учасники святкової трапези.

Тонко, глибоко розуміла поезію Шевченка Леся Українка, здатна була перейматися прочитаним; учасниця цих вечорів селянка Варвара Дмитрук пригадує Лесину реакцію на прочитане: "Як дійшла до того місця, де Гонта вбиває своїх синів, – не витримала, схилилася головкою на книжку й заплакала" [833, 186]. Про літературні вечори з нагоди шевченківських свят, що їх організувала у родині М.Лисенка Леся, згадує і син композитора Остап.

Вшанування пам'яті Шевченка поєднувалося в Лесі з оригінальною творчістю на честь великого сина України: поезія "На роковини Шевченка" (1889), згадуваний "Жалібний марш" (1888) тощо. У поезії "На роковини Шевченка", підкреслює В.Святовець, наявні "парафрази з поеми "Єретик", з "Подражанія 11 псалму", авторка твору "висловлює прагнення бути продовжувачкою традицій поета, послідовно і невтомно боротись за втілення його заповітів" [833, 186], виявляє увагу до прикладного мистецтва, посередництвом якого уславлювався поет – й різьблення, й гаптування. Інший аспект – увага Лесі Українки до "виходу перекладних творів великого поета за рубежем" [833, 187].

Дослідник підкреслює й те, що "одною з перших серед дослідників Леся простежує впливи творчості Шевченка на літературу її часу. Зокрема, в статті "Малорусские писатели на Буковине" (1899 р.) вона звертає увагу на цей аспект творчості Ю.Федьковича. На думку Лесі Українки, Шевченкова муза позначилась і на так званій українській школі в польській літературі" [833, 187]. З конгеніальною силою в своїй поетичній творчості, присвяченій Шевченку, тільки Лесі, наголошує В.Святовець, вдалося "в новому ореолі побачити Шевченка" [833, 187] і понести далі його "невгасиму вірність народним ідеалам, не підвладну ніяким життєвим незгодам" [833, 187], тим заявивши про тяглість традицій української літератури, спадкоємність високих ідеалів. Вважаємо це дослідження за масивом фактичного матеріалу та оцінкою шевченкознавчої сторінки в творчості Лесі Українки важливим не лише в шевченкознавстві КНУ, але й у лесезнавстві науковців університету.

Особлива роль у шевченкознавчих дослідженнях Київського університету випадає на монографію М.П.Комишанченка "З історії українського шевченкознавства" (К., 1972), що творилася як докторська дисертація вченого, а стала посмертним пам'ятником її авторові, роль якого в розбудові вітчизняного шевченкознавства годі переоцінити: він був ініціатором і упорядником двох книг тритомного видання "Світова велич Шевченка" (1964), опублікував низку шевченкознавчих статей і працю, що стала підсумком його наукової діяльності – "Тарас Шевченко в українській критиці (50-60-і роки ХІХ ст.)" (1969).

У дослідженні "З історії українського шевченкознавства" учений зупиняє увагу на характеристиці шевченкознавчих досліджень 60-90-х років ХІХ століття.

Монографія М.П.Комишанченка – осяжне за масивом наукове спостереження, що включає і характеристику літературно-естетичної концепції Шевченка, і оцінку його висловлювань про літературу та мистецтво. Попри зрозумілі видатки добі на кшталт злуки поета з російською революційно-демократичною критикою і огудження українських буржуазних націоналістів, М.П.Комишанченко глибоко і об'єктивовано розглядає ставлення Шевченка до мистецтва і літератури, підставово оцінюючи великого митця як "не лише великого поета, а й мислителя, теоретика мистецтва" [830, 15], який виявив свою ґрунтовну обізнаність із світом античності, а також митцями англійської, італійської, французької, німецької літератур та літератур західних і південних слов'ян. Учений наводить низку свідчень обізнаності Шевченка з літературами всіх народів світу, й свідчення ці зустрічаються в щоденнику і поетичній та прозовій творчості Шевченка; водночас саме Шевченко – перший, наголошує М.П.Комишанченко, "оцінив український літературний процес того часу і показав шляхи його дальшого розвитку" [830, 36].

Дослідник акцентує на ролі російської літературної критики 60-х років ХІХ століття в оцінці творчості Шевченка; саме ця критика, на думку вченого, заклала "наукову основу вивчення спадщини" [830, 66] митця.

У трьох наступних розділах монографії, присвячених аналізу напрацьованих українською літературною критикою спостережень про Шевченка, вчений, попри зрозумілу данину часові в аспектах кваліфікативного плану – українська "демократична критика", "ліберальна критика" та, опріч цих соціодетермінізованих планів, розглядаючи і регіональний момент, – "галицька літературна критика", – показує величезний материк культурної думки в Україні, своєрідний культурологічний рух, розпочатий кращими умами української літератури ще фактично у прижиттєву добу Шевченкової творчості навколо осягання цього небувалого літературного феномена.

Поступальність і полемічність літературної критики 70-х років, явлену іменами В.Барвінського, О.Кониського, М.Драгоманова, Ом.Огоновського тощо, попри видатки в плані обвинувачення цих шевченкознавців у "проявах національної обмеженості" [830, 235], М.П.Комишанченко розцінює не лише як наступний, поступальний період у розвитку українського шевченкознавства, але й літературознавства загалом – з огляду на якості, тенденції, а також місце в системі літературно-критичної думки України та роль у літературному пожвавленні в Україні.

Одним із перших у шевченкознавстві М.П.Комишанченко піддає ґрунтовному аналізові й роль української періодичної преси, зокрема, таких видань, як "Зоря", "Світ", "Киевская старина", "Основа" тощо та висвітлює їх роль не лише як важливих чинників "активізації вивчення життя та творчості поета" [830, 305], але й як засіб формування настроїв, прогресивних ідей не лише суто літературного, але й суспільного плану. Водночас М.П.Комишанченко вказує і на вузькі місця в шевченкознавчому пошуку, зокрема, 80-х рр. ХІХ століття, до одного з найважливіших серед них відносить повільний хід "роботи по нагромадженню потрібного для написання біографії Т.Шевченка матеріалу" [830, 313].

Зупиняючись детальніше на характеристиці праці біографів Шевченка у цей час – В.Маслова, Ф.Піскунова, М.Чалого, вчений виважено оцінює здобутки і прорахунки біографічних праць цих авторів, а також виявляє поступальність у праці шевченкознавців у цьому напрямку, що було не лише новим у шевченкознавчих дослідженнях України, але й стало важливим етапом у житті українського літературознавства, надто, що дослідник вивчає не лише якості українського літературного процесу – зокрема, в певному його тематичному спрямуванні, але й традиції його в літературній критиці наступних етапів.

Зрозуміло, велику увагу приділяє М.П.Комишанченко аналізові шевченкознавчих студій І.Франка та водночас і як літературному критикові, що дозволяє вбачати в дослідникові й виваженого франкознавця та загалом ученого широкого наукового діапазону, вченого європейського зразка. І те, що цей рівень учені Київського університету виявляють саме в шевченкознавчих студіях, – промовляє і про сам об'єкт дослідження, і про вагу того наукового пошуку, що його провадять учені-філологи Київського університету.

Творчість Т.Шевченка дає чи не найбільше серед його сучасників-митців матеріалу для розуміння контексту, в якому творилася література цієї доби: це підтверджує, зокрема, праця М.П.Гнатюка "Олександр Афанасьєв-Чужбинський", у якій дослідник звертається, зокрема, до складної проблеми взаємин Шевченка і Афанасьєва-Чужбинського, на різний лад потрактовуваної дослідниками.

У цьому разі увагу М.П.Гнатюка привертають самі лише факти – від "Спогадів про Т.Г.Шевченка" Афанасьєва-Чужбинського до кваліфікації Афанасьєва в "Щоденнику" Шевченка. Ті характеристики, що їх здибаємо тут, промовисто свідчать, чому Афанасьєв-Чужбинський схилявся перед поетом: "Не відсутність гостинності або уваги, не якась там зарозумілість відштовхнула його, а сумна влада минулого кріпацтва, що виявлялася в тій або іншій неприємній формі, приводила цю благородну душу в найпохмуріший настрій" [826, 44] і чому Афанасьєв-Чужбинський явився Шевченкові людиною "скупою і несимпатичною", а – як поет – тим, хто "пише "вірнопідданчі" вірші та альбомні "сентиментальні послання" [826, 44]. Зустріч після Шевченкового заслання "була холодною, але згодом повернулися "колишні відносини" [826, 44].

Відносини між митцями, наголошує М.П.Гнатюк, були "щирі, як щирою й принциповою була Шевченкова критика окремих псевдопатріотичних, написаних в дусі офіційної "народності" віршів Афанасьєва-Чужбинського" [826, 45]. Утім, підкреслює М.П.Гнатюк, Шевченко таки не помилився, коли виявив кредит довіри Афанасьєву-Чужбинському, відновлюючи з ним стосунки: "Вже на схилі віку у "Нарисах минулого" Афанасьєв-Чужбинський писав про Т.Шевченка як про справжнього захисника українського народу від кріпосництва. А через три роки Афанасьєв-Чужбинський стає відповідальним редактором "Искры" (видавці В.Курочкін і М.Костомін), на сторінках якої розвінчувалася французька реакція, що потопила в крові "Паризьку Комуну" (цикл "Сатиричні біографії сучасників"). То був останній рік видання "Искры" [826, 45].

Не тільки взаємини, взаємна оцінка поетів привертає увагу дослідника, але й важить для нього безсумнівна слушність позиції І.Франка у ставленні до цих двох поетичних особистостей: "Афанасьєв, головно в своїх українських поезіях, був дійсний поет, хоча менший щодо об'єму та сили таланту від Шевченка. Не можна заперечити, що декуди він наслідує Шевченка, що основне почуття його поезій про долю у нього спільне з Шевченком. І він так само, як Шевченко, дуже часто наслідує українську народну поезію, особливо її типовий паралелізм між картинами природи і подіями та настроями людського життя" [826, 46-47].

На думку дослідника, Афанасьєв-Чужбинський – був одним із перших творців поетичної шевченкіани, одним із перших шевченкознавчих мемуаристів й до того ж щирим і правдивим у ставленні до геніального сучасника, саме тому цю частину доробку – хай і не визначного за хистом митця – годі переоцінити. Особлива ж вага цього дослідження, гадаємо, в тому, що Шевченко постає в системі літературного процесу своєї доби.

ПОРІВНЯЛЬНІ СТУДІЇ

Подібність "настроїв і насамперед ідей", "схожість образів" [836, 133] впадає в око К.О.Шаховій при співвіднесенні творчості Шевченка й Петефі у дослідженні "Живий перегомін".

К.О.Шахова бачить не лише явища, притаманні українським й угорським митцям як спільні, але й тенденції їхньої творчості, що зумовлені приналежністю до стильової моделі романтизму: "Гостре усвідомлення розриву між ідеалом поета, людським, громадським і похмурою імперською дійсністю" [836, 133]. "Живий перегомін" у творчості згаданих митців наявний на рівні "ідейному та образному" [836, 133], що, властиво, і творить суть поезії. "Яка ж цьому причина?" – запитує дослідниця, чому виникає можливість таких паралелей, чому наявне це спільне в обох поетів, які при цьому "не знали один про одного, отже, про впливи або запозичення не може бути й мови" [836, 133]?

На думку проф. К.Шахової, в цьому разі "знаходимо не буквальну, а органічну спільність їх образного мислення, що своїм корінням сягає глибин народної творчості" [836, 133]. І Шевченко, і Петефі споріднені своєю творчістю й на рівні "національних ідей" [836, 133], що володіють демократичним потенціалом і ґрунтовані на засадах свободи й людяності, бо в кожного з цих поетів велика віра "в людську доброту, красу почуттів, невичерпні сили людського розуму" [836, 133], бо вони "люблять свій рідний край великою і щирою любов'ю синів-патріотів. Вони пишаються красою й щедрістю своєї землі, славними сторінками історії батьківщини" [836, 134].

Дослідниця характеризує і особистісний момент у взаєминах обох поетів: "Вони – абсолютні сучасники, тобто на них впливає однаковий "дух часу", при всіх модифікаціях, обумовлених специфікою австрійської та російської імперій. Обидва митці жили у "в'язницях народів" – реакційних у політичному розумінні й соціально відсталих державах", "обидва поети вийшли з найбільш пригніченого класу – селянства й належали до непанівної національності" [836, 134]. Це дає підстави проф. К.Шаховій зробити висновок, що спільність образів, тем та ідей у творчості Шевченка й Петефі – "історична закономірність, так само пояснима, як і часта співзвучність думок і рядків обох геніальних поетів-революціонерів, що стали співцями своїх народів" [836, 135].

Зауважимо принагідно, що лише в Київському національному університеті досліджується українськими літературознавцями проблема українсько-угорських літературних взаємин, зокрема – і в галузі шевченкознавства.

ТЕОРЕТИКО-ЛІТЕРАТУРНИЙ АСПЕКТ

Проф. Г.К.Сидоренко в монографії "Українське віршування" (К., 1972) звертається до характеристики українського віршування "від найдавніших часів до Шевченка", отже, спеціально Шевченків вірш не розглядає, надто, що присвятила цьому окрему працю – монографію "Ритміка Шевченка" (К., 1976), однак ремінісценції попередньо вивченої проблеми перенизують і дослідження "Українського віршування".

Досліджуючи витоки українського віршознавства, Г.К.Сидоренко, зокрема, підкреслює, що "силабо-тонічна ритміка ставала панівною в українському віршуванні ХІХ століття; шлях до вироблення найрізноманітніших і гнучких форм українського літературного вірша відкрив Шевченко" [834, 16]. Автор монографії ставить у пряму залежність вивчення віршової техніки окремих поетів, зокрема, Шевченка, і розвиток теорії та історії українського вірша: "Чим більше й докладніше проаналізована віршова структура творів тих чи інших віршописців, тим більше нагромаджується матеріалу для ширших теоретичних підсумків. Перше місце серед такого роду праць займають ті, що присвячені вивченню ритміки Шевченка" [834, 20].

З'ясовуючи закономірність цього явища, проф.Сидоренко вказує: "пильна й неослабна увага до Шевченка пояснюється тим, що йдеться про основоположника нової української літератури, творця літературної української мови й майстра неперевершеної віршової форми" [834, 20], іншими словами, в цьому разі явлено перший і найвищий зразок віршової форми, справді здатний – за всіма критеріями – стати еталоном при вивченні явища. На думку дослідниці, "усі потенціальні можливості української мови в ділянці віршотворчості, національна самобутність у поєднанні з досягненнями віршової техніки в світовій поезії, здатність до найрізноманітніших форм і засобів ритмотворення, – ось ті ознаки поезії Шевченка, завдяки досконалому розвиткові яких став можливим дальший прогрес українського віршування" [834, 20]. Як підкреслює дослідниця, "вивчати вірш Шевченка в різних аспектах означає вивчати основу основ подальшої історії віршової майстерності українських поетів до наших днів включно" [834, 20]. Ця теза лунає з уст проф.Сидоренко тим більш значимо, що, наголошуємо, попередня монографія ученої була присвячена вивченню ритміки Шевченка; тим самим, отже, перед нами – виважена і об'єктивна думка, яка поширюється за межі шевченкознавства і в загальнолітературознавчому аспекті включає обсервацію і вивчення Шевченкового вірша зарубіжним шевченкознавством, оскільки, на думку Г.К.Сидоренко, "значення наукового аналізу Шевченкового вірша, особливо в 30-х роках полягає у протидіянні шкідливим настановам, що ширились у зарубіжному шевченкознавстві", – "йдеться про намагання або звести всю поліфонічну основу Шевченкової ритміки до одного показника – народнопісенної ритміки (С.Смаль-Стоцький, К.Чехович), або оглушливою статистикою силабо-тонічних метрів у "Кобзарі" обмежити дослідження ритмів Шевченка лише рамками віршознавчих нормативів (Б.Якубський), або грубо пов'язати вивчення ритміки з соціологічним аналізом творчості (Б.Навроцький)" [834, 20].

Осібно – як важливе надбання серед студій про ритміку Шевченка, проф.Сидоренко виділяє "статтю С.Никифоряка "Рима і ритм у Шевченка" і велику працю Ф.Колесси "Про віршову форму поезій Шевченка" [834, 21].

Окремої уваги, з огляду на значення "тонких спостережень, висловлених небагатослівно, але багатозначно, щоразу з глибокою переконаністю, обґрунтованістю й незмінною закоханістю в поезію" заслуговують у Г.К.Сидоренко судження "М.Рильського про ритміко-виразові засоби народних дум, історичних пісень та поезії Т.Шевченка" [834, 25]. Переваги "висловлювань М.Рильського про віршову майстерність" [834, 26] митців слова і, звичайно, передусім Шевченка, "мають єдину м е т о д о л о г і ч н у концепцію" [834, 26], оскільки дослідник, наголошує проф.Сидоренко, "встановлює н а п р я м о к розвитку, ті е л е м е н т и м а й с т е р н о с т і, які показують не тільки індивідуальне обличчя поета, але і форми, в які у наші дні вкладається літературний вірш" [834, 26] – і знову основу такого сприйняття визначає саме творчість Шевченка.

За спостереженням Г.К.Сидоренко, "основні типи методик в українському віршознавстві" значним чином формувалися на основі "метричних та ритмічних форм" українських народних пісень та "ритмічних різновидів у віршах Шевченка, зроблених Б.Якубським у 20-х роках, модуляцій чотиристопного ямба О.Жовтісом, Н.Чаматою – у наш час", "вивчення ритміки віршованих творів з точки зору єдиного змісту та форми (праці радянських дослідників 30-60-х років, здебільшого в галузі шевченкознавства)" [834, 28].

Визначаючи, що "геніальну літературну обробку ритмам народної пісні дав Шевченко", Г.К.Сидоренко визначає наступний, подальший аспект у дослідженні Шевченкового вірша: "співність поезії Шевченка – окрема тема" [834, 31]. У контексті останньої тези згодом розвивається думка про коломийковий (14-складовий) розмір, який, на думку Г.К.Сидоренко, "з народної творчості перейшов у літературну, зокрема, в поезію Т.Шевченка" [834, 46].

Осмислюючи наявні в поетичній майстерності Г.Сковороди "наближення поетичної лексики до розмовної мови, елементи фольклорної поетики поряд з старовинними традиційними образами й висловами, зумовленість художніх засобів характером емоцій, покладених в основу того чи іншого твору" [834, 88], Г.К.Сидоренко вбачає в них засади творчості митців наступних поколінь української літератури, зокрема, "традиції Сковороди в творчості Шевченка та Котляревського" [834, 88].

Як наголошує дослідниця, творчість Шевченка, попри складний і тривалий шлях розвитку українського віршування, стала "вісником нової епохи в історії української літератури" [834, 119] і ознаменувала якісно новий етап у цьому розвитку, оскільки поет "був творцем нової української літературної мови, яка під його пером засяяла "діамантом дорогим" (В.Самійленко) і відразу вилилась у багаті й гнучкі ритмічні форми [834, 119], а, отже, одразу знаменувала сформований, зрілий і цілковито новий характер поетичної майстерності українських митців.

Дослідження моделі українського віршування в цілому і характеру ритміки Шевченкової творчості здійснює проф.Сидоренко Г.К. в такому обсязі й на такому науковому рівні, що засвідчує, безперечно, аванґардність цих студій не лише в пошуках шевченкознавців Київського національного університет, але й учених України.

МИСТЕЦТВОЗНАВЧИЙ ПОШУК

Дослідження творчості Шевченка з позиції мистецтвознавчої – явища поодинокі в шевченкознавчих студіях Київського національного університету, тому тим значимішою є ця сторінка в опануванні спадщини Шевченка. Стаття З.П.Тарахан-Берези "Використання мистецької спадщини Шевченка на уроках літератури" має не лише мистецтвознавчий характер, але й передбачає прикладне застосування цієї праці з навчальною метою.

Нагадуючи ті "приклади, коли письменник чи поет був одночасно й художником" [858, 43], як-от Пушкін, Лермонтов, Коцюбинський, З.П.Тарахан-Береза підкреслює, що у тому разі, коли мова йде про Шевченка – маємо справу з митцем, "для якого малювання стало не лише професією та хлібом насущним, а й вираженням його творчого духу" [858, 43]. При цьому Шевченко став новатором – "основоположником нового методу в українському образотворчому мистецтві – критичного реалізму" [858, 43].

Вивчення мистецької спадщини Шевченка неодмінно слід пов'язувати, наголошує дослідниця, з етапами вивчення і творчої біографії, і творчості митця: скажімо, вивчення дитинства Шевченка та поезій "І золотої, й дорогої", "Якби ви знали, паничі" можна пов'язати зі знайомством із малюнками митця "Хлопчик з собакою в лісі", "Байгуші", "Хата батьків Шевченка в Кирилівці".

Засланський період у творчості Шевченка – і поетичний, і малярський – надається до співвіднесення, особливо, якщо врахувати, що "Шевченко-художник залишив нам близько 1200 творів різних жанрів: портрети, автопортрети, пейзажі, твори історичної та побутової тематики" [858, 44].

Слушними є, вважаємо, не лише рекомендаційні уваги автора статті щодо співвіднесення біографії, поетичної та малярської граней творчості Шевченка, але й сам принцип репрезентації творчої особистості; такий принцип можливий і для університетських студій спадщини і біографії Шевченка.

Ця галузь шевченкознавчих досліджень у Київському національному університеті, безперечно, продовжувала і розбудовувала на новому етапі й згідно з новими завданнями кращі традиції українських шевченкознавчих досліджень.

Плекаючи фахівців у галузі філології, Київський національний університет формує серед них і шевченкознавців, які досліджують різноманітні аспекти творчості Шевченка. Мистецтвознавчий пошук у галузі шевченкознавства З.П.Тарахан-Береза, згодом відомий шевченкознавець, розпочала саме в університеті: і як студентка, а згодом – як аспірант. Стаття З.П.Тарахан-Берези "Історія дослідження мистецької і поетичної спадщини Шевченка в їх зіставленні" є підтвердженням того, як цілеспрямовано і глибоко досліджують проблеми шевченкознавства науковці КНУ.

Детально відстежуючи етапи мистецтвознавчої оцінки творчості Шевченка, дослідниця зауважує, що "ще за життя Шевченка дехто з сучасників відчував єдність його поетичного і малярського хисту" [835, 194], однак "думка про єдине спрямування всієї творчості великого художника і поета" [835, 195], як це показує З.П.Тарахан-Береза, визрівала упродовж тривалого етапу в розвитку і мистецтвознавства, і шевченкознавства зокрема.

Наводячи думки – від прижиттєвих і до новітніх – мистецтвознавців про особливості творчості Шевченка-художника і поета, З.П.Тарахан-Береза дає об'єктивну оцінку і оригінальності, й виваженості цих суджень. Найбільш важливими для повного і глибокого опанування спадщиною Шевченка вона вважає міркування Л.Жемчужникова, Ф.Піскунова, М.Чалого, О.Новицького; останньому дослідниця приділяє увагу ще й як "автору першої наукової розвідки про образотворчу спадщину Шевченка", "з реєстром 636 робіт художника" – монографії "Тарас Шевченко як маляр" [835, 198], у якій "вперше чітко поставлено питання про співвідношення поетичної і мистецької спадщини Шевченка" [835, 198].

Шляхом О.Новицького, підкреслює З.П.Тарахан-Береза, пішов і автор книги – "Жизнь художника Тараса Шевченко" А.М.Скворцов, де також "порушено питання про взаємозв'язок поезії і малярства в творчості великого митця" [835, 200].

Поглиблює сприйняття творчості Шевченка у нерозривній єдності її мистецької і поетичної граней і монографія О.Новицького "Т.Г.Шевченко як художник", а монографія М.Бурачека "Великий народний художник" стала наступним кроком мистецтвознавчого пошуку – "як одна з найглибших і найповніших робіт, ...присвячених розглядові малярської творчості поета" [835, 203].

Поступальним етапом у мистецтвознавчих оцінках творчості Шевченка вважає дослідниця книгу С.Раєвського "Життя і творчість художника Тараса Шевченка"; тут мистецтвознавець акцентує увагу на "роботі митця над автоілюстраціями до своїх поетичних творів" [835, 204].

Серед низки наступних досліджень мистецької спадщини Шевченка автор статті виділяє книгу В.Касіяна "Мистецтво Тараса Шевченка", а також спостереження над малярською сторінкою творчості Шевченка у Є.Кирилюка тощо.

Праці над сприйняттям усіх аспектів творчості Шевченка-художника Г.Паламарчук, П.Говді, Є.Вандровської, Я.Галайчука, Б.Бутника-Сіверського, Я.Затенацького, М.Шагінян, О.Білецького сприяли, вважає дослідниця, не лише поглибленому осяганню спадщини митця і поета, але й ставали основою для належно "повної і правильної оцінки всієї спадщини Шевченка" [835, 208], розуміння світового значення його творчості.

ТЕОРЕТИКО-ЛІТЕРАТУРНИЙ АСПЕКТ

До народнопоетичних символів як "одного з дійових ідейно-стилістичних жанрів художньої мови" [840, 49] звертається у статті "Народнопоетичний кольоровий епітет у "Кобзарі" Г.М.Дима. Розвиваючи у літературознавстві традицію, започатковану ще І.Франком, який першим виявив, що "Шевченко послуговується "кольористичними образами", щоб схарактеризувати "українську природу" [840, 49], "вдається Шевченко до таких образів і для того, щоб відтворити "зміну людського чуття" [840, 49], Г.М.Дима зауважує і працю в цьому напрямку І.Г.Бацуми, який, утім, викладав "погляди Франка на символіку поезії дещо спрощено" [840, 49], або "здебільшого дослідники Шевченка обминають символіку барв у художній мові", "а якщо й згадують", "то в основному для доведення зв'язків поезії Шевченка з фольклором" [840, 50]. Саме це і визначає завдання Г.М.Дими: крізь призму певного шару художньої мови повніше з'ясувати "сприйняття й відображення дійсності" [840, 49] у Шевченка, "виявити визначальний характер змісту" [840, 49] у великого поета. З огляду на вимоги часу, літературознавець значну увагу приділяє "суспільно-політичним поглядам" Шевченка, а також співвідносить "народне сприйняття кольору" в митця "із зміцненням революційно-демократичних позицій поета, з історичними умовами – наростанням революційних визвольних прагнень у народних масах" [840, 58].

Віддаючи належне своїм попередникам у роботі над вивченням символічних епітетів у Шевченка, дослідник, зважаючи на здійснені ним статистичні підрахунки, пропонує власну думку про цю грань творчості поета: "Зіставлення символів за їхньою тематикою у поезії Шевченка до і після заслання свідчить, що в першому періоді значно переважають народні уявлення про красу (116 – проти 47), кохання (22 – 10); у другому періоді переважають кількістю символи на означення соціальних явищ – щастя (0 – 14), бідності (4 – 7), боротьби (3 – 4). Зменшення обсягу символіки і, особливо, зміна її тематики зумовлені зростанням у творчості поета революційно-визвольних мотивів, точніше націленим соціально прагненням до особистого щастя і щастя народу, спрямуванням до глибокого розкриття соціальних процесів" [840, 59].

Спостереження над образністю епітета у Шевченка дозволяє Г.М.Димі виокремити високохудожні образи від логічних означень, при цьому "аналіз кольорового символічного епітета в "Кобзарі" дає змогу дослідникові "повніше розкрити зміст ряду творів і показати роль цього художнього засобу в утвердженні ідейно-художнього змісту поезій Шевченка" [840, 50].

Варті, безперечно, особливої уваги спостереження Г.М.Дими над "ступенем, сказати б, насиченості символікою" "кольорового епітета у "Кобзарі" [840, 51], а також над використанням Шевченком кольорових епітетів у прямому значенні й у опоетизованих кольорових епітетах, які, "увібравши в себе перевірені протягом століть здобутки художнього мислення народу, його естетики та психології", "набули здатності емоціонально виражати з народної точки зору різноманітні почуття, красу людини та природи, визначати важливі явища людського життя" [840, 53]; ці спостереження значним чином розбудовують означену сферу досліджень, забезпечують їй значний ефект новизни.

Г.М.Дима одним із перших у шевченкознавстві звертається до вивчення багатозначності символів-барв. Художня полісемія символів-барв, на думку дослідника, забезпечує "тому чи іншому образові, залежно від ідейно-художньої настанови поета, різні значення" [840, 53]; на численних прикладах дослідник ілюструє, як певні барви в Шевченка стають то "символом краси", то "символом кохання", то "символом щастя" або "символом соціальної незалежності, символом бідності" чи й "символом суму, страждання, лиха, смерті", "символом боротьби" тощо. Дослідник відстежує певну закономірність у цьому процесі використання Шевченком кольорового епітета, що дозволяє йому обґрунтувати результати спостережень, а також дійти до закономірного висновку про те, що "як важлива складова частина Шевченкової поетики, епітет активно виражає ідейний зміст твору, розкриває думки і почуття героїв" [840, 59]. Іншими словами, Г.М.Дима приходить до висновку, що кольоровий епітет індивідуалізує поезію Шевченка, виразно маркує її в національному та соціальному планах, забезпечуючи її історичну відповідність добі та співмірність із емоційним та онтологічним характером українського народу.

МОВОЗНАВЧА ОЦІНКА

У середині 70-х років шевченкознавці Київського університету забезпечують у шевченкознавчій галузі науки в цілому якісно новий і водночас небувало складний, досі відсутній в оцінці творів Шевченка з мовної позиції аспект – дослідження морфологічних рис мови Тараса Шевченка, як це здійснює відомий історик мови, учений, знаний і за межами Київського університету, П.Д.Тимошенко.

П.Д.Тимошенко здійснює "якісний аналіз використання дієслівних форм і варіантів у Шевченковій поезії і прозі" [847, 162], розширюючи це завдання залученням у поле зору дослідження творчість Шевченкових сучасників і твори фольклору. Дослідника приваблює цей момент можливістю здобути "характеристику усно-розмовної і поетичної мови Тараса Шевченка, її зв'язків з фольклорною мовою і можливістю впливу іншомовного середовища" [847, 162].

Давши загальну оцінку природи інфінітивів, П.Д.Тимошенко розглядає далі це мовне явище у творчості Шевченка, причому не лише в плані його загального побутування׃ дослідник бачить, як функціонувало явище "в часи Шевченка" "у діалектах східної та північної України" [847, 162], наскільки поширене це явище – відповідно – в сучасній мовній традиції. Цим П.Д.Тимошенко підкреслює, що вивчення мови Шевченка дозволяє з'ясувати наявні тенденції у її розвитку від давнини й до сьогодні.

Дослідник, що дуже важливо, поглиблює свої спостереження, даючи приклади і статистичні відомості про наявність форми інфінітиву "у піснях, записаних самим Шевченком у різних місцевостях України" [847, 163], а також у думах та українських обрядових піснях – весільних, купальських, веснянках, колядках, щедрівках" [847, 163]. Таким чином, ареал дослідження виразно розширюється, збагачується додатковими спостереженнями, що дозволяє максимально об'єктивувати результат цих спостережень.

Саме спостереження над співвідношенням інфінітивів з -ти і -ть у творах Шевченка дозволяє П.Д.Тимошенкові здобути підтвердження органічному злиттю поезії Шевченка з народною піснею.

Переважання повних інфінітивів у творчості поета П.Д.Тимошенко пояснює низкою прикладів із говірок Шевченкового краю; цей зв'язок із мовою вітчого краю прочитується й у листуванні поета і, як підтверджує це вчений низкою цифрових даних, своєрідно виявлявся у різні періоди віршованої творчості поета.

На відміну від попередньої мовознавчої оцінки про роль інфінітиву в творчості Шевченка та "узаконеної" "Курсом історії української літературної мови" (К., 1958, Т.І.), П.Д.Тимошенко доказово переконує в іншому: "інфінітиви з -ть у Шевченкових поезіях взагалі частіше з'являються там, де посилюється роль не книжної стихії, а розмовної мови будь-якого призначення, де є мова персонажів або й самого автора, зокрема і його філософські та інші роздуми й розсуди" [847, 167].

Теза дослідника "цілком зрозуміло, що зміни співвідношень між -ти і -ть у різні періоди поетичної творчості Шевченка відбуваються поза його свідомим ставленням до цих варіантів. Певне свідоме ставлення до них і свідому схильність до -ти можна запідозрити хіба в останні роки життя поета" [847, 168] дає підстави вважати, твердити про безперечну близькість творчості митця до народної поезії саме в ранній період і зближення творчості Шевченка останнього періоду з книжною, літературною традицією поетичного мислення.

До важливих узагальнень покликають спостереження ученого Київського університету і над суфіксом -ова в поетичній творчості Шевченка. На основі скрупульозного аналізу вдавання Шевченка до цього суфікса П.Д.Тимошенко здійснює необхідні слушні рекомендації для видань творів Шевченка: "Зберігати варіанти -ова (-ьова, -йова) в сучасних масових виданнях Шевченка не варто, бо в цілому ряді випадків такі написання Шевченкові не належать. Крім того, такі непослідовні написання негативно впливають на стан грамотності читачів" [847, 173], що забезпечує надійне фахове оснащення і підтримку українським текстологічним студіям.

Праця П.Д.Тимошенка над дослідженням морфології мови Шевченка дозволяє, вважаємо, доказово, обґрунтовано говорити про значення творчості поета "для формування норм нової української мови. В окремих випадках аналіз Шевченкової мови дозволяє уточнювати наші висновки про поступовий загальний розвиток нашої мови, про умови виникнення й еволюції її окремих явищ. Спостереження над мовою Шевченка, тенденціями її розвитку в деталях можуть також стати в пригоді при встановленні критеріїв нових видань Шевченкової спадщини [847, 173], що вияскравлює значення мовних шевченкознавчих студій у Київському університеті.

ІСТОРИКО-ЛІТЕРАТУРНІ ДОСЛІДЖЕННЯ

Своєрідним узагальненням напрацьованого дослідницького матеріалу в характеристиці Шевченкової поеми "Марія" і спробою дати нове, ґрунтоване на мистецьких і філософських засадах прочитання є праця М.П.Гнатюка "Поема "Марія".

Відзначивши як найбільший здобуток у вивченні твору роль студії І.Франка "Шевченкова "Марія", М.П. Гнатюк стоїть на тому, що ця поема, як і "Неофіти", "складають своєрідну епіко-ліричну дилогію׃ їх єднають насамперед образи матерів, які після загибелі синів понесли полум'яне "слово правди" в народ. Біблійні образи обох творів наповнені новим соціальним змістом, схожі вони й за поетикою та стилем" [849, 27].

Поряд із цим ліро-епічний твір Шевченка, вважає М.П.Гнатюк, співвідноситься із тією літературною традицією, що зафіксована в українських народнопоетичних творах або і в літературній творчості митців світової літератури׃ зокрема, у французького поета Парні з його поемами "Війна древніх і нових богів" і "Втрачений рай" або в "Гавриїліаді" Пушкіна, – знаємо її, як близьку до єретичної.

Іншим важливим імпульсом до створення "Марії", вважає М.П.Гнатюк, стала світова мистецька традиція, безперечно глибоке співпереживання Шевченка творів Рафаеля, Рембрандта, Тиціана, Мурільйо, О.Іванова. Автор праці "Поема "Марія" ставить – одним із перших шевченкознавців цієї доби – питання про неслушність для шевченкознавства ситуації, в якій "деякі літературознавці намагаються відгородити Шевченка від біблійної лектури, забуваючи при тому, що світове прогресивне мистецтво досить часто живилося біблійними мотивами і сюжетами" [849, 29].

Має, вважаємо, слушність дослідник і тоді, коли співвідносить актуалізацію біблійної тематики з відруховою тенденцією у суспільстві. Автор статті "Поема "Марія" вибудовує цю залежність не в соціологічному аспекті, хоч це в цьому разі може бути йому нав'язане, а в сутнісному плані буття християнства, що утверджувалося шляхом боротьби і засади якого використовували і "Кромвель і англійський народ", і на якомусь етапі "російський визвольний рух", і кирило-мефодіїївці [849, 30].

На відміну від своїх попередників-шевченкознавців, зокрема, й Ю.Івакіна, який у цьому разі виявився непослідовний, М.П.Гнатюк рішуче і послідовно обґрунтовано проводить думку "про символічно-філософський підтекст поеми "Марія", а не про її алегоричність" [849, 31].

Автор праці "Поема "Марія" ставить питання про новаторське прочитання – "чи не вперше в історії світового мистецтва" [849, 32] центрального образу поеми, виділяючи ті позиції в творі, що дозволяють вести мову саме про новаторство.

Шевченкознавець з'ясовує, в чому відмінність – згідно з біблійним сюжетом – трактування образу Марії у Шевченка, слушно підкреслюючи психологічне нюансування образу поетом, виакцентування окремих філософських та суспільних аспектів׃ Марія стає продовжувачем подвигу сина у справі осягання волі та правди. При цьому реалістичність образу підкреслюється його співвіднесеністю з реаліями українського життя.

Окрему рубрику дослідження становлять паралелі між Шевченковою "Марією" та поемами Пушкіна "Гавриїліада" і Б.Залеського "Найсвятіша родина", – в одному разі для співвіднесення "сатиричної памфлетності" творів, а в іншому, коли мова йде про твір Б.Залеського, – як протиставлення засад у сприйнятті релігійних явищ.

Увага до прочитання твору попередниками дозволяє М.П.Гнатюку вияскравити свій внесок в інтерпретацію і окремого твору Шевченка, і, назагал, його творчості, що засвідчує і внесок шевченкознавців Київського університету в розбудову українського шевченкознавства.

До фундаментальних праць у галузі шевченкознавства належить видання "Шевченкознавство. Підсумки й проблеми" (К., 1975), основну частину розділу якого "Шевченкознавство у післявоєнні роки (1945-1970)", як це вказано у передмові до видання, написав викладач Київського університету М.П.Гнатюк. Міркуванням шевченкознавця притаманна виваженість, уміння аналітично і синтетично обсервувати матеріал, обґрунтовано кваліфікувати неслушності й недоліки росту вітчизняного шевченкознавства.

Учений одним із перших дав науково виважену характеристику відділу шевченкознавства Інституту літератури імені Шевченка НАН України, вважаючи, що він "протягом першого повоєнного десятиріччя спочатку фактично, потім і офіційно, перетворився в координаційний і організаційний центр шевченкознавчих досліджень у межах республіки, а практично й усього СРСР. З Інститутом літератури тримають науковий зв'язок дослідники Шевченка не тільки Радянського Союзу, а й інших країн світу" [860, 212].

Відзначаючи здобутки праці відділу, М.П.Гнатюк відносить до них, насамперед, "підготовку академічного видання творів Шевченка" (томи ІІІ-Х), що, "незважаючи на окремі недоліки", "стало великою подією в шевченкознавстві. Найціннішим його внеском у Шевченкову текстологію була майже вичерпна фіксація варіантів і різночитань за всіма відомими на той час автографами і авторитетними списками (не тільки прижиттєвими)" [860, 212], а також видання у 1948-1949 рр. у Москві "Собрания сочинений в пяти томах" Шевченка, куди ввійшла "перекладена російською мовою майже вся літературна спадщина Шевченка" [860, 212]. З особливою проникливістю відзначає дослідник і таке досягнення відділу шевченкознавства, як "організація наукових шевченківських конференцій, що їх скликає Інститут літератури, починаючи з 1952 р." [860, 213]. М.П.Гнатюк уперше звертає увагу наукового світу на вагу і значення цих конференцій для розбудови науки, зокрема, – й за межами України: "Фактично всесоюзний характер цих конференцій дає можливість шевченкознавцям обмінюватись наслідками своїх досліджень і координувати творчі плани. Регулярність скликання конференцій (з 1952 по 1971 р. – щорічно), публікація доповідей (з 1954 по 1974 р. видано праці двадцяти наукових шевченківських конференцій), нарешті, той факт, що конференції скликалися в різних містах і республіках (Київ, Харків, Дніпропетровськ, Полтава, Львів, Одеса, Ленінград, Оренбург, Вільнюс та ін.), усе це сприяло інтенсифікації шевченкознавчих досліджень і популяризації шевченкознавства в наукових центрах країни" [860, 213].

Дослідник виділяє основні напрями досліджень у галузі шевченкознавства: "вивчення біографії поета, його світогляду, художнього методу (тут під методом розуміється напрям – Г.С.), поетики й стилю, жанрів, інтерпретації окремих творів, зв'язків з російською літературою, перекладів на інші мови, боротьби за спадщину Шевченка тощо" [860, 213]. У цьому переліку, попри зрозумілі видатки на користь суспільних інтересів, дослідник, по суті, визначає новаторство шевченкознавчих досліджень повоєнного етапу відповідно до попередніх етапів його розвитку.

Поряд із цим М.П.Гнатюк відзначає роль "і монографічних досліджень, щоправда, ще нечисленних, і збірників матеріалів з окремих галузей шевченкознавства" [860, 213]. Серед досліджень цього типу, справді, етапними стали збірник "Т.Г.Шевченко в документах і матеріалах" (К., 1950), монографія "Педагогічні ідеї Тараса Шевченка" (К., 1953) С.Чавдарова, критично-біографічний нарис Є.Кирилюка "Тарас Григорович Шевченко" (1951), посібник для студентів І.Пільгука "Т.Г.Шевченко – основоположник нової української літератури" (К., 1954). Водночас беззастережному осудові піддає учений ті шевченкознавчі праці, що покликані з'ясувати суспільно-політичні та естетичні погляди Шевченка, як-от: "книжка Я.Дмитерка "Общественно-политические и философские взгляды Т.Г.Шевченко (М., 1951, 1954), "книжка І.Головахи "Т.Шевченко і російські революційні демократи 50-60-х років ХІХ ст.", праці М.Новикова, автори яких підпорядковували світоглядні засади Шевченка тим вимогам, що їх диктували політичні та суспільні обставини того часу, в якому жили названі дослідники. Авторові розділу доводилося сконстатовувати і те, що "будучи загалом типовими для шевченкознавства першого повоєнного десятиріччя, ці хиби не цілком переборено і в наступних працях про Шевченків світогляд" [860, 214].

Попри ці негативні тенденції, без яких, на жаль, не обходиться жоден зріст певного явища, учений відзначає і безсумнівний зріст шевченкознавства "протягом першого повоєнного десятиріччя", "поступове розгортання шевченкознавчих досліджень" [860, 215]. Звичайно, літературознавець осягає цей розвиток не безсторонньо, не відособлено від "марксистсько-ленінського літературознавства" [860, 215], однак головні тенденції і "ті чинники, які гальмували поступ тогочасного літературознавства" [860, 215], а також сприяли цьому поступу визначає, хоч і відповідно до "принципу конкретно-історичного вивчення літературознавчих явищ" [860, 215], проте назагал правильно.

М.П.Гнатюк виділяє "особливо великий загін шевченкознавців", який плідно працює в РРФСР (І.Айзеншток, Л.Большаков, М.Бильчиков, О.Дейч, П.Жур, М.Моренець, Ф.Прийма, М.Шагінян та ін.)" [860, 212], які насамперед подбали про те, щоб розробити, зокрема, такі важливі галузі, як "Шевченко і російська література", "Шевченко і літератури народів СРСР", що виходили на сфери національних літератур. Водночас, наголошує шевченкознавець, "шевченкознавці середини 50-х років дедалі ясніше усвідомлювали потребу зосередити зусилля на дослідженні творчої індивідуальності Шевченка-поета" [860, 217], хоч у цей час ще "геніальність поезій "Кобзаря" більше декларується, ніж вивчається" [860, 217]. Та це вже був час, що "виявляв визрівання нових тенденцій у розвитку шевченкознавства" [860, 217]. Саме в цей час, на думку дослідника, з'являються "шевченкознавчі праці, сама методологія яких протистояла примітивному, спрощеному тлумаченню творчості Шевченка" [860, 218]. До таких праць він відносить "Поетику Шевченка" М.Рильського, перевидану монографію М.Шагінян "Тарас Шевченко", відводячи при цьому особливу роль оприлюдненню шевченкознавчих праць І.Франка в 1955 р.

Особливою прикметою новизни в галузі шевченкознавчих досліджень 50-х рр. М.П.Гнатюк вважає видання чималої кількості "монографічних праць (зокрема, Інститутом літератури АН УРСР), які загалом і визначають сучасний рівень шевченкознавства" [860, 218]. Учений виявляє невіддільний зв'язок цього стану розвитку шевченкознавства в Україні від в цілому поступу "літературознавчої науки за останні десятиріччя, зокрема поступу в дослідженні українського літературного процесу першої половини ХІХ ст." [860, 218].

"Загальна картина розвитку шевченкознавства" [860, 219] у 50-і рр. дозволяє, на думку шевченкознавця, відзначити, що "безперечним здобутком сучасного його етапу є створення широкого фронту досліджень" – "поетичної, прозової, драматичної, малярської, його (Шевченка – Г.С.) біографії, світогляду, місця його спадщини в історії української суспільної думки і літературному процесі, значення Шевченка в культурі інших народів", "вивчалася мова поета, бібліографія шевченкіани, відновилося дослідження історіографії шевченкознавства" [860, 218]. В індивідуальному ж плані дослідник виділяє ті праці, що створені у відділі шевченкознавства Інституту літератури.

Високо оцінює М.П.Гнатюк монографію Є.П.Кирилюка "Т.Г.Шевченко. Життя і творчість" (К., 1959), в якій "синтезовано здобутки шевченкознавства попередніх років, узагальнено великий фактичний матеріал життєвої і творчої біографії Шевченка, введено в науковий обіг нові спостереження" [860, 219], завдяки чому ця праця "однаковою мірою належить і до жанру наукової біографії, і до жанру досліджень творчого шляху", при цьому "автор розглядає тут не тільки літературну творчість поета, а й його малярську спадщину, наголошуючи на єдності творчого розвитку Шевченка-письменника і Шевченка-художника" [860, 219]. Так само високої оцінки дослідника удостоюється "створена в стінах Інституту літератури монографія Є.Кирилюка, Є.Шабліовського, В.Шубравського "Т.Г.Шевченко. Біографія", яка "за повнотою використання відомих на той час біографічних матеріалів перевершує всі попередні біографії поета", відрізняючись серед інших праць на цю тему "науковою об'єктивністю, історизмом, намаганням авторів будувати дослідження на міцному фундаменті фактів, документів" [860, 220], монографії Ю.О.Івакіна "Сатира Шевченка" (1959, 1964) і "Стиль політичної поезії Шевченка. Етюди" (1961), що "підготували ґрунт для написання ним (Ю.О.Івакіним – Г.С.) двотомного "Коментаря до "Кобзаря" Шевченка" [860, 223], завдання якого було "інтерпретаційне: подати тлумачення тих Шевченкових поезій, розуміння яких становить певні труднощі" [860, 223]. М.П.Гнатюк виділяє і текстологічні праці – поряд із книжкою "Три поеми Т.Г.Шевченка" (К., 1964) В.С.Бородіна, що "додала чимало нових фактів з історії текстів і видань Шевченкових творів. В останній праці, побудованій на багатому архівному матеріалі, знайшли висвітлення досі невідомі сторінки прижиттєвих видань творів поета, боротьба Шевченка з цензурою" [860, 25]. Виокремлює він також працю Л.Ф.Кодацької "З творчої лабораторії Т.Г.Шевченка. Текстологічний аналіз поезії "Лілея", "Русалка", "Відьма" (К., 1957).

Як "перші після війни спроби монографічного дослідження окремого Шевченкового твору" [860, 225] оцінює М.П.Гнатюк монографію П.Приходька "Поема Т.Г.Шевченка "Сон" (К., 1957) та свою працю "Поема Т.Г.Шевченка "Гайдамаки" (К., 1963).

Поступальний розвиток спостерігає дослідник і у вивченні "драматургічної, прозової і малярської" [860, 226] спадщини Шевченка, як це він спостерігає у праці В.Шубравського "Драматургія Шевченка" (К., 1957, 1961), монографіях В.Касіяна "Офорти Шевченка" (К., 1964), Л.Владича ("Живописна Україна" Тараса Шевченка (К., 1963), Г.Паламарчук "Нескорений Прометей. Творчість Шевченка-художника 1850-1857 років", (К., 1968)). Слушною є і увага ученого до праці П.Приходька "Шевченко й український романтизм" (К., 1963), в оцінці якої М.П.Гнатюк, хоч і обережно, відповідно до тогочасних вимог, проте веде мову про "певний вплив" українських романтиків "на становлення творчості Шевченка", зокрема його громадянських мотивів" [860, 227] та "міцний романтичний струмінь" [860, 227] у творчості митця, відмінність романтизму Шевченка "від романтизму його попередників" [860, 227].

Особливістю цієї доби в шевченкознавстві стало, на думку М.П.Гнатюка, дослідження "проблеми шевченківських традицій в українській літературі", що засвідчує низка статей багатьох авторів, а також монографії І.Пільгука "Традиції Т.Г.Шевченка в українській радянській літературі" (К., 1965).

Учений вважає феноменом цієї доби в шевченкознавстві, проте, небувалий інтерес літературознавців до вивчення зв'язків Шевченка з національними літературами і насамперед російською. Вони мають якісно інший характер, аніж заявлені у прижиттєвій критиці та в критиці другої половини ХІХ століття, хоч і, безперечно, не втрачають свого зв'язку з попередніми періодами, бо можуть дати, на думку автора розділу фундаментальної монографії, "плідні наслідки тільки в контексті зв'язків письменника з російською літературою його доби" [860, 228]. При цьому дослідник висловлює – як для цієї доби – наскільки фахову, настільки й новаторську думку про необхідність виходити за межі "студіювання його (Шевченка – Г.С.) взаємин з письменниками революційного табору або так чи інакше пов'язаних з визвольним рухом" [Гнат., 229] і визначає завдання перед шевченкознавцями-сучасниками в цьому плані такі: "встановити відношення українського поета до всіх ідейних і художніх напрямків російської літератури його доби" [860, 229], а також – не менш важливе завдання – "вивчення місця Шевченкової спадщини в російському культурному житті другої половини ХІХ і початку ХХ ст. і в радянські часи" [860, 229].

Відзначаючи здобутки у вже напрацьованому в цій галузі шевченкознавства, дослідник вдається увагою і до оцінки "дослідницького інтересу до його (Шевченка – Г.С.) спадщини в різних республіках нашої країни" [860, 230], окремо зупиняючись на характеристиці монографії В.Є.Шубравського "Шевченко і літератури народів СРСР", що "спиралася на чималу літературу, в якій розроблялися часткові питання проблеми, та на матеріали архівів і місцевої преси" [860, 231]. Водночас М.П.Гнатюк ставить вимогу "докладнішого й конкретнішого розгляду" саме "аналізу перекладів Шевченка мовами народів СРСР". [860, 231]. Цією послідовністю, а також увагою до шевченкознавчих надбань у різних національних культурах учений, вважаємо, підкреслює симетричність культурних взаємин у галузі шевченкознавства усіх національних культур світу.

У цьому розділі монографії "Шевченкознавство. Підсумки і проблеми" учений визначає і заслугу викладачів КНУ в галузі шевченкознавства: "У ці роки пожвавлюється інтерес і до історії дожовтневого шевченкознавства. Це засвідчено публікацією монографії М.Комишанченка "Тарас Шевченко в українській критиці (50-60-ті роки ХІХ ст.)" (К., 1969), М.Дубини "Шевченко і Західна Україна" (К., 1969)", "в історіографічній частині монографії Г.Сидоренко" [860, 235].

М.П.Гнатюк визначає перед шевченкознавцями і завдання на перспективу. Це – необхідність інтенсифікації "мистецтвознавчих, мовознавчих, філософських студій над Шевченковою спадщиною", "дослідження історичних поглядів Шевченка", "проблеми типологічного порівняння Шевченка з іншими великими поетами ХХ ст.", "шевченківських традицій в сучасній українській літературі", "поетики Шевченка", спеціальних студій про психологію творчості Шевченка", "Шевченко і фольклор". [Гнат., 238]. Ці проблеми стояли як перед усіма вітчизняними шевченкознавцями, так і перед шевченкознавцями Київського національного університету; саме шевченкознавці Київського національного університету в багатьох із означених тут напрямах зуміють достойно відповісти на ці вимоги.

ПОРІВНЯЛЬНІ СТУДІЇ

У статті "Заповіт" Т.Г.Шевченка в аспекті зв'язків зі світовою літературою" Т.М.Чернишова замислюється над ідеєю і темою "Заповіту" та, дошукуючись їх витоків, сягає оди 30.ІІІ. Квінта Горація Флакка "Exegi monumentum", переклади якої свого часу здійснили М.В.Ломоносов, Г.Р.Державін, В.В.Капніст, А.Х.Востоков, а поетичну інтерпретацію – уперше О.Пушкін, а "Шевченко, беззаперечно, був обізнаний принаймні з перекладом Ломоносова, а також з віршами Державіна й Пушкіна на теми з Горація" [868, 199]. На думку дослідниці, "Шевченко добре знав Горація. Знайомство з творчістю римського поета він вважав неодмінною ознакою ерудиції (це, зокрема, засвідчує повість "Близнецы" – Г.С.). "Гораціанські мотиви можна знайти в "Перебенді", де відстоюється право поета на творче усамітнення під час натхнення" [868, 199]. Ці – засадничі – тези дозволяють дослідниці уважніше придивитися до тексту "Заповіту" з метою порівняння його з Горацієвим. Поетапно, строфа за строфою, співвідносить автор статті тези Горація і Шевченка, переконуючи усіх, хто знайомиться з працею, в очевидній, логічно умотивованій тезі про засадничу реципієнтність аналізованих, паралельно розглянутих поетичних текстів.

У першій строфі "Заповіту" висока могила "серед степу широкого на Вкраїні милій" заступає місце горацієвих "пірамід" чи "александрійського стовпа".

Друга строфа відповідає третьому моментові оди 30.ІІІ. "лани широкополі, і Дніпро, і кручі" – це місця, де поет народився й виріс. Хай оспівує Горацій бурхливий Ауфіз, Шевченко хоче чути, "як реве ревучий" Дніпро.

У ІV строфі поет приймає шану не з рук Музи, чужинки, аристократки, а з вуст рідного народу. "Незле, тихе слово" для нього – найвища винагорода" [868, 199-200].

Збіги надто очевидні, щоб їх не помітити, а тому цілковито закономірним є висновок дослідниці: "Ми знайшли в "Заповіті" всі основні компоненти оди "До Мельпомени" Горація, встановили, що Шевченко (і разом з ним українська література) ввійшов до європейської поезії не як боязкий учень, а як борець, як лицар величної ідеї" [868, 200], оскільки пішов далі Горація, бо "визначає себе не так поетом, як борцем за визволення свого народу. Свобода народу для поета незмірно дорожча від усіх благ і скарбів, навіть від поезії" [868, 200].

Шевченко, таким чином, іде значно далі вперед і здійснює значно розкутіше від Горація вибір на користь свободи – не для себе, а для народу, – такий висновок, не заявлений дослідницею, може зробити для себе кожен читач цієї праці. Нам також належить додати, що навіть якби ми не прийняли основної засади цієї праці – про очевидне знайомство Шевченка з Горацієвою одою – нам усе ж належить визнати, що обидва великих поетичних уми, попри очевидну часову дистанцію, мислили в одному напрямі; творчість обох митців живили суголосні ідеї, поживні й потрібні для народу – кожному в свою епоху. Цими ідеями конституюється не лише перегук віків, але й перегук пріоритетів в історичному житті народів, перегук доль і завдань поетів, які представляли свої народи.

ІСТОРИКО-ЛІТЕРАТУРНІ ДОСЛІДЖЕННЯ

Однією з найповніших студій Шевченкового вірша є дослідження професора Г.К.Сидоренко, зокрема її праця "Стиль пісенних творів Шевченка". Дослідниця наголошує у своїй праці, що "з трьох основних видів віршової інтонації – пісенної, говірної й декламаційної – в поетичній творчості Шевченка переважає пісенна" [894, 113] і звертається до ще не вивчених "пісенних вставок у розповідних прозових і поетичних текстах" [894, 113].

Успішно долаючи труднощі з означенням пісенних текстів як окремих творів у Шевченка, так і вкраплень у ці твори, проф. Сидоренко визначає важливі межі між власне піснею і пісенною формою у Шевченка.

Уперше у віршознавчих студіях на основі творчості Шевченка дослідниця виділяє 7 різновидів пісенних форм у спадщині поета: "вуличні дівочі пісні", "пісні про життя, яке склалося нещасливо через недовір'я рідних", "чумацькі пісні", "голосіння дівчини за померлим милим", "колискова", "жартівливі пісні", "парубоцькі" [894, 117-119], що дозволяє їй чітко дефінувати народнопісенну поетику у Шевченка і фольклорну поетику пісні та прийти до висновку, що "Шевченко складав свої пісні з того самого поетичного матеріалу, що й народні, але шліфував його, надавав йому тієї остаточної завершеності, якої прагнула і не могла досягти через плинність свого побутування народна пісня, підвладна тільки творчій індивідуальності [894, 123]. Цей висновок збагачує не лише українські шевченкознавчі студії, але й галузь фольклористики і українські літературознавчі спостереження над природою вірша в цілому.

ПОРІВНЯЛЬНІ СТУДІЇ

Значна увага у Київському університеті завжди приділялася вивченню мов і літературних взаємин народів. Характер і значення цих взаємин значним чином виявляється крізь призму творчості Шевченка. Рецепції творчості Шевченка в інших літературах, літературна критика інших народів у погляді на творчість Шевченка – усе це з особливою силою привертає увагу дослідників-шевченкознавців саме у 70-80-і роки.

Освоєння творчої спадщини Шевченка грузинською літературою досліджує О.Н.Мушкудіані у праці "Кавказ" Шевченка в грузинських перекладах", вивчаючи історію перекладу одного твору Шевченка – поеми "Кавказ" – у грузинській літературній традиції. Дослідник показує, як над віднайденням відповідників до Шевченкового твору працювало не одне покоління грузинських перекладачів, праця яких відіграла важливу роль у знайомстві грузинського читача з творчістю Шевченка, однак, на думку дослідника, лише переклад К.Лордкіпанідзе "найвиразніше зумів передати зміст оригіналу" [886-а, 240].

Одним із унікальних досліджень у галузі шевченкознавства в Київському університеті є вірменознавчі оцінки перекладів творів Шевченка, здійснені проф. Задорожною Л.М., яка сьогодні одна в Україні забезпечує цей напрямок шевченкознавчого пошуку. У статті "Вірменський переклад "Катерини" Л.М.Задорожна досліджує не лише відтворення поетичних образів першотвору у вірменському перекладі, але й низку інших важливих відповідників: збереження шевченківської ритміки, рими, художніх реалій; назв українських пісень, Шевченкової антропонімії, емоційно забарвленої лексики тощо. Дослідниця акцентує, що праця вірменського перекладача Шевченкових творів Г.Саряна дала найплідніші результати при відтворенні поезії Шевченка вірменською мовою.

Викладачеві Київського університету Т.М.Чернишовій належить – як одному з чільних знавців-елліністів та одному з засновників школи елліністики в Україні – праця "Шевченко мовою греків на Україні". У статті розглядається справа перекладу творів Шевченка мовою греків, які мешкають в Україні у загальному культурологічному плані: заторкуються проблеми освіти греків в Україні рідною мовою, проблеми видання періодичної преси грецькою мовою в Україні, розвитку театральної та книговидавничої справ тощо. Завдяки цьому переклад творів Шевченка грецькою мовою в Україні із явищ суто літературних переходить у площину суспільну, з явищ літературних зв'язків переходить у явище міжетнічних взаємин народів.

Літературознавчий аналіз перекладів, здійснених мовою греків в Україні, засвідчує, на думку вченої, "внутрішню близькість поезії українського поета до грецької народної поезії", "поетичні можливості сучасних грецьких поетів та їх глибоку шану до Шевченка" [904, 259].

ШЕВЧЕНКО Й ІСТОРІЯ

"В університеті дбайливо зберігається все, що пов'язано з ім'ям славного сина українського народу", – наголошує у своїй статті "Імені Шевченка" Я.В.Мусенко, який тривалі роки очолював створений 1961 р., а 1973 р. значно розширений і переобладнаний кабінет шевченкознавства. Я.В.Мусенко детально розповідає про тематику експозиції кабінету шевченкознавства, про видання творів поета та шевченкознавчі матеріали, що зберігаються в його фондах, а також про наукову роботу, зосереджену тут, зокрема, про п'ять видань шевченківських збірників, а також окремі книги досліджень – праці П.Попова, Г.Сидоренко, П.Федченка, М.Комишанченка.

Детально зупиняється Я.В.Мусенко на розповіді про збирання шевченківських матеріалів в організованих працівниками кабінету шевченкознавства і викладачами університету "наукових експедиціях по шевченківських місцях України, Ленінграда, Казахстану." [886, 275].

Сьогодні ці навчальні й наукові традиції шевченкознавства в університеті продовжує лабораторія шевченкознавства, що діє при кафедрі історії української літератури і шевченкознавства.

ПОРІВНЯЛЬНІ СТУДІЇ

Саме завдяки значній роботі, що провадиться в Київському університеті над вивченням літератур і мов інших народів, для чого навіть у 1967-1976 рр. здійснювався міжуніверситетський обмін студентами з університетами Вільнюса, Тарту, Тбілісі, Єревана, Баку, – стали можливими в Київському університеті порівняльні дослідження шевченкознавчого плану, до того ж у галузі тих літератур, що менше знані широким читацьким загалом і при цьому характеризуються значним багатством і тривалими літературними традиціями, – до таких літератур, зокрема, належать вірменська і таджицька, що вивчалися у науковому плані лише в Київському університеті.

Дослідження "Кобзар" Т.Г.Шевченка вірменською мовою" Л.М.Задорожної [931] представляє напрям пошуку, що провадився в Україні лише на теренах Київського університету. Вперше детально вивчається, що дає змогу заповнити білі плями в шевченкознавстві, характер і рівень перекладів творів Шевченка в інтерпретації вірменського поета Гегама Саряна. Вивчається, зокрема, вкрай складний для перекладу фразеологічний шар мови Шевченка, зінтерпретований перекладачем. Ґрунтовно аналізуються випадки, коли переклад Шевченкових творів може вважатися адекватним, з'ясовуються причини перекладацьких трансформацій тощо. В плані зіставлення творів Шевченка з вірменомовною їх інтерпретацією такі спостереження – і не лише в Україні, але й у вірменській шевченкознавчій сфері – здійснюються вперше саме в контексті наукової шевченкознавчої роботи, яка провадиться в Київському університеті.

Перекладацьке мистецтво в таджицьких перекладах досліджує О.Шокало в статті "Заповіт" Т.Г.Шевченка в таджицьких перекладах" [931]. Автор статті зосереджує увагу на історії перекладів творів Шевченка в Таджикистані, аналізує окремі переклади – надто, коли є можливість оцінити кілька таджицьких перекладів одного твору Шевченка – як-от таджицькомовний переклад Шевченкового "Заповіту".

Дослідник дає змогу "наочно" переконатися у вправності таджицьких перекладачів, залучаючи до аналізу підрядковий переклад – як зворотний підрядник – здійснених таджицькими поетами інтерпретацій Шевченкового "Заповіту", тим мовби залучаючи в поле співтворчості й читача, якого змушує здійснити вибір на користь переваг одного з перекладів. У такий спосіб простежується й історія перекладу одного з творів Шевченка – від одного з перших, здійснених А.Лахуті, до перекладу М.Бачаєва і далі – інтерпретації М.Турсун-заде, що в кінцевому результаті дозволяє досліднику здійснити обґрунтовані спостереження та прийти до об'єктивованого висновку про переваги перекладу А.Лахуті.

Заслуженому професору Київського університету С.В.Семчинському належить низка статей у "Шевченківському словнику"; всі вони поглиблюють знання шевченкознавців у галузі "Шевченко і румунська література". Шевченкознавець являє доробок і автора "передмови до "Кобзаря" Шевченка, виданого в Бухаресті 1963 р. румунською мовою" [891, 62] М.Бенюка, і оцінки ролі Шевченка в Румунії, яку здійснив румунський письменник Д.Богза, статтю про якого заявляє у "Словник" її автор. Віддає належне проф.Семчинський і ролі В.Кернбаха – "перекладача румунською мовою "Заповіту", автора статті про українського поета та рецензії на перше румунське видання "Кобзаря" [891, 487], Д.Корбя – авторові статей про Шевченка в румунській пресі, румунському письменникові Б.Лезеряну, що залучав для пропаганди твори Шевченка, і авторці статті про Шевченка Т.Ніколеску, а особливо – В.Тулбуре, завдяки діяльності якого як перекладача "в 1963 р. в Бухаресті вийшов "Кобзар" румунською мовою" [891, 280], а також авторці статей про Шевченка, румунському літературознавцю В.Чобану. Ці статті стали ще одним підтвердженням багатоаспектності наукового шевченкознавчого пошуку, що провадиться в Київському університеті.

Учені-шевченкознавці Київського університету порівняльні дослідження в галузі шевченкознавства завжди провадять комплексно – тобто з включенням у сферу спостережень низки аспектів, напрямків та чинників, – у цьому переконує нас дослідження Л.М.Задорожної в галузі вірменістики, зокрема, дослідження над творчістю Шевченка та вірменською літературою.

Один із аспектів цих досліджень – "Освоєння та інтерпретація спадщини Шевченка у Вірменії"; в цій праці Л.М.Задорожна провадить вивчення етапів вірменського шевченкознавства – від самісіньких початків цих розвідок у Вірменії – і до новітньої доби. Дослідниця простежує за тим, як вірменські шевченкознавці оцінюють низку явищ у Шевченковій творчості, а також роль митця у поглибленні культурних взаємин народів; особливу увагу приділяє Л.М.Задорожна вірменському шевченкознавцеві С.Амірян, доробок якої важливий тим, що в ньому "систематизовано літературні події, пов'язані з життям і діяльністю Шевченка протягом ста десяти років" [938, 206].

Спостереження Л.М.Задорожної над розвитком вірменського шевченкознавства збагачують не лише порівняльні дослідження в Україні, але й шевченкознавчі студії та галузь взаємин між народами, зокрема – являють роль Київського університету в примноженні та розвитку міжнародних взаємозв'язків.

МОВОЗНАВЧА ОЦІНКА

Найбільш детально і послідовно "головні риси Шевченкової мови в системі словозміни" [941, 115] вивчаються в Київському університеті, зокрема, завдяки працям такого відомого вченого-мовознавця, як П.Д.Тимошенко, який знаний і як проникливий шевченкознавець.

У праці "Морфологічні риси мови творів Шевченка" П.Д.Тимошенко скваліфіковує вперше в шевченкознавчих студіях мовознавчого плану "відображення діалектичних рефлексів колишніх сполучень д, т, з, с, з, j у дієсловах" [941, 115] поезій Шевченка. Дослідник обґрунтовано доводить, що "відсутність ходю, летю, носю у Шевченка була одним із факторів, що стримував проникнення їх у писану, і тим більше друковану, продукцію різних авторів, унаслідок чого вони залишилися поза літературною нормою, хоч у територіальному відношенні й прогресували" [941, 117].

Певні морфологічні риси мови Шевченка вивчає вчений, залучаючи значний обсяг спостережень над українською мовою в процесі її історичного розвитку, що виявляє в дослідникові унікального історика української мови. Окрім того, П.Д.Тимошенко збагачує свої спостереження, залучаючи в сферу дослідження і студії над поезією пошевченкової доби: "У післяшевченківський період, – наголошує він при цьому, – варіанти типу "знає, питає" поступово стають обов'язковою нормою літературної прозової мови, а варіанти без -є, народно-розмовні за своїм походженням, зберігаються в поезії (відносна кількість їх у сучасних поетів може коливатися від 30 до 70%), ставши таким чином ознакою і нормою нинішньої віршованої мови літературного походження" [941, 120].

Морфологічні риси мови творів Шевченка дослідник співвідносить із архаїчними мовними нормами, що дозволяє збагатити спостереження над стилістичними функціями окремих лексем Шевченкових творів, що перетворює студію П.Д.Тимошенка над морфологічними рисами Шевченкової мови в складну, багатоаспектну розвідку в галузі й шевченкознавства й історії української мови, що складає особливу вагу шевченкознавчих досліджень учених Київського університету.

Отже, шевченкознавство 70-х рр. заявило не просто новий рівень шевченкознавчих студій, а здійснило, вважаємо, якісний прорив у характері, науковому підході, та науковому оснащенні спостережень над творчістю Шевченка.