Шевченкознавство
у Київському національному університеті (1981–2003)

ПОРІВНЯЛЬНІ СТУДІЇ

Праці викладачів університету у 80-ті роки відповідають нагальній потребі доби в порівняльних студіях: з'являються дослідження творчості Шевченка в контексті вірменської, грузинської, латиської, литовської, таджицької, чеської та низки інших літератур. На основі цих досліджень і виникає збірник, укладений викладачами університету "Т.Г.Шевченко в інтернаціональних літературних зв'язках". – К., 1981, що "продовжує традиції вивчення інтернаціональних літературних зв'язків у Київському державному університеті ("Тарас Шевченко", "Голос Шевченка над світом" – 1961; "Дослідження творчості Т.Г.Шевченка", "Вивчаємо Шевченка" – 1964; "Взаємозв'язки літератур братніх народів" – 1978). Збірник підготований як "міжкафедральна планова наукова робота філологічного факультету з залученням спеціалістів споріднених кафедр інших вузів та наукових закладів" [949, 5]. Прикметно для збірника те, що "матеріалом для наукового аналізу й узагальнень послужив багатий фактичний матеріал. Він не є зібранням уже відомого – науковці пропонують істотні уточнення, доповнення, аргументовані пояснення, власні знахідки, віддаючи належну увагу тим, хто намагався донести слово Шевченка до свого народу" [949, 6].

Широкий спектр бачення життя міжнародної спільноти у творчості Шевченка – репрезентує стаття завідувача кабінету (лабораторії) шевченкознавства Я.В.Мусенка "Інтернаціональні мотиви у творчості Т.Г.Шевченка", тема спорідненості поетичної спадщини Шевченка і Лермонтова стає основою статті проф. І.Я.Заславського "С небом гордая вражда" в творчестве М.Ю.Лермонтова и Т.Г.Шевченко", в якій автор вдається до пошуку "генетичних та історико-типологічних спільностей" [949, 24], наявних у творчості цих поетів, а також до студії "лермонтовської ворожнечі" з небом і шевченківської суперечки з Богом" [949, 25] – як тем, чинних і для української, і для російської літератур. Дослідженню специфіки перекладу творів Шевченка грузинською мовою, здійсненого М.П.Кінцурашвілі, завдяки невтомній праці якого "Т.Шевченко, І.Франко, Леся Українка, згодом В.Сосюра, Янка Купала, Х.Ботев увійшли в історію грузинської літератури й заговорили мовою великого Шоти [949, 60], привертає увагу проф. Л.В.Грицик у статті "Михайло Кінцурашвілі – перекладач Т.Г.Шевченка"; роль Вільнюса у житті Шевченка і переклади творів поета, здійснені по-литовськи, а також наукові дослідження в галузі шевченкознавчого пошуку в Литві вивчає Н.О.Непорожня в статті "Тарас Шевченко литовською мовою", де показано розвиток литовського шевченкознавства і галузі перекладу творів Шевченка в Литві; дослідженню сприйняття творчості "Т.Г.Шевченка в латиській критиці та літературознавстві" присвячена стаття А.Г.Шпиталя; перекладацькі інтерпретації творчості Т.Шевченка вивчає у статті "Мумін Каноат – автор таджицької шевченкіани" О.О.Шокало; інтерпретацію шевченківської теми вірменськими письменниками Аветіком Ісаакяном, Гегамом Саряном, Наїрі Заряном та іншими – як "естафету поколінь, яка в кожному випадку виявляє своєрідне, оригінальне бачення образу й творчості українського поета" [949, 95] у Вірменії вивчає проф. Л.М.Задорожна у статті "Вірменська поетична шевченкіана"; переклади творів Шевченка в контексті українсько-чеських літературних взаємин вивчає у статті "Деякі питання відтворення поетики Т.Г.Шевченка в чеських перекладах" В.К.Житник; "Т.Г.Шевченко у югославських літературах" стає об'єктом дослідження Є.М.Пащенка.

Усі ці праці, в кожному разі продовжуючи справу, розпочату в Інституті літератури НАН України Є.П.Кирилюком, а згодом В.Є.Шубравським із його монографією "Шевченко і літератури народів СРСР". – К., 1964, ідуть значно далі в кожному із означених секторів пошуку, в такий спосіб визначаючи в названих аспектах досліджень новий їх етап, а отже, і нову їх якість. Усі вони прагнуть реалізувати "ту широку перспективу досліджень, яку відкрив О.І.Білецький у статті "Українська література серед інших літератур світу". Завдання, поставлене вченим, полягає в тому, "щоб окреслити "специфічні риси" української літератури, "її місця і значення серед інших літератур", "виділити в ній загальнолюдське і національно-своєрідне" [І, 14].

Увагу дослідників привертають нові й нові аспекти перекладів творів Шевченка, зокрема англійською мовою. П.О.Бех, І.В. Трищенко у статті "Звертання у поезіях Т.Г.Шевченка та їх відтворення в англійських перекладах", аналізуючи один із важливих чинників поетики Шевченкових творів, з огляду і на масив цих форм, і на їх вагу – оскільки в Шевченка "зустрічаються понад 1000 звертань, різних за своєю побудовою і призначенням" [964, 49], пропонують свою класифікацію звертань: "метафоричні (в широкому значенні слова) та неметафоричні" [964, 49], при цьому серед останніх виділяють "власні імена і загальні назви" [964, 49]. Власні імена дослідники поділяють на топонімічні й антропонімічні, а загалом – "на звертання: 1) до живих істот: а) людей за родинними зв'язками", "за професією, соціальним станом, суспільними стосунками", 2) до неживих істот: явищ природи та "абстрактних понять" [964, 50]. Класифікації підлягають і метафоричні звертання, що їх автори праці вважають за доцільне "розподіляти на зооморфічні звертання, тобто звертання до людини за допомогою різних граматичних назв" та "звертання до людини за якоюсь частиною її тіла" [964, 50]. Бачимо тут увагу до внутрішньої структури творів Шевченка, що виявляється в певних мистецьких формах, трасформація яких дає змогу адекватно осягнути глибину твору, зокрема, "посередництвом" однієї з форм творчої взаємодії – образних аналогій" [ІІ, 32].

Безперечну слушність має класифікація звертань у структурному плані; тут П.О.Бех, І.В.Грищенко виділяють "однокомпонентні, двокомпонентні, трикомпонентні та багатокомпонентні (комплексні) звертання" [964, 50], кожне з яких володіє своєю природою, скажімо, "однокомпонентні звертання складаються переважно з іменників, рідше прикметників", "двокомпонентні звертання складаються з іменників і присвійних займенників, іменників і прикметників, двох іменників, рідко з двох прикметників", "для трикомпонентних звертань найхарактернішим є такий склад: іменник + особовий займенник + прикметник, причому порядок розташування компонентів може бути довільний" "і зумовлений ритмікою твору" [964, 50].

Цей тип лексики Шевченка викликає, на думку авторів праці, особливі труднощі при перекладі англійською мовою, оскільки "англійська мова має обмежений арсенал метафоричних звертань" [964, 53], однак, наголошують автори праці, "велику користь принесло б порівняльне вивчення звертань у поетичних творах англійських та українських авторів, на прикладі Т.Шевченка і Р.Бернса" [964, 53].

Наявний рівень відтворення звертань у перекладах Шевченкових творів англійською мовою не може задовольнити дослідників, тож вони слушно вказують на вади перекладу, ставлячи питання про необхідність пошуку "функціональної еквівалентності звертань" [964, 54] в українській і англійській мовах. Такий підхід до вивчення проблеми перекладу творів Шевченка в іншомовних інтерпретаціях представляє цю сторінку шевченкознавства в КНУ з новаторських позицій, відмінних від студій англомовних перекладів творів Шевченка, здійснених О.Жовніром та Роксоляною Зорівчак.

ШЕВЧЕНКО Й ІСТОРІЯ

Історіографічні статті про Шевченка дозволяють вносити посутні корективи не тільки в біографію митця, але й у його творчість, як це бачимо на прикладі статті В.Спицького "До питання про джерела Шевченкового "Єретика" [975, 200].

Знаходячи похибку у відсиланні до джерел, а далі – й у датуванні появи праці учня О.Бодянського С.Палаузова "Иоанн Гус и его последователи" в друці, – дослідник виявляє, що праця опублікована 1845р. у часописі "Московитянин", №7-8, натомість в "Отечественных записках", № 10 – не праця, а лише рецензія на неї, це дає йому підставу для важливого – з точки зору осягання творчої лабораторії Шевченка – висновку: "наприкінці серпня 1845р. відбиток палаузівської розвідки міг потрапити і до рук Т.Г.Шевченка, тобто задовго до появи "Єретика" [975, 199].

Подальша розробка цієї проблеми приводить В.Спицького до слушного спостереження, що – з огляду на дослідження питання також іншим учнем О.Бодянського, Є.Новиковим, "не виключена можливість знайомства Т.Шевченка не лише з розвідкою С.Палаузова, на чому сходяться дослідники, а й з працею Є.Новикова в того ж О.Бодянського. Впадає в око ідентичність при порівнянні текстів Тараса Шевченка й обох гуситологів" [975, 199]. Ілюструючи свою думку подальшими текстологічними співвіднесеннями, В.Спицький бачить й інше: те, що Шевченко пішов значно далі С.Палаузова, надавши "історичному матеріалові, яким оперував С.Палаузов, напрочуд злободенного звучання" [975, 200] і, завдяки цьому узагальненню, побачивши у ньому значно більше, аніж окремий факт чеської історії.

Таким чином, В.Спицький, виявляючи в Шевченкові історіографа, показав, що в цій галузі митець пішов значно далі своїх сучасників-історіографів, оскільки мислив значно масштабнішими історичними категоріями, й то – за такого "століття нашого історичного і культурного життя", яке М.Євшан назвав "пустинею", "спустілим храмом" [ІІІ, 79].

ІСТОРИКО-ЛІТЕРАТУРНІ ДОСЛІДЖЕННЯ

90-і рр. ХХ ст. позначені дедалі зростаючою увагою до осягання унікальності творчого здобутку Шевченка невіддільно від осмислення певних віх його життя, – як це бачимо в навчальному посібнику Гаєвської Н.М., Дубини М.І., Задорожної Л.М. "Тарас Шевченко" – К., 1989. Розповідь про етапні моменти життя митця в посібнику поєднано з оцінкою поетичної та прозової сторінок його творчості. Поезія Шевченка у посібнику прочитана з позиції загальноцивілізаційної, коли наголос визначається на ролі творчості письменника у розвитку української літератури, а також на ролі внеску цієї творчості у все напрацьоване світовою літературою. Це видання на певному етапі мало прикладний характер: забезпечило допомогу студентам у навчальному процесі, а також стало орієнтиром при написанні курсових та дипломних робіт. Посібник належить до одного з перших видань такого типу, створених шевченкознавцями КНУ.

Шевченкознавці в Київському університеті особливу увагу приділяють поглибленому вивченню етапних для українського шевченкознавства явищ. До таких належить і праця проф. М.І.Дубини "За правду слова Шевченка" – К., 1989. Ідучи в руслі напрацьованого в цій галузі, зокрема попередником – ученим університету П.М.Комишанченком, який у розділі "Т.Шевченко у галицькій літературній критиці" монографії "З історії українського шевченкознавства". – К., 1972 розглядає шевченкознавчі праці в Галичині 40-х – 70-х рр. ХІХ ст., дослідник закцентовує увагу читача, як про це свідчить підзаголовок праці М.І.Дубини, на "ідеологічній боротьбі навколо спадщини Т.Шевченка в Західній Україні" (1842 – 1989). Автор праці ув'язує розгляд шевченкознавчих студій з оцінкою широкого суспільного руху, що відбувається в цей період у краї. Водночас М.І.Дубина значно – відповідно попередніх досліджень цієї теми – розширює хронологічний і тематичний ареал наукового пошуку.

Якщо в першому розділі монографії зосереджено увагу на літературній атмосфері, притаманній у цю епоху для краю, що дозволяє розглядати творчість митців цієї епохи як ідейних продовжувачів справи Шевченка, то в другому розділі своєї праці М.І.Дубина, заявляючи при цьому маловідомі читацькому загалу імена, характеризує історію видання та інтерпретації творів Шевченка у Галичині.

Праця М.І.Дубина стала, таким чином, своєрідним підтвердженням того, що безнастанний шевченкознавчий пошук, який провадиться в стінах Київського університету, завдяки вперше уведеному в науковий обіг фактичному матеріалу сприяє якісному оснащенню і розбудові цих студій.

У статті "Вічно живий" проф. М.І.Дубина розглядає історію вшанування пам'яті Шевченка в Галичині, у Буковині, а також на Волині у 1861 – 1938 рр. Він простежує етапи цього вшанування від першого шевченківського свята" – "урочистого зібрання невеличкого гуртка львівських літераторів у березні 1861 р." [1011, 217] – й до об'єднання України 1939р.

Характер цих святкувань, як на це послідовно вказує дослідник, був звичайний: урочисті вечори, на яких читалися доповіді, співалися пісні й декламувалися вірші Шевченка; однак важливим, на думку автора статті, є те, що коли "у 60-70-х роках ХІХ ст." шевченківські свята відбувалися, як правило, у великих містах" [1011, 217], – "згодом їх почали влаштовувати також у повітових містах, містечках і селах, а починаючи з перших років ХХ ст. не було жодного населеного пункту в Західній Україні, де б не відзначалися шевченківські дні" [1011, 217 – 218], причому у містах "відповідальні за святкові концерти запрошували на виступи кращі мистецькі сили не тільки зі Львова, а й з-за кордону" [1011, 218], попри те, що "починаючи з 70-х років вшануванням пам'яті Шевченка в Західній Україні обмежувалося австро-угорським урядом"; при цьому "йшлося, очевидно, не про дисципліну, а про політичну "лояльність" вечора" [1011, 218], тому й "після кожного вечора слідчі органи надсилали до намісництва докладний звіт". "Як правило, у таких "звітах" були й висновки дирекції поліції: за ким встановити нагляд, у якому населеному пункті не дозволяти більш подібних святкувань" [1011, 219].

На думку дослідника, життєвість цих свят забезпечувалася, зокрема, і таким важливим чинником, що "ініціатором та організатором шевченківських свят у Західній Україні була переважно молодь міст і сіл" [1011, 219]: "до 90-х років ХІХ ст. шевченківські вечори влаштовувалися спільно українськими і польськими гімназистами, як правило, в будинках гімназій. На такі вечори запрошувалися спочатку тільки студенти та їхні батьки, зрідка – знайомі. Згодом під впливом громадськості святкові концерти переносяться у великі зали міст і сіл, а то й на відкриті майдани" [1011, 219].

Іншою проблемою, піднятою у статті, є тема змістової наповненості промов та виступів під час шевченківських днів на шевченківських вечорах та "ранкових вічах" [1011, 219]. Іноді тексти цих промов та виступів "були так зцензуровані", "що в них не залишалося нічого, окрім "смирення та упокори", а "прізвища виконавців у програмах" наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. "все частіше замінюють криптонімами, що свідчить про переслідування з боку властей учасників шевченківських вечорів", або ці вечори "підміняються "вокально-музичними концертами", на яких виконуються твори Моцарта, Верді, рідше – Ніщинського і не говориться жодного слова, пов'язаного з Шевченком"; у 1838 р. (як і в наступні 15 років) шевченківські святкування не дозволялися в Галичині, а твори його вилучалися з ужитку" [1011, 220].

Утиски і репресії, як-то і зазвичай водиться, лише посилювали популярність Шевченкового слова в Галичині. М.І.Дубина наводить низку фактів, що є цьому підтвердженням: "ім'ям Шевченка називають різні організації, установи, товариства, школи. До річниць народження і смерті поета випускаються рукописні альманахи, бюлетені, поетичні збірки, стіннівки, організовуються приватні школи, створюються студентські товариства, підпільні гуртки тощо" [1011, 226], "поезії Шевченка перероблялися відповідно до тяжких умов Західної України і створювалися народні пісні, а далі "шевченківські вечори, починаючи з 1931 р.", провадяться "під гаслом боротьби за возз'єднання" [1011, 333].

Усе це, на думку шевченкознавця, "свідчить про те, що Шевченкове слово на західноукраїнських землях приносило трудящим не тільки естетичну насолоду, а й "у 20-30-ті роки будило їхню суспільну свідомість", а сам поет і його "Кобзар" були з народом – як "його прапор, підручник життя. Людина, гідна наслідування" [1011, 235], а також, як можна зробити висновки із статті, стали для українського народу на якомусь історичному етапі його життя символом високості духу і монолітності в духовних зусиллях усього українського народу.

Важливо, що стаття повністю побудована на матеріалах Центрального державного історичного архіву України у Львові, Чернігівського обласного державного архіву, Івано-Франківського обласного державного архіву, автор також використовує низку малоприступних періодичних джерел – "Gazeta Narodowa", "Діло", "Буковина", "Сель-Роб"; це забезпечує дослідженню, яке здійснюється у шевченкознавстві вперше, новизну і особливу вагу.

Проблему тяглості української літератури вирішують у своїх статтях "Традиції Т.Шевченка в творчості В.Стефаника" проф. М.С.Грицюта і "Шевченко в творчості Олени Пчілки" проф. О.М.Таланчук.

Можливість вирішення такої наукової проблеми інспірована М.С.Грицюті тезою І.Франка про Стефаника як одного з найбільших митців після Шевченка. Визначальною засадою творчості Стефаника, наголошує автор статті, стала та сама ідея, що й у Шевченка: відданість інтересам народу, загальнолюдські орієнтири у творенні цінностей літератури, "возвеличення простої людини". Як і Шевченко, Стефаник "відкривав селянинові самого себе як повноцінна особистість", суголосно з "Шевченковими варіаціями теми жінки-матері Стефаник створює свої образи жінки-матері, що засвідчили новий крок у відкритті селянинові краси свого духовного світу, возвеличення простої людини" [1050, 131].

Дослідник приходить до умотивованого висновку: що більше заглиблювався Стефаник "у народну тему, тим виразніше засвідчував вірність Шевченковій концепції народу", а, водночас, "Шевченківській концепції трагічного і прекрасного, драматичного і гармонійного" [1050, 131]. На думку М.С.Грицюти, "своєю поетикою твори цих письменників нагадують народні пісні, які вражають суворою простотою, безпретензійністю розповіді, ясністю і щирістю думки" [1050, 132]; до "найголовнішої традиції Шевченка", розвиненої Стефаником, дослідник відносить "максимальне скорочення дистанції наближення Шевченка і Стефаника до свого героя" [1050, 132]. Ці тези дослідження, розбудовуючи шевченкознавчі студії, поповнюють і сторінки новітньої української літератури, що є прикметною особливістю досліджень у Київському національному університеті.

Посутній внесок у розвиток українського шевченкознавства й історію української літератури здійснює О.М.Таланчук статтею "Шевченко в творчості Олени Пчілки". Дослідниця звертає увагу на громадянські засади Олени Пчілки, яка "своїм громадським обов'язком вважала просвітительсько-виховну роботу серед дітей", а тому "великого значення у патріотичному та естетичному вихованні надавала популяризації творів Т.Г.Шевченка серед дітей" [1050, 140]. У журналі "Рідний край" письменниця постійно приділяє увагу поезії Шевченка та розповідям про його життя і роль у долі України. Окремо зупиняється дослідниця на п'єсах Олени Пчілки для дитячого театру – "Весняний ранок Тарасовий", "Тарасова ніч", де показано в Тарасові кращі людські риси" та перейнятих прагненням "привити дітям любов до краси і природи свого краю, до пісні й мови свого народу" [1050, 140]. Збагачуючи шевченкознавчі студії, міркування дослідниці розбудовують історію української літератури другої половини ХІХ ст.; ця насиченість наукового пошуку – одна з прикметних якостей шевченкознавчих досліджень викладачів Київського національного університету.

Розкриттю теми "Шевченко і світ" – одному з багатьох аспектів шевченкознавчого пошуку – присвячена стаття проф. П.П.Кононенка "Велетень у царстві людської культури". Шевченко, підкреслює дослідник, належить до тих унікальних митців, які, завдяки багатству і невичерпності своїх духовних ресурсів, зуміли якнайповніше представити "історію, характер, долю, душу й образ свого народу" [1011, 14].

Торкаючись основи творчості митця – його народності, П.П.Кононенко вважає, що її гарантом у поета виступили "побут, сім'я, праця", "вірування та традиції, минуле і сучасне" – тобто те, що "було сферою його (Шевченка – Л.З.) власного життя". Водночас, основою фольклорних засад творчості митця, на думку дослідника, "були не лише народні пісні та музика, інші духовні скарби трудового люду", а основою історизму спадщини Шевченка стало те, що "в юності Шевченко прилучився спочатку до народних роздумів про історію, а потім і до джерел історії" [1011, 15], причому, "Шевченка в історії цікавили не лише класово-національні, політичні проблеми та рухи, а й родинно-побутові, морально-етичні, культурно-естетичні, духовні, педагогічні" проблеми. Український митець "прагнув зрозуміти і механізм суспільних відносин, державної влади, принципи та сутність світобудови"; показовим, вважає дослідник, є те, що "саме уроки історії підказали Шевченкові: життя – це постійний рух до глибин і висот правди", а "досвід світової історії, мистецтво Гуманізму та Відродження, просвітителів-енциклопедистів, уважних до проблем народності романтиків Італії, Англії, Франції, Німеччини, слов'янських народів сприяли виробленню концепції та ідеалу людини-митця, шляху до висот ідейного, гуманістичного, естетичного кредо Шевченка" [1011, 17-18].

Ставлячи у пряму залежність творчий геній Шевченка і суть його як особистості, автор статті підкреслює: "досвід самого Т.Шевченка переконує: масштаби особистості, ролі митця – це масштаби таланту", і вважає "крилами" поетового таланту "працю, свободу, ідеал, міру зробленого для щастя, свободи, поступу і безсмертя народу" [1011, 18], що забезпечили творчості митця "не лише широту охоплення образів і картин дійсності – правдивих, яскравих, народно-гуманістичних, а й глибину аналізу. Шевченко по-своєму осмислює погляди на людину, суспільство, історію" [1011, 19], що витворює з поета генія, здатного не лише всеохопно явити народові самого себе в поетичних образах, але і побачити цей народ у майбутньому.

З оволодіння Шевченком величезного арсеналу світової культури, "а не лише з глибин таланту", бере свій початок, вважає дослідник, "багатомірність, притчевість, символіка Шевченкових сюжетів, образів, картин", "які виявляють симфонізм і діалектику життя, а в мистецтві знаменують новий тип художнього мислення, методу героя" [1011, 19].

Низка думок визначних людей, що залишили непроминальний слід в історії культур своїх народів – від Г.Квітки-Основ'яненка, І.Франка до О.Герцена, Л.Толстого, А.Єнсена та інших, до яких звертається дослідник, підтверджують і геніальність Шевченка, і значення його ролі в царині світової культури. Слушність і правота цих розмірковувань над долею і творчістю поета підтверджена і численними студіями про митця, у яких дослідники "вивчають творчість Шевченка в контексті розвитку української та світової літератур" [1011, 21]. Іншими словами, дослідник вважає, що творчість Шевченка входить у систему цінностей світових літератур завдяки навертанню до неї, насамперед, провідних, великих митців світових літератур, посередництвом уваги до неї, це забезпечує дослідженню новий ракурс осягання творчості Шевченка .

ПОРІВНЯЛЬНІ СТУДІЇ

Проф. КНУ І.Я.Заславському належить унікальне за піднятою проблемою дослідження "Лермонтов и Украина" – К., 1989, у якому він торкається, зокрема, питання про засади спадкоємності політичних ідей Лермонтова у творчості Шевченка. Прикметно, що й, загалом, увесь текст монографії відкривається цитатою із листа Шевченка, надісланого в грудні 1847р. з Орської фортеці М.Лазаревському: "Пришліть, ради поезії святої, Лермонтова хоч один том, велику, превелику радість пришлете з ним вашому вдячному і безталанному землякові".

Увагу дослідника привертають найбільше наявні "в творчості Т.Г.Шевченка паралелі з деякими поетичними ідеями Лермонтова", виникнення яких могли інспірувати "вплив" образного світу Лермонтова на художню думку Т.Шевченка", а також "спільність історичних передумов творчої діяльності обох поетів" [1021, 25].

Автор монографії зауважує спільні "деякі аспекти концепції історичного минулого в творчості Лермонтова і Шевченка" [1021, 26]. Шевченкові та Лермонтову імпонувало "воскрешення часів минулих – і порівняно близьких" (1812), і більш віддалених", при цьому Шевченка "в минулому приваблюють передусім образи, що зафіксували вільнолюбність народних мас" [1021, 29]; характерно, що "уже в ранніх романтичних творах Т.Шевченка апологія героїчного минулого поєднується з роздумами поета про свою сучасність"; наголошуючи на цьому, дослідник зауважує: "слід також враховувати, що у Т.Г.Шевченка – образи історичних або вигаданих ватажків, звичайно, подаються в органічній єдності з козацькою масою, як виразники її інтересів і настроїв" [1021, 31].

Автор праці свідомий того, що в концепції митців наявні "подібності та відмінності в постановці та художньому втіленні історичної теми". Однак підкреслює, "що яскраво виражена у творах обох авторів установка на виховання громадських почуттів і уявлень у сучасника здобуває в автора "Кобзаря" нову якість – знаходимо нові політичні та нові естетичні рішення" [1021, 33 – 34].

Не лише в загальних тенденціях творчості обох митців бачить дослідник те, що об'єднує геніальних поетів, але й знаходить підтвердження цим спільним рисам у окремих мотивах і образах: "в творах Тараса Шевченка фігурує образ сокири. Можливо, не випадково у Лермонтова поряд з кинджалом зустрічається і "булатний ніж", і "сокира" [1021, 38]; при цьому, на думку І.Я.Заславського, в суспільних тенденціях творчості Шевченко пішов далі від Лермонтова: "розлив селянського – обурення, ще уявлявся Лермонтову "чорним роком Росії". Т.Г.Шевченко бачив, розкрив і оспівав святе полум'я відплати, селянську війну проти поневолювачів як силу, що очищує і випрямлює людину. У вірші "Холодний Яр" день народного повстання названо "днем радості" [1021, 41]. І.Я.Заславський зауважує, що, зокрема, Д.В.Чалим також було спостережено, що "в деяких творах Лермонтова присутні "симптоми" тієї сатиричної дискредитації царів, які з таким блиском і з такою винахідливістю розгорне згодом Т.Г.Шевченко" [1021, 42]. Так само стоїть справа і з подвигом декабристів. Якщо Лермонтов, "зостаючись вірним героїчній традиції декабристів, пише "Кинджал" і "Поет", але шляхи подальшого розвитку революційних ідей і революційної боротьби в Росії йому були ще не ясні", то "Тарас Шевченко пішов значно далі, побачивши ті цілі і перспективи, які були приховані від Лермонтова. Те, що визначалося в творчості російського поета як потенція, здобуло в світогляді, у творах Т.Г.Шевченка повне розкриття" [1021, 47].

Автор монографії "Лермонтов и Украина", ідучи від загального до окремого, бачить, як "дотикаються основними ланками сюжету вірш "У Вільні, городі преславнім" і юнацька "Балада Лермонтова" [1021, 54]; при цьому він приходить до висновку, "що сюжетний перегук творів російських і українських поетів зумовлено історико-типологічними передумовами: сюжетний мотив, що лежить в основі обох творів, підказаний дійсністю" [1021, 55].

Водночас, окремі явища в творах Шевченка і Лермонтова дають змогу дослідникові провадити слушні, об'єктивовані узагальнення; він вважає, що наявні в обох митців мотиви дозволяють вести мову про "певну спільність творчих принципів". Очевидно, та наполеглива зосередженість обох митців на певному колі тем і настроїв, про яку йшлося, пояснює і наявність у них окремих образних уподоблень, що варіюються і повторюються протягом низки років". Перегук у Шевченка і Лермонтова, вважає дослідник, багатоаспектний, він визначається в низці аспектів їх творчості – "тематичному, образному, інтонаційному, текстуальному", однак "якщо розглядати такий перегук за його функціональним значенням, цікавлячись новою семантикою подібного тропа, смислом аналогічної ліричної композиції або однотипною ритміко-інтонаційною або евфонічною організацією віршованої мови, то знову і знову переконуєшся в неповторному індивідуальному втіленні поетичної мови Т.Шевченка" [1021, 57], хоч "зріднювали поетів романтичні принципи добору життєвого матеріалу і його "активного" художнього осмислення, і особливо стійка тенденція до синтезування романтичних і реалістичних шляхів художнього пізнання дійсності" [1021, 66].

Об'єктивовано виважуючи окремі й загальні чинники при зіставленні творчості Шевченка і Лермонтова, І.Я.Заславський створює, по суті, складну і багатоаспектну картину українсько-російських літературних взаємин у першій половині ХІХ ст., без осягнення якої неможлива повнота в оцінці історії української та російської літератур, важливу сторінку в яких, завдяки небувалій силі хисту, визначилося історією літератур зайняти Шевченку і Лермонтову.

В історії розвитку світових літератур настають такі етапи, коли виникає "прагнення дати не лише взірці новітнього сприйняття доби у власній літературі, – підкреслює проф. Л.М.Задорожна у статті "Перегук шевченкознавчих поколінь у Вірменії", – а й збагатитись усім вагомим у художній конкретності інших народів" [1011, 248 – 249]. Саме цим зумовлене, зокрема, звертання вірмен до творчості Шевченка; в усій повноті воно здобувається на розкриття саме в Київському університеті.

Шевченко прийшов у вірменську літературу посередництвом перекладу і літературознавства, наголошує дослідниця, ведучи мову про етапи й особливості входження творчості Шевченка й літературознавчої думки про нього у літературу Вірменії. Подальше зростання і збагачення цих сфер показує, що кожне нове покоління вірменських шевченкознавців дає щоразу нову і дедалі глибшу оцінку всьому, що з'являється на теренах шевченкознавства у Вірменії. Ця, певною мірою самооцінка напрацьованого в галузі вірменського шевченкознавства щоразу важлива тим, що дозволяє бачити, як збагачується вірменське шевченкознавство фактами, як дедалі глибше проникають у суть проблеми шевченкознавці, оцінюючи ці факти і співвідносячи їх із світовим науковим досвідом у галузі шевченкознавства. Так, приймає своєрідну естафету від Керовбе Кушнеряна, який опублікував 1879 року в часописі "Базмавеп" статтю про Шевченка, Ваграм Терзібашян, що відкрив цю статтю і те, хто криється за криптономом "К.К.", яким вона була підписана, а згодом Седа Амірян, яка "детально проаналізувала статтю Керовбе Кушнеряна, дійшла висновку, що це переклад статті Еміля Дюрана "Le poete national de la Petite-Russiе" (Chevtchenko)", уміщеної в журналі "Rеvue des deux Monde" (1876, №16) з певними поправками на вірменське життя" [1011, 249].

Праця К.Кушнеряна вірменському поспільству відкривала "життєвий шлях і творчість Т.Шевченка, розвиток його соціального світобачення" [1011, 250], що було "повчальним і для вірменина – як мірило чіткого слідування ідеалам і нескоренне страждання за них" [1011, 257].

Усі наступні – після К.Кушнеряна – автори статей про Шевченка у Вірменії: С.Спандарян, О.Соловян, Є.Гарагаш, А.Хнкоян, А.Багдасарян неодмінно звертатимуться до цієї теми, що наявна у праці К.Кушнеряна, – чільної ідеї творчості Шевченка як ідеї свободи, що її осягає народ лише разом із боротьбою за неї.

Наукове шевченкознавство у Вірменії заявляє про себе в 30-ті роки ХХ ст. Основоположником його можна називати Ваграма Терзібашяна, який не лише відкрив значний масив шевченкознавчого фактографічного матеріалу, але й дав глибоку оцінку всьому, що з'явилося у вірменській періодичній пресі до нього. Завершення цієї оцінки, а також нове оснащення фактографічним матеріалом – у найбільш завершеній якості – виявляється під силу послідовникові В.Терзібашяна в галузі наукового вірменського шевченкознавства – Седі Амірян, одним із важливих роздумів монографії якої "Армяно-украинские литературные связи", Єреван, 1972, є розділ "Шевченко в Армении"; цій авторці належить також велика праця в галузі вірменської шевченкознавчої бібліографії. Остання дослідниця, що дуже важливо, розглядаючи "вірменське шевченкознавство як важливий етап літературних контактів між Вірменією й Україною, шукає ідейно-художню спільність у творчості Шевченка і вірменських письменників, визначає основні напрями вірменського шевченкознавства" [1011, 257]. Так, наголошує автор статті, творчість Шевченка виявляється чинником, здатним єднати і покоління, і народи, стаючи для них високим спорідненням у царині духу і думки.

Загальна картина вивчення міжлітературних контактів переконує в тому, – притримується такої думки проф. Л.В.Грицик у статті "Шевченкове слово серед українських переселенців", – "що вивчення проблеми міжлітературних контактів ґрунтується в основному на українсько-російсько-білоруському матеріалі" і "зосереджене воно довкола постатей першорядних", тоді як "порівняно менше уваги приділялося висвітленню інших, не таких уже й важливих аспектів міжлітературних контактів" [1011, 271]. Саме тому Л.В.Грицик звертає увагу на матеріали, з певних причин обійдені належною увагою дослідників, як-от матеріали "пов'язані з життям і діяльністю українських земляцтв", із "життям і творчістю діячів науки й культури – вихідців з України, які працювали поза її межами" [1011, 271].

Роль цих земляцтв, як і окремих особистостей у них, годі переоцінити, адже, вважає автор статті, їм належала значна просвітницька місія, оскільки "більшість літератур тих регіонів, де оселялися українці, тільки починали своє життя", тож "із різних причин не мали зовсім або мали лише випадкові контакти з мистецтвом інших народів", тому "народні пісні, спогади, перекази, Шевченків "Садок вишневий...", "Заповіт" виявлялося для життя "тих регіонів, де оселялися українці", "знайомством з новими звичаями, з новою культурою" [1011, 273]. У такий спосіб автор студії, по суті, заявляє концепцію свого дослідження: засвоєння української культури на чужих землях мало не експансіоністський, а звичаєвий характер, у цьому засвоєнні відсутні революційні чинники, а наявні самі лише еволюційні, це засвоєння чужинцями української культури включало різні її шари; у літературі – від фольклору й до мистецьких явищ початку ХХ ст. Особливе ставлення виявлялося, звичайно, до творчості Шевченка – як найбільш знакової і любленої, здатної виповісти не лише чуттєву грань душі людини, але й її сполученість із суспільними явищами. Можемо зробити з наявних у статті матеріалів висновки, що це закріплювало, насамперед, за творчістю Шевченка не лише роль просвітницьку – в разі, коли йшлося про знайомство з нею жителів певних країв, а й, що не менш важливо, роль будительську, – якщо мова йшла про любов до рідного краю поселенців із України.

Дослідниця піднімає питання про необхідність тривалої та послідовної праці над матеріалами періодики, архівів, історико-літературних праць "не тільки для багатогранного висвітлення ролі, місця Т.Шевченка – у національній літературі", "а й значення поета і представленої ним культури у становленні та розвитку літератур народів СРСР дожовтневого періоду, в утвердженні в них інтернаціонального начала" [1011, 277]; це питання залишається відкритим і до сьогодні, надто ж, що, окрім Л.В.Грицик, проблему зв'язку творчості Шевченка з життям українців переселенців, фактично ніхто більше в українському шевченкознавстві не заторкував.

МОВОЗНАВЧА ОЦІНКА

Важливі спостереження над фонетичним ладом поезії Шевченка містить стаття Н.П.Плющ "Звуковий живопис у поезії Тараса Шевченка", у якій дослідниця визначає термінологічні моделі в оцінці явища, вважаючи: "щодо Шевченкової поезії однаково правомірні обидва значення" [1045, 44]: "музичність" і "звукоживопис". Вважаємо цей момент дослідження особливо важливим не лише з огляду на його прикладний характер у шевченкознавстві, але й з огляду на те, що творчість Тараса Шевченка – з позицій фонетики студіюється в українському шевченкознавстві лише вченими Київського національного університету. Спостереження Н.П.Плющ над фонетикою поезії Шевченка цінні своїми узагальненнями: "музичний слух, висока майстерність звукового малюнка зумовили й переважання в поезії Шевченка фонетичних рис, побудованих на евфонії. Саме тому в закінчених віршованих рядках часто римується лише один звук (калино моя – поливаная). Нерідко римування базується у віршах не на тотожності, а на близькості звучання (вечеряти – в очереті). Неповторна мелодійність Шевченкового вірша зумовлена також внутрішньою римою, яка зливається з римою кінцевою" [1045, 46].

ФІЛОСОФСЬКИЙ АСПЕКТ ДОСЛІДЖЕННЯ

Світоглядні засади Шевченка з політико-правової позиції, беремо на себе відвагу заявити, найбільш відповідно вимогам сучасного розвитку правової науки вивчаються в КНУ; це, зокрема, засвідчує і праця О.Л.Копиленка, М.І.Неліпа "Політично-правові погляди Т.Г.Шевченка і сучасність", у якій дослідники замислюються над з'ясуванням низки позицій, важливих для розуміння світоглядних засад Шевченка.

Значний інтерес, підкреслюють дослідники, становлять передусім його погляди на походження та суть держави. Найбільш прикметним із цієї точки зору вважається відомий твір поета "Саул", де можна знайти відлуння принаймі трьох популярних тоді теорій походження держави: "насильства", "божественної" та "договірної" [1041, 77]. Однак це лише одна грань цієї проблеми. Іншу, важливішу, дослідники вбачають у тому, що "у своїх творах поет довів існування зв'язку між державою і правом та найважливішими факторами соціально-економічного життя" [1041, 77].

Важливо, що дослідники-правознавці підкреслюють сформованість і правову адекватність позицій митця у ставленні до держави і права: Шевченко "вважав, що держава і право виникають лише на певному етапі розвитку людського суспільства, як знаряддя гноблення, і далі набувають своїх кричущих огидливих рис у монархічній формі правління", тому "всебічна критика абсолютизму стає лейтмотивом його творчості" [1041, 78].

Як випереджальну для свого часу розцінюють правознавці позицію Шевченка в погляді на державні засади Російської імперії, оскільки поет "вважав причинами господарської і культурної відсталості країни збереження кріпосницького ладу, антинародну політику царату", а "державні порядки поет ототожнював не тільки з особою самого царя, але й з усім бюрократичним апаратом, що існував тоді в Росії" [1041, 78]. Справедливо зауважують дослідники і те, що "Тарас Шевченко першим в історії революційної політичної ідеології України визначив право як знаряддя соціального насильства, показав антинародну сутність законодавства і юридичної практики царату" [1041, 78].

"Беззаконня і сваволя царських судів" [1041, 78], наголошують О.Л.Копиленко, М.І.Неліп, спричинилися до того, що "Тарас Шевченко не живив жодних ілюзій щодо можливих законодавчих обмежень свавілля самодержавства, оскільки й сам цар, і весь державний апарат монархії створюють єдину громаду узаконеної злочинності", пов'язуючи "свій політично-правовий ідеал" "з ідеєю соціалізму в її утопічних формах" [1041, 79].

У своїй праці О.Л.Копиленнко та М.І. Неліп заторкують й інші питання: про співзвучність і навіть пророчість "політичних ідей Т.Г.Шевченка", спрямованих на вирішення проблем ставлення держави до свободи вибору особи. Так, аналіз поезій Т.Шевченка "Ісаія", "Подражаніє Ієзекіїлю" показав, що тут фактично поставлено питання про захист прав людини, передусім основних політичних прав на життя, гідність та свободу" [1041, 80].

Цілковито слушною вважаємо позицію учених у галузі права і тоді, коли вони вдаються до оцінки "поглядів Т.Шевченка на шляхи розв'язання національної проблеми та її оптимальні державно-правові норми" [1041, 80], об'єктивовано зауважуючи у поета "відмітання всіляких забобонів національної обмеженості та егоїзму" і його "послідовність, невтомність як поборника вселенської єдності та дружби народів" [1041 80], що засвідчує "його органічний зв'язок з передовою російською культурою" [1041, 83], який "слід розглядати також у широкому контексті його слов'янської концепції, яка не втратила свого значення і в наш час" [1041, 83]. Дослідники підкреслюють, що осягнення важливих політико-правових істин до Шевченка приходило "у муках роздумів, у ненастанному борінні, у спраглому шуканні правди" [1041, 84], забезпечуючи соціальному, філософському світоглядові митця, закладеним у ньому ідеями, "невмирущу живодайну силу" [1041, 84].

ШЕВЧЕНКО Й ІСТОРІЯ

Прочитанню творів Шевченка, "у яких поет виявив своє ставлення до історії та культури пригноблених народів царської Росії та колоніального Сходу" [1011, 277] присвячена стаття проф. М.В.Демченка "Розкуються незабаром заковані люди...", у якій увагу дослідника привертають інвективи царатові та обстоювання простолюду в поезії Шевченка. Стаття перейнята прагненням дослідника переключити увагу читача з суто історичної на соціальну проблематику, однак цінним у ній, безперечно, є акцентування на загальноцивілізаційних, вселюдських засадах поетової творчості: "Кожне твердження, кожне слово, що стосується у даному творі (поемі "Кавказ" – Л.З.) кавказців, відбивало колоніальне становище всіх пригнічених царизмом народів, показувало, як на величезному просторі імперії – від південно-західних її кордонів до північних – все живе, прогресивне прибите до землі" [1011, 278], а також на оптимістичному заряді Шевченкової поезії, що втілює віру поета в те, "що рано чи пізно настане бажана свобода для всіх народів Росії" [1011, 278].

Безперечний інтерес історика літератури викликають гіпотетичні міркування М.В.Демченка про ймовірне джерело Шевченкової поезії "У Бога за дверима лежала сокира", підставою для написання якої, на думку історика, стали зумовлені важким становищем казахів "тілько-но відшуміли громи могутніх селянських повстань під проводом Ісатая Тайманова і відомого поета-трибуна Махамбета Утемісова" [1011, 280]; історик звертає увагу і на краєзнавчі спостереження над природою Казахстану, наявні в повістях Шевченка, що дозволяє включати як важливу оцінку творчості митця, і цю характеристику, оскільки Шевченко охоплює "новий світ" "в усьому його широкому діапазоні – від життя природи, до життя табору, від воєнних фортець до археологічних пам'яток, від історії до етнографії" [1011, 283], здійснюючи це не задля показу екзотики, а задля явлення характеру життя і казахського народу, і народів Поволжя. У цій відкритості поета до всіх народів дослідник убачає чинник, здатний єднати народи, забезпечуючи на певних історичних етапах їх розвитку спільні відрухи і спільність мети.

МОВОЗНАВЧА ОЦІНКА

Мовознавча оцінка лексики Шевченка – тема, до якої неодноразово упродовж 90-х рр. вдаються дослідники Шевченкової творчості в Київському університеті. Лексику на теми історії, зокрема лексику, пов'язану з козацьким побутом, досліджує Г.М.Миронова у статті "Гортаючи сторінки історії" [1069-а].

Оглядаючи в історичній ретроспективі життя м.Переяслав-Хмельницького, дослідниця з'ясовує, яку роль відіграло це місто, що колись, ще в докозацькі часи "за літописними джерелами займало третє (після Києва і Чернігова) місце за економічним значенням" [1069-а, 269], у житті й творчості Шевченка і, вдивляючись у твори поета, написані тут, у Переяславі-Хмельницькому 1845 року, спостерігає в них значний масив лексики, що характеризувала в Шевченкових творах раннє життя козацтва.

Дослідниця зупиняється на лексемах "булава", "бунчук", наявних у поезіях Шевченка, написаних у Переяславі – тепер Переяславі-Хмельницькому – і дає вичерпну, детальну довідку про походження цих клейнодів – військових відзнак, їх характеристику, що, по суті, і відбиває осягнення Шевченком усіх тонкощів її застосування: і як ознаку рангу військовокомандувача – булаву, яку "носили за поясом полковники козацького війська; виносив булаву в урочистих випадках військовий осавул" [1069-а, 272], і те, що "нерідко булава служила символом влади" [1069-а, 272], або й ставала "частиною парадної форми швейцара в установах та аристократичних будинках" [1069-а, 272]. І хоч автор статті окреслює значення своєї праці як "ознайомлення з деякими фактами краєзнавчого, етнолінгвістичного характеру" [1069-а, 274], ми вважаємо, що уведення Шевченком лексем, приналежних до історичних реалій, сприяло не лише збагаченню словника мови творів генія, але й, на загал, контекстуального масиву словника української мови.

Новий ракурс проблеми мови творів Шевченка окреслює у статті "Про ступені негації та їх вираження в російській мові" (на матеріалі російських творів Т.Г.Шевченка) Г.В.Павличенко. Ця тема привертає увагу автора статті з позиції мовної, а ще тому, що "основою мовної негації є заперечення, як одного з фундаментальних категорій формальної логіки" [1071, 280]; водночас вирішення проблеми здійснюється в іншому, новому ракурсі відповідно, скажімо, праці В.Рубана "До питання про лексику, фразеологію і стиль російських повістей Шевченка" – Пам'яті Т.Г.Шевченка. – К., 1939, – №1 або праць В.Масальського "Мова і стиль поезій Т.Г.Шевченка" – Мовознавство. – 1940. – №15-16 та Л.Булаховського "Мовні засоби інтимізації в поезії Т.Шевченка". – Науковий збірник Інституту мови і літератури АН УРСР. – 1946. – Т.2. Водночас, тут не порушується проблема, що належить у мовознавстві радше до загальнотеоретичних (як це бачимо, наприклад, в праці Г.Левченко "Значення Шевченкового "Кобзаря" в історії розвитку української літературної мови"// Нариси з історії української літературної мови першої половини ХІХ ст. – К,, 1946), у праці П.Плюща "Місце і значення Шевченка в історії української літературної мови" – К., 1948 чи в праці В.Ільїна "Курс історії української літературної мови. Мова творів Т.Г.Шевченка" – К., 1957. Т. 5 тощо.

Дослідниця розглядає один із засобів вираження заперечення "префіксацію на прикладі прикметників, що позначають якісні прикметники" [1071, 281] і "найбільш активний та універсальний серед префіксів із заперечним значенням префікс НЕ" [1071, 281], що дозволяє їй з'ясувати значення цих явищ у евфемістичних випадках прози Шевченка, у випадках контекстуальних антонімів, а – в кінцевому результаті – певним чином з'ясувати й абстрагуючі чинники в художньому мисленні митця, що, безперечно, забезпечує поступальність ув осмисленні феномена мови Шевченка.

ШЕВЧЕНКО Й ІСТОРІЯ

Характер "Висвітлення проблеми "декабристи і Т.Г.Шевченко" в радянській історіографії (1917 – перша половина 30-х років)" досліджує Г.Д.Казьмирчук. Неоціненну роль у належно певному розкритті цієї проблеми відіграли, на думку історика, оприлюднення таких творів, як "Сон", "Тризна", "Неофіти", а також повного тексту "Щоденника" Шевченка, опубліковані спогади В.Рєпніної, та зафіксовані у друці розповіді О.С.Афанасьєва-Чужбинського і "віце-губернатора Київської губернії 1858 – 1866 років П.Д.Селецького" "про особисті зустрічі з Кобзарем, його проживання в Яготині" [1067, 29].

Визнаючи роль своїх попередників – зокрема, Д.Багалія, П.Филиповича, у вивченні проблеми, дослідник виділяє кілька тем, що розглядалися "в руслі проблеми Т.Г.Шевченко і декабристи" Це, по-перше, ідейний вплив декабристів на поета; по-друге, відображення революційної боротьби "апостолів свободи" у творчості Великого Кобзаря; по-третє, джерела, з яких видатний український поет черпав відомості про декабристів" [1067, 30]. Автор статті зауважує, що "в період становлення радянського літературознавства і радянської історіографічної науки" [1067, 31] історики не пішли далі визначення наявності ідейного виливу декабристів на творчість Шевченка. Літературознавці 20-30-х років ХХ ст. "прагнуть простежити історію спадкоємності революційних ідей декабристів і наступних поколінь борців", що "зумовило потужний поштовх у розробці маловивчених тем" [1067, 32] – і в галузі шевченкознавства, і в галузі української історіографії, оприявлених у Київському університеті.

ІСТОРИКО-ЛІТЕРАТУРНІ ДОСЛІДЖЕННЯ

Осягання Україною державності ставить і перед шевченкознавчою наукою необхідність дати оцінку суто політичним аспектам існування цієї галузі науки в контексті певної суспільної моделі буття. Змінюється – відповідно попереднього бачення творчості Шевченка – ракурс, згідно якого український народ із його історією сприймається в ореолі героїчному – як рух до волі, до свободи, в тім числі не лише соціальної, але й національної. Такий ракурс дозволяє дослідникам, які, до речі, в попередніх своїх оцінках творчості Шевченка відстоювали самі лише загальноцивілізаційні демократичні – аж до пересад – чинники його творчості, тепер кваліфікувати Шевченка з іншого, національного ракурсу сприйняття. У цьому плані М.Дубина, зокрема, розцінює вихід у світ 1840 р. "Кобзаря" не стільки "як початок нової української літератури", скільки "як зародок молодого національно-визвольного руху, що вийшов на непряму боротьбу з великодержавницькою політикою царизму й поставив собі за мету відродити Україну, її духовну й політичну суверенність" [1076, 6].

Спостерігаємо не лише очевидне переакцентовування в оцінці спадщини митця, а й суспільну переорієнтацію дослідників – явище показове і цілком зрозуміле для перехідного періоду в історичному, суспільному житті нашого народу. Акценти на героїчному чині і проводирів й самого народу впродовж багатьох століть його існування стають у цей час у шевченкознавстві зрозумілими і, певною мірою, навіть неодмінними при погляді на загальні категоріальні моменти творчості поета й на сутнісні чинники історичного плану українського буття.

На межі двох епох і у переддень здобуття Україною незалежності виникає необхідність збагнути обсяг і суть того нового, що його несе з собою життя: створюються узагальнюючі праці, як-от "Шевченко і літературне життя Київського університету", К., 1989, у якій уперше з'являється оцінка багаторічної роботи вчених Київського університету над вивченням спадщини Шевченка – і поета, і художника. У цьому дослідженні вперше, по суті, реалізується та ідея, що вивчення творчості Шевченка в Київському університеті знаменувало прогресивну налаштованість професорів університету, оскільки ще від В.Перетца ці дослідження провадилися зі свідомістю і, відповідно, наголосом на зв'язку творчості поета з народом, романтичними традиціями в українській літературі, дарма що розвиток шевченкознавчої науки в Київському університеті здійснювався нерівномірно – з увагою до певних аспектів дослідження або, навпаки, із відсутністю, заниканням такої уваги, – стосується це і суто філологічної оцінки творчості поета, й оцінки його світогляду, естетичних засад творчості, порівняльного шевченкознавства, історичних оцінок спадщини Шевченка.

Водночас у Київському університеті здійснюється ряд організаційних заходів щодо зміцнення шевченкознавчої бази: якщо в 60-ті роки створюється кабінет шевченкознавства, то в 90-ті роки (1989) функціонує шевченківський науковий центр, що і сьогодні діє як загальноуніверситетська навчальна лабораторія шевченкознавства, забезпечуючи спрямування наукового пошуку студентів у шевченкознавчому руслі.

Здійснюється постановка необхідності вирішення давно назрілої та наболілої для колективу шевченкознавців університету проблеми: створення в університеті кафедри шевченкознавства, яка перейняла б на себе "і підготовку фахівців – шевченкознавців, і ознайомлення з творчістю поета студентів усіх факультетів, університету" [1076, 9], і достатньо глибоке вивчення творчості Шевченка, "з його світоглядом, психологією творчості, поетикою, текстологією, естетикою, літературно-теоретичними, історичними поглядами, питаннями народнопісенної основи мови творів, стилю" [1076, 9] в стінах університету, з огляду на те, що наявний покажчик обсягу вивчення творчості Шевченка жодним чином не співвідноситься з покажчиком обсягу вивчення, скажімо, спадщини Вольтера в Сорбонні, де цьому "присвячено 3 семестри, 9 спецкурсів і 4 спецсемінари, які відзначалися в дипломі" [1076, 9].

Розробляється проблема народності Шевченка, аналізується питання осягання українським народом державної самоврядності, а також – у руслі традиції українського шевченкознавства, що бере свій початок від Костомарова з його статтею "Обзор сочинений, писаных на малороссийском языке", – ведеться мова про зв'язок творчості митця з життям народу, на долі якого, зокрема, позначився і чорнобильський синдром, і тривала епоха бездержавності України.

Окреслення завдань для роботи майбутніх шевченкознавців у 90-ті роки поєднується з вивченням окремих, локальних проблем Шевченкової творчості – як-от структура тексту Шевченка "Наймичка" – Н.Арват, де однією з перших дослідниця звертається до оцінки художнього часу і простору в Шевченка, слушно зауважуючи, що художній простір у Шевченка "виконує дві функції": по-перше – виражає його тло, на якому відбувається дія, по-друге – слугує компонентом характеристики персонажів, оскільки в кожного персонажа свій художній простір [1076, 13], художній час "відображає лінійний розвиток подій, і лише в поодиноких випадках використовується ретроспекція і проекція" [1076, 14].

Прерогативою саме шевченкознавчих досліджень у Київському національному університеті вважалося дослідження спадщини Шевченка, здійснюване фонетистами, які не лише вивчають у творчості "складники евфоніми загальнонаціональної мови" [1076, 22], але й те, яким чином ці складники у поета "забезпечують гармонію змісту і форми" [1076, 22] – як це бачимо в студії О.Блик "Реалізація фонетичних варіантів слів у поезії Т.Шевченка".

У праці "Шевченко в інтерпретації В.Винниченка" Ж.Т.Ляхова звертається до літературно-публіцистичної сторінки спадщини В.Винниченка, зокрема, в її шевченкознавчому аспекті. Автор статті вдається увагою до соціологічного, радше – партійного підходу в сприйнятті Шевченка В.Винниченком, який у виступі "Чий Шевченко?" співвідносить ідеал соціалізму з творчістю Шевченка, а у літературно-публіцистичному виступі "Геній України", "наголошуючи на творчості Шевченка – як могутньому факторі національного самовизначення", "розкриваючи загальнолюдський зміст геніальної спадщини Шевченка, новаторство її внутрішніх естетичних структур" [1087, 42], а геній Шевченка потрактовуючи як такий, що найбільше виявляється "у виборі й комбінації матеріалу внутрішнього" [1087, 43], – вже "логічно виходить за межі критерію "класової психології" [1087, 43] і, "проаналізувавши національні й загальнолюдські аспекти спадщини Кобзаря, показує його провісником нового світу", слушно вбачаючи у його творчості те, "що дає найдоцільніше розв'язання розбратові, стражданням і несправедливості сучасного устрою" [1087, 43]. У студії "Філософія й етика Шевченка" В.Винниченко наголошує, що "Філософські й моральні абсолюти народу випливають із життя й знову зливаються з ним. Звідси і цільність Шевченка, у котрого, як і у народу, "де життя, а де філософія – розрізнити трудно" й "Шевченко, як і народ, не філософствує для філософії, релігія у нього не для релігії" [1087, 44].

Дослідниця приходить до висновку, що "В.Винниченко, осмислюючи геніальну постать Кобзаря, всебічно обґрунтовує своєрідність українського менталітету, домінанти в національному характері" [1087, 44], а "інтерпретація В.Винниченком творчого доробку Шевченка здійснена в контексті кардинальних проблем його часу" – "творення суверенної України" [1087, 45], що актуалізує шевченкознавчі студії В.Винниченка.

ПОРІВНЯЛЬНІ СТУДІЇ

Провідні тенденції вірменського шевченкознавства, його внесок у розвиток традицій світової культури, жанрові й тематичні особливості та художня майстерність вірменської поетичної шевченкіани досліджуються у монографії проф. Задорожної Л.М. "Шевченко і вірменська література". У монографії детально аналізуються особливості перекладу творів Шевченка вірменською мовою, це відповідає вимогам, сформульованим у колективній праці відділу шевченкознавства Інституту літератури НАН України, у якій визначено необхідність "докладнішого й конкретнішого розгляду", "аналізу перекладів Шевченка" [Гнатюк, 1975, 231]. Дослідження, здійснене Л.М.Задорожною, належить до унікальних студій ще і тому, що, завдяки наданій Київським університетом можливості, дослідниця опанувала вірменською мовою, вивчення якої шевченкознавець провадила в Єреванському державному університеті.

Історію появи перекладів творів Шевченка китайською мовою – від перших до новітніх – розглядає у статті "Китайські переклади творів Т.Г.Шевченка" проф. М.С.Тимошик, заакцентовуючи на ролі творчості Шевченка як "репрезентатора китайському читачеві красного письменства української дожовтневої літератури" [1091, 51]. Переклади традиційно супроводили розповідь про життя і творчість Шевченка як репрезентатора української літератури в цілому. Цей шевченкознавчий матеріал був неоднакової вартості – "від короткого переказу біографії до спроб поглибленого аналізу поетового доробку, його наукового осмислення в контексті розвитку літературного процесу в Китаї"; ці публікації тривалий час "мали вибірковий та епізодичний характер" та, зазвичай, "здійснювалися способом підрядника з російського, а й то з німецького видання, що, звичайно ж, віддаляло зміст інтерпретованого твору від оригіналу" [1091, 52], однак значення їх годі переоцінити, оскільки вони представляли не лише українського поета, але й українську літературу, український народ цілому культурному материкові. Спостереження М.С.Тимошика є частиною праці, яку здійснюють науковці Київського національного університету над вивченням зв'язків української культури з життям народів світу.

ТЕОРЕТИКО-ЛІТЕРАТУРНИЙ АСПЕКТ

Теоретико-літературні студії в осяганні творчості Шевченка позначені увагою до теми народності спадщини митця – як це засвідчує стаття Л.П.Олександрової "Джерела народності". У статті ця проблема ставиться у зворотному ракурсі: не як оцінка Шевченкової народності, скажімо, у Добролюбова, а як розуміння самим Шевченком суті цього поняття.

Стаття має виразний (саме тому навіть позбавлена посилань) популяризаторський аспект, її автор торкається багатьох питань: позиція митця в зображенні дійсності, реалізм у Шевченка, традиції декабристів і мотиви творів Шевченка, ставлення Шевченка до Бога, однак на жодному з них дослідниця не зупиняється спеціально, лише заявляючи їх співвідносність із творчістю Шевченка. Відкритою, безперечно, залишається теза авторки статті про Шевченка доброго і злого: це, поза сумнівом, момент перенесення явищ морально-етичного плану на явища плану світоглядного.

У праці "Гармонія композиційної форми поетичних творів Т.Г.Шевченка" Л.П.Дідківська студіює естетичний феномен композиції у Шевченкових творах. Одним із важливих і головних складників композиційної форми Шевченкових творів автор статті вважає наявність у мисленнєвому ладі поета "відчуття суперечностей". Саме тому, – наголошує Л.П.Дідківська – контраст виступає як "своєрідне спостереження естетичних оцінок" [1076, 186] митця. Поряд із цим вказується і на роль художньої симетрії в "Кобзарі", завдяки якій, зокрема, "так званому, кільцевому повтору, який починає певну синтаксичну одиницю й закінчує її, замикає, надаючи творові композиційної завершеності" [1076, 189], а також так званим "ланцюговим сполукам", реалізується гармонія художнього твору.

Справедливо зауважено дослідницею, що майже всі повтори, і при цьому вона має на увазі не лише повторюваність окремих слів, словосполучень, а й окремі абзаци образних утворень, які, здається, мають суто номінативну функцію, не кажучи вже про складніші смислові конструкції, у Шевченковій поезії обов'язково набувають градаційного вираження, наростання почуття, зростання думки, чіткого емоційно-смислового акценту" [1076, 190].

Завдяки тому, що в Шевченкові поєднувався поет і художник, вважає автор статті, його творам притаманна особлива, "неповторна чіткість, гармонійність сполучення, класична стрункість логічність, пісенна мелодійність та епічна задумливість" [1076, 193], тобто – якості, що виявляють неповторність палітри генія.

МОВОЗНАВЧА ОЦІНКА

Чи не найбільшу увагу в шевченкознавчих університетських студіях викладачів – мовознавців привертають дві системи: лексика і стилістика творів Шевченка. Цій темі присвячене дослідження Н.С.Ніколаєвої "Спостереження над семантико-стилістичною системою віршованих творів Шевченка", у якому розглядаються переносні значення у словах Шевченкової поезії: адже митець, поряд із використанням слів у "своїх прямих значеннях, відповідно до тематики творів" вдається і до переносних значень, причому "контексти їх вживання різноманітні: з одного боку це побутові сцени, розповідь про дії героїв, історичні події", "з другого – численні описові фрагменти, пейзажні замальовки" [1076, 195].

Н.С.Ніколаєва досліджує також зв'язок прямих значень слів у поезії Шевченка із "фразеологічними сполученнями зі словами "сльози", "кров" [1076, 196], а також окремими активізованими сполученнями" [1076, 196].

Досліджуючи різні групи лексики у Шевченка, автор статті виявляє модель переходу прямого значення в переносне у поета, визначає групи лексики, що найбільше підлягають цій моделі, а також з'ясовує, завдяки і при допомозі чого "створюються образні контексти і алегоричного, і символічного плану, і чисто зображувальні, і з глибоким, складним підтекстом" [1076, 199], що є подальшим кроком у оцінці ролі автора "Кобзаря" в розвитку української мови.

Із мовознавчого погляду творчість Шевченка в Київському національному університеті вивчається у плані багатства її словника, тих необмежених перспектив, що їх вона забезпечує для мови. У цьому разі традиції мовознавчих досліджень продовжують здійснену, зокрема мовознавцями Л.А.Булаховським, В.Ващенком, П.Плющем, справу розв'язання багатьох мовознавчих проблем, ключ до вирішення яких дає вивчення лексики творів Шевченка.

Творчість Шевченка в Київському національному університеті стає об'єктом вивчення і в аспекті "технічної термінології", – як це здійснює І.В.Коропенко, розглядаючи технічну термінологію, до якої вдається митець у своїх творах, та яка, на думку І.В.Коропенко, "здебільшого успадкована від попередніх періодів історії української мови і пов'язана з традиційними народними промислами і ремеслами" [1076, 86], а утворення нових назв, "викликано розвитком окремих галузей промисловості й будівництва" [1076, 86].

Огляд лексики поета, водночас, дає І.В.Коропенко підстави стверджувати: "серед архітектурних і будівельних термінів, що зустрічаються в Шевченка, переважають назви, остаточно освоєні українською мовою ще в ХVІІ – XVІІІ ст." [1076, 86]. Натомість поряд із "ремісничою термінологією деревообробного виробництва у творах Шевченка", що "представлена давніми назвами", "зустрічаємо також терміни, не засвідчені староукраїнською мовою" [1076, 87], "так само Т.Г.Шевченко вживає нову лексику, пов'язану з обробкою металів".

Обґрунтовано полемізуючи з авторами "Історії української мови. Лексика і фразеологія", дослідниця підкреслює, що такі назви транспортних засобів, як "тройка" і "транспортувати" вживалися відповідно не Щоголівим ("тройка") й І.Франком ("транспортувати"), а саме Шевченком – тим наголошуючи у багатьох випадках на пріоритеті будівничої ролі Шевченка у терміносистемі української мови.

Щодо термінолексики судноплавства в Шевченка, тут мовознавець знову наголошує на "зафіксованих назвах", "успадкованих від староукраїнської мови, що здебільшого позначають річкові судна, їх пристрої та механізми" [1076, 89].

Характерно, що спостереження над технічною термінолексикою у Шевченка дає змогу мовознавцеві з'ясувати, як розширює значення термінологічної лексики Шевченко, збагачує і доповнює її. Дослідниця приходить до висновку, що "активно використовуючи назви, створені на народній основі української мови, Т.Г.Шевченко разом з тим залучає іншомовні, почасти інтернаціональні терміни. Технічна термінолексика, засвідчена у творах письменника, в основних своїх рисах продовжує функціонувати в сучасній українській технічній термінології" [1076, 90]; це дозволяє авторові статті наголосити на значенні Шевченка у галузі мови як поповнювача витоків української технічної термінології, та його ролі у збагаченні української мови.

Тільки шевченкознавство Київського національного університету в 90-ті роки забезпечує розбудову такої важливої галузі науки, як лінгвоукраїнознавство – переконуємося у цьому на прикладі статті Н.Ф.Зайченко, О.Л.Паламарчук "Про деякі лінгвоукраїнознавчі аспекти перекладу" (на матеріалі перекладів поезії Т.Шевченка – на близькоспоріднені мови). Одним із важливих питань, над яким замислюються автори статті, є питання, чи здатний переклад творів Шевченка "на рідну мову чи мову-посередник бути рівноцінним щодо оригіналу краєзнавчим джерелом" [1076, 35].

Приходячи до висновку, що, безперечно, переклад відбувається лише за умов, коли він здатний адекватно передати ідіоетнічні компоненти оригіналу" [1076, 35], коли в цьому процесі належне місце займає "перекладознавча компетенція", якій під силу впоратися з низкою об'єктивних чинників, закладених у "особливості кореспондуючих мов" [1076, 35], дослідниці звертають увагу на адекватну реалізацію у перекладі фонової інформації оригінального тексту [1076, 34]. Це дослідження, у якому знайшла своє відображення така галузь університетських навчальних викладів, як лінгвоукраїнознавство, є новаторським у шевченкознавстві в цілому й у шевченкознавстві Київського національного університету тим, що вперше привертає увагу до "проблеми передачі національно-культурної інформації, яку несуть у собі одиниці різних мовних рівнів – безеквівалентна та фоново-конотативна лексика, словотворчі засоби лексичної структури тощо" [1076, 36] у перекладах творів Шевченка, у цьому разі на близькоспоріднені слов'янські мови.

Визначаючи неминучі опущення, втрати інформації при перекладі, автори статті значну увагу приділяють рекомендаційному аспекту, акцентуючи на тому, що "передача лінгвореалій значною мірою залежить також від перекладацьких норм" [1076, 37], а, властиво, від міри їх розробленості.

Дослідниці слушно акцентують на моментах, що дозволяють стверджувати про брак розробленості таких норм: прикладний характер дослідження Н.Ф. Зайченко, О.Л.Паламарчук полягає у створенні цих норм для забезпечення лінгвокраїнознавчого потенціалу в перекладі, а саме "урахування фонових знань носіїв мови", оскільки, що "ближчі до автора оригіналу та носія мови фонові знання реципієнта перекладацького тексту, тим вищим видається комунікативний, значить, лінгвокраїнознавчий ефект перекладу" [1076, 41]. При цьому визначається не лише допустова шкала, що враховує "особливості кореспондуючих мовних систем", "перекладацькі норми, які склалися в певній культурі щодо "одомашнення" ідіоетнічого компоненту оригіналу", "перекладацької компетенції" [1076, 41], але і шкала заборон, враховано і те, що "буквальний переклад, найменш цінний з точки зору перекладознавства, є найбільш інформативним у країнознавчому відношенні, хоча, звичайно, втрачає свої художні якості" [1076, 441].

Варто зауважити, однак, що дослідження цих проблем, які виникають на стику перекладознавства та країнознавства [1076, 41], пізніше не здобулося в контексті вивчення творчості Шевченка в Київському національному університеті й у шевченкознавстві загалом на свою подальшу розбудову і належну розробку одночасно у трьох – граматичному(синтаксичному), семантичному (реферативному) і прагматичному планах. Тому заслугу цього шевченкознавчого дослідження, що виникло у Київському національному університеті на прикладній основі, вбачаємо у постановці, заявленні такої проблеми, а також переосмисленні рекомендацій на шляху подальшого вирішення цієї проблеми.

ІСТОРИКО- ЛІТЕРАТУРНІ ДОСЛІДЖЕННЯ

Історико-літературний аспект досліджень забезпечує стаття проф. Г.Ф.Семенюка "Шевченківські традиції в драматургії і сценічному мистецтві України в 20-х рр.", у якій автор звертається до студіювання найменш дослідженої проблеми в шевченкознавстві: Шевченкової драматургії та її значення в розбудові українського драматичного мистецтва. Відомо, що перша праця про драматургію Шевченка з'явилася у шевченкознавстві за 80 років по тому, як було опубліковано "Кобзар": у збірнику "Тарас Шевченко". – К., 1921 було опубліковано статтю П.Руліна "Драматургічні спроби Тараса Шевченка". У першому збірнику "Шевченко та його доба" було вміщено статтю цього ж автора "Шевченко і театр", 1926, у другому збірнику "Шевченко та його доба" було вміщено статтю П.Руліна "Шевченко і Щепкін"; а праця О.Борщаговського "Театральні ідеї Шевченка", 1939, фактично започаткувала книгу О.Борщаговського та М.Йосипенка "Шевченко і театр", 1941. Традиції творчості Шевченка в українській літературі здобулися на ґрунтовне дослідження у статті О.Дорошкевича "Тарас Шевченко і український літературний рух", 1944. Аналогічний спектр досліджень не актуалізований у попередніх шевченкознавчих спостереженнях Київського університету.

Досліджуючи українську драматургію, Г.Ф.Семенюк пропонує інший ракурс бачення проблеми, що враховує традиції української літератури, її специфіку, притаманну літературному процесу 20-х років. У статті піддається аналізу "декілька напрямів використання шевченківських традицій" [1076, 156]: це – і естетична роль, яку відігравали твори і самого Тараса Шевченка ("Назар Стодоля"), і сценічного полотна, створеного на сюжети його поем ("Невольник" М.Кропивницького, "Мати – наймичка" та інших), та "інсценізації, зокрема здійснена Лесем Курбасом "Шевченківська вистава" в "Молодому театрі", яка включала в себе поему "Іван Гус", містерію "Великий льох" і вірші "Не спалося, а ніч як море", "І небо невмите", "У неділеньку та ранесенько" [1076, 157], а також "вистава Т.Шевченка "Гайдамаки", здійснена Л.Курбасом на сцені Пролетарського театру Державною мандрівною зразковою трупою 21 грудня 1920 року" [1076, 157]. Відзначається в статті й роль Г.Юри в інсценізації "Яна Гуса", "Великого льоху", "Лілеї", "Сну", "Заповіту", підкреслюється співвіднесеність творів Шевченка із подіями 20-х років ХХ ст.; сповненими "ідеї національно-визвольної боротьби з ворогом" [1076, 158], яким найбільш відповідали інсценізовані в цей час "Іван Гус" та "Гайдамаки" Шевченка.

Наступний етап освоєння творчості Шевченка в 20-х рр. пов'заний, наголошує дослідник, із "дальшими пошуками шляхів використання Шевченкової художньої традиції у драматургії", чому "сприяла поява абсолютно оригінальних творів за мотивами його поезій" [1076, 159], й у цьому разі, безперечно, найбільш показовим є творчий досвід Я.А.Мамонтова, автора одноактівок "Роковини", "Чернець", "У тієї Катерини", тематично пов'язаних з постаттю Шевченка" [1076, 159].

Залучена автором статті мемуаристика переконливо засвідчує, що праця Я.Мамонтова–драматурга в шевченківській тематиці була закономірним підтвердженням володіння драматургом комплексом знань і почуттів до творчості Шевченка.

Кваліфікуючи видатки художньо-драматургічної шевченкіани, дослідник справедливо приділяє переважну увагу саме здобуткам української драматургії означеного періоду, до яких зараховує, окрім сценічних полотен, створених на сюжети Шевченкових поем, жанр біографічної п'єси. Основу творів цього жанру заклали факти з життя Шевченка, – це твори Л.Старицької-Черняхівської "Напередодні", П. Слобожанського "Тарас Шевченко", Г.Мамонтова "Борітесь", на художній вартості яких позначилася відсутність "індивідуальних особливостей чи психологічної глибини при характеристиці персонажів", зосередження авторської уваги "в основному на реалістичному відтворенні тогочасної доби відповідними рисами побуту, принципами суспільної моралі", а також намагання показати "наростання протесту селян-кріпаків проти своїх гнобителів" [1076, 162]. Іншими словами, з усією очевидністю стає зрозумілим, наголошує цим дослідник, що і драматургія відчуває на собі тиск соціалізації літератури з неминучими при цьому видатками художнього плану.

Шевченкознавство в Київському національному університеті продовжує традиції, започатковані в осмисленні творчості Шевченка російською літературною критикою та означені в позиціях М.Добролюбова, М.Михайлова, які, на певному етапі, вперше розробляють зіставний план ув оцінці творчості Шевченка і російського поета Кольцова. Так само з Кольцовим порівнює Шевченка – у плані народності й Герцен, О. Пипін, а М.Огарьов у передмові до збірника "Русская потаенная литература ХІХ столетия", ч.1, опублікованому 1861 році в Лондоні вперше визнає роль Шевченка у збагаченні українсько-російських взаємин. Крізь призму літературних взаємин оцінює в зіставному плані творчість таких "непоєднуваних" величин як Шевченко і Клюєв Л.О. Кисельова в статті "Шевченко і Клюєв (до проблеми типологічних зв'язків української та російської літератур)". Авторка свідома того, що таке поєднання "нещодавно видавалося б неймовірним", але її увагу привертає те, що і в одному, і у другому випадках маємо справу з творцями "мужицької літератури", яка є душею багатовікової народної культури – тієї "селянської культури", що стала золотою "обірваною" ниткою "національно-культурно-історичного буття", яку "так прагнуть віднайти і відновити сучасні вчені та митці" [1076, 63]. Увага до низки типологічних чинників, серед яких виділяється "подібність біблійних інтонацій та образів, характерне поєднання ліричної оповіді та гострої інвективи, емоційна напруженість та вражаюча сила слова", як і до того, що "ні Шевченко, ні Клюєв не ідеалізували сучасний їм народ" [1076, 64] дозволяє "відчути спорідненість поезії" [1076, 63] обох митців.

Окремо зупиняється дослідниця на ставленні Шевченка і Клюєва до національних чинників, за якими постає загальноцивілізаційний аспект: тут мається на увазі, що в обох митців наявне "ставлення до землі як до своєрідної "комори" історичної пам'яті", а "тема всеслов'янської пісні, мотив вселюдського єднання перенизують усю творчість цих поетів" [1076, 65]. Правомірність співвіднесення творчості цих поетів підтверджує і ставлення обох поетів до суспільної, соціальної несправедливості, до поневолювачів: "неволя, пригноблення, в розумінні обох поетів поєднувалась з духовним зубожінням, культурним занепадом"; водночас було переконання, що "духовний розквіт, відродження можуть постати лише в разі повного визволення" [1076, 68]. Моделюючи питання про адекватність співвіднесення цих літературних величин, згадаймо Умберто Еко, який слушно нагадує: "Платон у драмі "Софіст" зауважує, що художники відтворюють пропорції, беручи до уваги не об'єктивну відповідність, а кут зору, під яким глядач сприймає образи" [ІV, 410].

Феномен Шевченкової творчості полягає і в тому, що дає змогу звертатися до української літератури кожної з наступних епох, визначати її цінність, володіючи таким непогрішимим і точним взірцем, як поезія Шевченка. Це підтверджує, зокрема, спостереження С.В.Задорожної "Шевченкіана поетів – шістдесятників", що визначає, які саме цінності поети – шістдесятники "переймають від свого геніального предка" [1076, 28], та чому головною з них є "безсмертна ідея слова – борця, насамперед – борця за соборність людської душі, слова, яке б об'єднувало людей у їх просуванні до храму правди і свободи", а також "відповідальність митця за долю народу" [1076, 28].

Вивчення творчості Шевченка в її сув'язі з українською літературою пізнішої доби стає для дослідниці приводом до роздумів над тими рисами і якостями, що після творчості Шевченка залягають ув основу літературних надбань І.Франка, Лесі Українки, П.Тичини та інших українських поетів. Так, приміром, вважає дослідниця, від Шевченка – Василь Симоненко переймає "естафету пристрасті поетичного слова, його громадянської напруги" [1076, 28], В.Забаштанський – звіряє з творами Шевченка "внутрішню суть свого сьогоднішнього життя" [1076, 29], І.Драч у симфонії "Смерть Шевченка" виявляє "своєрідність поетичного трактування основ народності Шевченка, сутність його гуманізму і патріотизму" [1076, 31], а для Б.Олійника диптих "Шевченко і народ" творчість і особистість Шевченка стає підставою до роздумів над проблемою народності та класовості літератури, над естетичним кредо Шевченка, над сприйманням поетом самоцінності українського народу.

У дослідженні виявляється увага до поетів-шістдесятників, сприйняття яких підлягає університетському викладанню літератури. Водночас, це творчість поетів, чиї шевченкознавчі роздуми певним чином виплекані, вибудовані саме в Київському національному університеті, до перебування в лавах студентства якого і В.Симоненко, і В.Забаштанський, й І.Драч, і Б.Олійник мають безпосереднє відношення. Тут, гадаємо, мистецька традиція звертання до шевченкової теми та до образу Шевченка в літературі примножилася іншою, адже саме Київський національний університет виплекав багатьох визначних українських поетів.

Значну роль у шевченкознавчих студіях, здійснених у Київському національному університеті відіграє зіставний план, план аналогій, як про це, зокрема, свідчить дослідження Ф.С.Кислого, присвячене вивченню "Художньої прози Т.Г.Шевченка – в оцінці М.І.Костомарова". Добрий знавець творчості М.І.Костомарова, Ф.С.Кислий у своїй студії, спираючись на документи, полемізуючи з М. Шагінян, Л.Хінкуловим та І.Пільгуком, доказово приходить до висновку, що Костомаров перший здобувся на оприлюднення повістей Т.Г.Шевченка – 1881 року та їх оцінив у статті, надрукованій у журналі "Русская старина". Дослідник утверджує нас у думці, що перша у часі та найбільш об'єктивована оцінка української літератури часто-густо здобувалася від українських критиків, – адже саме Костомаров "перший дав високу оцінку цих творів Шевченка (повістей – Л.З.), вказавши і на сильні, і на слабкі сторони спадщини поета" [1076, 47], та оприлюднив "досить влучну і справедливу оцінку" [1076, 47] і кожного твору, визначивши його художні переваги і вади, як і на загал, усієї повістевої сторінки спадщини митця, об'єктивовано підійшовши до оцінки повістевого доробку Шевченка.

Ці спостереження є не тільки новою думкою в шевченкознавстві, що засвідчує поступальність у розгляді цього питання, але й новим словом у дослідженні літературно-критичної спадщини одного із поважних сучасників Шевченка, його приятеля, а в Кирило-Мефодіївському братстві – й соратника, який глибоко знав і шанував творчість Шевченка. Водночас зауважимо: ця тема, як самостійна, в шевченкознавстві розглядається лиш у цьому разі, оскільки І.Франко, М.Шагінян, Л.Кодацька торкалися її лише принагідно.

У Київському університеті здійснювалася і, як це бачимо в дослідженні Л.Ю.Нілової "Василь Доманицький – редактор творчості Шевченка", робота над текстологічними освоєннями творчості Шевченка. Значну редакційну роботу провадив над виданням "Кобзаря", 1907 року Василь Доманицький; видання це згодом узяте за взірець при подальших перевиданнях поезій Шевченка. З цією згодом публікацією С.Єфремов пов'язував узагалі посилення уваги до видань творів Шевченка.

Автор статті визначає низку принципів, згідно яких встановлюється адекватність канонічного тексту, і згідно яких робота В.Доманицького над текстом Шевченка може вважатися задовільною. При цьому відзначається роль В.Доманицького в атрибутуванні творів Шевченка: "саме В.Доманицький, – зауважує Л.Ю.Нілова, – упевнено відкинув твори, котрі не належать Шевченкові, які, до речі, знаходимо ще й в останніх виданнях, здійснюваних Ю.Романчуком", він "уперше правильно подає вірш "Буває, в неволі іноді згадаю" [1076, 168]; важливими є, – підкреслює дослідниця, – "намагання В.Доманицького дати текст "Княжни", звірений з автографами поета: з його "Малою" та "Більшою" книжками, "з правленим поетом робочим примірником" "Чигиринського Кобзаря" і "Гайдамаків" [1076, 168]. Важливими є і роздуми Доманицького–редактора над творами Шевченка, що реалізовані у статті "Критичний розслід над текстом "Кобзаря" Шевченка".

Послідовно аналізуючи роботу В.Доманицького над редагуванням поезій Шевченка періоду "трьох літ" і сам текст збірки "Три літа", підготовлений до друку письменником, автор статті виявляє окремі огріхи в роботі В.Доманицького – редактора, що, проте, не применшує його заслуги в роботі над Шевченковими текстами як науковця, "який відкрив і закцентував величезне значення у встановленні канонічного тексту рукописів, першоджерел письменника", який "був першим, хто зумів правильно встановити дату написання творів Шевченка" і який "першим уклав "Кобзар" у точній хронологічній послідовності" [1076, 175].

Дослідження окремих творів Шевченка – як студії спеціальні – явище, радше, виняткове у шевченкознавчих спостереженнях Київського національного університету. До таких віднесемо хіба що працю П.Колесника "Проза Т.Г.Шевченка. – Літературна критика." – 1936. – №10. – с. 3-31; М.Пивоварова "Щоденник Т.Шевченка" – Пролетарська правда. – 1938. – № 235. – 11 жовтня; М.Нагорного. Фольклор – джерела поеми "Гайдамаки" – Літературна газета – 1939. – № 22. – 6 травня; П.Охріменка. Сатиричні засоби поеми Т.Г.Шевченка "Сон", "Кавказ". – Студент. наук. пр. Київського державного університету. Збірник. Історія. Право. Література. – 1940. – вип.2. – №6. – с. 117 – 132 тощо. Однак як співвідносяться погляди на одні й ті самі явища творчості Шевченка в різних дослідників, надто – якщо між спостереженнями цих дослідників наявна значна відстань у часі, – цьому присвячений аналітичний розгляд проблеми, здійснений у дослідженні "Наукове шевченкознавство: межа різночитань" проф.Л.М.Задорожною. Автор праці спостерігає, як змінювалися певні акценти при оцінці окремих творів поета, причому, "зміни ці були радикальні та часто-густо необґрунтовані" [1076, 176]. Автор праці, виходячи з того, що лексема "різночитання" ужита не як "варіант основного тексу писаного твору або його частина" [СУМ, т.8, с.571], а у значенні – різнотлумачення [1076, 177], спостерігає такі наявні акценти, наприклад, в оцінці поеми "Катерина": в одному дослідженні стрижневими визначалися суспільні та морально-етичні аспекти проблеми", а в іншому" – "в оцінці твору за найголовніше обирався національний аспект" [1076, 177]; або, в одному разі, дослідники стверджують, скажімо, що "за джерело для Шевченка – правили відомості про далеке минуле (які це відомості – мабуть, історичні?) та сучасне йому життя", а в іншому – "що усні народні розповіді, власне усна творчість народу правила поетові за імпульс до його роботи над твором" [1076, 178].

"Різні думки у різних шевченкознавців і щодо оцінки певних героїв" [1076, 178], мотивів творів – "в одному випадку історизм твору заперечувався, в іншому на цій тезі наголошувалося" [1076, 179], "значне різноголосся спостерігається тоді, коли мова йде про визначення жанрової структури творів Шевченка" [1076, 179] і тоді, коли витлумачуються "світоглядні засади Шевченка, заявлені через певний твір" [1076, 179], традиції та новаторство його творчості, врешті й сама особистість митця.

Дослідниця ставить перед собою мету: показати наявність важливої шевченкознавчої проблеми, яку належить врахувати авторам наступних студій про Шевченка, зважити на необхідність широкого дистанційного спостереження над поставленою проблемою, що залишається актуальним і сьогодні.

Таким чином, шевченкознавчі дослідження в Київському університеті дедалі виразніше акцентують на необхідності критичного аналізу попередніх шевченкознавчих студій, незаклішованості в шевченкознавчих спостереженнях, а також на неодмінності застосування новітніх наукових досягнень і технологій при вивченні творчості Шевченка.

У статті "Україна як цілість: синтез національно-державних та етико-релігійних ідей творчості Шевченка" Л.Коломієць підставово приходить до висновку, що С.Смаль-Стоцький, як інтерпретатор "Кобзаря" Шевченка, став одним із перших, хто в європейській науці дав наукове обґрунтування методології герменевтичних досліджень, і розпочалося це з 1930-х рр., хоч засновником "методу інтерпретації" вважають Е.Штайгера" [1099, 53]. Проте особливою заслугою С.Смаль-Стоцького, й не лише перед українським шевченкознавством, але, насамперед, перед українським народом, дослідниця вважає в "головному висновку, що випливав з його (С.Смаль-Стоцького – Л.З.) аналітичних студій над текстами Шевченка" і "становив небезпеку для політичних противників України" [1099, 53]: висновку про те, що "Шевченко – у своєму "Кобзарі" сформував національно-політичні ідеали України і мав відвагу звернутися з гірким докором до своїх земляків" [1099, 53]. В українському шевченкознавстві це – одна з перших історико-аналітичних, а не соціологічних оцінок праці відомого вченого – шевченкознавця, що, безперечно, робить честь шевченкознавчим студіям КНУ.

Дослідження та популяризацію (зокрема посередництвом написання музичних творів, перекладів) творчості Шевченка, що провадилися вихованцями Київського університету, вивчає в розділах "По шляху боротьби" та "Імені Шевченка" монографії "Т.Ш.Шевченко і літературне життя Київського університету" В.Я.Неділько.

Характеризуючи шевченкознавчі студії П.Житецького, М.Драгоманова, поетичну шевченкіану М.Старицького, музичну – М.Лисенка, роль у розбудові українського шевченкознавства О.Дорошевича, О.Білецького, П.Попова, Є.Кирилюка, В.Я.Неділько детально зупиняється на шевченкознавчій монографії П.Комишанченка, низці праць інших шевченкознавців, які працювали в університеті, віддаючи належне тим проблемам, що залягають в основу їх студій. З великим пієтетом дослідник, зокрема, веде розповідь про шевченкознавчі праці Є.Кирилюка, а також про його роль у розбудові українських шевченкознавчих студій; дослідник також підкреслює, що "у науковому й літературному житті Київського університету шевченківська тема завжди посідала важливе місце" [1019, 164]; об'єктивованість цих міркувань підтверджує і праця шевченкознавців Київського національного університету сьогодні.

МОВОЗНАВЧА ОЦІНКА

На матеріалі поезії Шевченка розглядає в одній із багатьох шевченкознавчих праць проф. А.К.Мойсієнко "Символ як явище аперцепції". Спостереження над тим, як – у загальнофілософському плані – спроектовуються окремі образи творчості Шевченка у символи, дозволяє дослідникові здійснити низку цікавих і важливих спостережень вілюстративному й узагальнюючому планах. Ілюстративний план спостережнь дозволяє авторові статті прийти, зокрема, до висновку, що слово ХАТА та його похідні уживаються в творах Тараса Шевченка, не лише у значенні "житлове приміщення, домівка, господа", а "позначене або ореолом радості і добра, волі і долі", "або печаттю людського поневіряння, пекельності, убогості життя" [1106, 42]; узагальнений план спостережнь дозволяє прийти до висновку, що "аперцептивний ланцюг "символ – символ" неоднорідний за своєю природою. Власне контекстуальний символ може спиратися на народнопісенний, біблійно-міфологічний тощо" [1106, 44], Шевченків "символ як образно-стилістична одиниця в контексті окремого художнього твору може передувати будь-якому іншому образу" [1106, 45]. Ці спостереження будуть згодом розвинені дослідником при декодуванні поетичного тексту Шевченка на аперцептивній основі – у монографії "Слово в апперцептивній системі поетичного тексту", – новій сторінці у вивченні мови творів Шевченка.

ІСТОРИКО-ЛІТЕРАТУРНІ ДОСЛІДЖЕННЯ

Дослідженню української прозової шевченкіани ХХ ст., присвячена праця проф. М.К.Наєнка "До висот генія". Витоки явища дозволяють досліникові дійти висновку, що "одночасно зі спогадами почалося і суто художнє осмислення Шевченка", однак "художнє розкриття Шевченка як "володаря" найвищої життєвої цінності тривалий час не давалося письменникам ні в минулому, ні в сучасному столітті" [1151, 4]. Причиною цього стали "уявлення про Шевченка як про звичайну "людину" [1151, 4]. Між тим, вважає дослідник, осягнення Шевченка в художній творчості може належно реалізуватися лише за однієї умови, коли митець збагне, що "Шевченко став живим у пам'яті народній насамперед тому, що творив ("приточив") життя свого народу" [1151, 5].

Здійснюючи короткий екскурс в українську художню шевченкіану (твори І.Кочерги, З.Тулуб, В.Вадецького, О.Іваненко, Б.Чайковського), автор праці зупиняється на дилогії В.Шевчука "Син волі" і "Терновий світ", даючи літературознавчу оцінку праці письменника і доказово характеризуючи його художні прорахунки. Одним із найпосутніших прорахунків літературознавець вважає "недоступність осмислення" для авторів художньої шевченкіани "зв'язків суто творчого характеру" [1151,13].

Стан справ у художній шевченкіані не позбавляє дослідника віри в зміну ситуації: "яке покоління письменників, – зауважує він, – позбудеться цих вузьких місць", сказати важко; поза сумнівом лише те, що художній інтерес до особи Шевченка залишається надалі животрепетним, і нові твори про нього заявлятимуться з-під пера кожного письменницького покоління" [1151, 16]. Праця М.К.Наєнка зреалізовує давно назрілу в шевченкознавстві необхідність оцінки художньої шевченкіани, та і надалі спроби звертання до оцінки художньої шевченкіани в шевченкознавстві загалом належатимуть до поодиноких, зостаючись у царині мало займаних проблем.

У праці "Шевченкіана О.Багрія в контексті національного літературного відродження 20-х років" проф.Л.В.Грицик досліджує три шевченкознавчі праці О.Багрія – "Шевченко в литературной обстановке", "Шевченко в русских переводах ", "К рукописной традиции распространения "Кобзаря" Т.Г.Шевченко", написаних в Баку в 1925 році (дві перші) і 1927 року (остання). Дослідниця вперше здійснює таку ґрунтовну оцінку праці шевченкознавця і, також уперше, досліджує спроби О.Багрія "показати творчість Шевченка у зв'язках зі Сходом" [1151, 142]. Важливо, що Л.В.Грицик визначає звертання у О.Багрія до цієї теми не лише як намір "розкрити нові грані таланту Шевченка", а як намір "показати високу освіченість, ерудицію мужицького сина, і таким чином пролити світло на рівень і характер його народності", виявити, як "у Шевченкові поєдналися історик, археолог, теолог, що і дозволило йому широко використовувати східний матеріал у постійних зіставленнях із європейським, найчастіше українським" [1151,143].

"Основні етапи у зверненні літературознавців до дослідження теми "Т.Г.Шевченко і українська література" вивчає в праці "Українська література в оцінці Т.Г.Шевченка: до історії вивчення проблеми" Н.І.Бернадська.

Якщо перший крок літературознавців у цьому напрямі, наголошує автор статті, пов'язаний із "осмисленням переважно життєвих зв'язків поета з його сучасниками" [Шевченкознавчі студії, І, с. 33] – Квіткою-Основ'яненком, П.Кулішем, Я.Кухаренком, то подальший, а його здійснили, зокрема, С.Єфремов, П.Филипович, є якісно новим, хоч і, внаслідок політичних чинників, мало вплинув на загал шевченкознавців; останній крок став явищем, що вирізняється "поглядом на творчість українського генія як феномен самоцінний, суто національний", а також "наявністю багатого фактичного матеріалу" [1151, 36].

Серед подальших етапів вивчення проблеми "Шевченко і українська література" дослідниця виділяє праці М.Русанівського, О.Дорошкевича, М.Комишанченка і ставить питання про необхідність "створення" наукової розвідки "Т.Г.Шевченко та українська література", у якій об'єктивно та всебічно висвітлилось би це питання з врахуванням уже зробленого, без ідеологічних нашарувань і "білих плям" [1151, 39].

Контекст історії української літератури першої половини ХІХ ст. досліджує у праці "Творчість Тараса Шевченка в літературно-естетичній концепції Миколи Костомарова" Ф.С.Кислий. Автор праці стоїть на тому, що "Костомаров упродовж 40-80-х рр. широко пропагував творчість Шевченка, до появи статей Франка дав обґрунтовану оцінку всієї творчої спадщини великого поета, одним із перших указав на місце його в світовій літературі, поставивши Шевченка поряд із Пушкіним, Шекспіром", глибоко дослідив "специфіку творчого письма поета, характер його народності та самобутності, національного коріння, національної заглибленості вселюдських ідеалів. Після смерті свого друга, побратима захищав його від нападок недругів і ворогів, багато зробив аби надрукувати всю спадщину поета" [1151, 41], тим сприяючи об'єктивуванню погляду на одну з важливих сторінок історії української літератури.

Літературне дослідження творчості Шевченка у 50-і рр. ХІХ ст. розглядає О.В.Яблонська в статті Т.Г.Шевченко у критиці та літературознавстві 50–х рр. ХІХ століття". Кваліфікуючи напрацьоване літературознавчою оцінкою в цей час, О.В. Яблонська виділяє спостереження над творчістю Шевченка, здійснені П.Кулішем, М.Костомаровим, М. Рігельманом, О.Пипіним, виявляючи увагу і до менш відомої в літературознавстві постаті – "російського емігранта, письменника-публіциста Івана Головіна" [1151,81], який у розділі "Цензура" книги "Молода Росія" Лейпциг, 1858 "говорить про Шевченка як про борця за політичну волю народу", а наступного року "дає перший переклад французькою мовою уривка поеми "І мертвим, і живим..." та французькою мовою здійснює розвідку, в якій мова іде "про Шевченка, його антицарську пропаганду серед селян" [1151, 81], що є посильним внеском автора статті в шевченкознавчі дослідження.

Не лише українська, але й польська шевченкіана стає набутком досліджень у Київському національному університеті, як це засвідчує праця С.В.Задорожної "Літературознавчий аспект "Розповіді про Шевченка" Єжи Єнджиєвича". У творі увагу дослідниці привертає "об'єктивізм, ревне дотримання правди факту, почерпнутої з ретельно вивченого й осмисленого документального джерела" [1151, 159], що йде поряд із синтезом різнорідних у жанровому відношенні частин сюжетних епізодів, наукового літературознавчого коментаря, есеїстичних і публіцистичних роздумів, штрихів до портретів окремих постатей, подорожнього нарису, політологічних зарисовок, мистецтвознавчого аналізу" [1151, 160]. Важливим у праці є акцент на проблемах атеїзму і теїзму Шевченка, двомовності його творчості (та української літератури в цілому) – і, на загал, тих питаннях, що їх зроджує в автора статті книга про Шевченка Єжи Єнджиєвича.

Певні доповнення до життєпису Шевченка вносить стаття Ф.С.Кислого "Тарас Шевченко і Микола Костомаров. Творчі і особисті взаємини". Автор статті гостро полемізує не лише з відомим шевченкознавцем і дослідником творчості Костомарова Є.С.Шабліовським, який соціологізував свої студії, але, водночас, і з усіма тими "хто йшов у фарватері офіційної науки" [1129, 36]. На відміну від своїх попередників, які педалювали на протистоянні Шевченка і Костомарова, Ф.С.Кислий основною думкою свого дослідження визначає на різний лад інтерпретовану тезу "зустрілися вони в 40-х роках, щоб залишитися близькими друзями на все життя" [1129, 37]. Водночас, детально розглядаючи етапи особистого знайомства і дружби обох митців, Ф.С.Кислий відкидає як неслушні й необґрунтовані, як антинаукові, тези своїх попередників "про існування двох таборів, чи двох крил" [1129, 40] в Кирило-Мефодіївському братстві.

Факти, що їх на основі спогадів сучасників, а також творчої спадщини митців наводить Ф.С.Кислий, переконливо засвідчують глибоке порозуміння між Шевченком і Костомаровим, що не згасло в останнього й по смерті свого великого "однодумця, брата, побратима", з яким мав "єдині погляди на історичну долю свого народу, єдині погляди на його щасливе майбуття" і з яким вони провадили "боротьбу за національне і соціальне визволення України" [1129, 45]. Праця Ф.С.Кислого забезпечує не лише наукове, а й прикладне значення – як довідкова при вивченні творчості Шевченка і Костомарова у вищих навчальних закладах.

ПОРІВНЯЛЬНІ СТУДІЇ

Працею "Тарас Шевченко і Сватоплук Чех" В.К.Житник виявляє спільність у трактуванні окремих образів і тем, зокрема, біблійного плану у Шевченка та Чеха, наводячи приклади тих Шевченкових творів, що, на думку дослідника, засвідчують "близькість ідейної та художньої концепції обох митців" [1151, 144], "органічну духовну близькість обох поетів як громадян і митців" [1151, 150].

Статтею "Твори Тараса Шевченка у перекладі Ашота Граші"
проф. Л.М.Задорожна досліджує одну зі сторінок у галузі українсько-вірменських взаємин і українського шевченкознавства зокрема; вона стосується перекладів творів Шевченка вірменською мовою. Володіння вірменською мовою та знання творчості Шевченка дозволяє дослідниці виявити в художній структурі тексту вірменських перекладів творів Шевченка, здійснених Ашотом Граші, й закономірні для сфери перекладу з української на вірменську мову явища, й особливості сприйняття Шевченкового тексту перекладачем, працю якого до того ж дослідниця співвідносить із роботою інших вірменських інтерпретаторів поезії Шевченка, зокрема, Гагама Саряна.

Стан інтерпретації спадщини Шевченка у Молдові досліджувала в КНУ Г.Г.Вельбівець у праці "Проблеми інтерпретації творчої спадщини Тараса Шевченка в Молдові". Увага до цього аспекту досліджень виникає в цей час тому, що на 90-ті рр. ХХ ст. українському шевченкознавству вдалося в цьому плані лише в загальних рисах зібрати певний фактичний матеріал, що потребував оцінки, а – в багатьох випадках – і перегляду. Питання це стосувалося і "компаративних літературних зв'язків України та Молдови взагалі" [1123, 2], і "необхідності осмислення історії румуно-молдавського шевченкознавства в цілому" [1123, 3]. Дослідниця поставила за мету здійснити "осмислення історії румуно-молдавського шевченкознавства", а також "систематизувати з урахуванням етапів розвитку шевченкознавства" [1123, 3] цей матеріал, що підтверджує, на думку дослідниці, "життєздатність творчості Т.Шевченка в інонаціональній культурі" [1123, 3].

Наявні кілька шляхів, підкреслює Г.Г.Вельбівець, входження поезії Шевченка в літературу Молдови: "передача усною традицією поколінь, переклади, поетична шевченкіана, літературознавче її осмислення та публіцистичні інтерпретації" [1123, 34]. Саме творчість митця, вважає автор праці про інтерпретацію творчості Шевченка в Молдові, дає змогу в порівняльному літературознавстві здійснити "аналіз рецептологічних зв'язків", зокрема, тих, що "лежать не на поверхні літературної комунікації, а у сфері самосвідомості людини і самопізнання літератури" [1123, 7], тим–то "шевченкознавство безпосередньо причетне до розбудови свідомості та самопізнання в системі світової літератури, зокрема, Молдови" [1123, 7].

"Специфіку сприйняття творчості Т.Шевченка в Молдові" розглядає Г.Г.Вельбівець крізь призму, насамперед, "румуно-молдавського шевченкознавства", особливостей його розвитку та історії". Дослідниця простежує кілька рівнів сприйняття Шевченка у Молдові: "сприйняття на рівні віри" [1123, 16] в українців – переселенців, які в другій половині ХІХ ст. потрапляють у Бессарабію, сприйняття "на рівні преси" [1123, 16], що "постає відбитком суспільних проблем: завдань Бессарабії в період залежності від Російської імперії" [1123, 16], а також, оскільки "територія Молдови частково входила до Румунії, а історія культури майже спільна", "шевченкознавство цього періоду" розглядається в "площині румунської літератури" [1123, 17], де простежується зв'язок із Шевченковою творчістю на рівні тематичному, ідейному, образному, стильовому.

Кінець ХХ ст. виявляє свої особливості сприйняття Шевченка у Молдові. Це, наголошує Г.Г.Вельбівець, потребувало врахування історичних передумов, що вплинули на сприйняття явищ широкого культурологічного плану, позиції "літератора стосовно поетичної творчості Т.Шевченка" [1123, 18], а також на "систему автор – герой – читач" [1123, 18]. Відповідно дослідниця налічує "вісім етапів розвитку румуно-молдавського шевченкознавства" [1123, 19].

Дослідниця замислюється і над особливістю "літературно-критичної інтерпретації творчої спадщини Т.Шевченка в Молдові", що зумовлена "універсальним типом творчості, часу, програмою культури, ситуативними факторами, особистісними можливостями інтерпретаторів і чинником територіального сусідства України та Молдови" [1123, 20]; автор праці піддає аналізу всі види інтерпретації Шевченкового тексту в Молдові: літературознавчий, літературно-критичний, публіцистичний, поетичний, театральний, перекладний. Розглядаються також інформаційні, суб'єктивно-інформаційні та науково-публіцистичні рівні семіотики критичної інтерпретації літературної спадщини Шевченка в Молдові – що дозволяє створити певну картину літературно-критичної інтерпретації творчості митця в Молдові, характер "систематичного осмислення творчості Т.Шевченка" [1123, 23] та "етапи румуно-молдавського шевченкознавства" [1123, 23].

Зауважимо: ця достатньо повна й об'єктивована оцінка явища стає можливою в цей час тільки в КНУ, де плекається достатньо широка філологічна підготовка науковців-дослідників, що володіють належною фаховою базою для проведення досліджень такого плану.

ТЕОРЕТИКО-ЛІТЕРАТУРНИЙ АСПЕКТ

КНУ забезпечує не лише актуальні вимоги суто наукового шевченкознавчого пошуку, але й, що особливо важливо – навчальний аспект шевченкознавчих досліджень. Прикладом цього є "Метричний довідник до віршів Тараса Шевченка: методична розробка з курсу віршознавства". – К., 1994, проф. Н.В.Костенко.

Володіючи здобутками шевченкознавчих досліджень у галузі віршування, Н.В.Костенко створює базу "точних статичних даних про розміри, строфіку, способи римування в поезії Шевченка" [1134, 3] з метою допомогти викладачеві та студентові "звільнитися від деяких спрощених суб'єктивних і помилкових уявлень, що з роками нашаровувались навколо його творчості" [1134, 3].

Дослідниця наголошує, що "мають рацію ті, хто вбачає в Шевченкові видатного силабіста, хоч помилково було б цим висновком обмежитись. Як реформатор, Шевченко "переозвучує" (тонізує) силабічний вірш, який, приміром, суттєво відрізняється від силабічного вірша Г.Сковороди" [1134, 6]. Водночас, тонічну систему складають у Шевченка три форми: дума (думовий вірш), верлібр і т.зв. райошник" [1134, 6], хоч, приходить до висновку автор праці, "градаційне явище вільної шевченкової ритмічної "стихії" не вичерпується жодною з систем і водночас обіймає її усі разом в унікальній новій цілості" [1134, 8]. На думку автора праці, "Шевченко – найбільший майстер віршової поліфонії в українській поезії ХІХ ст.; у ХХ ст. у цьому відношенні хіба що наблизився до нього Тичина і Бажан" [1134, 8].

Дослідниця послідовно відстежує, які "метрико-строфічні форми розвивалися в процесі творчої еволюції поета" [1134, 10] і приходить до висновку, що в творчості Шевченка до заслання "модусу художнього мислення молодого поета найбільш відповідав генетично народнопісенний трансформований 14-складовий розмір" [1134, 11], "однак картина цілком змінюється у 1847 році. "Гнівні" ямби виходять на перше місце" [1134, 11], у 1848 р. "пік творчої активності поета" [1134, 11] "падає кількість поліметричних композицій" [1134, 11], а після заслання "поступово нарощуються ямби, досягаючи кульмінації за кількістю рядків у 1859 р. (завдяки поемі "Марія") і за кількістю творів у 1860 р. [1134, 12]; "в останні роки, – на переконання ученого, – він (Шевченко – Л.З.) прямує у бік класики" [1134, 12], у поезії митця "відступає тонічна група, і це зайвий раз доводить, що Шевченка не можна назвати основоположником українського верлібру і що основні його версифікаційні інтереси були пов'язані з силабічною і силаботонічною системами віршування" [1134, 12].

Характерною прикметою Шевченкової творчості дослідниця вважає відсутність "суворого класицистичного прикріплення жанрів до певних віршових форм" [1134, 12]; окрім цього, "в поезії він тяжіє до романтизму з властивою останньому дифізуєю форм, змішуванням ліричного та епічного стилів" [1134, 12]. Ці та інші міркування дослідниці стають доброю підвалиною для опанування специфіки віршування Шевченка, а також для поглиблення знань про творчу біографію митця в цілому, що забезпечує "метричному довіднику" Н.В.Костенко новаторську цінність, а також прикладну та наукову вагу.

МОВОЗНАВЧА ОЦІНКА

Етимологічний аналіз Шевченкової лексики та її класифікацію відповідно до часу походження провадить Ю.Л.Мосенкіс у праці "Глибини Кобзаревого слова".

Окрему групу прикметників досліджує Н.С.Ніколаєва в статті "Деякі особливості найбільш частотніших прикметників у поезії Тараса Шевченка". Проведене спостереження дозволяє авторові статті зауважити, що "широке використання саме буденних звичайних слів може надавати їм особливої естетичної насиченості", перетворюючи "їх у показник індивідуального стилю письменника" [1151, 108].

Лексеми, що формують Шевченкове семантичне мікрополе "рослинний світ" досліджує В.Ф.Чемес у праці "Мікрословник рослинної лексики творів Тараса Шевченка – як фрагмент національно-лінгвокультурної парадигми". Автор праці вважає, що його спостереження стануть важливим кваліфікаційним моментом "тематичної лексики, вживаної Тарасом Шевченком" [1151,139].

Удосконалення форм іменника в творчості Шевченка відповідно рукописних пам'яток ХVІІ – ХVІІІ ст. досліджує у статті "Становлення нормативних форм іменника в українській мові дошевченкового періоду" Г.П.Стрельчук, яка характеризує витоки майстерності Шевченка, "той мовний передстан, з якого вийшов поет-розбудовник норм мови" [1151, 109].

Як слушно зауважує Ю.Б.Дядищева-Росовецька, "мовознавчі праці збірника" Шевченкознавчі студії", виданого Київським університетом 1994 р., відбили вже нову ментальність науковців, вироблену в переддень та після постання державної незалежної України. З'являються спроби знайти нові джерела методології досліджень, а вчені молодшої генерації мовознавців, основні праці яких про Шевченкову мову з'явилися вже після "перебудови", природно, намагаються певним чином дистанціюватися від старого мовознавства і, у першу чергу, за рахунок пошуку оригінальних шляхів дослідження".

Функціонування в українській поезії культурно маркованих мовних одиниць, пов'язаних з творчістю Шевченка досліджує Н.Ф.Зайченко у праці "Шевченкове поетичне слово як мовний знак культури". Дослідниця прагне з'ясувати лінгводидактичну цінність українського художнього тексту як феномена багатющої етнокультури" [1151, 83], у якій творчість Шевченка "постає явищем згущено-національним" [1151, 84]. Можна приймати або не приймати тези дослідниці про те, що, завдяки цій згущеності, Шевченко "ще довго залишатиметься герметично неприступним для більшості чужинців, навіть для українофільсько настроєних найближчих сусідів" [1151, 84], однак безперечну слушність має автор статті тоді, коли спостерігає недостатність вивчення "в українській науковій традиції" ремінісценцій з творів Шевченка "темами, образами, поетичними рядками" або "культурномаркованих одиниць", якими "насичені тексти сучасних авторів" [1151, 84].

Дослідниця ініціює ідею про "уреальнення" проекту створення своєрідного банку мовних знаків національної культури" [1151, 85], що забезпечить основу формування фонових мінімумів для іноземців, без яких (тут очевидно "без чого" – Л.З.) неможливе адекватне спілкування представників різних культур" [1151, 85]. Ці чинники, на думку автора праці, як і робота у цьому напрямку, здатні реалізувати "адекватне міжкультурне спілкування, а художній текст уповні розкриває свою скарбницю, як феномен національної культури" [1151, 87].

Прикладний аспект мовознавчої оцінки Шевченкових творів у Київському університеті співвідноситься з суто науковою проблематикою, заявленою, наприклад, у статті Л.Т.Малікової "Семантика кольору та специфіка її вираження у творах Т.Г.Шевченка (на матеріалі комедії "Сон")", де розглядається семантика й узагальнено-символічне прочитання кольору в Шевченка, що дозволяє осягнути "авторське сприйняття оточуючого світу, життєву позицію Т.Г.Шевченка як поета та людини" [1151, 91].

У статті "Етноміфологеми в художній мові Т.Шевченка: образ небесних світил" проф.Н.В.Молотаєва спостерігає за образами небесних світил у Шевченка, що їх досліджує "методом логіко-семіотичної рамки" [1151, 92], та розцінює як "етноміфологеми", враховуючи що серед досліджуваного матеріалу домінують етнічні образи. Досліджуваний матеріал дає змогу авторові праці з'ясувати певні "закономірності художньо-мовленнєвої системи в цілому" [1151, 99].

"Конкретний прояв потенційних можливостей слів" при функціонуванні їх у мовному контексті" [1151, 115] досліджує Н.Г.Донецька в статті "Деякі спостереження над внутрішньою формою слова (на матеріалі абстрактного слова "дума" у поетичних творах Т.Г.Шевченка)"; "зміст поетичного контексту" дозволяє "дослідниці "побачити за реальною різноманітністю формально-мовних та функціонально-конкретних варіантів конкретних текстових форм" "національну специфіку моделі перенесення значення слова" і, завдяки останньому, реалізувати "можливість розкриття внутрішніх форм слова" [1151,119].

Джерела антропонімії в поемі Шевченка "Гайдамаки" розглядає Д.О.Теряєв у статті "Ономастичні дослідження вивчення в контексті лексики Т.Шевченка".

Антропологічний склад поеми потребував від дослідника вивчення "українських пісень, дум, легенд, переказів", "Реєстрів" Козацького війська" [1151, 129], це дало йому змогу прийти до висновків, що "антропологічне слово Шевченка – релевантне до осіб і подій свого часу: система власних найменувань формувалася на основі глибоких знань народних традицій", тому Шевченків "антропомікон органічно входить в ономастичний простір української мови" [1151,133].

ПСИХОЛОГІЧНО-ПЕДАГОГІЧНІ СПОСТЕРЕЖЕННЯ

Педагогічні погляди Шевченка, втілені в поетичних і прозових творах, у його "Букварі", під кутом зору культивування поетом "рідної мови національної поезії, мистецтва", розглядає В.В.Коломієць, у статті "Тарас Шевченко про освіту і виховання" [1151, 64]. Автор статті ставить питання про продовження і розвиток засад Шевченка у системі національної освіти.

ФОЛЬКЛОРИСТИЧНИЙ АНАЛІЗ

Винятковий інтерес становить праця М.І.Дубини "Вічно в пам'яті і серці народному", в якій провадиться вивчення унікальних матеріалів: фольклорної шевченкіани Волинського краю, Тернопільщини, Львівщини. Автор праці наводить зразки фольклорних творів, у яких Шевченкові твори здобуваються на зміни, пристосовані до умов життя творців коломийок або які "відтворюють життєпис" поета в тісному зв'язку з тогочасними умовами та життям народу" [1151, 25], чи пов'язують з ім'ям Шевченка "мрії про волю, про возз'єднання з єдинокровними братами" [1151, 26]; усе це, – приходить до висновку автор статті, – свідчення нев'янучої любові українського народу до свого щонайпершого сина – геніального Шевченка. Не зупиняючись на оцінці художнього рівня цих творів, як це здійснюють, зокрема, дослідники української прозової та поетичної шевченкіани, М.І.Дубина кваліфікує лише значення самого факту вдавання до творчості й особи митця анонімними поетами з народу і вбачає в цьому факті запоруку його, народу, духовного багатства і краси.

ФІЛОСОФСЬКИЙ АСПЕКТ ДОСЛІДЖЕНЬ

Шевченко і риторика: цю проблему порушує в статті "Красне слово Кобзаря і відродження національної риторичної спадщини" проф. Г.М.Сагач. "Шевченко, – приходить до висновків автор праці, – підніс на високий, мистецький, художньо-риторичний рівень псалми, як неперевершені зразки гомілетичного жанру ораторського мистецтва духовного спрямування, з їх порівняльними, психологічними параметрами, акровіршами, алітераціями" [1151, 73], "створив "Книгу псалмів" із зразками національної оди – похвальної ліро-епічної поезії" [1151, 74], "його інтонаційний образ у поезії" "найбільш органічно зближується з ораторським мистецтвом" [1151, 74], а "його красне слово збагачене, розцвічено й суто книжною, ораторською інтонацією: ствердження через заперечення, паралелізм, відштовхування від пісенного зачину, трансформація, характерна для голосінь емоційної амплікації, епічна пасивність" [1151, 75].

"Виразними ораторськими ознаками поетичного обдарування поета, – наголошує дослідниця, – є його орієнтація на адресата, його постійна присутність як щирого й уважного співрозмовника, настанова на внутрішній діалог з ним", "Шевченко володів могутньою магією щасливого слова, бо залучав внутрішнього співрозмовника до думання, осмислення й переживання над вічними проблемами боротьби добра і зла" [1151, 76].

До послідовного розкриття контекстів одного із Шевченкових творів вдається С.К.Росовецький у дослідженні "І день іде, і ніч іде..." Т.Шевченка: спроба розкриття поетичного змісту". Обраний для дослідження твір приваблює автора праці своїм художнім феноменом: він "настільки складний за змістом, що здається зашифрованим і вимагає для розшифрування уваги до кількох контекстів: "1) біографічного; 2) "найближчого поетичного контексту"; 3) літературної творчості Шевченка в цілому; 4) української та світової літератури на час створення вірша; 5) світогляду поета останнього періоду творчості" [1151, 120].

Дешифрування контекстів потребувало від дослідника тлумачення окремих символів у Шевченковій творчості, алюзій із Біблії та світового мистецтва, розуміння характеру світоглядних засад митця та особливостей його взаємин із колегами-засланцями, епістолярію Шевченка. Водночас ми знаходимо в праці новаторське прочитання твору не лише означеного в заголовку, але й поем "Неофіти", "Марія", "Юродивий" поезій "Н.Т. (Великомученице, кумо...!)", що, як і погляд на твір "І день іде, і ніч іде", здатні стати розбудовчим чинником у шевченкознавстві, слушним для розвитку цієї науки поступальним кроком.

ШЕВЧЕНКО Й ІСТОРІЯ

Проблему "Шевченко і питання історичної правди" [1151, 16] порушує у праці "До проблеми історизму творчості Т.Шевченка" проф.П.П.Кононенко. Відзначаючи дві кардинально неспіввідносні позиції в шевченкознавчій оцінці історизму Шевченка – одна "визначалась словами, сказаними П.Кулішем над труною поета, що Шевченко – наш перший (найвизначніший, справжній) історик; прибічники другої не наважуються на категоричні заперечення цієї засади, але, поділяючи тезу ідеологічних доктринерів про злиття націй як найвищий ідеал та особливу (месіанську) роль російського народу, робили все, щоб довести: або незначний (чи й непрофесіональний) інтерес Шевченка до питань історії, або ж непослідовність чи й хибність його (зокрема ранніх) переконань" [1151, 16], автор праці, ґрунтуючись на низці тенденцій в оцінці Шевченкового історизму й апелюючи до творчості поета, виявляє в митця "концептуальний підхід до минулого" [1151, 20], розуміння соціальних і національних конфліктів, свідомість історичності у бутті окремої особистості та народу, що дозволяє оцінити в його спадщині й історичні чинники.

ІСТОРИКО-ЛІТЕРАТУРНІ ДОСЛІДЖЕННЯ

Новий ракурс бачення у спостереженні над баладами Шевченка виявляє проф.Л.М.Задорожна у праці "Балада як ортостиха творчості Шевченка" [1159]. На відміну від своїх попередників: Є.Кирилюка, І.Пільгука, Г.Нудьги, М.Боженка, В.Шубравського, які репрезентували загальні комплексні спостереження над поетикою балади в творчості Шевченка, автор статті при дослідженні обирає лише один ракурс проблеми: з'ясування феномену постійного упровадження жанру балади до всієї творчості митця.

У праці визначаються чинники, що сформували постійний інтерес поета до жанру, що виріс із народної танцювальної пісні, а тому "давав змогу уповні виявити народний колорит"; це забезпечувало "об'єктивність викладу", потребувало "звертання до постатей і характерів неординарних, небуденних, позначених яскравою самобутністю", та, в результаті, відкривало "можливість зазирнути в безодню людського духу" [1159, 19].

Посередництвом звертання поета до цього жанру, вважає дослідниця, можна певним чином збагнути творчість Шевченка і як продовжувача традицій української літератури; їх поет примножив і розвинув, "пішовши у розвитку "семантичного синтаксису" балади значно далі, внісши в нього багато нових елементів, ускладнивши і розвинувши задатки жанру, оскільки "в цьому жанрі митець заявив про себе і як лірик та епік, і як драматичний поет водночас" [1159, 20].

У розділі "Тарас Шевченко" посібника "Українська література", створеного згідно шкільних навчальних програм, проф.Л.М.Задорожна звертається і до розкриття творчості Шевченка з нових методологічних позицій.

При оцінці поетичної творчості Шевченка робиться наголос на романтичних засадах всієї творчості митця, на повноті жанрового, тематичного багатства, краси й особливості системи образів поетичних творів Шевченка, новаторстві митця; його випереджальності щодо своїх попередників навіть у російській літературі. Увага до композиції та до інших художніх якостей поеми Шевченка "Гайдамаки" розкриває особливості сюжето- і образотворення поеми, у якій логічно продовжує дію героя узагальнений образ – народ, на певній взаємозалежності цих понять у поемі Шевченка; так само детально аналізуються поеми "Сон" і "Єретик" – найбільш складні в доробку Шевченка твори, – усе це виправдовується обсягом завдань, які забезпечує посібник. Студія про Шевченка в посібнику засвідчує працю викладачів Київського університету над науково-навчальними потребами школи.

МОВОЗНАВЧА ОЦІНКА

Із позицій сучасної текстолінгвістики і лексикографії розглядається творчість Шевченка у монографії "Художній образ в дзеркалі міфу етносу: М.Лермонтов, Т.Шевченко" проф.Н.В.Слухай.

Другий розділ праці "Міфопоетична мовна картина світу Т.Шевченка в сегменті образів природи" присвячений характеристиці "космосу Т.Шевченка в координатах астральних міфологем", "вегетативних міфологем у складі міфопоетичного універсуму письменника" та "орнітальних міфологем у міфопоетичному світі Кобзаря" – тобто, вивченню "етнічних міфологем" поета, які "в спектрі образів живої і неживої природи не вивчалися зовсім" [1174, 111], хоч, як слушно наголошує дослідниця, "окремі зауваження про міфологеми світу природи наявні замалим чи не в кожній праці, присвяченій вивченню поетики Шевченка – як у ХІХ – на початку ХХ ст., так і сьогодні" [1174, 112]. На думку автора праці, цим дослідженням, однак, бракувало "реконструкції метакультурного й авторського "тла" текстового ужитку" [1174, 113].

Автор праці ставить високі вимоги до адекватності "образу всіх міфологем мови автора", вважаючи це можливим лише "за умови існування міфологічного словника етносу і міфологічного словника народів світу" [1174, 113]. Другу проблему, що її ставить за мету вирішити автор монографії – це з'ясування можливості "встановлення прямих кореляцій між міфологемою (в тексті або в складі міфопоетичної картини світу автора) і позатекстової реальної дійсності" [1174, 113].

Проф. Н.В.Слухай виявляє 12 значень образу сонця в поетичній мові Шевченка, декілька кодів у спектрі значень цього образу, низку "прямих дескрипторів" цього образу в прозі митця; так само опрацьовано в праці низку інших міфологем та реалізацій їхнього значення. Здійснити висновки дослідниці допомагають численні схеми і таблиці, що унаочнюють узагальнення над дослідженим матеріалом. Одним із важливих моментів цього узагальнення вважаємо тезу дослідниці, що в Шевченка "безкінечна багатоликість космосу пропущена крізь призму світогляду людини як частини етнічної спільності, соціуму" [1174, 129].

Що ж до "вегетативної міфопоетичнї підсистеми Шевченка" [1174, 158] – "у структурі інтенсіональних полів поетичних образів міфопоетичні значення, безумовно, домінують над фоново-енциклопедичними" [1174, 159], дозволяючи, водночас, "із упевненістю говорити про безумовний пріоритет значень і мотивів етнічного походження у складі інтенсіонального поля вегетативної міфологеми Т.Шевченка" [1174, 159].

Спостереження дослідниці над орнітальними міфологемами Шевченка виявляють "стійку тенденцію до тотального переважання міфопоетичних рескриптів над фоново-енциклопедичними, що дозволяє кваліфікувати орнітальні образи Т.Шевченка як міфологеми" і підтверджують особливу "значимість орнітометричної моделі світу для Т.Шевченка" [1174, 194].

На думку автора праці, здійснений нею "аналіз астральних, вегетативних, орнітальних міфологем художнього світу Кобзаря дозволяє стверджувати, що фоново-енциклопедичний блок значень у складі інтенсіоналів переважної більшості міфологем, безумовно, і кількісно (за числом актуалізацій), і якісно (за різноманітністю дескрипторів) поступається міфопоетичному" [1174, 205]. На переконання Н.М.Слухай, "Шевченко – письменник творив у координатах народнопоетичної картини світу, що пройшла етап з властивим їй спектром цінностей. Цілковито очевидно, що Т.Шевченко створював свій художній світ шляхом творчого синтезу близьких йому культурних систем, але сам перебував у просторі народнопоетичної, переміщуючись за віссю її просторово-часової локалізації" [1174, 206]. Це, як і попередні тези дослідниці, а також спостереження над першоелементами буття, наявними у поезії, є підтвердженням цілковито нового, актуального рівня осмислення творчості Шевченка з сучасної текстолінгвістичної і лексикографічної позицій, доповнених порівняльним дослідженням, що на новітньому рівні шевченкознавчих студій спостерігаємо лише в КНУ.

На аперцептивній, зумовленій "сприйняттям людиною тих чи інших предметів і явищ об'єктивного світу її попереднім досвідом та її психічним станом у момент сприйняття" [1195, 25] основі розглядає проф.А.К.Мойсієнко "Порівняння в системі Шевченкового вірша". Кваліфікуючи весь реєстр порівняльних засобів у Шевченка – "від власне порівняльних сполучникових конструкцій, "і синтаксичних побудов з орудним відмінком" "до утворень на основі тотожності чи протиставлення прикладкових зворотів" [1195, 25], дослідник зупиняється головним чином на сполучникових конструкціях" [1195, 25]. Загалом же порівняння приваблюють дослідника тим, що "об'єктивно-суб'єктивний корелят порівняння характеризується складним семантичним взаємозв'язком у замкненій системі образу" [1195, 26], при цьому "обраним словом у суб'єктивній частині порівняння визначається характер співвіднесеності з корелятом- об'єктом" [1195, 26].

Вартими уваги є висновки дослідника над спостереженим явищем: у мові творів Шевченка "залежно від граматичної конструкції порівняльного звороту, суб'єктивне може співвідноситися з ідентичним/ неідентичним морфологічним корелятом – об'єктом", "порівняння, вибудувані на ідіоматичній основі, відзначаються узагальнено-метафоричною значеннєвістю об'єктного компонента, яка, однак, набуває конкретизованої спрямованості у відношенні до суб'єкта", "багатоаспектністю синонімічної, образно-смислової транспозиції характеризуються синтаксично повторювані об'єктні конструкції порівняння", "власне порівняльна структура у відношенні до суб'єктної, певних її компонентів, виконує конкретизуючу роль на різних зрізах якісно-динамічної, об'єктно-образної визначеності" [1195, 26].

Ці спостереження дослідник розвиває, осмислюючи порівняння "у зв'язку з синтаксичною (композиційною) будовою цілісного виразу" [1195, 27], що дає змогу А.К.Мойсієнку дійти висновків: "у тих випадках, коли в об'єктній частині актуалізується (повторюється, видозмінюється, семантично трансформується тощо) якийсь із основних чи периферійних елементів, попередньо вживаних у суб'єктній частині порівняння, процес аперцепції набуває суб'єктно-об'єктної векторності", "препозиційне розташування власне порівняльної конструкції визначає об'єктно-суб'єктний характер аперцептивності" [1195, 27], а отже, підводить риску під сказаним дослідник, "у контексті художнього твору на лексико-семантичному рівні порівняння виступає як аперцептуючою одиницею, так і аперцептованою" [1195, 28].

Спостереження проф. А.К.Мойсієнка над порівняннями в системі поетичної творчості Шевченка згодом склали одну із рубрик монографії дослідника "Слово в аперцептивній системі поетичного тексту", де з позиції новітніх засад науки вперше у шевченкознавстві в такому аспекті розглядається поетичний текст Шевченка.

У царині "Поетики Шевченкового вірша" А.К.Мойсієнко досліджує і "Епітет в аперцептивній системі тексту". Увагу дослідника привертають "атрибутивні утворення, що являють собою певний паралелізм, де кожен наступний компонент з однаковим епітетом, однорідним (синонімічним) означуваним словом своєрідно доповнює цілісну картину образного сприйняття аперцептованого першим (попереднім) структурним компонентом" [1196, 26], "повторюваний епітет у системі атрибутивних сполук", що "є важливим композиційним, динамізуючим засобом цілісної структури художнього тексту" [1196, 27], "аперцептивний ланцюг однокореневих слів з характерною ознакою" [1196, 27].

Однак, наголошує А.К.Мойсієнко, "у контексті цілісної віршованої структури треба говорити про образно-семантичну композиційну взаємозалежність і взаємозумовленість епітетних і неепітетних одиниць, де кожна з них може виступати конкретним смисловим і естетичним "досвідом" для розуміння і сприйняття іншої" [1196, 28]. Саме такий підхід ув оцінці епітета в творах Шевченка дозволяє дослідникові "говорити по системність аперцептивних засобів при декодуванні тої чи іншої текстової структури, де одним із компонентів контекстуальних корелят виступає епітет" [1196, 28].

Цей, новітній аспект спостереження А.К.Мойсієнка над поетичним текстом Шевченка буде розвинено в монографії дослідника "Слово в аперцеційній системі поетичного тексту". Декодування "Шевченкового вірша", що стане важливою сторінкою шевченкознавчих студій у КНУ.

ПОРІВНЯЛЬНІ СТУДІЇ

"Шевченко й корейська література" – К., 1997 – монографічне дослідження Кім Сук Вона – дослідника, який вперше в такому масштабі, як і, загалом, уперше розробляє проблему порівняльного літературознавства в галузі українсько-корейських літературних зв'язків; як зазначає автор праці, її новизна полягає в тому, що "це перше компаративістське монографічне дослідження корейської й української літератур" [1218, 38], "книга є також першою шевченкознавчою працею, у якій твори українського поета розглядаються на матеріалі їх корейської інтерпретації" [1218, 38].

Детально розглянувши усі галузі порівняльного літературознавства, давши класифікацію типологічних сходжень, дослідник зупиняється на таких галузях вивчення творчості Шевченка в контексті корейської літератури, як "розуміння поезії Шевченка", "порівняння творчості Шевченка та інонаціональної літератури", "переклад" [1218, 31]; при цьому він, що важливо, оперує знаннями усього матеріалу, знаннями усіх студій порівняльного характеру, в яких увага прикута до теми Шевченка і літератури окремого з народів світу. Ця теоретико-біографічна порівняльного характеру основа роботи забезпечує значний кредит довіри до окремих спостережень дослідника і до висновків над цими спостереженнями.

Ґрунтуючись на типологічних сходженнях, Кім Сук Вон досліджує мотиви й образи творчості Шевченка й корейського поета Юн Донг Джу, між якими часова відстань в одне століття і відстань просторова, та знаходить такі спільні риси, що дають йому підстави дійти висновку: "Коли я читаю твори Шевченка, іноді мені здається, що я читаю Юн Донг Джу" [1218, 69], оскільки "Шевченко і Юн Донг Джу писали про вічні цінності: єдність, любов до ближнього, милосердя, патріотизм" [1218, 99]. Цю широку зіставну парадигму дослідник згодом увиразнює конкретними складниками: історія, свобода, патріотизм: "Історія України і Кореї постає перед Шевченком і Юн Донг Джу в нерозривній єдності героїзму, мужності, стійкості, водночас безпринципності, зради і згубних міжусобиць, що вадили всім добрим зачинам" [1218, 101], "Шевченко і Юн Донг Джу не відокремлювали особистої свободи від свободи своїх народів" [1218, 102], "Патріотизм Шевченка і Юн Донг Джу ґрунтуються не на якихось зовнішніх атрибутах національного. Їх любов до батьківщини – у сміливому викритті проблем національного розвитку" [1218, 103].

Дослідження Кім Сун Вона прикметне амплітудою зіставних явищ, але не менш прикметне воно і конкретністю, чіткістю, а, водночас, простотою в осягненні, насамперед, творчості Шевченка. У такому осягненні немає місця пафосу, натомість у виразній прозорості думки глибшою постає істина і митці, творчість яких піддається зіставленню.

Саме тому в праці ученого стають можливими спостереження, що мають вагу не тільки в галузі порівняльних студій, а в галузі шевченкознавства, для якого конструктивною є теза, що "дух опору Шевченка ґрунтується зовсім не на політичній боротьбі. Він перебуває радше в духовній площині, мало пов'язаній з політичними проблемами цієї хвилини. Дійсність стає для поета лише тлом, на якому розгортається боротьба за людину" [1218, 106]; так само пізнавальним зарядом у характерології митця володіє оцінка дослідником світоглядних засад Шевченка, чия "любов до людей прощає навіть найтяжчих грішників, але тільки в тому разі, коли вони перестануть творити зло і приймуть Бога в своє серце", "у цьому поети вбачають головну запоруку позбавлення від вселенського зла" [1218, 108], адже "для Шевченка існував лише один моральний закон, одне прагнення душі – щастя для України та її народу" [1218, 1089].

Слушною в роботі Кім Сун Вона є спрофільованість пошуку на осягнення саме індивідуального з урахуванням тези дослідника, що "Шевченко не був індивідуалістом: індивідуалізм передбачає гординю, а гординю поет вважав великим гріхом" [1218, 117], шляхом вияву особистісного в митця визначається унікальність його митецького "я", а, водночас, це увиразнює моменти сполучуваності його творчості зі світовою літературною традицією. До таких моментів віднесемо погляд дослідника на християнські засади поезії Шевченка. На думку Кім Сук Вона, "сама ідея Бога давалася поетові не просто. Він перебував у постійному пошуку і роздумах. Бог для Шевченка це водночас і прихисток для душі, й допомога в боротьбі проти ворогів" [1218, 116], "його непокірність дивовижним чином поєднувалася з лагідністю серця і смиренням духу. Для нього розум існував лише разом зі смиренням і благородством" [1218, 118].

Оцінку глибини геніальної самобутності Шевченка в дослідженні Кім Сун Вона доповнює порівняльний аналіз перекладів творів Шевченка корейською мовою, у якому увага дослідника зосереджується на визначенні смислових і стилістичних неточностей у перекладах Шевченкових поезій.

Окремий заключний розділ праці Кім Сун Вон присвячує "проблемі інтерпретації змісту поеми "Гайдамаки" [1218, 162], тут він досліджує основні ідеї твору і ділиться власним досвідом перекладу поеми Шевченка "Гайдамаки". Т.Г.Шевченко. – К., 2003. Унікальність цього досвіду не лише в інтерпретаційній практиці, але й у повазі до тексту Шевченка: тут переклад супроводжує текст оригіналу. Крім того, в ньому враховано всі ті теоретичні настанови, що їх у цьому разі заявив сам перекладач, і який зінтепретував "за його словами, твір як героїчно-національно-патріотичну, гуманістичну, філософсько-християнську поему, спрямовану на пошуки загальнолюдських цінностей", що, на думку перекладача "послужить основою для подальших поетичних тлумачень поезії Шевченка" [1218, 182], зокрема, корейською мовою.

Порівняльна студія Кім Сун Вона дозволяє судити про масштаб і напрями шевченкознавчих студій у Київському національному університеті.

МОВОЗНАВЧА ОЦІНКА

Окремою сторінкою в мовознавчому аспекті шевченкознавства є спроба декодування поетичного тексту на аперцепційній основі, здійснена в монографічному дослідженні проф.А.К.Мойсієнка "Слово в аперцепційній системі поетичного тексту. Декодування Шевченкового вірша". – К., 1997.

Дослідник ґрунтується на таких засадах: "художній текст як образна модель світу завжди передбачає творче, особисте прочитання – декодування, у якому значну роль відіграє певний життєвий, культурно-естетичний досвід індивіда" [1221, 9], "характер аперцепційного конкретно-поетичного твору можна продемонструвати на тематично-композиційній основі, коли певна ситуативна сцена, образна сентенція тощо, стає підґрунтям для адекватного сприйняття наступної сцени" [1221, 11]; "кожне слово у художньому творі" дослідник розглядає як "цілу систему смислових, ситуативно-композиційних зв'язків" [1221, 19].

Увагу дослідника привертають і такі показники "семантичного і естетичного досвіду" [1221, 19], як "заголовне слово, заголовний рядок в аперцепційній системі поетичного тексту" [1221, 19], що в поезії Шевченка "зумовлюють відповідний загальнокомпозиційний ґрунт для сприйняття того чи іншого образу, цілісної поетичної структури" [1221, 28], і "повторюване слово в аперцепційній системі поетичного тексту" [1221, 29], що має здатність у Шевченковому тексті стати "засобом динамізації поетичної ідеї, засобом мистецького розгортання певної теми, входження в нову тему, переведення образу в іншу площину" [1221, 45], і "звук в аперцепційній системі поетичного тексту" [1221, 45], що, "експлікований у римованих словах, актуалізує процес художнього сприйняття і в цьому плані актуалізує транспозицію "від символічності "звукобукв" до символічності лексичних одиниць і виразів" [1221, 60].

Підрозділи – "Образне слово в аперцепційній системі поетичного тексту", зокрема, "епітет", "порівняння", "символ", що стали підготовчими студіями монографії уже розглядалися в системі мовознавчої сторінки шевченкознавства попередніх років, тому вдамося увагою до заключного розділу монографії А.К.Мойсієнка – "Аперцептивний аспект мовної картини світу поетичного ідіолекту"; на думку дослідника, цей аспект складається з таких репрезентантів антропоморфізованого слова в поетичному тексті, як, "антропоморфізація на основі динамічної ознаки", "звертання, прикладкові звороти", "зіставно-порівняльні конструкції", "транспозиція "частина – ціле", "антропоморфізація абстрактних понять". Аперцепційний аспект мовної картини світу включає, на думку автора праці, "аперцепційні аспекти антропоморфічного слова", "літературної ремінісценції, цитати". У цьому разі автор праці має можливість на основі послідовно і доказово здійснених спостережень дійти висновку, що "шевченківський поетичний контекст дає змогу говорити про кілька видів транспозиції": "ознаки об'єкта – особи, співвідносної власне з порівняльним словом, у напрямку відповідно до суб'єктної ознаки порівняльного звороту: а) характеристична якість денотата – особи, виражена динамічно чи статично, "пояснює" метафізичну ознаку предметного денотата; б) характеристична якість денотата – особи безпосередньо простежується в суб'єктній частині порівняння; в) характеристична якість денотата – особи імпліцитно проектується на суб'єкт порівняння; г) імпліцитна ознака денотата – особи експлікуться в суб'єктній частині порівняння" [1221, 172]. На загал, "картина світу" в Шевченковому "поетичному тексті постає на основі численних лексико-граматичних, семантичних, поетичних фактів, що в своїх взаємозв'язках і становлять власне аперцепційну систему" [1221, 174].

Знайомство з працею А.К.Мойсієнка дозволяє переконатися, що аперцепційна система Шевченкового поетичного тексту є належно індивідуалізована на всіх простежених дослідником рівнях. Це забезпечує поетичному слову Шевченка оптимальну міру самобутності, а також сполучуваність із загальноцивілізаційним досвідом. На основі здійсненого автором монографії дослідження переконуємося, що ця міра якраз і виявляє в Шевченкові геніального митця, здатного посередництвом поетичного слова виповідати думу народу та його екзистенційні інтенції.

Праця А.К.Мойсієнка, попри загальнонаукову її вартість, як і побажання авторові, висловлені в монографії Ю.Б.Дядищевої-Росовецької, має ту вагу, що на кінець 90-х років виявляється єдиною в шевченкознавстві мовознавчою студією широкого наукового діапазону, шевченкознавчою студією, яка на засадах мовознавства поєднала шевченкознавство з філософською моделлю багатоаспектного сприйняття світу, наявного в аперцепційній системі вивчення тексту. Таким чином, праця А.К.Мойсієнка поєднала в собі відразу кілька наукових аспектів: шевченкознавчий, мовознавчий, філософський, що, в кінцевому результаті, забезпечило не лише її новизну, але й важливі результати спостережень, що виявляють динаміку поступу української шевченкознавчої науки.

ШЕВЧЕНКО Й ІСТОРІЯ

Українська історіографія, на думку проф. Я.С.Калакури, стоїть перед необхідністю "поповнення джерельної бази історичних знань" [1216, 3]; джерельною базою є і творча спадщина Шевченка – "як винятково цінна за інформаційною насиченістю та різнобіжністю форм конкретно-історичне та біографічне джерело", що надається до класифікації, оскільки маємо справу і з писемною, і з зображальною групами джерел, які дають уявлення "про рівень і зміст історичних уявлень, знань, певних цінностей" [1216; 4], наявних у суспільстві в ХІХ ст. і, до того ж, вияскравлених геніальним сприйняттям. "Джерельна й пізнавальна значимість художніх творів Шевченка, – наголошує автор статті "Спадщина Тараса Шевченка як історіографічне джерело", – передусім у тому, що вони дають додаткові відомості про суспільно-політичну, соціально-економічну та духовну обстановку в країні", "здійснюючи вплив на формування суспільної свідомості, в тому числі й історичної" [1216, 4].

Суб'єктивне трактування історичних поглядів Шевченка спричинили суспільні, соціальні чинники – "протиставляється творчість молодого і зрілого поета", йому приписувався класовий підхід до історичних явищ, а шевченківські коментарі, започатковані В.Антоновичем, М.Грушевським, С.Єфремовим, М.Новицьким, були вилучені з наукового вжитку. Дослідник ставить вимогу публікації спадщини Шевченка "в повному обсязі, звернення особливої уваги на оновлення змісту коментарів", "переосмислення значення творчості Кобзаря для національного відродження України, формування національної ідеї, утвердження національно-патріотичних традицій в українській історіографії" [1216, 5].

"Принципові оцінки всіх найважливіших подій і процесів української історії – наголошує Я.С.Калакура, – окреслились у Т.Г.Шевченка не на пануючій тоді великодержавницькій схемі російської історії, а всупереч їй" [1216, 6], – тому ці оцінки мають для сучасних українських історіографів неабияке значення, адже, на противагу різним полемікам своєї доби, цілком "однозначно визначаються на позиціях окремішності українського народу, самобутності його історії, культури, традицій, обстоювання прав українців на гідне існування, на розвиток рідної мови й освіти" [1216, 7].

Як "найменш досліджені в історіографічному відношенні" автор статті називає "прозу Т.Шевченка, його щоденник, "Автобіографію" і листування" [1216, 9], – цим визначаючи напрям наступних студій "Шевченко та історія" для учених та студентів – істориків Київського національному університету.

Серед низки важливих заходів, присвячених вшануванню пам'яті Шевченка в КНУ, віддамо першість визначальному, що мав не лише політичне, громадянське, але й важливе наукове і навчальне значення: було створено кафедру історії української літератури і шевченкознавства.

14 липня 1999 р. ректор Київського національного університету академік НАН України В.В.Скопенко підписав наказ № 285 – 32 "Про реорганізацію та створення нових кафедр на філологічному факультеті КНУ", в якому, зокрема, зазначалося:

Згідно з ухвалою Вченої ради університету від 2 липня 1999 року

Н А К А З У Ю:

І. Провести на філологічному факультеті реорганізацію кафедри історії української літератури, створивши на її базі дві кафедри: кафедру історії української літератури і шевченкознавства та кафедру історії української літератури ХХ століття.

ІІ. Призначити завідувачем кафедри історії української літератури і шевченкознавства професора Задорожну Л.М. та перевести на посаду завідувача кафедри української літератури ХХ століття професора Семенюка Г.Ф. із збереженням терміну обрання до 2 червня 2002 року.

ІІІ. Реорганізацію та створення кафедр провести за рахунок внутрішніх резервів професорсько-викладацького складу, допоміжного персоналу та приміщення філологічного факультету.

ІV. Планово-фінансовому відділу внести відповідні зміни до штатного розпису філологічного факультету.

V. Контроль за виконанням даного наказу покласти на першого проректора університету Третяка О.В.

Ректор В.В.Скопенко

Ця подія в навчальному і науковому житті КНУ значно активізувала шевченкознавчі дослідження в Київському університеті: регулярно – щорічно – стали проводитися наукові шевченківські конференції, став регулярно виходити в світ збірник наукових шевченкознавчих праць "Шевченкознавчі студії", зросла кількість студентів і аспірантів, які вивчають творчість Тараса Шевченка, значно інтенсивніше здійснюється шевченкознавча наукова робота викладачів кафедри української літератури і шевченкознавства, які, завдяки статусу наукових шевченківських конференцій у КНУ як міжнародних і республіканських, зуміли залучити до цієї роботи наукові сили усієї України та за її межами. Одним із показників активізації наукової роботи кафедри в галузі шевченкознавства стало те, що упродовж наступних років саме студенти-шевченкознавці КНУ за кращі наукові роботи здобувають премії національної Академії наук України.

До важливих заходів видавничого плану, здійснених КНУ цього року, віднесемо вихід у світ збірника шевченкознавчих праць "Шевченкознавчі студії", який набуває ваги "ваківського" видання та видання, зінспіроване значним чином директором Інституту журналістики КНУ проф. А.З.Москаленком – "Інформаційна сфера як духовне явище". – К., 1999, значний масив досліджень у якому посідають шевченкознавчі студії викладачів, аспірантів, студентів Інституту журналістики при КНУ, а також підготовку видання колективної монографії викладачів кафедри історії української літератури шевченкознавства "Інтеграція позитиву в творчості Шевченка" (аспекти символу, аксіолоігї, онтології, міфу, психології і стилю).

ІСТОРИКО-ЛІТЕРАТУРНІ ДОСЛІДЖЕННЯ

На відміну від спостережень Г.Дими, який досліджував народнопоетичні символи "Кобзаря" в перекладах німецькою мовою (цьому й присвячена захищена ним дисертація кандидата філологічних наук), проф.Л.М.Задорожна у дослідженні "Співвідношення символів у поезії Т.Шевченка" розглядає символіку поета з урахуванням "різних рівнів осягання його символів: зорово-співвідносний (верба, тополя, калина, пташка, сокира), узагальнено-співвідносний (могила, вода, вітер), езотерично-співвідносний (сон, бувальщина, певне свято, числово-кількісна наявність і повторюваність)" [1282, 26]. Проте осягання достатньо повного розуміння символів Шевченка – можливе лише тоді, наголошує дослідниця, коли буде враховано і "внутрішній ритм зчеплюваності, поєднання, послідовності усіх цих рівнів у межах одного з творів" [1282, 27]; саме такий принцип осягання символіки, точніше, співвідношення символів, пропонує Л.М.Задорожна при осмисленні їх у "думках" Шевченка – та в окремій Шевченковій поезії ("Буває, в неволі іноді згадаю"); при вивченні значення ритму символів (тобто, нагадаємо "зчеплюваності, поєднання і послідовності") поетової творчості автор праці для ілюстрування своїх тез зупиняється на поезії "Сон" ("Гори мої високії"), що дозволяє провести паралелі з однойменною поемою Шевченка – як підтвердження сталості символічної домінанти в митця і стильових ресурсів його творчості. Це дає можливість дослідниці звернутися і до проблеми варіантності символів у творчості поета, і до тих символів, що перебувають у розвитку. Характерно, що Шевченко, зокрема, в творчості періоду заслання, – наголошує Л.М.Задорожна, – звертається до "яскраво огрітих, представничих для етнохарактеристики емблематичних, традиційних для творчості Т.Шевченка образів" [1282, 48], що давало йому змогу немовби "вертати опісля і в часі, й у просторі тривалих і духовно виснажливих мандрів" – "із чужини в Україну" [1282, 48], у такий спосіб здобуваючи моральну сатисфакцію за насильницьке заслання із забороною творчості.

Запропонований дослідницею підхід до вивчення символіки Шевченкової творчості забезпечує адекватний новітньому розвитку літературознавства аспект і, крім цього, визначає новий підхід у вивченні символіки творчості митця з урахуванням відмінностей між архетипом і символом.

До гострополемічних належить праця С.К.Росовецького "Великий льох" і "Стоїть в селі Суботові": текстологічні спостереження". У ній послідовно й обґрунтовано розглядається питання слушності включення в перший том нового академічного Повного зібрання творів Шевченка (1989) тексту поезії "Стоїть в селі Суботові..." "як заключної частини, рядків 500 – 547, поеми "Великий льох". Але ж чи справді правильне рішення було тоді прийняте? [1282, 76] – замислюється дослідник.

Звертаючись до текстологічних спостережень над творами В.С.Бородіна, автор праці знаходить у них очевидні суперечності, непідтверджені гіпотези і, у кінцевому результаті зауважує, що "жоден із зазначених В.С.Бородіним елементів "зовнішнього оформлення" в альбомі послідовно для відокремлення творів не використовується" [1282, 79], що свідчить, вважає дослідник, на користь непідтвердженості наукових гіпотез текстолога-попередника, оскільки, вважає С.К.Росовецький "усі, власне, текстологічні спостереження, зосереджені в коментарі до "Великого льоху" останнього академічні видання, працюють проти концепції В.С.Бородіна. Почати з того, що серед елементів поеми, які належать сучасникам Шевченка, а також узагалі відомих у науці, немає жодного, котрий підтвердив би припущення, що автор і читачі бачили в поемі – містерії та поезії "Стоїть в селі Суботові..." – один твір. Натомість про традиційне розуміння ними обсягу поеми-містерії свідчать усі повні списки обох творів". [1282, 83].

Звертаючись до листування і до повістей Шевченка, а також виважуючи спостереження численних шевченкознавців, С.К.Росовецький послідовно доводить, що в "сучасній Шевченковій рукописній традиції його позацензурних творів, продовженій в перших виданнях за кордоном, поезія "Стоїть в селі Суботові..." поширювалася лише як твір окремий, незалежний від містерії "Великий льох". Саме це сприймання поезії, як і назву її ("Суботів"), котра зустрічається в більшості окремих списків, Шевченко авторизував, не зробивши відповідних виправлень у збірці, що належала Л.М.Жемчужникову. Більш того, є підстави думати, що назва "Суботів" тому й не викликала заперечення у поета, що належала саме йому. Зрозуміло, епілог містерії "Великий льох" не міг би отримати такої назви" [1282, 87].

Таким чином, сприйняття цих двох творів як різних, приходить до висновку автор праці, має базуватися на авторській волі, а не на тому, щоб, як це здійснює його попередник, "відкидати останню авторську вказівку на час і місце створення поеми та авторське визначення обсягу поеми в списку І.М.Лазаревського, ігноруючи проблему поетових виправлень у цьому списку, котрі об'єктивно становлять, подобається це нам чи ні, втілення останньої авторської волі" [1282, 87], а також на тому, щоб відповідати на певні кон'юнктурні запити соціологічного, політичного характеру.

Таким чином, хоч і поодинокі, текстологічні дослідження в Київському національному університеті позначені прагненням до об'єктивованого, обґрунтованого і соціально незаклішованого пошуку наукової істини.

Прочитанню роману О.Іваненко "Тарасові шляхи" присвячена тема праці І.В.Братуся "Осягнення національної свідомості в романі Оксани Іваненко "Тарасові шляхи". Попри філософське потрактування теми, робота вирішується, однак, у суто історико-літературному ключі, і провадиться переважно в описовому плані як дослідження художньої шевченкіани.

Тема "національної свідомості" у романі про Шевченка окреслюєтьться, вважає автор статті, посередництвом включення у твір масиву фольклорно-етнографічного" [1282, 139], зображення у поета "підвищеного почуття любові до історії України" [1282, 140], його "турботою про освіту народу" і "про звільнення України від національного гноблення і ліквідації самодержавно-кріпосницької системи" [1282, 143]. Таким чином, дослідник обирає шлях лише загального пошуку до вирішення проблеми, однак здійснює крок у розробці такої – на цю добу ще занедбалої сфери дослідження – як українська шевченкіана.

Цікавий аспект зіставного плану – "літературні взаємини М.Хвильового і Т.Шевченка" [1282, 144], оснащений сприйняттям стилю бароко в Шевченка, наявний у праці О.П.Гудзя "Про школу" та "бур'яни" (Нотатки до концепції творчості Шевченка)". Автор праці прагне з'ясувати, в чому полягали "яскраві структурно-типологічні несумісності, що спостерігаються" "між творами двох митців" [1282, 146]. Для цього він звертається до традицій, заявлених у Шевченковій творчості, провадячи низку паралелей на рівні образів ("Сад") і тем (пастка, розставлена авторові "землячком" і Сковородинському жайворонкові тетеруком Салаконом, тема сирітства), а також стильової домінанти (бароко). Рухаючись у напрямку відстеження традицій в українській літературі, автор праці зауважує, що новела Хвильового "Життя" дозволяє дійти однозначного висновку: "персонажі Хвильового ніби взяті з містерії "Великий льох" [1282, 150].

Звертаючись до окремих творів Хвильового, дослідник, послідовно сміливо вирішуючи проблему, спостерігає за художніми явищами, що вказують на розвиток певних мистецьких тенденцій попередніх епох; це дає підстави О.П.Гудзю дійти висновку, що "доробок певної культурно-історичної доби нікуди не зникає, а переосмислюється митцями наступних часів", які, навіть заперечуючи їх, виявляються насправді продовжувачами попередніх мистецьких ідей – на рівні тем, образів, напрямів; ці засади автора праці, безперечно, є розбудовчими для шевченкознавства Київського національного університету.

Шевченкову працю над просвітництвом народу продовжив виходець з української ополяченої шляхти подолянин Павлин Свєнціцький, цю тему розглядає в праці "Тарас Шевченко в оцінці Павлина Свєнціцького" В.І. Іскорко-Гнатенко. Павлин свідомо, упродовж усього життя, ішов, наголошує автор статті, до Шевченка: "він виголосив промову від представницької університетської громади хлопоманів" [1282, 168], зустрів домовину Шевченка на лівому березі Дніпра, "розповсюджував серед простого люду книжечки-метелики, пропагуючи слово Шевченка" [1282, 167-168], написав поезії "Споминок смерті Тараса Шевченка", інсценізував, популяризуючи творчість Шевченка, поему "Катерина", "1862 року, написав однойменну драму, популяризував Шевченкові твори в "редагованому ним двомовному часописі", що видавався у Львові [1282, 172], перекладав поезії Шевченка, застосовував поезії Шевченка у своїх творах, "одним із перших в історії шевченкознавства заговорив про славу поета" [1282, 173], наголошував на ролі Шевченка в історії української літератури. На думку дослідниці, це була свідома праця людини, обставинами долі виштовхнутої за межі України на розбудову української літератури: в її традиціях і літературних зв'язках.

Спробою дослідження української поетичної шевченкіани є стаття Г.М.Жуковської "Поетична шевченкіана Ліни Костенко", у якій розглядаються поетичні твори "Княжа гора", "Кобзар співав в пустелі Косаралу..", "Повернення Шевченка", "Кобзарю, знаєш", досі обійдені належною увагою літературної критики.

Проблеми рецепції творчості Шевченка за межами України присвячена стаття Н.Сидоренко "Шевченковий дух на чужині", де вперше в українському шевченкознавстві розглядається "українська періодика в таборах для військовополонених під час Першої світової війни" [1276, 35].

На думку дослідниці, певним чином появу поетичної шевченкіани серед військовополонених готувало "чимало навчальних статей про народного генія", що їх "подавав своїм читачам віденський часопис "Вісник СВУ". Це були не тільки традиційні березневі числа, майже повністю віддані творчості Тараса Шевченка та її смисленню в новому поетичному контексті. Час від часу друкувалися принагідні повідомлення, пов'язані чи то з бібліографічними новинами (вихід "Кобзаря" у Відні 1915 р. обсягом у 157 сторінок), чи то з поточними подіями" [1276, 35].

Шевченко, наголошує Н.Сидоренко, зміцнював дух українських військовополонених. І теза статті про "найбільшу любов" військовополонених до поета є не просто величанням" поета, а підкріплена низкою неспростовних фактів, одним із найпромовистіших серед яких є те, що в "українців у полоні на чужині" "й мотиви, і рими, й образи ненавмисно повторювалися із тих класичних поезій – символів, що колись вразили своєю сердечністю, сміливістю, життєвою наснагою" [1276, 37]. Наводячи низку прикладів на підтвердження цієї тези, Н.Сидоренко, зокрема, виділяє поетичний твір "Моєму народові", написаний "полоненим із зальцведельського табору в Німеччині 6 вересня 1916 р." [1276, 37] Миколою Струмком "у вигляді безпосереднього звертання", що прикметне "надзвичайною близькістю за емоційними і духовними інтонаціями до Шевченкових творів" [1276, 37].

До виявів рецепцій Шевченкової поезії, Н.Сидоренко відносить також "драматичний етюд" "У Тарасову ніч" [1276, 38] О.Кобця. Дослідниця робить слушне припущення, що "можливо, певною спонукою для написання етюду "У Тарасову ніч" послужили лекції у фрайштадському таборі, що їх проводив старенький професор С.Смаль-Стоцький [1276, 38], про якого у своїх "Записках полоненого" О.Кобець писав так: "І як він знав Шевченка! О, як він знав Шевченка! Кожен твір нашого геніального земляка, кожен малесенький віршик, розібраний на деталі й викладений шановним професором, звучав, як чарівна казка, як нове відкриття, що перед ним стоїш зачудований і всім своїм єством починаєш переживати й відчувати пережите й відчуте самим автором" [1276, 38]. Це уміння професора "так подати образи, прокоментувати життєві віхи, такі точні визначення підібрати, такою безмежною вірою наділити кожного, що в жодному бараці чи гуртку не залишалося байдужих до Кобзаря" [1276, 38] "навіяло О.Кобцеві не тільки драматичні твори й ліричні спогади, а той образ Великого Земляка, який він прагнув пронести у своєму серці крізь усе життя, закарбувавши також щирі відчуття у поетичних рядках вірша "Хвала Шевченкові" [1276, 38].

Шевченкова творчість і Шевченкова біографія ставала, наголошує дослідниця, побудником зростання свідомості: "і як колись Шевченко у неволі, полонені намагалися використати кожну мить, щоб вчитися, читати, працювати, творити, боротися, розуміючи, що в цьому "суть життя" [1276, 39]. Велика духовна сила, закладена в творчості поета, витворювала, отже, навіть із полонених, найупослідженіших людей, поетів. "Шевченкова поезія та його життєвий шлях, – на думку автора статті, – як зразок людської гідності, дивовижної самопожертви, волелюбності й незалежності надихала багатьох зневірених, приречених, збайдужілих. Особливо це відчувалося в тяжких умовах війни, коли полонені виявлялися відірваними від рідного дому, закинутими в чужі краї" [1276, 40].

Шевченко піднімав людей, позбавлених домівки і батьківщини, до рівня свідомих особистостей завдяки осмисленню ними "національних і громадських ідеалів", де "усе було важливим: і пошана до рідної мови та її знання, і турбота про власну школу", "і засвоєння вершинних здобутків української культури" [1276, 40]. Цими спостереженнями, здійсненими Н.Сидоренко в статті "Шевченко й дух на чужині", шевченкознавство в КНУ вперше вдається для розгляду означеного аспекту: сприйняття творчості Шевченка "в таборах для військовополонених під час Першої світової війни" [1276, 35]. Ці спостереження, водночас, є новими і для українського шевченкознавства в цілому. Зауваги, визначені в праці Н.Сидоренко, є цінними і з тієї позиції, що суттєво розширюють ареал пошуку і масив матеріалу для дослідників української шевченкіани.

ПОРІВНЯЛЬНІ СТУДІЇ

Продовжуючи справу, започатковану в шевченкознавчих студіях І.Франка, який першим став досліджувати зв'язки творчості Т.Шевченка зі світовою культурою, Т.Старченко у статті "Повість Тараса Шевченка "Художник" у колі споріднених мотивів світової культури" ставить питання про наявність загальноцивілізаційних якостей у повістевій сторінці спадщини митця, адже, як підкреслює дослідниця, "значний інтерес викликає, зокрема, розгляд того, наскільки органічно й природно Шевченків доробок сприймається у світовому літературному контексті" [1279, 7], надто, що маємо справу із твором, у якому "безіменний герой Шевченка" відтворений як "цілком самостійний художній образ, аналіз якого дає змогу не лише окреслити його як самостійний характер, а й зіставити із спорідненими персонажами й мотивами світової літератури ХІХ – ХХ ст." [1279, 7].

Дослідниця спостерігає, як моделюється один і той самий сюжет у Шевченка й у пізніших митців, наприклад, сюжет про скульптора Ставвасера й Карла Брюллова, що засвідчує велику силу хисту останнього, який всього лише однією порадою скульпторові надав більшої життєвої переконливості зображеному, змусивши розчулитися присутніх – і забути, що перед ними – лише мистецький витвір, Т.Старченко відстежує подібний сюжет і у Льва Толстого, і в повісті О.Бальзака "Невідомий шедевр", і у повісті М.Гоголя "Портрет", а також, у своєрідному "перевернутому" вигляді в "модерністському романі класика ХХ ст. шведського письменника Пера Лагерквіста "Карлик" [1279, 9]. Зображення творчого моменту, наявне в Шевченковій повісті "Художник", так само хвилює Бальзака і Гоголя.

Увагу дослідниці привертають усі складники мистецької візії Шевченка у творі: "Шевченка-митця турбувало чимало питань, пов'язаних з особливостями художньої творчості, покликанням, обов'язком художника тощо. Не могли його не зацікавити і проблеми, що мали негативний підтекст" [1279, 11], як-от – "зміна ієрархії мотивів у діяльності митця" [1279, 12], іншими словами, тенденціями до деградації в митця, на чому зупиняється у своїй повісті, зокрема, Гоголь.

Свої порівняльні студії Т.Старченко дооснащує психологічними спостереженнями, кваліфікуючи тип героя повісті "Художник" з точки зору наукової психіатрії як "особистість з ознаками так званої нервово-психічної неврівноваженості," а "темперамент героя, – на думку дослідниці, – явно можна визначити як афективно-екзальтований" [1279, 12]; при цьому "автор явно наділяє свого героя виразними так званими ананкастичними рисами – рисами сумніву, постійних вагань" [1279, 13].

Наводячи відомості з книг італійського психіатра минулого століття Чезара Ломброзо "Геніальність та божевілля", автор статті приходить до висновку про "велику психологічну виваженість і переконливість Шевченкового письма, що так вміло й тактовно фіксувало порушення динаміки реакцій та переживань творчої особистості" [1279, 14]. Шевченко у своїй творчості, наголошує Т.Старченко, і психолог – так само, як і Бальзак, Гоголь або й англійська письменниця ХХ ст. Дороті Сейєре. Це дає Т.Старченко можливість здійснити доказово – підставові висновки "про те, що Шевченкові образи й мотиви завдяки їхній виключній виразності, природності, художній досконалості й переконливості абсолютно органічно входять у коло споріднених образів і мотивів світової літератури" [1279, 14]. Водночас, спостереження такого плану, як це запропонувала Т.Старченко, переконують, що порівняльні шевченкознавчі студії в КНУ дооснащуються низкою інших аспектів наукового плану, а це дедалі поглиблює осягання творчості Шевченка, притаманне для традицій її сприйняття в Україні.

ТЕОРЕТИКО-ЛІТЕРАТУРНИЙ АСПЕКТ

Актуальність, сучасність слова Шевченка, а водночас, її недосяжна для сучасного митця складність, коли поетові, наприклад, "... із найпростішого, здавалося б, словесного матеріалу" вдається "створити найвищу форму метафоричного вираження – симфору" або досягти в творі "екзстенційцної амбівалентності, у котрій воєдино злилися й однаково сильно звучать" діаметрально протилежні, різні емоції [1282, 10] розглядається в праці проф.М.К.Наєнка "Слово Шевченка відкрите для століть".

Автор праці наголошує, що Шевченко – явище унікальне для української культури – "такого типу творці" свого народу з'являються в нас один раз на 300 – 500 літ" [1282,12]; водночас, це явище універсальне, загальнолюдське – адже митець "йшов до загальнолюдських ідей через духовність саме своєї нації" [1282, 12].

Проблема стильового ("романтичного" чи "реалістичного") феномену творчості митця привертає увагу проф.Л.С.Дем'янівської у статті "До питання стильових особливостей прози Т.Шевченка". Дослідниця послідовно відстоює свою позицію в оцінці романтичного стильового первня Шевченкової прози: "На користь романтичної системи, – наголошує вона, – передусім говорить екзотичність, винятковість обраних Шевченком повістевих сюжетів" [1282, 19], "сплески почуттів... виразно фольклорного характеру", [1282, 21]; проводячи паралель між байронівським романтично-емфатичним стилем [1282, 22] і художньою площиною Шевченкових повістей, автор праці в такий спосіб, по суті, співвідносить притаманні всім романтикам якості з наявними у поетиці письменника.

Досліджуючи повісті митця з позиції стильового новаторства (на відміну від попередніх спостережень над прозою Шевченка), а водночас, і, по суті, їх стильової відповідності всій спадщині генія, що також запропоновано до розгляду вперше у шевченкознавстві, Л.С.Дем'янівська зважає і на пафос прози Шевченка, виділяючи драматизм повісті "Варнак" з властивою йому емфазою, на відміну від інших прозових творів митця, у яких "драматизм повістевої ситуації скоріше внутрішній, смисловий" [1282, 23]. Автор праці приходить до висновків, що в прозі Шевченка "усі художні компоненти – незвичайний драматизм, сюжет, яскраві, укрупнені образи, їхня контрастність (лиходії – доброчинці), схвильовано-емоційна мова, яка в окремих місцях досягає емфази, несподівані зачини, ефектні драматичні сцени, ліричні картини, – нарешті, ідея свободи, яка пронизує повісті, – виразно говорять про їхній романтичний характер" [1282, 25].

Стан роботи українського літературознавства над вивченням стильової домінанти у творчості Шевченка досліджує С.В.Задорожна в статті "Проблема "романтизму-реалізму" Тараса Шевченка в оцінці сучасного літературознавства". У праці простежується й аналізується своєрідна закономірність у студіюванні проблеми: "Драгоманов називав Шевченка романтиком", "Франко пише про те, що Шевченко не міг не захопитися хвилею реалістичного руху", далі "думку М.Драгоманова, доповнену і поглиблену у 20-х роках П.Филиповичем, відстоюють у наш час літературознавці діаспори, думку І.Франка – вітчизняні шевченкознавці" [1282, 49]. Автор статті серед останніх звертає увагу на ті прочитання творчості поета, що постали "як ілюстрація ідеологічної догми", чи "як результат дослідницького несумління, захоплення апріорними твердженнями" [1282, 50]. Наявний, проте, наголошує дослідниця, і ще один аспект у окресленні стильової домінанти творчості Шевченка: "Найбільш поширеним, сказати б, культивованим у вітчизняному шевченкознавстві 60-90-х років, – наголошує вона, – є твердження про співіснування, органічне злиття романтизму і реалізму у творчості поета як найсуттєвішої ознаки його поетичного світовідчуття і світовідображення" [1282, 51].

У праці С.В.Задорожної мовби знаходимо продовження і розвиток окремих позицій дослідження Л.С.Дем'янівської: попри виразний романтичний характер повістей Шевченка, наголошує шевченкознавець, "позначилися на стильовій природі повістей і виливи сентименталізму (зокрема, українська і російська сентиментальна повість) та просвітительського реалізму" [1282, 25]; С.В.Задорожна підкреслює: "зауваження щодо елементів просвітительського класицизму і сентименталізму, характерних для російськомовної прози Шевченка, є справедливим, як справедливою могла б бути і така редакція: творчість Шевченка синтезувала елементи різних художніх систем". Тарас Шевченко як Геній є невичерпальним" [1282, 51-52].

Сприйняття Шевченка як романтика автор статті співвідносить із національною ідеєю: "Національна ідея була найсуттєвішою ознакою Шевченкового романтизму" [1282,53]. Належно оцінюючи те, що "виключно у рамки романтизму" [1282, 53] вкладав Шевченка Л.Білецький, Д.Чижевський, Ю.Бойко-Блохін, дослідниця, проте, стоїть на тому, що для "повноцінного дослідження про Шевченка – романтика" сьогодні необхідно володіти уповні знанням того, чому саме геніальний поет зумів уповні явити національну особливість українського романтизму, і в чому полягає його роль як "центральної постаті слов'янського романтизму" в історії європейського романтизму.

Наявність цих двох спостережень над стильовою особливістю творчості Шевченка, як і уміщене в цьому-таки збірнику "Шевченкознавчі студії". – К., 1999, дослідження прози митця, здійснене професором Альбертського університету (Канада) О.Зуєвським "Шевченко – видатний український романтик" засвідчують не лише зрослу увагу до стильового феномену в Шевченка, але і зрослу й дедалі очевиднішу необхідність перегляду явно застарілої позиції в оцінці явища: на часі поставала актуалізована істиною, позбавлена кліше і соціологізованого тиску така характеристика стильової парадигми творчості Шевченка, що, водночас і, головне, давала відповідь на питання про якість і міру сполучення творчого "я" поета з провідною стильовою тенденцією доби, в яку здійснювалася його творчість.

Жанрово-композиційну будову одного з творів Шевченка розглядає О.В.Брайко в статті "Гайдамаки" Тараса Шевченка: до системного аналізу жанру". Дослідник при цьому відмовився "від однозначного й вичерпного визначення жанрової природи "Гайдамаків", прагнучи натомість явити "взаємодію різних жанрових і сюжетно-композиційних моделей" [1282, 127], спостережених ним у творі та потрактованих попередніми шевченкознавцями, на його думку, дещо спрощено.

Відстежуючи в "Гайдамаках" низку тем, "характерологічний і сюжетотворчий діалоги" [1282, 130], а також – "як структурний компонент" – "взаємодію різних мовленнєвих форм: полілогу, монологу, розповіді, експресивного вислову" [1282, 131], дослідник прагне вивчити, як вони збагачують "драматичне начало твору" і сприяють відтворенню "узагальненої, філософсько осмисленої картини Коліївщини" [1282, 131].

Автор праці відзначає необхідність прочитання "Гайдамаків" Шевченка з позиції розуміння "взаємодії творчого мислення поета і маляра" [1282, 133], що, на його думку, забезпечить адекватність осягання твору, оскільки тут наявна "живописність зображення", що "структурно мотивована чи то розвитком внутрішньо-ліричного або зовнішнього сюжетів, чи то цілеспрямованим авторським сугеруванням читачеві певних настроїв, емоцій, які постають аналогом авторського погляду, котрий актуалізувався в безпосередній експресії ліричного почуття" [1282, 135]. О.В.Брайко прагне простежити і за тим, як у творі Шевченка "візуальна деталь" здатна явити "розвиток внутрішнього сюжету", що "збагачує епічну структуру жанру" [1282, 136], його увагу привертає й образ "ліричного розповідача" у творі, завдяки якому виникає "особлива інтимність у загальноідеологічному тлумаченні теми", а "осмислення подій Коліївщини постає водночас у загальнолюдському та в індивідуально – екзистенційних аспектах бачення" [1282, 136].

Усе це дозволяло авторові статті, зокрема при погляді на ліро-епічну цілісність твору, по-новому оцінити важливі складники його жанрово-композиційної будови твору, що забезпечили "відтворення новаторської жанрової форми – великомасштабної ліро-епічно-історичної поеми" [1282, 137] і ставити питання про можливу оцінку твору як епопеї.

МОВОЗНАВЧА ОЦІНКА

У пошуку найбільш адекватних, точних методів спостереження й інтерпретації поетичного тексту [1282, 119] проф.Л.І.Шевченко у статті "Символіка рослинного світу у Тараса Шевченка (лінгвістична інтерпретація)" звертається до спадщини Тараса Шевченка в аспекті відтворення поетом глибинного символічного світу, ментального світобачення народу" [1282, 120].

Простежуючи за "відтворенням постійних характеристик сприйняття, оцінки і перенесення співмірних для людини і рослинного світу ритмічних якостей" [1282, 122] у поета, Л.І.Шевченко приходить до висновку, що символіка рослинного світу в Шевченка є "найбільш рельєфним і повним способом моделювання картини світу, співвідносної поетом із сенсом природного життя" [1282, 123]. У вдаванні до символів рослинного походження "поет розширює понятійну аналогію" [1282, 124] цих явищ коштом синонімізації та антомізації, тим розширюючи палітру сприйняття рослинної символіки, наявної в народній традиції.

Дослідниця наголошує, що "в ідіостилі Шевченка домінує саме та рослинна символіка, яка відображає гармонію навколишнього світу, його організаційність і довершеність" [1282, 125] і яка здатна постати "як знаки духовного життя поета, його народу, що може бути довершеним лише в етичних та естетичних символах природного буття, симетрії ритмів людини й оточуючого світу" [1282, 126]. Таким чином, лінгвістичну проблему тут поєднано з аксіологічною, чим унаочнено можливість співвіднесення лінгвістичних і аксіологічних проблем при осмисленні Шевченкової творчості, що є посиленим внеском у шевченкознавство Київського університету.

Загальнотеоретичну проблему "Тарас Шевченко в історії української національної літературної мови" вирішує в своєму дослідженні В.А.Передрієнко. Основна засада його праці висловлена, гадаємо, тезою: "у творчості Тараса Шевченка – основоположника національної української літературної мови – відбито вже національну добу її формування, проте водночас і найважливіші закономірності мовної історії в цілому. Говорити про мову його творів означає так чи інакше торкатися проблем попередньої доби, а з іншого, визначати шляхи поступового розвитку" [1282, 72].

Дослідник детально зупиняється на вивченні "проблеми народної мови Тараса Шевченка", що постає "центральною у співвідношенні з такими явищами, як діалектна база нової літературної мови, живомовна основа літературної мови (повнота відбиття в цій основі живого мовлення, його відповідність художньо-естетичним і стилістичним критеріям), засвоєння елементів старокнижної традиції як вияв зв'язку між новою і старою епохами тощо" [1282, 72].

Спостереження над використанням Шевченком певних шарів лексики, наявне в митця свідоме уникання вокалізмів та спрощення мови засвідчують, приходить до обґрунтованого висновку дослідник, що поет "цілком свідомо ставиться до питання нормування мови своїх творів", що митець дивився на українську мову, по-перше, як на мову літературно опрацьовану, нормативну, по-друге, як на мову українського народу, мову національну" [1282, 76].

Значний полемічний заряд наявний у праці Ю.Б.Дядищевої-Росовецької "Мова Т.Г.Шевченка у сприйманні А.Ю.Кримського, або парадокси осмислення творимої літературної мови", де провадиться аналіз статті А.Кримського "Т.Г.Шевченко". Виявляючи в праці шановного попередника моменти самополеміки та очевидної упередженості й небезсторонності, дослідниця, зауважує, що в праці ученого "мову Шевченка протиставлено мовній практиці "всіх інших" письменників, але й мова останніх збігається, мовляв, з народною, тобто, з діалектами" [1282, 163]. Зауважуючи вузькі місця праці А.Ю.Кримського, дослідниця наголошує, що "починаючи власну поетичну діяльність, молодий Шевченко спирався" "на вже вироблені зразки української літературної мови – нової", "старої", оснастивши їх своєю працею.

Лексика Шевченкових творів надає дослідникам невичерпні можливості для наукових спостережень, зокрема, це засвідчує стаття Л.В.Кальницької "Стилістичне використання старослов'янізмів у поетичних творах Т.Г.Шевченка". Автор праці приходить до висновку, що "старослов'янізми поет уживав як ефективний художній засіб лише тоді, коли вони допомагали краще, глибше схарактеризувати зображувану ним дійсність, коли вони підсилювали сатиру або іронію при характеристиці царів, панів або допомагали передавати найглибшу пошану до борців за свободу" [1282, 175], що Шевченко поєднав "церковнослов'янізми з живою народною мовою", й що "старослов'янізми зустрічаються в усіх жанрових формах багатогранної творчості великого народного поета" [1282, 183].

Мистецтвознавчий пошук проф.Ю.Ярмиша "Графіка Тараса Шевченка" містить фактографічний матеріал, що в деяких випадках може доповнювати скупі відомості про Шевченка – художника, а також тематичні рубрики, що стосуються кваліфікації мистецької сторінки творчості Т.Шевченка. Якщо "Шевченківський словник" [VI, 188] подає загальні відомості про Йонаса Рустемаса, то Ю.Ярмиш доповнює ці дані відомостями про те, що "професор Рустемас малював портрет дружини Енгельгарда. І ймовірно, що намалював той портрет з натури в домі ад'ютанта військового губернатора" [1285, 25]. Увочевидь, що сьогодні найбільш повні відомості про Рустема з портретом його наявні в монографії "Армяно-украинские литературные связи" С.Г.Амірян. Попри те, що всі названі тут джерела володіють своєю версією про статус наставництва Рустемаса, хронологічно першою С.Амірян висловлює думку, що на "початок ХІХ століття Я.Рустем переїжджає до Вільно на кафедру живопису, де працює до кінця своїх днів" [ІV, 46]. "Шевченківський словник" при цьому констатує, що Я.Рустем "викладав малювання у Віленському університеті (1798–1832). Припускають, що Шевченко вчився у Рустема, відвідував його лекції". [ІV, 188], а на думку Ю.Ярмиша, Я.Рустемас очолював університетську кафедру живопису саме у той час, коли майбутній автор "Кобзаря" жив у Вільні" [1285, 25]. Однак лише в С.Амірян ми можемо знайти пояснення наявній у творчості Шевченка – художника постійній увазі до портретування знедолених: дослідниця вважає, що Ян Рустемас сформувався як митець під "значним впливом відомого французького художника Норблена, який писав сцени з життя закріпачених селян" [V, 46].

І відстежуючи етапи навчання Шевченка малярству на кафедрі живопису Віленського університету, і визнаючи слушність за думкою Валерія Шевчука та Юрія Іванченка "ще про одного вчителя Тараса – відомого віленського художника Лампі – сина" [1285, 26], а згодом наводячи відомості про навчання "в Петербурзькій Академії мистецтв (1838-1845) у професора історичного живопису Карла Брюллова" [1285, 27], у своєму дослідженні Ю.Ярмиш послідовно заперечує тезу про відсутність у Шевченка належної мистецької школи.

Дослідник замислюється над дивовижним феноменом долі Шевченка – художника: весь шлях Шевченкового навчання пов'язаний із живописом однак "митець у 1860 р. став академіком... Ні, не живопису. Гравюри!" [1285, 27]. Чи знову, ставить перед собою питання автор статті, в цьому разі належить застосовувати тезу про "геніального самоука", й це тоді, коли "видатні майстри світової гравюри А.Дюрер, Ж.Калло, О.Тарасевич, І.Щирський мали вчителів – професіоналів", невже "Шевченкові, виходить, вони були непотрібні" [1285, 27]. Шукаючи відповіді на це запитання, дослідник зауважує, що "аналіз творчості видатних майстрів гравюри першої половини ХІХ ст., які жили у Санкт-Петербурзі, дав можливість зробити цікаве спостереження: усі вони працювали в Академії мистецтв саме в той час, коли там навчався Тарас Шевченко. Майстер Степан Галактіонов викладав різцеву гравюру й офорт. Гравірувальним класом керував видатний майстер портретної гравюри Микола Утін. А хранителем музею Академії був видатний гравер у техніці офорту й акватинти Андрій Ухтомський. Отже, – підкреслює Ю.Ярмиш, – можемо зробити певний висновок щодо кола ймовірних учителів Шевченка у техніці гравюри" [1285, 27].

Саме добра школа в техніці гравюри і дала можливість Шевченкові, наголошує Ю.Ярмиш, "вивершити сюжет на дошці без жодної технічної помилки та ще й у дзеркальному відображенні", тоді, коли "Шевченко вирішує взяти участь у конкурсі на звання академіка гравюри" та розв'язує визначене конкурсом завдання: "Для цього треба було майстерно виконати кілька гравюр: за сюжетом класичної картини всесвітнього майстра минулих віків, за цікавим сюжетом сучасного художника, кілька гравюр за власними сюжетами" [1285, 30].

Наявні у праці Ю.Ярмиша факти, а також узгоджені з ними узагальнення та висновки є не лише внеском у шевченкознавчі студії КНУ: вони можуть доповнити академічний корпус біографії Шевченка, а також підтвердити внесок шевченкознавства КНУ в поповнення і збагачення біографічного шевченкознавства.

ПСИХОЛОГО-ПЕДАГОГІЧНІ СПОСТЕРЕЖЕННЯ

У спостереженні над "Тарасом Шевченком – педагогом" проф.П.П.Кононенко звертає увагу на "Буквар" Шевченка, – "в аспекті його зв'язку з педагогічними поглядами великого мислителя", чому попередні дослідники не надали належного значення [1282, 65], надто, що і в цьому разі, як, приміром, і тоді, коли мова іде про "Повчання дітям" Володимира Мономаха, маємо справу з усвідомленою митцем "необхідністю передати свій величезний досвід дітям, які йшли у життя і мали творити як державу, так і себе самих за високими ідеалами християнства, гуманізму, народної моралі, справедливості і честі" [1282, 65], що "було чи не головною проблемою всіх педагогів Європи" [1282, 66].

Дослідник наголошує на особливій ролі для Шевченка "традицій: і як практики, і як теорії життя, основою якого є виховання" [1282, 68], і на тому, що в Шевченка "ряд: дитина – родина – природа – суспільство – нація – все людство – бачені крізь призму традицій, віри, історичної пам'яті, культури" [1282, 69].

Саме ці чинники в Шевченка – педагога визначилися, підкреслює П.П.Кононенко, як запорука щастя людини і реалізація нею свого "покликання та історичної місії на землі", що забезпечувало творення поетом "дійсно гуманістичної педагогіки" [1282, 71].

Здатність виявити "національний характер, засвідчити національний спосіб думання" – прикметна риса поетичного ефекту тексту Шевченка. – вважає К.Серажим, автор статті "Кобзар" Шевченка: етнопсихологічні аспекти тексту".

Значним чином етнопсихологічні особливості українського народу виявляє в поезії Шевченка зображена поетом родина та "родинні взаємини (а українська родина, як засвідчують сучасні шевченкознавчі дослідження, посідає у "Кобзарі" центральне місце), що мають чітко визначені етнопсихологічні координати: прагнення до ідеалу тут співзвучне з оспіваним самим народом у його піснях" [1274, 57]; лише завдяки перебуванню людини в родинному колі, вона, вважав поет, здатна "знайти почуттєвий та інтелектуальний резонанс. Інтимна атмосфера родинної любові й гармонії породжує почуття найвищого щастя у самопосвяті близьким людям" [1274, 58].

На думку дослідниці, етнографічний момент у творах Шевченка виявляється і посередництвом зображення образу жінки; тут помітна "схильність українців до ідеалізації жінок, яка пояснюється палкою емоційністю вдачі, що є підставою української кордоцентричності" [1274, 57 – 58]. Правильне осягання етнопсихологічного аспекту творів Шевченка неможливе, на думку автора статті, без врахування того, що "увесь текст "Кобзаря" "проникнутий глибокою релігійністю, що, як відомо, є однією з визначальних рис українського національного характеру. Будучи прихильником і співцем активного опору злу в усіх його проявах, Шевченко не тільки виправдовував покарання кривдників, але й опоетизував прощення, цю найвищу християнську чесноту – як у побутових взаєминах, так і у відносинах суспільного характеру" [1274, 58]. Ці основні риси етнопсихологічних аспектів тексту Шевченкових творів, на думку дослідниці, є основою для прочитання творчості поета, водночас, вони розбудовують спостереження над психологією творчості Шевченка, що провадяться вченими Київського національного університету.

ФІЛОСОФСЬКИЙ АСПЕКТ ДОСЛІДЖЕННЯ

Світоглядні засади Шевченка розглядає М.І. Сорока у праці "До питання про релігійні погляди Тараса Шевченка", являючи незаклішований погляд на проблему. "Як могло статися, – запитує автор статті, – що Шевченко, традиційно потрактований як глибоко релігійний поет, раптом для радянських шевченкознавців зробився атеїстом?" [1282, 91]. Стоячи на тому, що оцінка Шевченка з позиції атеїзму неможлива, М.І.Сорока здійснює інше завдання: реалізує спробу явити в Шевченкові "синтез язичництва і християнства, покладаючись в основному на тексти його творів та на офіційні документи християнської доктрини" [1282, 92].

Опускаючи необхідну в цьому разі першу ланку дослідження, М.І.Сорока приймає за аксіому те, що потребує доведення, переносячи акценти на другу частину своєї праці, а саме на вияв "синтезу язичництва і християнства", однак визначає висновок попереду доведення, не говорячи, скажімо, про оцінку М.Євшаном релігії Шевченка, та обмежуючись лише констанцією того, що, на думку М.Євшана, митець не визнає "релігії як догм", не враховуючи, що Богом для поета (тут не мається на увазі саме Шевченко) є "його ціла індивідуальність" [VІІ, с. 27], а релігією є "вищий стан у момент творення" [VІІ, с. 28]. Це, переконуємося, інше, ніж пропонує нам дослідник, оскільки одна річ у Євшановому сприйнятті Шевченкового Бога – як відпочинку "серед...атмосфери... чистого християнізму", що його Євшан спостеріг у Шевченка, а інша – як релігії.

Безперечно, опрощуючи проблему, автор статті переводить тему Бога в тему церкви, не розглядаючи послідовно жодної з означених сфер дослідження. Твердження про наявне у Шевченковій релігійності язичництво лише констатується на початку та наприкінці – статті як цілковито само собою зрозумілі явища. У цьому разі й висновки про Шевченкову "віру у Творця – Бога, критичне ставлення до церкви, значну увагу до життя на землі, дуалістичне розуміння людської карності, а також поняття любові, людського щастя, життя" є, безперечно, надто загальними та далекими від розгляду Шевченкової візії Божого як, по суті, норми моральної самооцінки, та оцінки теми релігії в митця – як чинника, що сприяв поглибленню секуляризації української літератури і, ширше, української культури; це, по суті, залишає проблему Шевченка і релігії відкритою.

Над однією з важливих проблем у галузі філософського шевченкознавства замислюється В.Коваль у статті "Про особливості антропоцентризму в поезії Т.Шевченка", а саме – над проблемою "ідентифікації типу мислення" [1261, 59] митця. Слушно зауважуючи, що для Шевченка довкілля підпорядковане людині, "є ретранслятор, або дзеркало людських переживань, вдивляючись і вслухаючись у нього, людина бачить і чує саму себе" [1261, 60], дослідник наголошує, що сама "природа виступає в поета не "сухою" онтологією, а символічним тлом людського мікрокосму", а "історія пульсує в людських особах, переживається, а не переоповідається", тому "неправда", "неволя для нього не загальні етичні поняття, а біль людського серця, який уже переходить у позачасову патологію націй. До речі, навіть для нації він бере персоніфікований образ, живу людську постать – матір, Прометея тощо" [1261, 60].

Так само антропоцентричним є "підхід Шевченка до релігійної тематики. Минуле релігії освітлене для нього тим самим світлом, що й історія взагалі", при цьому "етапність Шевченкового розуміння релігії "полягає у тому, що він зумів поєднати два прошарки мислення: з одного боку, традиції козацької вольності, з іншого – нову секулярну релігію народу та апофеоз ідеальної спільноти" [1261, 61], оскільки Шевченко "відкидав у християнстві все, що робить з релігії абстрактну силу, що не лише інертна до живої людини, а й виступає проти особистості; він проти зловживання церквою в політичних цілях, проти релігійних війн" – "у цьому він бачить тільки кризу церкви, тільки підупад релігійності", визначаючи й інше – "людську правду, що її більше в наївній вірі та в народних звичаях, ніж у церковному житті, яке почасти зіпсоване владою – панами та попами"; іншими словами, підкреслює дослідник, Шевченко вимагає "налагодження безпосереднього зв'язку з Богом, між Богом і людьми не повинні стояти ніякі інші авторитети" [1261, 62]. На думку дослідника, у своїй творчості Шевченко виявляє таке сприйняття людини і Бога, згідно якого "божественне міститься в людині, та до його людського звичайна людина не доростає і дорости не в змозі" [1261, 62], однак вона має іти до нього – й у цьому, приходимо до висновку на основі праці дослідника, – людиноцентризм і суть людинолюбних засад творчості Шевченка.

ШЕВЧЕНКО Й ІСТОРІЯ

Краєзнавчий аспект шевченкознавства заторкує в своїй статті "Суб'єктивно-емоційний погляд Тараса Шевченка на археологічні розкопки в Україні" В.Ф.Фісун, який вивчає питання, вдаючись і до прозових, і до поетичних творів Шевченка, та залучаючи в поле огляду характеристику археології в Україні Шевченкової доби. Автор праці приходить до висновку, що участь Шевченка в археологічних наукових експедиціях, мала особливе значення, оскільки сприяла розбудові його погляду на історію України.

ІСТОРИКО-ЛІТЕРАТУРНІ ДОСЛІДЖЕННЯ

Одна з багатьох шевченкознавчих праць проф. Г.М.Штоня – "Духовний шлях Шевченка. Карб харизми". У ній автор веде мову про усвідомлення і Шевченком, й іншими українськими письменниками, що і "Вірш і Дух Шевченка промовляють про процес становлення", про "усвідомлення того, що Україна теж є тим, що перебуває в процесі становлення" [1322, 57].

Визначаючи "одну з можливих мірок Шевченкового доробку" [1322, 58], автор статті приходить до висновку, що "Кобзар" для України став "Біблією і епосом, хоч образно-змістовою системою свого побутування в жодну з канонічно-сталих духовно- художніх цих форм до кінця не вписувався, що й зрозуміло: те, що Шевченко нам виповів, адресувалося світові уже структурованому" [1322, 58]. Характеризуючи роль Шевченка в житті України, дослідник відзначає: "Шевченковим і Шевченкові, його Життям, Долею і Словом до нас промовляє Мудрість, Софія або та іпостась Бога, що зійшла через Христа на Землю" [1322, 59], саме тому доробок Шевченка "апостольським цим віровченням та духом не просто перейнятий, а й керований" [1322, 59], а, основне, цей доробок стає своєрідною "містерією скресання, народження, утвердження, щезання і знову утвердження на місці людини ветхої – людини нової" [1322, 60].

Автор статті зауважує особливу залежність у Шевченковому житті між земним і духовним: "коли, як це сталося після повернення Шевченка з заслання, людина земна в останньому усе-таки перемогла", – "тіло, у якому та людина жила, було з землі прибраним" [1322, 61], а, відповідно до цього, визначає вимогу осягнути: митець, зокрема, в останні роки життя, "творив не просто розумом, а духорозумом" – саме цим "духорозумом" і є змога осягнути, скільки "у самому поетовому доробкові правди минущої і правди вічної" [1322, 61]. Шевченкознавець кидає докір сучасникам у невмінні дослухатися в Шевченковому слові "заповіту радості" [1322, 63], замість дослухання лише до самих себе. Водночас, слід відмовитися, наголошує Г.М.Штонь, від переходу до осягання текстів поета "за абеткою псевдопатріотичної політграмоти" – і коли "хто вбачає в поетові бунтівливого лише сокирника, і в тих, хто прирівнює його перо до визвольно-геройської козацької шаблі. Або до пера всього лиш гусячого чи металевого, а не духовного" [1322, 63]. Цими завданнями, визначеними і для майбутніх шевченкознавців, дослідник являє поступальність шевченкознавчих студій.

У статті "Наближення до іманентного прочитання естетичних концепцій Шевченка" проф. Ю.І.Ковалів ставить питання про "розуміння художньої спадщини митця в її іманентних характеристиках" [1307, 85]; оскільки кожен із реципієнтів сприймає цю спадщину відповідно свого рівня – в дослідника складається "враження, ніби мовиться про часто відмінні, іноді зовсім не схожі творчі постаті" – "якщо не поміркованого просвітянина, то революціонера-демократа, якщо не атеїста, то християнина" [1307, 85]. Дефектність цих спостережень, на думку автора статті, помножується і тим, що Шевченкові тексти деформуються під впливом "абсолютизованих літературних матриць", що накладаються на твори митця, "тенденційно-методологічно опрощуючи творчість Т.Шевченка", "вихоплюючи лише видимі поверхневі її прояви" [1307, 85]. Неадекватність тлумачення Шевченка значним чином зумовлюються, вважає Ю.І.Ковалів, чинником обожнювання, наслідування, що спричинилося до браку вимогливої критики, а, з іншого боку – до акцентування лише на соціально-викривальному пафосі творчості митця. Дослідник вказує на випереджальність художньої думки Шевченка не лише відповідно його сучасників, зокрема, таких визначних, як П.Куліш, М.Костомаров, але й численних послідовників і наступників, зокрема наших сучасників, які не зуміли Шевченка "сприймати як цілісну творчу особистість", оскільки духовний світ поета постійно сегментувався, гіпертрофуючись до невпізнання, однак не осягався в "посутніх цілісних вимірах", натомість "митець нівелювався, поступаючись перед Пророком"; це призводило до того, що "поет шанувався не за іманентні характеристики, а за позалітературні, безперечно, йому притаманні функції", у яких він "ототожнювався з Україною", а творчість митця з "пасіонарною енергією нації" [1307, 88].

Замислюючись над причиною витворення культу Поета, дослідник приходить до висновку, що це було своєрідною "захисною реакцією українства" [1307, 89] на "українофобську політику Росії" [1307, 88], хоч зауважує епатажні спроби десакралізації митця в М.Драгоманова і М.Семенка; ці антитези у ставленні до Шевченка, на думку автора статті, покликають нові покоління шевченкознавців заглиблюватися у вивчення творчості Шевченка як "самототожне явище", поза "накладанням на неї сторонніх, часто ідеологічних матриць, при конкретному користуванні адекватними методологічними ключами" [1397, 90]. Ці вимоги виявилися не лише актуальними, але і відповідними шевченкознавчому пошуку в Київському національному університеті.

Годі переоцінити для інтенсифікації шевченкознавчих студій у КНУ роль такої допоміжної галузі, як бібліографії. Вперше бібліографію шевченкознавчих праць викладачів КНУ, зібрану завідувачем навчально-наукової лабораторії шевченкознавства В.І.Гнатенко, було оприлюднено у збірнику наукових шевченкознавчих праць "Шевченкознавчі студії" 2001 р., тут опубліковано бібліографію шевченкознавства в Київському університеті з 1860 до 1930 р. Цю працю було продовжено й у наступних випусках "Шевченкознавчих студій": у випуску четвертому подано бібліографію шевченкознавчих праць, опублікованих викладачами Київського університету впродовж 1931 – 1970 рр., а у найбільш осяжному за обсягом (що перевершував звичайний удвічі) п'ятому випуску "Шевченкознавчих студій", було вміщено бібліографічний покажчик праць викладачів КНУ з 1971 і до 2000р.

Робота колективу викладачів Університету над підготовкою колективної монографії "Шевченкознавство в Київському національному університеті" набрала значно інтенсивнішого руху після опублікуванням першої частини бібліографії з питання. Однак запропонований для розгляду матеріал видання не співвідноситься з межами опублікованої бібліографії, оскільки має інше методологічне завдання та включає шевченкознавчі праці, що мають етапне значення для розбудови певних сегментів шевченкознавства в КНУ.

ІСТОРИКО-ЛІТЕРАТУРНІ ДОСЛІДЖЕННЯ

Шевченківська літературна традиція у драматургії 20-х рр. ХХ ст. досліджується Н.О.Щур у статті "Шевченківська тема в драматургії 20-х рр. ХХ ст." (на матеріалі п'єс Я.Мамонтова). Дослідниця вперше звертає увагу на особливості постановок п'єс цієї епохи, охарактеризовує значення "поетичної спадщини Т.Шевченка і для розвитку дитячої драматургії 20-х рр." [1364, 79], ґрунтовно зупиняється на вивченні художніх особливостей п'єс Я.Мамонтова "У тієї Катерини" і "Чернець" – за темами творів Т.Шевченка, тим самим підтвердивши "драматургічність поем Т.Шевченка" [1364, 82]. Я.Мамонтову, вважає автор праці, пощастило "передати не тільки ідейно-тематичне звучання творів Т.Шевченка, але й дотриматись монологічних засад його творчості. Написані вони в стилі класичних романтично-побутових чи соціально-побутових драм" [1364, 82].

Співвіднесення моделей художнього простору в Шевченка і в Олекси Слісаренка провадить у статті "Шевченкові ремінісценціях у творах О.Слісаренка – символіста (виміри художнього простору)" Р.І.Ленда, проводячи паралелі, зокрема, з творами збірки "на березі Кастальському" О.Слісаренка та окремими поетичними творами Т.Шевченка періоду заслання.

ПОРІВНЯЛЬНІ СТУДІЇ

Рецепції Біблії у творчості Шевченка досліджує Л.О.Кисельова у праці "Шевченкові "Псалми Давидові" в історико-культурному контексті", звертаючи увагу на "мотивний комплекс Шевченкового циклу" [1364, 30] та на "стосунки Т.Шевченка – з оригіналом" [1364, 31], тобто маємо порівняльні студії, у яких уперше в шевченкознавстві здійснюється постановка важливої проблеми: необхідності вивчення "соціопсихологічної історії шевченкознавства" [1364, 36].

Обираючи шлях вивчення Шевченкового циклу, дослідниця прагне збагнути не лише його художню суть, але і сенсове значення у творчості поета, тому проводить зіставлення біблійного тексту з "Історією Русів"; значення цих літературних пам'яток на творчість Шевченка, як на цьому наполягав ще М.Драгоманов, зауважуючи їх вплив "на систему думок Шевченка", – підкреслює автор статті – годі переоцінити. Безперечний інтерес для майбутніх дослідників – шевченкознавців матиме теза Л.О. Кисельової про те, що 1845 року, "завершального для Шевченкових "трьох літ" поет, "витворив ідейне підґрунтя у духовній атмосфері Кирило-Мефодіївського братства".

У праці С.К.Росовецького "Легенда про прикликання співця" і рання поезія Т.Шевченка, або ще про кобзарське у "Кобзарі" здійснюється пошук "взаємозв'язків фольклору і літератури" [1364, 38], що, на думку дослідника, дасть змогу забезпечити оцінку з нової позиції навіть давно відомих явищ.

Дослідник звертає увагу на "відтворення в ранній поезії Т.Шевченка певної міфологічної конструкції, що виступає як відповідник феномену самосвідомості епічного співця" [1364, 39], зокрема, осягання ним мистецького хисту, сакрального статусу, сходження до читача тощо. На думку С.К.Росовецького, "Шевченко виробив свій шлях подолання романтичного конфлікту поезії та дійсності" [1364, 45] залучаючи – "як засіб пізнання правдивої історії України" [1364, 44] не фольклор, а "інший шлях: нестачу правдивих джерел він воліє компенсувати засобами внутрішніми, мобілізуючи чарівні, містичні властивості власного таланту, звідси й актуалізація в його образі сакральних особливостей та психіки архаїчного співця – шамана, а в сюжетиці поезій – відтворення деяких структурних компонентів світової "легенди про прикликання співця" [1364, 44].

"Погляд Т.Шевченка на російську літературу ХVІІІ" досліджує І.С.Заярна. Дослідницю найбільше ваблять спільні джерела та спільні риси творчості Шевченка і російських митців, зокрема, аналогії між біблійним текстом "Євангелія від св. Матвія", віршем Державіна "Властителям и судиям" і поезією Шевченка "Між царями – судіями", а також "Заповітом" Шевченка, "Пам'ятником" Державіна і поезією "Я пам'ятник себе воздвиг нерукотворный" Пушкіна.

Автор праці спостерігає за алюзіями в Шевченковій творчості сатириків ХVІІІ ст., Фонвізіна, Новикова, Крилова, а також тих "письменників ХVІІІ ст., чиє життя і творчість так чи інакше були пов'язані з Україною" [1364, 450], як-от В.Капніста, М.Хераскова, наявними в повістях Шевченка "рецепіціями загального культурного контексту попередньої епохи" [1364, 52], тобто "певними культурними реаліями ХVІІІ ст." [1364, 52], що зберігаються в "побуті та свідомості освічених верств суспільства початку ХІХ ст." [1364, 52]; це дає підстави дослідниці кваліфікувати "частину культурного простору, в якому жив і працював Т.Шевченко" [1364, 52].

У статті "Засоби поетичної виразності поезій Тараса Шевченка у перекладах японською мовою" О.В.Дебейко, Н.В.Шильцової досліджуються особливості передачі засобами японської мови інваріантної та естетичної складових змісту ідіоматичних виразів, фразеологічних зворотів та інших засобів художньої виразності, що формують неповторну стилістичну палітру творів "Думи мої, думи мої", "Три літа", "Н.Костомарову", "Як маю я журитися", "І виріс я на чужині", "Чи не покинуть нам, небого..." "За сонцем хмаронька пливе", "Неначе степом чумаки". Автори статті підкреслюють, що перенизаність поезії Шевченка фольклором, специфічними реаліями української культури часом створюють непереборні труднощі при відтворенні колориту, естетики Шевченкових фразеологізмів, унеможливлюють адекватний переклад мовних та поетичних засобів експресії. Описовий, послідовний переклад, методи калькування, додавання, заміни, порівняння, реметонімізації тощо як перекладацькі прийоми подекуди можуть бути релевантними, але найефективнішим автори вважають застосування методу перекладацьких еквівалентів. Ці порівняльні шевченкознавчі студії стають можливими завдяки забезпеченню базового для таких студій вивчення японської мови в КНУ.

МОВОЗНАВЧА ОЦІНКА

Безперечно вартою уваги є спроба розглянути в лінгвістичному аспекті окремі символи Шевченка, як це здійснюється в статті "Лінгвістична інтерпретація символіки Тараса Шевченка: сад" проф. Л.І.Шевченко. Ґрунтуючись на тому, що символіка становить складну ієрархію цивілізаційних форм пізнання, адекватну генетично успадкованій інтелектуальній традиції, та прагнучи – окреслити особливість світогляду поета в контексті світової літератури, автор статті приходить до висновку, що "у поетовій картині світу акцентованим є символ саду відповідно до біблійного синонімічного гнізда, коли це поняття уособлює не лише "мрію саду про рай на землі, але мрію про Україну; рай у поета не лише викінчений ідеалістичний образ українського села, але й асоціація з волею" [1364, 138].

Смисловим стрижнем дослідження, вважаємо, є теза Л.І.Шевченко про кореляти символу у Шевченка, в якого "простір символу корельований з простором буття" [1364, 138]. За наявності цієї кореляти простір досліджується автором статті "згідно філософської концепції Гайдеггера щодо простору", заявленій у праці "Мистецтво і простір"; символ понятійних явищ і протиставлень у Шевченка, отже, розглядається у філософській площині, що дозволяє дослідниці явити характер певного символу в такому ракурсі, коли він є не просто полісемантичною лексемою, а дістає розвиток "в образах національної культури" [1364, 141], тим донаснажуючи цю культуру.

Упродовж чверті віку Київський національний університет веде перед у мовознавчих дослідженнях, що стосуються дослідження творчості Шевченка з позиції фонетики. Особливий аспект цієї проблеми розглядає Н.П.Плющ у праці "Фонетична метафора у поетиці Т.Шевченка", піддаючи аналізові проблему звукового символізму в творчості українського поета.

Фоносемантика вважає Н.П.Плющ, є тим більш виправданою при дослідженні мовного аспекту творів Шевченка, що поет належав до митців, чиї звукові (слухові) образи об'єднувалися в цілі звукові картини" [1364, 132]. Спостереження над фонетичними рисами Шевченкових творів приводять автора статті до цікавих спостережень над природою поетової рими, ритміки його вірша. Саме конкретні фонетичні спостереження дозволяють цілком обґрунтовано продемонструвати, що "музичний слух, висока майстерність звукового малюнка зумовили й переважання в поезії таких фонетичних рис як евфонія. У закінченні віршованих рядків часто римується лише один звук (калино моя – поливаная)".

Нерідко римування базується у віршах не на тотожності, а на близькості звучання (вечеряти – в очереті).

Звукоживопис Т.Шевченка перегукується з народною піснею, мелосом.

Звукова виразність Шевченкової поетичної мови, звучання, виконує три основні функції: смислову (лейтмотивну – логічно підкреслені слова, що є ключовими), звуконаслідувальну (звукові картини) й евфонічну (повтор сонорних і плавних голосних)" [1364, 134]. Спостереження над фонетикою Шевченкових творів, як переконуємося, збагачує літературознавчу модель спостереження над поетикою творчості Шевченка, а також дозволяє увиразнити спостереження над творами Шевченка – художника; крім прикладного характеру, ці дослідження володіють і самодостатньо цінністю, виявляючи внесок геніального поета в розбудову української мови, в примноження її невичерпних ресурсів.

Невичерпні можливості наукових спостережень надає дослідникам лексика Шевченкових творів, зокрема, як це засвідчує стаття Л.В.Кальницької "Стилістичне використання старослов'янізмів у поетичних творах Т.Г.Шевченка". Спостереження над цим шаром лексики митця дозволяють дослідниці прийти до висновків, що "старослов'янізми поет уживав як ефективний художній засіб лише тоді, коли вони допомагали краще, глибше схарактеризувати зображувану ним дійсність, коли вони підсилювали сатиру або іронію при характеристиці царів, панів або допомагали передавати найглибшу пошану до борців за свободу" [1364, 175], й що Шевченко поєднував "церковнослов'янізми з живою народною мовою", а "старослов'янізми зустрічаються в усіх жанрових формах багатогранної творчості великого народного поета" [1364, 183] .

Ритміка Шевченка в фонетичному аспекті студіюється і в техніко-фонетичних параметрах – як це здійснює Д.О.Теряєв у статті "Ритміка поезії Тараса Шевченка (експериментально-фонетичне дослідження 14-складового вірша)".

Фонетистам – експериментаторам, зокрема, Д.О.Теряєву, "досліджуючи ритміку мовлення при читанні поезії Т.Шевченка носієм української мови" [1364, 142], вдалося "зафіксувати акустичні коливання у вигляді графічних конфігурацій звукових сегментів" [1364, 142]. Шляхом вимірювання "частоти, сили, тривалості коливань звуків у складах, словах; було здійснене "встановлювання часу звучання висловлювання, фрази"; проведено "співвіднесеності звучання з його зображенням на комп'ютерних осцилографах, відтворювалася динаміка мовлення" [1364, 142], – тобто, проведено ґрунтовний фонетичний зондаж особливостей 14-складового вірша у Шевченка.

Численні осцилограми дозволяють дослідникові провадити висновки щодо роботи поета над словом, пошуку ним лексичних варіантів, їх доцільності з точки зору ритмічної структури тексту. Це дає змогу Д.О.Теряєву "на основі даних акустичних параметрів звукового мовлення" встановити у 14-складовому вірші Шевченка "авторські моделі підпорядкованості звуків, складів, слів, віршованих рядків, складників, чергування наголосів, тривалість сегментів, пауз – елементів побудови ритміки", тобто, "розширити ознаки, за якими пізнається системність віршованого мовлення митця" [1364, 148].

Таким чином, мовознавчий аспект шевченкознавчих студій у Київському національному університеті визначається у новаторському плані – надто, з огляду на те, що фонетичні дослідження мови творів Шевченка здійснюється у шевченкознавстві лише на університетських теренах із відповідною фонетичною базою, у новому аспекті досліджується моделювання символу в Шевченка як явища мови і, водночас, філософської категорії, ставиться проблема перегляду і належної наукової – із залученням новітнього понятійного апарату – атрибуції окремих мовознавчих явищ у парадигмі шевченкознавства.

Це дає підстави вважати, що саме у 1999р. у Київському університеті здійснюється цілеспрямований науковий мовознавчий пошук у галузі шевченкознавства.

Як "одне з джерел експресії, за допомогою якого Шевченко точніше характеризує різні явища соціального плану і виявляє своє ставлення до них" розцінює у своїй статті "Старослов'янізми у мові творів Тараса Шевченка" С.В.Саксєєв. При характеристиці явища дослідник розглядає аспекти вдавання Шевченка до маркованої в цей спосіб лексики: як до "джерела експресії, за допомогою якого він точніше характеризує різні явища соціального плану і виявляє своє ставлення до них" [1354, 103], що змодельовано поетом в урочистому плані та в плані одностайної, цілковитої негації – тим у новій українській літературі Шевченко "першим найбільш точно визначив стилістичну різноплановість використання старослов'янської лексики" [1354, 106].

ПСИХОЛОГО-ПЕДАГОГІЧНІ СПОСТЕРЕЖЕННЯ

Над "Елементами психоаналізу Г.Сковороди і Т.Шевченка" замислюється О.П.Гудзь, знаходячи схожість між термінами К.Юнга, Г.Сковороди і Т.Шевченка, що дослідник пояснює сенсовим зв'язком творчості цих митців із окремими тезами "із середньовічного богослов'я" [1364, 57].

Попри певну полемічність, наявну в співвіднесенні дослідником "гіпертрофованого розвитку свідомості" та "негативних наслідків раціоналізації" [1364, 58], О.П.Гудзь має слушність, зауважуючи в одному із трактатів Г.Сковороди аналогії юнгівським "схильній до неврозу Его–свідомості" [1364, 59], "жіночій частині душі – Анімі" [1364, 60], "Самості, центрові психічної особистості, де міститься план її розвитку" [1364, 61], а також проектуючи ці елементи психоаналізу на поезію Т.Шевченка "Невольник", що ще не розглядалася в шевченкознавстві у такому ракурсі.

З позиції "Психоаналітичної інтерпретації жіночого образу в поетичній спадщині Тараса Шевченка" розглядає окремі образи і теми творчості Шевченка О.І.Шморгуненко, яка проводить думку про співвіднесеність образу Богині-Матері у Шевченка з "виправданням принципу матріархату" [1364, 76].

ФОЛЬКЛОРИСТИЧНИЙ АНАЛІЗ

Використання фольклорної символіки у творчості Шевченка – такою є проблема, що її вирішенню присвячена стаття Л.М.Копаниці "Безмежність фольклорного слова у просторі художнього тексту", автор якої прагне з'ясувати зв'язок понять "доля", "душа", "щастя", наявних у словнику "Кобзаря" із "міфологічним каноном усної культури" [1364, 20], попри те, що "інтерпретація Шевченком (цих понять – Л.З.) містить більш, ніж одну ілюстрацію міфологічного світогляду" [1364, 29].

Історію побудови концепції фольклоризму в українському шевченкознавстві досліджує у статті "Про деякі особливості лінгвофольклористичних досліджень Шевченкової мови" викладач Ю.Б.Дядищева-Росовецька.

Дослідниця спостерігає "три основні концепції фольклоризму поезії Т.Шевченка. Перша йде ще з минулого століття і полягає в компліментарному приниженні індивідуально-авторської ролі поета-мовотворця" [1364, 149] і викликає слушне застереження автора статті, оскільки, справді, не можна ставити знак "дорівнює" між автором "Кобзаря" і народним співцем" [1364, 149]. Протилежний цьому погляд на проблему, вважає автор статті, заявили Є.Маланюк та Ф.Колесса, які, особливо останній, "рішуче виступали проти намагання суцільно "фольклоризувати" поетичну творчість" Шевченка" [1364, 150], певну "середню позицію" між цими поглядами зайняли І.Франко, М.Рильський, С.Єрмоленко. У праці здійснюється постановка питання про необхідність новітнього дослідження засвоєння поетичною мовою Шевченка українського фольклору, – дослідження, що продемонструвало б найбільш точну, адекватну картину ідентифікації фольклорних явищ у поезії Шевченка та ґрунтовного виявлення проблеми з достатньо розробленим порівняльним понятійним апаратом.

Вивчення поезії Шевченка в "усно-традиційних витоках" провадить Ю.Б.Дядищева-Росовецька у монографії "Фольклор і поетичне слово Тараса Шевченка", – К., 2001. Дослідниця "вивчення фольклорного компонента поетичної мови Тараса Шевченка" провадить за допомогою висвітлення "парадоксів осмислення літературної мови у процесі її творення", застосування "загальних принципів теоретичного осмислення Шевченкової поетичної мови", а також з урахуванням "наддіалектного характеру мови українського фольклору".

Розглядаючи напрацьоване попередниками у галузі "лінгвофольклористичних досліджень Шевченкової мови", Ю.Б.Дядищева-Росовецька виділяє "в українській філології ХХ ст." "три основні концепції фольклоризму поезії Тараса Шевченка. Перша йде ще з минулого століття, а у ХХ ст. її найрішучіше висловив Л.Стеценко" [1334, 24] і зводиться вона, як вважає дослідниця, до ототожнення думки і почуття Шевченка з народниками; друга – діаметрально протилежна, її речником найвиразніше виявляє себе Є.Маланюк, який мав Шевченка за пана, далекого від "фальшивого мужицтва"; третю – серединну – тенденцію виявляють у своїх спостереженнях насамперед І.Франко, а пізніше – М.Рильський, М.Коцюбинська.

Здобутки дослідників поетичної мови Шевченка – представляють, на думку дослідниці, праці мовознавців, які прагнуть дистанціюватися від старих методологічних досліджень та заявити при цьому нові ідеї – як це бачить Ю.Б.Дядищева-Росовецька, у "мовознавчих працях збірника "Шевченкознавчі студії", виданого Київським університетом" [1334, 29].

На думку Ю.Б.Дядищевої-Росовецької, "співвідношення поетичного слова" Тараса Шевченка із "загальномовними" "спирається на певну літературну традицію" слововживання, при цьому Шевченко – "сам виступає як творець тієї норми слововживання, яка стане "загальномовним тлом" [1334, 36]. Остання теза покликає автора праці замислитися над характером творчого процесу автора "Кобзаря" і віднести його до митців "імпровізованого хисту" [1334, 42], що "протистоїть стабільності фонду фольклорних творів" [1334, 42].

Намічаючи конкретні шляхи студіювання означеної заголовком праці проблеми, Ю.Б.Дядищева-Росовецька спирається на "об'єктивні якості самого поетичного контексту в індивідуальній поезії Т.Шевченка" [1334, 60], й усної народної поезії, враховуючи при цьому ту різницю, що виникає і завдяки "відмінностям у відбитті відповідних мовних явищ", "картині світу", і "за рахунок більшої формульності контекстів народної поезії" [1334, 60].

Ілюстративним чинником у обраному аспекті дослідження стають у Ю.Б.Дядищевої-Росовецької слово – "хата" і "Бог" – у "поетичних контекстах Шевченка й української народної пісні" [1334, 61]; у цих обох сферах лексеми розглядаються з етимологічним та семасіологічним обґрунтуванням, з урахуванням низки семантичних конструкцій, а також частотності цих слів, що дозволяють дослідниці об'єктивувати висновки щодо "інтелектуалізації" та набуття "ускладнених форм" "внутрішньої психологічної напруги" [1334, 84] поетичної мови Шевченка, а також побудови "релігійного компоненту світогляду Шевченка" [1334, 97] на засадах православ'я "з домішкою неканонічного народного християнства" і "внутрішньої свободи" [1334, 97].

Студіюючи у зіставному плані окремі художні парадигми (як-от епітет) у творчості Шевченка й у фольклорі, Ю.Б.Дядищева-Росовецька приходить до висновку про "існування у системі поетичної мови Шевченка специфічної парафольклорної ПМ як певної її підсистеми, функціонування якої підтримувалося за рахунок власне фольклорних "виявів мовної діяльності" поета. У свою чергу, ця підсистема парафольклорної ПМ виступає як певний індивідуальний аналог відповідного явища ПМ українського фольклору Шевченка – доби. Ці підсистеми ПМ – поетова парафольклорна й аналогічні їй явища поетики усної творчості Шевченкової доби – виступають як гомологічні, але такі, що мають можливості паралельного, типологічного і, зрозуміло, незалежного, автономного розвитку" [1334, 115].

До слушного висновку приходить дослідниця і тоді, коли вважає, що "зафіксовані у свій час писемно та збережені часом мовні тексти поета складають лише частину створених ним колись подумки" [1334, 116] та коли зауважує "більшу вишуканість та складність створених Шевченком аналогів фольклорним стереотипним конструкціям", а "відмінність дисфункції певного компонента ПМ Шевченка й народній поезії" пояснює "фрагментарністю та формульністю народної-ліричної пісні" [1334, 120].

Праця "Фольклор і поетичне слово Тараса Шевченка" репрезентує не лише новий підхід – згідно наявного навіть у сучасних мовознавців, як-от у Н.В.Слухай, у В.Ф.Чемеса – в компаративістському осмисленні поезії Шевченка і української усної поетичної традиції, але й наявний лише в наукових студіях КНУ мовознавчий підхід у розробці проблеми в контексті українського шевченкознавства цієї доби.

ФІЛОСОФСЬКИЙ АСПЕКТ ДОСЛІДЖЕННЯ

У праці "Героїчне як філософське поняття у творчості Т.Шевченка" проф.Л.М.Задорожна звертає увагу на те, що шевченкознавці-попередники, досліджуючи, зокрема, тему "Історія у творчості Шевченка", жодним чином не з'ясовували категорію героїчного, без чого неможливе об'єктивоване сприйняття суті історії, зокрема, історії України, що знайшла відображення в творчості генія.

Належна кваліфікація категоріальних понять у процесі вивчення творчості Шевченка, дозволяє, як це підтверджує хід дослідження Л.М.Задорожної, глибше розкрити суть історизму, що в поета реалізовується посередництвом низки відповідних тем і колізій, образів, повноцінне осягання яких можливе за співвіднесення історії з поняттям героїчного, безвідносно від того, реалізується героїзм за мирної чи за ратної історичної доби в житті народу.

Співвіднесення "Питання психологізму в "Москалевій криниці" і вірування митця" провадить О.Д.Сінченко, акцентуючи на зосередженні уваги Шевченка "на духовній сутності людини, з якою пов'язує виправдання її буттєвої функції" [1364, 95]. Залишаючи осторонь спірність твердження дослідника, що "світогляд Т.Шевченка – за всієї емоційності його вдачі як людини фактично залишається незмінним" [1364, 95], яке в цьому разі виявляється ще і самополемічним, віддамо належне авторові статті, коли він звертається до вивчення двох редакцій одного й того ж твору Шевченка, – його міркуванням про те, що окремі символи "Москалевої криниці" співвіднесені з моральною сутністю людини" [1364, 96] і відтворюють розуміння поетом того, що "людина суперечлива за своєю сутністю, бо суперечливе саме життя", тому й тяжіє поет до "узгодження макро- і мікрокосмосу у морально-етичній площині" [1364, 98] буття людини, тим виявляючи прагнення до "переоцінки створеного ним" [1364, 98].

Одну з філософських проблем Шевченкової творчості – "Простір як філософська категорія у поемі "Сон" ("У всякого своя доля") Тараса Шевченка" досліджує О.В.Боронь.

Дослідник, справедливо наголошуючи на тому, що "категоріальний апарат філософії Т.Шевченка є вкрай невивченим" [1364, 99], прагне з'ясувати особливість співвіднесення із творчістю Т.Шевченка категорії простору, з'ясовує суть категорії як філософського поняття, а також ступінь та характер освоєння поняття в системі шевченкознавчих досліджень.

Категорія простору в Шевченковій поемі "Сон" вивчається в статті особливо детально. З'ясовується така особливість Шевченкового простору як його "антиконтинуальність", "неоднорідність у різних місцях" [1364, 102], тобто здатність виявити "різнонасиченість площин, зображених у творі, концептами, образами та символами" [1364, 102].

Виділяючи категорію простору в поемі Шевченка, автор статті приходить до висновку, що "простір у творі векторний у складному поєднанні з площинністю" – "складна архітектоніка Шевченкового тексту" "зумовлена ієрархічною структурою просторових відношень" [1364, 102], а тісна взаємопов'язаність майже всіх текстів із ментальними структурами переконливо доводить категоріальний статус простору в творчості Шевченка" [1364, 105], іншими словами, підтверджує філософську наповненість поняття простору в системі творчості Шевченка.

Зауважимо, що поряд із вирішенням проблеми простору – як філософської категорії у творчості Шевченка – досліджується, також лише в Київському національному університеті, проблема часу, як це ми бачимо, зокрема, у статті "Філософська концепція часу в поемі Т.Шевченка "Гайдамаки" С.В.Даценко.

Естетичні показники Шевченкової творчості – як аксіологічний чинник спадщини митця – розглядає у праці "Прекрасне в людині: розуміння Тараса Шевченка" С.В.Саксєєв. Основоположним для розуміння прекрасного в Шевченка, вважає дослідник, є те, що "критерій прекрасного" "не в божественній ідеї", не в природі самій по собі, а в людині" [1364, 118].

Шевченко, наголошує С.В.Саксєєв, вважав, що людина осягає це прекрасне, долаючи складний життєвий шлях" та зберігаючи "прагнення до вищого і, головне, чисте, ніжне серце" [1364, 118]. При цьому поет був свідомий того, що життєвий шлях людині значно легше долати за умови, коли вона не самотня, коли вона здатна поділити його з людьми свого оточення.

Важливим для розуміння природи естетичного в Шевченка є, вважає С.В.Саксєєв, "естетика, яка тісно пов'язана з етикою. Людей чесних, трудящих, сміливих людей, які поважають інших, письменник наділяє привабливою зовнішністю та душею" [1364, 119] і, так само, як і його попередник в українській літературі Котляревський, виявляючи "цілком народне розуміння прекрасного" [1364, 120], вбачає цінність особистості не в красі, а в простому, доброму серці, розумові. Шевченко, наголошує дослідник, підкріплюючи свою тезу численними ілюстраціями з творчості митця, "моральній красі віддавав перевагу, вона вирішувала його ставлення до людини" [1364, 121].

Ідеал людської краси, співвідносний у Шевченка із народним сприйняттям доброчесності в цілому, а також із усвідомленням того, що людина "має бути всебічно освіченою, культурною, зокрема, розвиненою в естетичному відношенні" [1364, 122], тобто такою, що здатна стояти "в центрі всього буття" [1364, 123].

ШЕВЧЕНКО Й ІСТОРІЯ

Спадщина Шевченка є надбанням істориків, які досліджують її з позиції фактографії; до таких досліджень належить праця М.Казьмирчука "Декабристи і Шевченко"; увагу автора привертають прославлення поетом "безсмертної справи" декабристів у "поетичних творах, на сторінках "Щоденника", де назвав їх "благовістителями свободи". [1337, 92] Шануючи "твори декабристів – поетів та прозаїків: К.Ф.Рилєєва, В.К.Кюхельбекера, О.І.Одоєвського, О.О.Бестужева–Марлінського, Ф.М.Глінки" [1337, 92], Шевченко "особисто зустрічався з колишніми декабристами" [1337, 92], тривалий час гостював у Яготині, в маєтку М.Г.Рєпніна-Волконського, рідний брат якого, "С.Г.Волконський належав до активних діячів декабристського руху. У родині Рєпніних щиро поважали "споборників святої волі" [1337, 93].

За припущенням автора статті, "від М.Г.Рєпніна, В.М.Рєпніної, Є.В.Кейкуатової та її родичів" Шевченко, "очевидно дізнався і про участь В.Л.Лукашевича в "Союзі благоденства", й про "зв'язки останнього з Південним товариством, зустрічі його з С.Г.Волконським та М.М.Новиковим" [1337, 94]. Відомості про декабристів Шевченко здобував і посередництвом "старшої доньки М.Г.Репніна – Єлизавети" [1337, 95], дружини "чиновника російського посольства в Італії" П.І.Кравцова, брат якого, "Сергій – підпоручик гвардійської кінної артилерії – належав до Північного товариства декабристів (1824), й після поразки повстання був засуджений у Сибір. Після року каторги його відправлено на поселення в м. Туруханськ, а пізніше – у Мінусінськ. З 1831 р. рядовий Кавказького корпусу, брав участь у війні з горцями. За заслуги дослужився до чину прапорщика та вийшов у відставку. Він листувався із своїм братом" [1337, 95].

Історик не оминає увагою й іншого джерела, посередництвом якого Шевченко сягає відомостей про декабристів: "завдяки В.М.Рєпніній Т.Г.Шевченко – отримав чимало відомостей про "апостолів правди", познайомився з їх творчістю, бо у великій князівській бібліотеці (17 тис. книг) були твори К.Ф.Рилєєва, О.О.Бестужева–Марлінського і багатьох інших декабристів – літераторів. Та й особисті бесіди з княгинею мали неабияке значення для поета" [1337, 96]. Безперечно, важливими є тези дослідника про зустріч Шевченка у Москві з С.Г.Волконським та запис про це у "Щоденнику" митця 25 березня 1858 р., а також відомості про зв'язки С.Г.Волконського з Україною – як "командира 1-ї бригади в 19-й дивізії, штаб якої знаходився в м. Умані" [1337, 97], надто, коли "в 1820 р. С.Г.Волконський вступив до "Союзу благоденства", а після його розпуску став членом Південного товариства, очолюваного П.І.Пестелем. Він брав участь у раді з'їздів останнього у Києві", й "закінчив своє життя С.Г.Волконський у с. Вороньки Чернігівської області". Цими відомостями життєпис Шевченка і декабристів єднається в резистансну позицію провідних умів Російської імперії до самодержавства – з його кріпосництвом, відсталістю політичною і суспільною, що "безперечно, має першочергове значення при формуванні цілісного погляду на історичні реалії життя і творчості Шевченка.

Послідовно відстежуючи у творчості Шевченка вдавання до теми і образу І.Мазепи, О.В.Заруцька в статті "Поема "Чернець" як ключ до сприйняття Тарасом Шевченком значення історичної постаті Мазепи" приходить до слушного висновку, що "Шевченко в часи панування спотвореної інтерпретації історії самостійно оцінював політику Мазепи і визнавав її", що "ще раз підтверджує тонке, навіть геніальне, історіографічне чуття Тараса Шевченка" [1364, 35].

Дослідження В.А.Короткого про "Участь В.Антоновича у вшануванні пам'яті Т.Шевченка" виявляє певні закономірності й провідні чинники в рецепції творчості Шевченка: з одного боку – це "всеохоплюючий вплив Т.Шевченка на сучасну українську свідомість, він і Поет, і Пророк, натхненний голос народу і духовний батько відродження української нації, а з другого – "дискусії навколо постаті і спадщини поета, що "продовжують тривати, набираючи найрізноманітніших форм, виявляючись як у загальноконцептуальних побудовах щодо його творчості, так і в освітленні окремих часткових питань шевченкознавства" [1341, 34]. Та, попри всі ці дискусії, Шевченко "в уявленні нашого народу" "поза будь-яким сумнівом, належить до найшановніших національних святинь" [1341, 34].

Дослідник з'ясовує етапи вшанування й увічнення пам'яті Шевченка, відповідно яких, зокрема, "передбачалося: перевезти його тіло в Україну, згідно з заповітом; спорудити пам'ятник; заснувати народну школу імені Шевченка; утримувати одного або кілька стипендіатів у Київському і Харківському університетах, Одеському ліцеї й Академії мистецтв; якнайкраще видати його твори; встановити премію за кращий життєпис поета українською мовою і за кращий критичний аналіз його твору; видати доступні для народу шкільні підручники" [1341, 34] тощо.

Ця "програма заходів щодо увічнення пам'яті великого сина України намічена Петербурзькою Українською Громадою і про яку повідомив журнал "Основа" (за 1861р., №6), була прийнята до керівництва наступними поколіннями його шанувальників. В.Антонович у числі перших долучився до її реалізації" [1341, 34], що виявилася в участі "в усіх заходах вшанування й увічнення пам'яті Т.Шевченка" [1341, 34], – насамперед, у шевченківських вечорах, організація і проведення яких переслідувалися царським адміністративним апаратом. Діяльність В.Антоновича в плані організації вечорів вшанування пам'яті Шевченка результатом своїм мала те, наголошує В.А.Короткий, що ці "вечори поклали початок щорічному вшануванню пам'яті Т.Шевченка" [1341, 35].

Дослідник уводить у науковий обіг відомості, опубліковані в Торонто 1955 року сином В.Антоновича – Д.Антоновичем і мало знані "унікальні свідчення про свята в Шевченківські дні, що їх проводили діячі Старої Громади для своїх дітей" [1341, 35] – коли святково прибрані діти за урочистої обстановки співали пісні чи декламували твори Шевченка і переймалися відчуттям урочистості, що зоставляло незглибимий слід у їх душі: "відтоді, – підкреслює автор спогадів, – в днях 25 – 26 лютого (ст.ст.) я все життя почував урочистий настрій, нібито ті дні не такі, як усі інші. Почував якусь потребу одягатися в парадну незручну одіж і, коли нема куди йти на свято, то, згорнувши руки, як у свято, віддатися неробству. І разом з тим настрій зовсім інший, ніж у звичайні установлені свята, коли з більшою чи меншою втіхою відпочиваєш, але не відчуваєш урочистого настрою" [1341, 36].

Сама роль В.Антоновича в шевченківському русі виявилася в тому, – підсумовує автор статті, – що історик "як один із засновників Старої Київської громади, протягом всього життя брав безпосередню участь у реалізації програми вшанування пам'яті Кобзаря, наміченої ще в 1861р. Петербурзькою Українською Громадою. Проведення урочистих вечорів у день смерті поета як у вузькому колі громадян, так і з залученням "співчуваючих", було складовою частиною цієї програми. Вечори пам'яті стали своєрідною школою українства для багатьох поколінь бажаючих прилучитися до нього" [1341, 37], а тому роль діяльності В.Антоновича – не лише історика, а й громадського діяча годі переоцінити, – підкреслює дослідник громадського і культурного руху в житті України, заявляючи своїми спостереженнями нову сторінку в шевченкознавчих студіях КНУ.

ІСТОРИКО-ЛІТЕРАТУРНІ ДОСЛІДЖЕННЯ

Оцінку сьогоднішньому шевченкознавству дає у статті "Шевченко і сучасні інтерпретації його творчості" проф.М.К.Наєнко. Автор статті наголошує, що пильна увага низки дослідників до творчості великого поета зумовлена, вочевидь, тим, що "у переломні кризові епохи народи найгостріше почувають потребу в відповіді на питання – куди йдемо і кому завдячуємо... А відповісти на них спроможні лише генії, подібні до Шевченка" [1434, 54].

Особливу заслугу новітнього шевченкознавства автор праці вбачає у тому, що "нові дослідження про Шевченка покликані окультурити не лише шевченкознавство, а й усю духовну сферу України" [1434]. Вважаючи, що шевченкознавствo належить до галузей, належно освоєних дослідниками, М.К.Наєнко наголошує, що до таких, справді достатньо освоєних у шевченкознавстві рубрик, можна віднести "техніку" Шевченкового віршування", "окремі зв'язки його творчості з народним мелосом", "дещо зроблено в галузі компаративістики" [1434, 54], однак, як і понад чверть віку тому, коли майже ці самі позиції згадувалися у виданні "Шевченкознавство. Підсумки і проблеми", дослідник вважає, що "коли заходить мова про Шевченка й історію, Шевченка та філософію, Шевченка та міфологію, Шевченка та психологію, його естетику – виникає більше запитань, ніж відповідей, більше незгод між дослідниками, ніж консенсусу" [1434, 54].

Учений розглядає причини, що зумовлюють "напругу у вирішенні цих питань" [1434, 54] і виявляє – як найбільш головні, "ультра чи постмодерні уявлення" [1434, 54] про зв'язки поета з історією і філософією; кожна з них по-своєму відбиває "одну з майже нерозв'язаних проблем рецептивної сфери щодо Шевченка: яким його справді треба знати, а яким – ні?" [1419, 55].

Звертаючи увагу на нетолерантність суджень окремих дослідників, які прагнуть увагою до того, що в поета "під кожухом" чи "під сорочкою" замінити увагу до власне творчості митця, адже "літературна геніальність" "виявляється тільки в текстах" "написаних і людству залишених" [1434, 56] Шевченком, учений дає від імені шевченкознавців КНУ відповідь тим, хто, прагнучи зажити слави Герострата, осквернити творчість і постать Шевченка, не відає, що тим оскверняє і народ, часткою якого є й сам.

Новаторський підхід у вирішенні особливостей системи художніх творів Шевченка здійснено у статті проф. Л.М.Задорожної "Смислова пауза та її значення в парадигмі провіденційності Шевченкових творів". Дослідниця не тільки виявляє роль смислової паузи в Шевченковому поетичному тексті, але й уводить у літературознавчий обіг адекватне історико-літературним і теоретико-літературним запитам поняття смислової паузи – як художньої "часово-просторової відстані у події між її початком та закінченням, що дозволяє поетові виявити характер вчинку, характер того, хто здійснив вчинок, причому, в системі національного коду мислення та поведінки" [1419, 167].

"Часово-просторова відстань у події між її початком та закінченням" володіє й іншою здатністю – "дозволяє виявити провіденційність героїв Шевченкових творів, їх здатність завбачати, передбачати, віщувати свою долю" [1419, 167].

Художній, мистецький потенціал смислової паузи навдивовижу широкий: "завдяки смисловій паузі час – рівною мірою – працює на ретроспективу і перспективу" [1419, 167], смислова пауза здатна стати "каталізатором у характеристиці персонажа твору" [1419, 168], "поет обирає смислову паузу як важливий чинник формування сюжетної розповіді" [1419, 169].

Численними прикладами дослідниця підтверджує тезу, що "смислові паузи у Т.Шевченка доконструйовують будь-які композиційні елементи твору, що забезпечує різну напругу і значення цих композиційних елементів, однак сталим – за всіх випадків вдавання до смислової паузи – залишається її настанова на кардинальний перелом оповіді" [1419, 170]. Те, що Шевченко послідовно застосовує у вступній частині окремих ліро-епічних творів (зокрема, "Гайдамаків", "Кавказу") смислову паузу – підкреслює лише значення, якого надавав цьому художньому засобові митець, а, водночас, рівною мірою характеризує постійну напружену роботу, пошук, що їх провадив поет, вирішуючи великої складності мистецькі завдання. І у тому, що серед інших художніх засобів Шевченка, роль яких вивчають і оцінку яким визначають українські шевченкознавці й, на загал, літературознавці, ми сьогодні можемо розрізнити й оцінити також смислову паузу, як один із художніх засобів Шевченкових творів, можна вбачати закономірний розвиток, поступальність шевченкознавчих студій в КНУ.

Щодо ролі смислової паузи в парадигмі провіденційності Шевченкових творів, її годі переоцінити, адже вона "утримує послідовність учинків персонажів", "стає характеристикою мотиву саме такого, а не іншого" "кроку в долі героя або героїв" [1419., 167], є "логічно умотивованим моментом переходу однієї якості існування (або переходу в небуття) героя в іншу" [1419, 167].

Вдавання поета при вирішенні мистецьких завдань до смислової паузи забезпечує і символічний аспект, "що полягає у мимовільному співвіднесенні долі одиниці та долі цілого народу", тобто, в настроюванні читача на "усвідомлення співвіднесеності усіх явищ буття, їх взаємозалежності, взаємооберненості" [1419, 173]. Саме це, наголошує дослідниця, виявляє в смисловій паузі – суто "доконструйовуючому" чинникові твору – багатоскладний і важливий художній ефект, який в українській літературі вдалося відкрити і цілковито використати в його потенціалі тільки поетові-генієві Шевченку. Дослідження Л.М.Задорожної поповнює і збагачує знання про діапазон мистецького арсеналу Шевченка та, водночас, увиразнює роль поета в царині художнього світу української та світової літератури; дослідження заявляє і нову сторінку в галузі шевченкознавчих студій у цілому й шевченкознавчих студій у КНУ зокрема.

У яких головних напрямках здійснюється шевченкознавча робота на кафедрі історії української літератури і шевченкознавства Інституту філології Київського національного університету дає змогу виявити колективна монографія викладачів кафедри "Інтеграція позитиву в творчості Шевченка (аспекти: символу, аксіології, онтології, міфу, психології і стилю). – К., 2002, де вперше в шевченкознавстві привертається "увага наукової громадськості до низки ракурсів, у яких творчість Шевченка не досліджувалась", а також визначаються стратегічні аспекти "ті напрями шевченкознавчих пошуків, у яких можливі в майбутньому монографічні дослідження" [1380,3].

Одним із найскладніших чинників, що дозволяє виявити глибину й осяжність світу наявного в основі творчості Шевченка, є символ, "потужний магнетизм якого, – наголошує у розділі монографії "Осягання позитиву: символ та аксіологічний аспект у творчості Т.Шевченка" проф. Л.М.Задорожна, – надає думці митця постійного розвитку" [1380, 4]. На відміну від тих дослідників, які зупинялися увагою на певних аспектах символіки митця (найчастіше – народнопоетичної), – автор праці вважає, що прочитання символів у творчості Шевченка є справою значно осяжнішою, оскільки завжди передбачає "зв'язок не лише із спектром символіки митця, але й із інтелектуальною культурою їх інтерпретатора і традиціями культури, в контексті яких сприймаються певні сюжети і явища творчості поета" [1380, 4]. Народнопоетичні символи, сконструйовані митцем на основі етнобуття українського народу, значною мірою універсальні, загальнолюдські" [1380, 5], вважає дослідниця, наголошуючи, що належить враховувати: "світ Шевченкової творчості перенизаний символами, що їх ми, традиційно навчені сприймати лише реальну грань буття, осягаємо як самі лише образи" [1380, 5]. Уперше при дослідженні символів Шевченка ставиться питання не лише про необхідність осягання поетової символіки в регістрі, який враховував би і якість етнобуття, і універсальність онтології та наповненість образів символікою, але й не нехтував би "послідовністю уведення певних символів у структуру твору та "ув'язуваністю" одного символу з іншим, а також сукупністю символів, здатних сприяти виникненню якісно нової атмосфери у творі, що з'являється саме внаслідок тієї або іншої системи ув'язуваності певних символів" [1380, 5], іншими словами, "послідовністю та ув'язуваністю символів", "неперервною та швидкою змінюваністю символічного ряду", "каскадністю символів, їх ритмічним візерунком, що в сукупності "творить ритм символів" [1380, 5].

Саме в такому аспекті вперше досліджується "Символіка "Причинної" Т.Шевченка", "Ритм символів поезії Шевченка "N.N. (Сонце заходить, гори чорніють…")", "Співвідношення символів у поезії Шевченка "Ой крикнули сірії гуси" та "На Великдень на соломі". Спостереження над символікою "Причинної" дає підстави на основі проведеного дослідження обґрунтувати важливу тезу про певну закономірність будівного принципу символів у поезії Шевченка: "амплітуда символів у творчості Шевченка не надто широка (вона й загалом не безмежна), до того ж, у творчості митця наявні повторювані символи, символи традиційні, однак щоразу змінюється ритм їх використання, – і саме це надає поезії митця постійно самобутнього, постійно оновлюваного і постійно несподіваного ситуативного плану, а комбінація символів щоразу задає в психологічному плані якісно нове орієнтування на систему цінностей художнього світу Шевченка, – чим виключається чинник повторюваності ситуації та символів [1380, 6]; посередництвом дослідження ритму символів поезії Шевченка "N.N. ("Сонце заходить, гори чорніють...")" шевченкознавець вивчає, "на чому ґрунтуються засади своєрідності в системі сприйняття поетом універсального світу" [1380, 18], убачаючи їх у "власне характері творчої індивідуальності митця" [1380, 19], у "стані духовного світу митця", що зумовлює "внутрішню автономію (структура і ціле), і певну автономію на рівні загального ритму структури символів поетичного тексту" [1380, 21], а також в унікальності поєднання традиційного і "притаманного генієві сприйняття світу" [1380, 23], в здатності Шевченка "закладати у твір полівалентні настанови", що включають, "окрім фундаментально-логічних" і "очевидний механізм онейромантії" [1380, 25] – як ресурс, можливий лише для геніального митця; спостереження над співвідношенням символів у поезіях Шевченка "Ой крикнули сірії гуси" та "На Великдень на соломі" – попри цілковиту їх сполучуваність із власне реальними подіями життєпису поета, коли символ, наявний у поезії, цілковито "накладається" на перипетії життя Шевченка, переконує, на думку дослідниці, у тому, що "образно-подійний ряд ліро-епічних творів митця та складність структурно-семантичних категорій у них не є запорукою багатства й багатовимірності на рівні структури символів" [1380, 31], оскільки символ наснажується не "пишними картинами і детальною розробкою" [1380, 31] зображеного, а умінням поета доречно і слушно визначити навіть локальними художніми засобами необхідні акценти у творі.

Новаторським для шевченкознавчих студій є у дослідженні, здійсненому Л.М.Задорожною, – увага до філософського символу в Шевченка – цьому присвячено підрозділ "Сакральний світ дитинства як філософський символ у поетичній творчості Шевченка (ранній період)". "Вже початок творчості Шевченка, – наголошує шевченкознавець, – виявляє сприйняття образу дитини в двох іпостасях: як збірний, узагальнений, а узагальнення в поезії – вияв філософських засад його автора, та як образ ірреальний, точніше – піддатливий для осягання образ віртуальної дійсності, що живиться, утім, дійсністю реальною" [1380, 12], а обидва вони в Шевченка створені як "пророче застереження" тим, хто вершить долею дитини в якості гнобителя, надто, за врахування біблійного напучування – "про тих, хто був останнім, а стане першим" [1380, 18]. Тому й для поета дитина стає "репрезентантом долі всього українського народу: це і символ народу беззахисного, зневаженого, покинутого, і символ наділеного спроможністю творчої діяльності, але ще долею не зреалізованого в своїх потугах явища, що перебуває в дитинному віці" [1380, 18].

Уперше в спеціальних дослідженнях саме шевченкознавцями університету розглядається творчість Шевченка в такому ракурсі – крізь призму моральної філософії, що засвідчують спостереження Л.М.Задорожної над "Свободою людини як філософською основою поеми Шевченка "Сон". Аксіологічний й онтологічний аспекти". Ведучи мову про поему "Сон", шевченкознавець наголошує, що митець залишає у "волі людини приймати або не приймати дароване їй Богом право: на життя, на покарання заневоленням, на спротив заневоленню; головним у Шевченка залишається мотив свободи волі – як свободи вибору". Дослідниця підкреслює, що найвищим виміром свободи вибору Шевченко визнає добро: і для окремої людини, й для людей загалом", "саме свободу людини Шевченко розуміє як передумову для щастя людини і як необхідний чинник для розкриття істинної природи аксіологічного й онтологічного аспектів життя" [1380, 51], водночас, належить врахувати, що обмеження свободи "самоопанування у Шевченка" прирівнюється до можливості повернення духовного здоров'я людини.

Новітнє прочитання символу в поезії Шевченка та оцінка творчих засад митця в аксіологічному аспекті дозволяє переконатися в актуальності мистецьких настанов поета і, водночас, засвідчує неухильність поступального розвитку шевченкознавчих студій в КНУ.

Просторовий образ у Шевченка, за сприйняття моделі простору як філософської категорії, вивчає розділ "Феномен позитиву просторового образу – символ могили у поезії Шевченка" О.В.Боронь. Основоположною для цього дослідження є теза про те, що "матеріал творчості Шевченка дозволяє умовно виділити декілька різновидів простору, що часто взаємоперетинаються": "простір реальний, історичний, абсолютний, ірреальний" [1380, 64]. Дослідник уперше в шевченкознавстві вивчає проблему з позиції переконаності "в існуванні у Шевченка єдності різноманітних просторових площин, сфер та відповідних відношень із значним семантичним навантаженням як особливого, притаманного лише йому космосу" [1380, 65].

Здійснені дослідником спостереження над феноменом просторового образу в Шевченка дозволяють утвердитися в думці "про особливу природу Шевченкового космосу, його першість в історії української літератури і вирішальне значення для розбудови просторових відношень у творчості пізніших письменників. Простір Шевченка підкреслено семантизований, споріднений із мисленнєвими процесами поета. Саме тому при усій важливості архаїчних просторових моделей провідними залишаються індивідуальні побудови Шевченка, що становлять осереддя його просторового космосу" [1380, 70 – 71]. Що ж до просторового образу могили – у Шевченка тут особлива позиція, згідно якої "могила як символічний простір" "послідовно перетинається із системою етичних оцінок" [1380, 80], у такий спосіб у митця "простір України – топонімічний, культурний, символічний" перетворюється "з хаосу окремих понять у Космос – осмислену сферу Духу" [1380, 80].

Гуманістичні засади творчості Шевченка і Квітки досліджує в монографії "Інтеграція позитиву у творчості Шевченка" Я.В.Вільна – розділ "Альтернативи творчого вибору: діалогіка гуманістичних концептів Т.Шевченка і Г.Квітки-Основ'яненка". Дослідниця вивчає один із аспектів світоглядних засад митців, "творча діяльність яких реалізується в певному історичному контексті суспільного життя, яке потрібно було подолати" [1380, 85], за обставин, коли "поглинена нелюдськими умовами існування, "проста" людина не тільки "потрапила" в ситуацію "животіння", а змушена була назавжди в ній залишитися" [1380, 86]. Водночас, обидва митці у своєму "виконанні гуманістичного обов'язку як поклику душі" явили зразок "глибинного співпереживання, котре досягається тільки через "самовключення" в культуру" [1380, 86] у якості не засвоювача, а творця.

"Гуманістична місія творчих особистостей", насамперед, Шевченка і Квітки, як і решти представників української культури, наголошує Я.В.Вільна, змогла розкритися тільки завдяки внутрішній свободі духу, мислення, уяви" [1380, 86]. Звідси у митців, вважає автор студії "Альтернатива творчого вибору..." – розмаїтість "палітри людських характерів, існувань, переживань, які знову і знову нагадують кантівську вимогу про виокремлення людиною в собі людського" [1380, 87].

Я.В.Вільна послідовно і доказово обстоює думку про єдність художнього добору явищ життя у мистецькій спадщині, а, з тим, характеру художнього мислення обох митців. Основою творчості особистостей, наголошує автор розділу монографії, – послужили концепції гуманістичного діалогізму ("софійності"), сконцентровані у філософсько-екзистенційних шуканнях Г.Сковороди". [1380, 90], що в творчості Квітки здобулися на реалізацію посередництвом переосмислення явищ українського фольклору та характеристики українського менталітету, а в Шевченка – реалізувалися посередництвом виходу творчості на окреси національної ідеї. Концептуальність цих моментів у засадах Шевченка і Квітки, приходить до висновку дослідниця, "стала "вихідною" точкою для формування і ствердження національної свідомості, центром якої виступає національна ідея" [1380, 91] – як "багатопланове утворення з елементами понять, почувань, етнокультурних проявів", сукупність "світоглядних утворень" [1380, 91], що й формують "нову систему духовності національного буття" [1380, 92].

Система творчості обох митців тим більше надається до порівняння, наголошує Я.В.Вільна, що їх творчість "не однобічно спрямована, не просто несе в собі потенціал глибоких смислів, цінностей, ідеалів та цілей світу, але й транслює певний спосіб світобачення, певний національний образ світу, що складає їх підґрунтя" [1380, 99], насамперед, це стосується саме Шевченка, який, "зманіфестувавши своє спадкоємство в ранніх віршах, звернених до І.П.Котляревського та Г.Квітки-Основ'яненка", "від самого початку їм обом різко і недвозначно протиставився" [1380, 101], надто, що Шевченко міцно утверджується в межах певної системи, в якій наявна "взаємопов'язаність способу світобачення Т.Шевченка із внутрішнім екзистенційним самовизначенням поетової особистості" [1380, 100], а у Квітки "його, здавалось би, на перший погляд, така відкрита і проста система літературних образів і портретів, одночасно виступає як здатність виходити за рамки будь-якої системи" [1380, 102].

Сполучуваність спадщини обох митців виразно заявляє про себе в стильовому напрямі, що оприявнюється в контексті "розуміння особистості", надто тієї, яка "набуває здатності цілеспрямованої творчої діяльності" [1380, 106] і цілком співвідноситься із засадами романтизму. Низка художніх явищ, у тім числі й стильовий напрям, визначають у обох митців вихід на романтичний світогляд, зокрема – в прагненні "відшукати морально-етичний ідеал, виробити позитивну програму вдосконалення людської природи" [1380, 109], що продиктовує, зокрема, й особливість "релігійно-гуманістичних мотивів" [1380, 108] у їх творчості.

Дослідження Я.В.Вільної виявляє новий підхід ув оцінці творчої спадщини Шевченка і Квітки, світоглядних засад обох митців та концептуальних ідей їх творчості, тим актуалізуючи низку проблем української літератури ХІХ ст.

Шевченкознавча наука, вивільняючись із-під гніту політичних тенденцій, на новітньому етапі свого розвитку вдається до перегляду "чи удосконалення свого понятійно-категоріального апарату", – слушно наголошує в розділі "Уточнення понятійних та змістових координат проблеми "Шевченко і міф" монографії "Інтеграція позитиву в творчості Шевченка" С.В.Задорожна.

У новітньому шевченкознавстві, за спостереженням дослідниці, простежується тенденція "до активного залучення сучасних західних методологій, зокрема, неоміфологічних", а "неоміфологізм, особливо у дослідженнях молодих учених, заявляється як стрижнева методологія дослідження" і "розцінюється як пробний камінь для поцінування потенційних можливостей дослідника, його професійної якості" [1380, 112]. У кожному разі, наголошує С.В.Задорожна, "продемонструвавши плідність застосування неоміфологічного аспекту дослідження щодо явищ української літератури", "наслідки експлуатації цих методологій виявились різними" – настільки, "що складається враження, що йдеться не про одну, а про різні, навіть взаємозаперечні творчі постаті" [1380, 113], а не про Шевченка. Це змушує дослідницю замислитися над з'ясуванням понятійності та змістового наповнення проблеми "Шевченко і міф".

З огляду на те, що у формулюванні міфу як поняття наявний в низці планів зв'язок "із романтичним типом світосприйняття і світовідображення, єднання в таких площинах, як знаковість, символізм, ірраціональність, сакральність, зрощення реального й ідеального" [1380, 116], автор розділу монографії приходить до висновку про невіддільність романтизму від міфологічного первня.

Даючи оцінку працям дослідників питання "Шевченко і міф", С.В.Задорожна, відкидає найбільш емоційні та визнає слушність положень Г.Грабовича в праці "Шевченко як міфотворець". – К., 1991, однак визначає тяжіння над ним наукової концепції Леві-Строса, до того ж настільки, що Г.Грабович "по суті, йде від його висновків та узагальнень як готової схеми, дошуковуючи до неї відповідний ілюстративний матеріал. Отже, не від аналізу тексту – до висновків, а навпаки" [1380, 118], що й призводить до руйнування схеми дослідника під тиском творчості Шевченка. Заперечення викликають, насамперед, засадничі положення Грабовича, який не здобувається на "чітке розрізнення між "думкою" або ж "мисленням", з одного боку, й особливостями літературного жанру, його логікою й вимогами, з іншого", "не виглядає незаперечним і твердження про міфологічний, а не історичний час і простір у поезії Шевченка" [1380, 120], оскільки митець одверто протиставляє "цим, чужим йому, системам координат новосакралізований простір України", "терени якої обмежуються не просторовими межами, а відданістю ідеалам волі і честі, духовного лицарства" [1380, 121]. Низка творів поета на історичну тему, до згадки про які вдається дослідниця, підважують, на її думку, тезу Г.Грабовича "про сакралізацію історичного минулого у поезії Шевченка" [1380, 123]. Так, не слушним є висновок автора праці "Шевченко як міфотворець", вважає С.В.Задорожна, "про ідеальність Шевченкової України", оскільки такому висновку, стає на перешкоді "проблема національного сорому, національної самокритики, поставлена у творчості Поета" [1380, 124].

"Контекст же Шевченкового поетичного материка в цілому підстав про міфологічне мислення поета як системотворче не дає" – "матеріал руйнує накинену на нього схему, що скорегували висновки в самого Грабовича" [1380, 126] – такий підсумок дослідниці, яка наголошує, що "творчість Шевченка демонструє і вияви міфологізму, і поезії як міфотворчості, і міфотворчу роль своєї поезії як особистості", сам же міфологізм, насправді, полягає в Шевченковому "умінні утримувати рівновагу між міфом і дійсністю" [1380, 126]. Здійснене С.В.Задорожною уточнення й увиразнення понять, інспірованих в українське шевченкознавство західноєвропейською філософською думкою, забезпечує не лише їх прикладне використання в науковій роботі дослідників – шевченкознавців, зокрема, КНУ, але й є важливим поступальним кроком у напрямі осягання українським шевченкознавством загальноцивілізаційних позицій.

Важливий етап у шевченкознавчих студіях забезпечує уміщений у монографії "Інтеграція позитиву у творчості Шевченка" розділ "Висвітлення проблем психології творчості Т.Шевченка в роботах українських дослідників: пошук позитиву" С.В.Саксєєва.

Дослідник тут оглядає здобутки праць низки шевченкознавців, які "звернули увагу на висвітлення специфічних закономірностей психології творчості Шевченка" [1380, 132], зокрема, І.Франка, Г.Костельника, М.Євшана, Я.Яреми, М.Сумцова, С.Балея, О.Халецького, М.Шлемкевича, Є.Кирилюка.

У трактуванні психології творчості Шевченка І.Франком, наголошує С.В.Саксєєв, "І.Франко здійснює передусім історико-генетичне дослідження творів" поета, при цьому "розгляд кожного твору починається з постановки певної проблеми, яка стосується літератури, науки або життя суспільства" [1380, 133]. Піддаючи аналізу методологію І.Франка – шевченкознавця, С.В.Саксєєв зауважує: "Здійснюючи різні порівняльні дослідження творів Т.Шевченка, І.Франко вдається до типологізації літературних явищ, філологічного аналізу, враховує біографію поета, досягаючи розкриття своєрідності його напряму як романтика і як реаліста. Слід брати до уваги й таку рису Франкової методології: кожна аналізована поезія сприймається дослідником як репрезентант з доробку цілого періоду або як елемент групи творів зі спільною темою, що об'єднувало висновки – узагальнення" [1380, 133]. Цим оцінка С.В.Саксєєвим внеску І.Франка в галузь шевченкознавства посутньо відрізняється від означеного в навчальному посібнику "Історії психології в Україні". – К., 2002 погляду на це явище в І.В.Данилюка.

Піддаючи аналізу найбільш значимі праці І.Франка про Шевченка, С.В.Саксєєв зауважує застосування порівняльного і типологічного аналізу у І.Франка для розкриття "особливості романтичного стилю Т.Шевченка" [1380, 135], а здійснене І.Франком – шевченкознавцем "зіставлення однойменних прозових і віршованих творів відкриває перед Франком, на думку автора цього розділу монографії, – широкі перспективи виявлення особливостей творчого напряму, психології і світогляду митця, оригінальності та діапазону його таланту" [1380, 136]. І в разі такого зіставлення, й у низці інших спостережень над творчістю Т. Шевченка І.Франко зумів здійснити значний поступ у характеристиці психології творчості свого великого попередника, зауваживши в нього притаманну його м'якій вдачі здатність до відвертання від зображення сцен тяжких, трагічних, "страшних картин гнівних народних вибухів, повстань та індивідуальної помсти" [1380, 136].

Одним із важливих завдань дослідника є показ того, як поєднуються в шевченкознавчих студіях І.Франка літературознавець і психолог, як скажімо, "розглядаючи роль свідомості в поетичній творчості, І.Франко досліджує розвиток поглядів на поезію, починаючи від часів" [1380, 137] найдавніших, та як "з'ясовуючи роль асоціацій у творчому процесі", приходить до висновку, "що багатство і різнорідність образів та уміння їх пов'язувати, комбінувати є основою творчої художника" [1380, 138].

Порівняння "поглядів на психологію сонних фантазій І.Франка та П.Авсенєва, видатного українського філософа та психолога" [1380, 139] дає змогу С.В.Саксєєву визначити засади української психології в цій галузі та підкреслити роль студій в галузі психології творчості І.Франка, який "першим в історії українського літературознавства спробував дати психологічний аналіз самого процесу художньої творчості, відшукавши його основи і виявити ту роль, яку відіграють у процесі творчості певні психічні процеси, ті або інші індивідуально-психологічні властивості особистості художника" [1380, 140].

Розглядаючи і суть спостережень над психологією творчості Шевченка, здійснених своїми попередниками, С.В.Саксєєв підкреслює: якщо "Г.Костельник у своїй розвідці "Шевченко з релігійно-етичного становища" в основу аналізу психології творчості ставить "релігійний світогляд", то, "М.Євшан, аналізуючи психологію творчості Т.Шевченка, робить висновок, що творчість поета стає для нас зрозумілою тільки тоді, коли ми дивимось на неї під кутом власного Шевченкового життя" [1380, 167]. Розбудовуючи галузь психології і шевченкознавства, такі дослідники, як О.Халецький, ще, значним чином ідучи услід роботі С.Балея "З психології творчості Шевченка", поглиблює ці студії і "порушує нове питання про місце і роль України у внутрішньому суб'єктивному світі поета, на чому пізніше також акцентуватиме увагу Я.Ярема" [1380, 170]. Водночас, на думку С.В.Саксєєва, "вивчення робіт С.Балея, О.Халецького, Я.Яреми показує, що український психоаналіз виявив тенденцію не до простого запозичення ідей З.Фройда, а до творчої оригінальної їх переробки і застосування на українському ґрунті. Наступні праці в галузі дослідження психології творчості Т.Шевченка – М.Шлемкевича, Є.Кирилюка, почасти і Г.Грабовича, О.Забужко, заторкуючи проблему психології творчості Шевченка, не несуть критичних оцінок у цій галузі. Сьогодні, сконстатовує автор дослідження, "відчутний брак ідей з цього важливого питання. Причин цього надто багато: тут і фахові, і політико-ідеологічні. Однак важливо й те, що брак цих досліджень стає не лише дедалі відчутнішим, але й вадить загальному станові динаміки літературознавчих досліджень" [1380, 171]. Праця С.В.Саксєєва покликана змінити наявний у нашому шевченкознавстві стан справ.

"Творчість Шевченка і стильову систему бароко: ідеологічний та міфологічний рівні" розглядає в монографії "Інтеграція позитиву у творчості Шевченка" О.П.Ґудзь. "На ідеологічному рівні, що витворюється окремими поетичними мотивами, – зазначає дослідник, – спадщина Шевченка й митців епохи Бароко зіставляються дуже легко. Зокрема, спільним є мотив смерті та її неминучості", "мотив покаяння", "апокаліптичні мотиви пов'язані зі Страшним Судом та карою найбільшими грішниками – царями" [1380, 176], сюди можна віднести і "ванітативні" мотиви, тобто роздуми над марнотою цього світу, який рано чи пізно доведеться залишити: багатство, збиране роками, влада, досягнута несправедливим шляхом [1380, 176]. Однак, "бінарні концепції, які прикладаються до його (Шевченка – Л.З.) творчості дослідниками традиційного напряму" [1380, 177] "утруднюють осягання кожної з них, позаяк йдеться про взаємовиняток, і левова частка уваги приділяється проблемі знищення негативної сторони" [1380, 178]. Водночас, підкреслює О.П.Ґудзь, "бінарні концепції є наслідком спрощення. Певні зв'язки визначаються несуттєвими і не виводяться на онтологічний рівень, який продовжує відображати лише зіткнення двох сил – добра і зла" [1380, 178 – 179]; наявні в цих бінарних концепціях суперечності, на думку автора цього розділу монографії, "добре проглядаються у працях шевченкознавців філософського напряму" [1380, 178], зокрема, О.Забужко, Г.Грабовича. При цьому "бінарні концепції, як правило відображають крайні вияви буття, коли людина позбавляється можливості обирати і мусить вже відповідати за зроблене" [1380, 183] – тобто, тут відсутній чинник вибору, як і, утім, чинник змінюваності: світу, життя, що постає в суперечності із багатьма концептами світосприймання – і у Шевченка, і, приміром, у засадах християнства, згідно якого "вільна людина водночас постає місцем боротьби потойбічних сил [1380, 183]; адекватне сприйняття цих явищ, на думку О.П.Гудзя, здатна забезпечити лише "тринітарна концепція, яка засвідчує поділ художнього світу на три частини" [1380, 183]. З цих засад дослідник розглядає стильову систему бароко в творчості Шевченка; при цьому він звертає увагу на проблему "гностичної діяльності", оскільки "гностики цілком співвідносяться за своєю суттю з епохами Бароко і Романтизму, що передбачали існування вищого сакрального світу, мудрість якого призначається людині для осягання" [1380, 184], тому О.П.Гудзь і застосовує "гностичний досвід" "для аналізу спадщини Шевченка", оскільки вважає, що саме цей метод дозволяє "провести зіставлення бароко і романтизму, зокрема, "на міфологічному рівні" [1380, 184]. Саме такий інструментарій на думку автора цього розділу, дозволить збагнути, чому в Шевченка "співець, що пізнає Божу мудрість, подібний до птаха" [1380, 185], а кращі представники народу, до яких Шевченко відносить, насамперед, співця, набуває, як Перебендя, якостей навіть не учителя, а повновладного керівника українського народу" [1380, 188]. "Перебендя – деміург", – наголошує О.П.Ґудзь, – "він одухотворює пересічний люд, мов безформну масу", "допомагає кожному відчути в своєму існуванні божественний первень" [1380, 189], без Перебенді "життя не зможе перейти на вищий рівень, бо тільки він здатний розпізнати нові явища ще у зародках і потім виснувати з них уже щось сформоване" [1380, 194], але Перебендя – ще і ворожбит, вплив якого "на духовне життя українців співвіднесене із пізнішою роллю, в зв'язку з уведенням християнства, священика, що "зайняв одне з провідних місць у суспільстві", регламентоване лише тим, що "його значення цілком залежить від настроїв воїна" [1380, 194]; й ці образи у творчості Шевченка "з міфологічного плану легко проектуються на соціально-культурний рівень" [1380, 200], на якому "сувора регламентація та ієрархія перетворює людину на гвинтик державного механізму" [1380, 207], що не виключає і третього чинника – жіночу іпостасність, що породжує перших дві, й так само як і перших дві – священик і воїн – підтверджує в Шевченка "зростання ролі творчої особистості", яка – єдина – спроможна дарувати людству "осягнення Істини і запровадження бодай якоїсь частини божественної мудрості у повсякденне життя" [1380, 225]. Таким, вважає дослідник, є оприявлені крізь призму поетики бароко творчі ідеї Шевченка.

Характеристику шевченкознавчих студій І.Огієнка у передмові "Канадська шевченкіана митрополита Іларіона" здійснює проф. М.С.Тимошик у книзі І.Огієнка "Тарас Шевченко", К., 2002. Автор передмови веде розповідь про ті творчі чинники, що зумовили появу з-під пера І.Огієнка певних шевченкознавчих праць, визначає в кожному разі новаторство Огієнка-дослідника, засади шевченкознавця як дослідника – енциклопедиста і, водночас, як патріота, якому стало під силу створити і "Граматично-стилістичний словник Шевченкової мови", і ґрунтовну монографію "Перше видання революційних віршів Тараса Шевченка", і "глибоко виважене, аргументоване, перейняте небайдужістю до порушеної теми дослідження "Чергові завдання шевченкознавства" [1399, 24], і "глибоко новаторське дослідження "Шевченкові рукописи" [1399, 26] та "Видання Шевченкових творів". Водночас, І.Огієнко – автор монографічного дослідження "Релігійність Тараса Шевченка", у якому він прагнув "показати витоки релігійності, глибокої побожності автора "Кобзаря", всебічно проаналізувати всі ознаки релігійності його стилю" [1399, 32].

Автор перемови вказує на І.Огієнка, як на одного з ініціаторів і реалізаторів ідеї створення пам'ятника Шевченка у Вінніпезі в 1961 році.

Праця І.Огієнка над вивченням всього, що пов'язане з творчістю Шевченка, тривала упродовж усього життя ученого й визначного діяча, – наголошує М.С.Тимошик, і стала підтвердженням того, що подвижницький труд довкола творчості Поета завжди знайде шлях до читача, у цьому разі – завдяки заслузі Київського національного університету.

Шевченкознавчим студіям в КНУ, за деяких випадків, як переконує в цьому дослідження І.М.Забіяки, доводиться ставати розбудовчими не лише в галузі залучення, уведення й осмислення певних відомостей, але й тоді, коли це стосується біографії митця, історії публікації його творів та, навіть, скажімо, суто бібліографічних матеріалів.

"За даними покажчика, укладеного під керівництвом І.Ф.Павловського, – наголошує автор статті "Шевченкіана на сторінках журналу "Киевская старина" І.М.Забіяка, – "на сторінках журналу "Киевская старина" Т.Шевченку присвячено 168 матеріалів. За нашими ж даними, таких – 291" [1377, 84]. Такий значний масив публікацій, наголошує дослідник, підлягає систематизації: "умовно їх можна розділити таким чином – це художні твори (поезія, проза, драма) самого Шевченка і твори (статті, спогади, документи, інформації) різних авторів про нього" [1377, 84].

Особливу увагу дослідник приділяє біографічним шевченкознавчим студіям на сторінках "Киевской старины" – відгукові на вихід у світ життєпису Шевченка М.К.Чалого, публікації "Петра Лебединцева, яка уже доповнювала й уточнювала матеріали М.Чалого" [1377, 84], спогадам: "Тарас Григорович Шевченко, за спогадами різних осіб (1831 – 1861рр.)". Автор праці вважає, що "за перший рік видання журналу "Киевская старина" тут було вміщено п'ять матеріалів. Із них чотири, можна з упевненістю сказати, мали концептуальний характер, започаткували біографічну шевченкіану, дали поштовх для її розвитку. Цей напрям редакція розвивала і в подальших своїх випусках, певною мірою його розширювала, поглиблювала, уточнювала, виступала на захист поета" [1377, 85].

Наступною важливою "шевченкознавчою сторінкою журналу "Киевская старина" став епістолярій Шевченка: "якщо 1882 рік щодо публікацій у журналі "Киевская старина" ми схильні вважати початком біографістики Т.Шевченка, то 1883 рік – його епістолярної спадщини. Протягом січня, березня і квітня було надруковано 16 листів Шевченка до польського художника й історика Броніслава Залеського", а загалом, зазначає дослідник, часопис "за весь період його видання вмістив 36 матеріалів, у яких надрукувані листи Т.Шевченка і частково листи до нього" [1377, 85].

Згодом, у 1884 – 1847 рр. журнал представляє повісті Шевченка – "Княгиня", яку автор сам називав оповіданням, "Варнак", "Наймичка", "Близнецы", "Художник", "Капитанша", "Прогулка з удовольствием и не без морали" і "Музикант" [1377, 85]; те, що "у передмові до повісті "Княгиня" публікатор визначив її місце порівняно з поезією Шевченка", що "до самого тексту публікатор поставився надзвичайно відповідально", дозволяє, на думку І.М.Забіяки, стверджувати, що "вже перша публікація прозових творів Т.Шевченка заклала академічні принципи видання художньої літератури" [1377, 85]. Водночас, до гіпотетичних належить подальша теза дослідника: "з великою ймовірністю припускаємо, що їх публікатором (можливо не всіх) був Василь Горленко. Він перший в Україні надрукував фрагменти повісті "Прогулка с удовольствием и не без морали", отже, мав можливість користуватися автографами Шевченка. З іншого боку, В.Горленко готував до видання прозові твори Т.Шевченка", що здобувається на підтвердження "в його листі до М.Чалого" [1377, 85]. Однак низка відхилень від Шевченкових автографів, на відміну від журнального варіанту, передмова до першої повісті дозволяє дослідникові зауважити, що "публікатор не допускав такого" [1377, 85], а це ставить, на думку автора статті, під сумнів цю участь, тому "в 1886 році в передмові до всіх інших прозових і поетичних творів Шевченка про принцип передачі немає жодного слова, бо її написано, мабуть, самим редактором Ф.Лебединцевим" [1377, 85]. Тим слушнішим вважаємо зауваги та припущення дослідника, що він, на шляху до істини, продовжує роботу, започатковану авторами спеціальних студій про повістеву сторінку творчої спадщини Шевченка. Водночас, у цій праці наявні запитання до сучасних дослідників цієї сторінки: "У електронному варіанті текстів журналу "Киевская старина" помітно, що вже друковані тексти повістей Шевченка піддавались редагуванню. Ким і коли це робилося?" [1377, 86].

Звертається увагою дослідник і до мистецької спадщини Шевченка, опублікованої на сторінках "Киевской старины", акцентуючи на тому, що В.Горленко цими публікаціями не лише презентував загалу цю частину доробку митця, не лише "закликав звернути увагу на альбоми Шевченка, молодим художникам – на його твори", але й уперше взагалі звернувся до цієї царини творчого життя Шевченка, бо "на той час про Шевченка – художника ніхто не писав у журналі", що дає підстави І.М.Забіяці кваліфікувати "працю В.Горленка "Картини, рисунки й офорти Шевченка" як "перше концептуальне дослідження про Шевченка–художника, у якому його "автор не лише аналізував окремі малярські роботи Шевченка, а й хронологічно систематизував їх за двома списками: картини Шевченка – олійними фарбами та його офорти", що дало змогу "розпочату ним справу продовжити іншим авторам – В.Науменку, А.Стороженкові, О.Русову, М.Шугурову, кільком невідомим" [1377, 86].

Пізніше, наприкінці 80-х років шевченкознавчі матеріали в журналі з'являються "переважно в розділі "Документи, відомості та замітки", що "звичайно ж, свідчило насамперед про низький рівень не лише цих матеріалів, а й самої автури", тому, безперечно, наголошує автор статті, "прикро, що після першої хвилі (початок 80-х років ХІХ століття) активного дослідження творчості Шевченка, українська аналітична думка перейшла переважно в інформаційну площину" [1377, 86], з якої її вивели, на думку дослідника, М.Комаров, автор першого бібліографічного покажчика матеріалів для вивчення життя і творів Т.Шевченка, та В.Доманицький, котрий започаткував наукове коментування текстів Шевченка" [1377, 86].

ПОРІВНЯЛЬНІ СТУДІЇ

Рецепції творчості Шевченка в поетичній спадщині "вісниківців" і, зокрема, Євгена Маланюка досліджує проф. О.Астаф'єв у статті "Гонта і дві концепції літературного образу". Як і в українській поезії на еміграції, з її "історіософською школою", що вбирає і "тип дискурсу" з "катастрофізмами тотальними" та, зокрема, в показовому "Уривку з поеми" Є.Маланюка, де конфлікт у тексті будується на характерному для необарокових стильових моделей принципі поєднання протилежностей – "миру" і "війни" [1404, 80], "на такому ж концепті, – вважає О.Астаф'єв, – збудовано й поему Шевченка "Гайдамаки", де також виведено емоційно насичений образ Гонти" [1404, 81].

Суть одного й того ж образу, проте, вважає О.Астаф'єв, схоплена поетами – Є.Маланюком і Шевченком – цілковито з відмінних позицій: "У Шевченковій поемі перед героєм відкривався шлях у позамежне, потойбічне буття – аж до злиття з Богом. Гонта розколювався на "я" і "не я", і це "не я" було локалізоване в іншому вимірі", тому "щоб стати тотожному самому собі, треба було звільнитися від випадкового, варіантного, тобто зазнати метаморфози і вивести "я" назовні.

У Євгена Маланюка – картина інша. Тут артикулююче "я" вбирає світ у себе" [1404, 82].

Бінарну антитетичність дослідник розглядає як тенденцію до деконструктивізму і прагнення до звільнення від історичних стереотипів, до яких тяжіє новітня українська поезія, в тім числі й творчість Є.Маланюка, у якій явлена нова – відповідно Шевченкової – візія сприйняття світу; ця думка дослідника є, безперечно, новаторським внеском у царину шевченкознавчих студій КНУ.

Над трасформацією шевченківських традицій у творчості сучасних поетів замислюється проф.В.І.Кузьменко в статті "Т.Шевченко в житті і творчості Л.Вишеславського". Цей аспект дослідження, підкреслює автор статті, зумовлений тим, що "Шевченкові російський поет присвятив чимало критичних статей, публіцистичних виступів, художніх творів" і, на загал, вважав поезію Шевченка "справжньою школою художньої майстерності" [1401, 53], нерідко звідуючи на собі її вплив.

Розглянувши поетичні твори Л.Вишеславського, "написані під впливом якогось явища чи події, пов'язаних певним чином із Шевченком" [1401, 54], дослідник зупиняється на перекладах шевченкових творів", виконаних Вишеславським у 50-60-ті роки, – "Мар'яна – черниця", "Царі", "Давидові псалми" та вірші "А.О.Козачковському" [1401, 55], у яких здобулися на подальший розвиток перекладацькі принципи Л.Вишеславського.

Оцінку перекладів творів Шевченка – слов'янськими мовами в дослідженнях академіка О.Білецького здійснює Г.І.Шевченко у статті "Шевченкіана О.Білецького в компаративних пошуках вченого".

Автор статті прагне охопити поглядом усі праці О.Білецького, присвячені дослідженню слов'янських літератур і визначити їх роль у доробку вченого та в історії українського літературознавства.

Перекладну сторінку творчості Шевченка в болгаристиці вивчає О.В.Коваль-Костинська статтею "Поезія Т.Шевченка в перекладах болгарських поетів ХІХ – ХХ ст."

Зосереджуючись на характеристиці здобутків болгарських перекладачів Шевченкових творів, дослідниця зауважує "окремі елементи сюжету, так і художньо-образної системи, запозичені у Шевченка" [1426, 159] у Р.Жинзіфова, "глибоке проникнення у зміст оригіналу" [1426, 159] в перекладах Л.Каравелова, і "відчутний струмінь власних настроїв, думок і уподобань" у болгарських перекладах П.Славейкова, який, зокрема, вдавався до "образної системи сентиментальної літератури", "книжно-літературної вишуканості лексики" [1426, 160].

Детально відстежуючи лексичний стрій перекладів творів Шевченка болгарською мовою, О.В.Коваль-Костинська вказує на здобутки й прорахунки перекладачів, і на значення появи цих перекладів у цілому для болгарської літератури, підкреслюючи при цьому, що, "незважаючи на недосконалість перекладів, поява творів Т.Шевченка болгарською мовою досить помітно позначилася на поетичній творчості тогочасних болгарських майстрів слова" [1426, 161].

Дослідниця зупиняється і на проблемі рецепції творчості Шевченка у болгарській літературі, зауважуючи її в болгарських митців слова "і у способі змалювання образів героїв, і у використанні деяких композиційних прийомів, і у підкресленні ліричного чи публіцистичного начал, і у стилістичному формуванні творів" [1426, 161].

Вдається О.В.Коваль-Костинська і до зіставного прочитання праці кількох болгарських перекладачів над одним Шевченковим твором – як-то бачимо на прикладі думки "Тече вода в синє море", яка інтерпретувалася болгарською мовою трьома перекладачами – Р.Жинзіфовим, Л.Каравеловим та Л.Іхчієвим, що дозволяє дослідниці охарактеризувати етапи в підході до інтерпретації твору болгарськими перекладачами, тобто, процес перекладу та зростання майстерності перекладачів.

При зіставному аналізі першотвору і перекладу О.В.Коваль-Костинська розглядає ті чинники, що чи не найбільше здатні забезпечити при перекладі адекватність зінтерпретованого першотвору, й відносить до таких чинників насамперед "збереження другорядних деталей в описах, які разом створюють неповторну картину забражуваного в тексті" [1426, 162], відтворення чужої "традиції чи ритуалу" та "ситуативних деталей" [1426, 162], а також семантико-стилістичної картини першотвору, втрати в якій "найчастіше виникають як наслідок загального збіднення лексичного складу твору, відмови від використання у перекладі нових лексичних категорій або невміння послуговуватися ними" [1426, 163], відтворення реалій та "встановлення еквівалентності на рівнів опису" [1426, 164].

Роль перекладів творів Шевченка болгарською мовою О.В.Коваль-Костинська виносить за межі лише ознайомлення з творчістю українського митця. Значно важливіша роль цих перекладів, на думку дослідниці, полягає у відкритті болгарами "нового поетичного світу", "широкого світу ідей та естетичних ідеалів іншого народу" [1426, 166], українського.

Спостереження О.В.Коваль-Костинської над болгарськими перекладами творів Шевченка являють не лише новий етап у дослідженні творчості Шевченка в контексті українсько-болгарських взаємин, але і є конкретним внеском у розбудову цих взаємин.

Дослідженню одного з аспектів проблеми "творчість Шевченка і література світу" присвячена праця С.М.Лучканина "Видання творів Тараса Шевченка у посткомуністичній Румунії" (1999 – 2000). У праці С.М.Лучканин звертається до характеристики доробку румунських учених і до характеристики окремих ланок у їх перекладах; простежується і зворотний рух: досліджуються переклади творів румунських поетів, які присвятили Шевченкові свої поезії, являючи тим зразок духовного єднання народів.

Належить зауважити, що завдяки вивченню румунської мови в Київському університеті й дослідженню на теренах університету проблемних явищ у румунській мові і літературі виникає у цьому контексті і вивчення шевченкознавства у Румунії.

Студії викладачів та вихованців університету стають авторитетними, утім – і єдиними в Україні дослідженнями такого плану.

ТЕОРЕТИКО-ЛІТЕРАТУРНИЙ АСПЕКТ

Один із Шевченкових творів, "який до цього часу не привернув належної уваги критики" [1401, 4] розглядає у своїй статті "Вірш Т.Шевченка "І широкую долину..." спроба віршостилістичного аналізу" проф.Н.В.Костенко.

Дослідниця піддає переосмисленню погляд на твір як художнє явище, зрідні – за темою і ритмікою – народнопісенній поезії, як на стилізований під фольклор вірш, "фольклорну стилізацію". На думку дослідниці, у творі, поряд із "народнопісенною інтенцією", наявний "внутрішній монолог, лірична сповідь, побудована на безпосередньому вияві інтимних почуттів" [1401, 5], тобто, суб'єктивна інтимна лінія, що взаємодіє з народнопісенною.

Охарактеризовуючи цю поезію як "наспівний вірш з високим струменем впорядкованості мелодійного руху" [1401, 5], Н.В.Костенко скрупульозно досліджує ті смислотворчі чинники, що забезпечують "мовний і архітектонічний артистизм – одну із найяскравіших прикмет коротких ліричних віршів Шевченка перших років заслання" [1401, 6]. Констатуючи при цьому "високий струмінь словесної організованості" [1401, 6] вірша, автор статті приходить до одностайного висновку про приявність цієї природи твору більше до "літературного, аніж фольклорного твору" [1401, 6].

Цілком по-новаторському характеризує Н.В.Костенко віршовий розмір твору і, полемізуючи при цьому з Ф.Колессою, обґрунтовано висуває тезу, що "в коротких ліричних віршах зазначеного періоду Шевченко надавав перевагу не довшим, а коротшим, полегшеним розмірам, які сприймаються вже не просто як 13-14-15-16-складовими, а як самостійні ритмічні утворення, особливо 8-складовик" [1401, 7] .

МОВОЗНАВЧА ОЦІНКА

Дослідженню трипільських мовних елементів у поезії Шевченка присвячена праця Ю.Л.Мосенкіса "Трипільський мовний шар поеми Тараса Шевченка "Гайдамаки", у якій уперше в шевченкознавстві розглядаються окремі лексеми і фонеми з поетичного словника Шевченка як знаки трипільської культури.

Спостереження над "Акустико-фонетичною структурою авторських варіантів Шевченкової поезії" (експериментальне дослідження)", зокрема, рукописної спадщини Шевченка, провадить Д.О.Теряєв, заявляючи цілковито новаторське в шевченкознавчих студіях вивчення Шевченкової "динаміки звукової матерії віршів", параметричної інформації структури мовлення" та запроваджуючи для цього "графічне моделювання будови віршових рядків у вимірах часової подовженості сегментів та сили звучання" і дослідження "співвідношення голосних і приголосних звуків у мовленнєвій послідовності з паузацією" [1401, 131], що дозволяє дослідникові зробити слушні узагальнення щодо ритмічної пульсації українського слова [1401, 131].

ПСИХОЛОГО-ПЕДАГОГІЧНІ СПОСТЕРЕЖЕННЯ

Феномен творчості неможливо збагнути без оцінки психології творчої особистості – такою думкою розпочинається дослідження С.В.Задорожної "До питання про психологію творчості Т.Шевченка". "Особистість письменника, його душевний лад, – наголошує автор статті, – спрямовує творчий процес у відповідне русло, рух думки, тип уяви, поетичних візій, роль підсвідомого і свідомого" [1420,70].

Дослідниця наголошує, що "вповні зрозумілою творчість Шевченка стане тоді, коли поглянемо на неї під кутом власного поетового життя" [1420, 72]; це дає їй підстави розглядати "драматизм світосприйняття" у митця як наслідок "душевного надлому", "усвідомленням своєї причетності до підневільного кріпацько-селянського стану", як "духовний досвід дитинства, найсильнішим враженням якого була сім'я і втрата її" [1420,72], а ще – як "самозаглибленість, складну роботу душі", як "такий духовний досвід, що був би неможливий за інших, щасливіших обставин" [1420, 72], як наслідок самотності поета.

Замислюючись, чому "відсутня тема Петербурга у поетичній творчості Шевченка" [1420, 72], автор статті приходить до висновку, що це зумовлено "відсутністю чуттєвого, емоційного зв'язку із середовищем Петербурга" [1420, 72], оскільки "почуття сирітства, чужості оточення найсильніше загострилось у Петербурзі. Уражена та незахищена Шевченкова душа чинить духовно-психологічний опір "городу на багнищі" як чужому для себе світу" [1420, 72].

Характерною є паралель, яку проводить дослідниця між Шевченком і Гоголем: "Він входить у літературу так, як і Гоголь, зі своєю поетичною і героїчною Україною у "Вечорах" і "Тарасі Бульбі". Саме Гоголя Шевченко сприймає як споріднену душу, що зрозуміє найінтимніше – мову серця, "угадає великеє слово". Як і Гоголь, поет створює міфологізовану Україну, сакралізований простір, терени якого визначаються не просторовими межами, а ліричною пристрастю, емоцією і, водночас, відданістю ідеалам волі і честі" [1420, 73].

На думку шевченкознавця, психологічно "універсальний трагізм долі митця" можна пояснити у Шевченка "нереалізованістю найсуттєвішого: духовного провідництва, "пожиточності" своєї високої, Богом визначеної місії" [1420, 73]. Водночас, автор статті вважає, що "тільки релігійне чуття може може дати спраглій душі силу до самостояння і примирити з життям. Цим, до речі, пояснюється постійний діалог з Богом і переважання етичних, біблійних тем у творчості останніх років" [1420, 73]. Отже, з цього можемо зробити висновок, що в статті обстоюється думка про неможливість сприйняття Шевченка як атеїста – з огляду на психологічні чинники та закономірності психологічного плану, наявні в його творчості. Мотиви глибоких психологічних планів у митця, здобуваються на перенесення у творчість: "У Шевченка – стражденність, страдництво перенесені з площини емпіричної в площину морально-етичну, духовно-психологічну, наснажуючи основну тональність звучання образу надзвичайно щемливою, особистісною" нотою, "долями своїх героїв поет пояснює свою власну долю" [1420, 74]. Цими роздумами С.В.Задорожна здійснює внесок у й до сьогодні досить локальну галузь психологічних спостережень над творчістю Шевченка, яку прагнуть розбудувати у своїх дослідженнях науковці КНУ.

У другому розділі навчального посібника "Історія психології в Україні. Західні регіони (остання чверть ХІХ – перша половина ХХ століття) І.В.Данилюк вдається до оцінки аналізу психології творчості Шевченка, здійсненого С.Балеєм, Г.Костельником, І.Франком, М.Шлемкевичем, Я.Яремою, які звернулися до "вивчення артистичної природи генія, зокрема, звернули увагу на вивчення специфічних закономірностей творчості Шевченка" [1375, 90].

Оцінюючи аналіз психології творчості Шевченка, здійснений І.Франком, який "використав найновіші досягнення асоціативної експериментальної психології", учений підкреслює, що в цьому разі "Іван Якович виступає тут як у ролі психолога, так і в ролі поета" [1375, 90]. Із основних проблем (свідомість і поетична творчість, асоціації та поетична фантазія), що їх досліджує – у праці "Із секретів поетичної творчості" – при погляді на психологічні основи творчості Шевченка І.Франко, І.В.Данилюк акцентує на "винятковому інтересі до проблем асоціацій" [1375, 91], наявному в працях І.Франка; цей інтерес, на думку дослідника, "стимулювали успіхи експериментальної психології і внутрішні тенденції розвитку самої поезії, у якій асоціація почала завойовувати особливе місце. Підвищується сугестивна функція слова, здатного викликати неназвані уявлення. Надзвичайно посилюється роль підтексту. Дедалі ширше використовується один із наймогутніших законів асоціювання: два уявлення, які нарізно пов'язуються з третім, пов'язуються також одне з одним навіть за відсутності цього третього" [1375, 91 – 92].

На думку І.В.Данилюка, в основу Франкового дослідження психології творчості Шевченка покладено "висновки німецького психолога Германа Штейнталя" (1823 – 1899) про три закони асоціації ідей" [1375, 92], що у Франка-шевченкознавця були доповнені виявленням "деяких закономірностей асоціації як функції поетичної уяви, того виняткового й надзвичайного стану людської душі, коли збуджені всі її приховані сили" [1375, 92].

Франкове дослідження асоціацій у Шевченка, надто таких характерних для нього, як "недоля жартує", "пекло сміється", "ніч стрепенулась", "лихо сміється", "закрий, серце, очі", "лихо танцювало" приводить Франка до висновку, наголошує дослідник, "що Шевченко навмисне завдає трудності нашій уяві і змушує її йти шляхом найскладніших асоціативних зв'язків для того, щоб викликати в душі те саме занепокоєння, напруження, ту саму непевність і тривогу, яка змальована в його віршах" [1375, 93].

І.Франко, наголошує учений, іде значно далі цих завдань, коли замислюється над тим, "чому ж Шевченко в одному випадку обирає шлях природного розвитку асоціативного ряду, а в іншому веде нас у протилежному напрямку" [1375, 93] і ставить залежність цього вибору в митця від "того психологічного завдання, яке виникає перед художником у процесі творчості" [1375, 93]. Іншими словами, "Франко розглядає асоціацію як ключ до вивчення індивідуальних рис поета й поетичних стилів епохи", залучаючи для розкриття проблеми "експериментальну психологію і творчо використовуючи її досягнення" [1375, 93]; результатом цієї праці стало обґрунтування Франком свого висновку, "що художня творчість підлягає загальним закономірностям розумової діяльності людини" [1375, 93], до якого пізніше експериментальним шляхом прийшов і новітній фізіолог Павлов.

Кваліфікуючи дослідження С.Балея "З психології творчості Шевченка" (1916) і "Трійця в творчості Шевченка" (1925), автор навчального посібника звертає нашу увагу на вдавання Балея до методу психоаналізу, завданням якого вбачає "показати, що й під прикриттям образів і постатей приховується, як правило, все власне "Я" поета, письменника, творця, і поглядом цього "Я" такі твори виконують завжди те саме завдання: вони дають заспокоєння нахилам і бажанням цього "Я", якщо дійсність не в змозі їх задовольнити. Так, творець, зображаючи самого себе безперестанку в різних постатях і видах, не пізнає в них свого "Я". На те потрібен психоаналіз з його методом" [1375, 95 – 96]. При аналізі творчості Шевченка Балей виділяє те, що вважає за найголовніше в завданні психоаналітиків при дослідженні психології творчості, а саме – "відкриття зв'язків між особистими бажаннями творця і продуктами його творчості" [1375, 96], при цьому, "аналізуючи поетичну творчість Шевченка, Балей вирізняє такі основні аспекти: екзистенціональний мотив, фемінізм, містицизм, трійця" [1375, 96], і "вважає, що сліди "інфантилізму" зберігається в поетів-геніїв виразніше, ніж у пересічної людини" [1375, 96], а, "обговорюючи ендиміонський мотив, С.Балей констатує, що особисті переживання й бажання поета кладуть початок появі цього мотиву в творчості Шевченка" [1375, 98]. Окрім того, наголошує І.В.Данилюк, С.Балей відкриває в творчості Шевченка те, що поет "наділяв своєю власною психікою, своїми власними почуттями й бажаннями осіб, яких знав з історії, і осіб, з якими зводило його життя. Ця експансія поетової душі, вважає Балей, поширюється далі й на єства природи, які перебувають поза людським світом. Здатність вливати свою душу в інші єства була розвинена в Шевченка до надзвичайно високої міри" [1375, 99], – ось іще один висновок С.Балея про особливість психіки Шевченка.

Зауважений у Шевченка фемінізм С.Балей, вважає І.В.Данилюк, виводить із тієї особливості творчості поета, що "почуття усамітнення, нещасливої долі, любовної туги, переповнюючи душу Шевченка, водночас стали головним мотивом переживань жінок, зображених ним" [1375, 100]; відповідаючи на імовірні питання, що в цьому разі постають перед С.Балеєм, а саме, чому "поет застосовував таку непряму форму вираження власних почуттів"? Чому його несвідомо притягає до себе цей спосіб об'єктивування власної душі", І.В.Данилюк переконується, що: "оскільки поет власне горе вбачав в інших особах, то обурення тим горем втрачало для нього егоїстичний характер; імперативи суспільної етики, які забороняють заглиблюватися у власне горе, а схвально ставляться до співчуття горю інших, не входили в колізію з внутрішньою потребою поета зациклюватися на своєму горі, оскільки йому вдалося втілити цю недолю в світ оточення, а тим самим надати своїм почуттям суспільного характеру" [1375, 100].

Питання про містицизм у поета С.Балей, наголошує І.В.Данилюк, пропонує розглядати у "взаємозв'язку з питанням релігійності Шевченка", при цьому "вважає, що релігійними є люди з високо розвиненою здатністю до космічних відчуттів" і, "на основі такої дефініції", "зараховує Шевченка до релігійних людей" [1375, 101], оскільки вважає, що "в Шевченка була потреба вживатися в безкрайність Всесвіту" [1375, 102]. Що ж до вирішення проблеми трихотомії (трійці) у творчості Шевченка, С.Балей, наголошує учений, вважав, що "у Шевченка, як і в народній поезії, трійця стає не лише орнаментальним, а й конструктивним чинником, що сягає глибин психіки поета" [1375, 103]. Врешті, на думку І.В.Данилюка, цінність вивчення психології творчості Шевченка, здійснена С.Балеєм, полягає в тому, що вчений "за допомогою психоаналітичних методів зумів показати вразливість мистецької душі, на основі якої ідеї, з якими вона зіткнулася, вглиблюється аж до її дна, та її здатність до внутрішньої реакції, яка спричиняє те, що ввібрані нею елементи стають творчими чинниками, вихідною точкою психічного "ділання", з якого зароджується твір" [1375, 105].

Спостерігаючи, в якому напрямі здійснюють пошуки подальші дослідники психології творчості Шевченка, І.В.Данилюк зауважує у Гаврила Костельника прагнення визначити специфіку Шевченкового генія: "на думку Костельника, Шевченко в своїх поезіях не робить узагальнень чи аналізу життєвих феноменів, а лише наводить те, що зворушує його серце. Тобто, він вважає, що душа поета реагує на події більше серцем, ніж розумом" [1375, 105], а розрадою для його серця є християнський Бог – як правда, і "вся творчість Шевченка, за Костельником, пронизана християнськими основними правдами" [1375, 106].

М.Шлемкевич уперше в галузі вивчення психології творчості Шевченка, підкреслює І.В.Данилюк, прагне збагнути, як поєднується в творчості митця родове, та "свідоме, індивідуальне "Я" поета", і те, чому "до цього часу найдокладніше розроблено Шевченкове "Я", адже всі ми краще знаємо наші свідомі думки і свідомі рішення волі, хоча глибинні течії залишаються для нас загадковими й таємничими, навіть попри допомогу вдосконалених психоаналітичних методів" [1375, 109].

На думку вченого, українські психологи "за допомогою різних методологічних підходів" зуміли "проникнути в "лабораторію творчості поета, розкривши взаємозв'язок своєрідних душевних явищ "внутрішнього світу", пояснити закономірні мотиви його художнього мислення і світовідчуття" [1375, 109]. Сучасні дослідники в галузі психології, відзначаючи здобутки своїх попередників, зупиняються, як ми переконуємося, на стадії актуалізації цих надбань, не здійснюючи, водночас, нових спостережень у цій галузі, що виявляє стан та напрями розвитку новітніших досліджень психології творчості Шевченка.

У праці С.В.Саксєєва "Шевченкознавчі психологічні студії початку ХІХ ст." систематизуються і детально відстежуються здобутки "психологічної школи в літературознавстві", зокрема, в шевченкознавстві.

Чільну роль у цій школі дослідник відводить І.Франкові, який "першим в історії українського літературознавства спробував дати психологічний аналіз самого процесу художньої творчості, відшукавши його психологічні основи і виявити ту роль, яку відіграють у процесі творчості ті чи інші психологічні процеси, ті чи інші індивідуально-психологічні властивості особистості художника" [1401, 73]. Обґрунтовано і доказово автор статті характеризує позицію Г.Костельника в його інтерпретації психології творчості Шевченка [1401, 75] як вторинну, джерела поглядів якої, на думку С.В.Саксєєва, "можна відшукати у концепції "філософії серця П.Юркевича" [1401, 75].

Водночас, і "дослідження психології творчості Т.Шевченка – здійснене Миколою Євшаном", С.В.Саксєєв узагальнює від Франкових: "саме з Франкового потрактування психологізму як літературознавчої категорії, – наголошує автор праці, – багато в чому постали критичні оцінки літератури Миколою Євшаном" [1401,75], насамперед, безперечно, шевченкознавчі студії останнього.

Якісну новизну психологічних досліджень творчості Шевченка забезпечує, на думку С.В.Саксєєва, "дослідження Якима Яреми "Уява Шевченка". З нагоди столітнього ювілею уродин поета", що присвячене "розгляду окремих образів, постатей та "поняттєвих елементів", якими вони постали в уяві Шевченка і завдяки його обдаруванню "унагляднюються" [1401, 77]. Дослідник вважає, що почасти студія Я.Яреми продовженням Франкових шевченкознавчих студій. Шевченкознавчий доробок С.Балея, його працю "З психології творчості Шевченка" – С.В.Саксєєв розцінює, як працю першого українського вченого, що застосував ідеї З.Фройда до української літератури" [1401, 78].

У статті "І.Франко про психологію творчості Т.Шевченка" [1396, 2] С.В.Саксєєва, даючи оцінку масштабові шевченкознавчих студій митця: "тридцять три роки" – "від 1881р. до 1914р.", студій у галузі шевченкознавства, "упродовж яких створено понад 70 наукових розвідок" [1396, 246], звертається до тих Франкових праць, у яких здійснено прочитання творів Шевченка "за естетичними та психологічними критеріями" [1396, 246].

Обґрунтовано стверджуючи, що "основоположні принципи Шевченкового творчого напряму" І.Франко розкриває, "вдаючись, насамперед, до оцінки психологічних причин" [1396, 247], С.В.Саксєєв кваліфікує, які саме методи застосовує митець для того, щоб – через розкриття особливостей романтизму – збагнути "світогляд і духовне багатство, особливості психології поета" [1396, 247]. Попри загальну високу – у плані розгляду психології творчості Шевченка – оцінку Франкового трактату "Із секретів поетичної творчості", як найбільш ґрунтовного в характеристиці психології митця, дослідник убачає в ньому наявну "дискретність" та "інформаційний характер".

Дослідник забезпечує за І.Франком роль першопроходця в спробі "дати аналіз психології творчості Т.Шевченка, відшукати його психологічні основи" [1396, 251] і попередника літературно-критичних оцінок, здійснених М.Євшаном та Я.Яремою.

ФОЛЬКЛОРИСТИЧНИЙ АНАЛІЗ

Неординарний аспект візії творів Шевченка, навіяних фольклором, пропонує С.К.Росовецький у праці "У неділеньку у святую..." Шевченка як фольклористична псевдомістифікація". З новаторських позицій оцінює у своїй праці шевченкознавець той "недостатньо вивчений план поетичної та фольклористичної діяльності Т.Г.Шевченка" [1401, 56], що, "за словами М.Коцюбинської, імпровізацією в народному дусі та цілком свідомою стилізацією" [1401, 56].

Фольклоризм поезій Шевченка засланського циклу, до якого належить твір "У неділеньку у святую...", дослідник розглядає як необхідність творення своєрідної "захисної атмосфери", "малого художнього світу вітчизняної пісенності, що й за жанровою структурою повторює ту велику, справжню, полишену в Україні" [1401, 57].

Прагнучи з'ясувати близькість поезій "У неділеньку у святую..." до параметрів віршованої структури справжніх дум" [1401, 58], С.К.Росовецький піддає зіставному аналізу твір Шевченка і "думові тексти, наближені до Шевченкової імітації й за своїм змістом, і часом запису" [1401, 58], зокрема, наявні в цих текстах уступи.

Наводячи численні таблиці й числові спостереження над кількістю та характером цих уступів у означеній поезії Шевченка й у думах, шевченкознавець зважає на частотність рядків з певною довжиною, на принцип чергування рядків коротких і довгих" [1401, 61] у зіставних текстах, а також на наявні у них "епічні формули" та "епічні теми".

Це дає змогу авторові дослідження дійти висновків, що "сам механізм, за котрим відбувалося творення сюжету поезії "У неділеньку у святую...", принципово відмінний від тих, що в подібних випадках діють у живій епічній традиції", "при цьому поет продовжує іншу традицію, вже не фольклорну, але фольклористичну та письменницьку, започатковану І.І.Срезневським у "Запорожской старине" [1401, 63], заявляючи в тексті поезії "певні сигнали", що мали застерігати читача, обізнаного в думовій традиції, від сприйняття її як запису усної народної думи" [1401, 64]. Таким чином, С.К.Росовецький шляхом скрупульозного і виваженого аналізу обґрунтовано доводить, що "поезію "У неділеньку у святую..." можна розглядати як результат не лише творчості поетичної, але й близької до наукової, історично-фольклористичної діяльності" [1401, 64] Шевченка. Водночас, дослідник визначає необхідність перегляду прочитання твору з історико-літературної позиції, оскільки тут "ідеалізацією козацької старшини – на відміну хоч би від тих народних дум, на які Шевченко орієнтувався" [1401, 65], поет перейшов ту межу, біля якої мав зупинитися навіть поет-романтик [1401, 65].

ФІЛОСОФСЬКИЙ АСПЕКТ ДОСЛІДЖЕННЯ

Дослідженню засадничих позицій шевченкового світосприйняття присвячена праця проф. Л.М.Задорожної "Свобода людини як філософська основа поеми Шевченка "Сон". Аксіологічний і онтологічний аспекти".

Характер світу, представлений митцем у поемі "Сон", розглядається у праці як "багатокомпонентна, проте об'єктивована модель сприйняття світу в цілому" [1401, 11] митцем, який ставить знак рівності між світом сну і довколишнім суспільним світом. Цим, на думку дослідниці, митець досягає кількох ефектів: "удосконалює смислову та формотворчу частини поеми, у якій співвідносяться початок і завершення, співвідносяться з точністю один до одного зовнішній і внутрішній чинники: видиме, зриме і внутрішнє, духовне" та використовує "в повноті своєї істоти" онтологічну модель людини: "певна частина людської істоти – згідно цієї моделі – є примусово правовою, юридично цілковито, остаточно позбавленою свободи, інша – та, що, зовні сприймається "вбраною в кайдани, насправді є її найбільш нескореною суттю (цар волі), ще якась частка – та, що самохідь, із власної волі, позбавлена якихось привілеїв, втрачає свободу (найстрашніша парадигма заневолення)" [1401, 12]. Так поет виявляє "своє бачення інституціональної несвободи для різних рівнів життя поспільства і різко відмежовується від цих рівнів своїм медитативним спокоєм і волею" [1401, 13].

Важливим доконструйовуючим чинником у парадигмі філософського сприйняття світу посередництвом "сну" є простір, що у митця стає "підсилювачем, каталізатором розрізнення", "етномаркером" [1401, 14], виявляючи при цьому здатність до автономності, незалежності від світу людини" і, навпаки, залежність (за можливої дискретності такої залежності) людини від впливу топосу, а також здатність людини – завдяки топосу – достатньо чітко вибудовувати всі можливі розрізнення, на яких ґрунтується внутрішня напруга і драматизм твору" [1401, 14], що дозволяє дослідниці прийти до висновку, що "простір і час явлені в поемі "Сон" у тій класичній формулі, що визначена Шопенгауером: "всі частини їх перебувають у такому відношенні одна до одної, внаслідок чого кожна з цих частин визначена і зумовлена іншою. У просторі це називається становищем, у часі – послідовністю". "За Шевченком, абсурдність ситуації несвободи, – наголошує Л.М.Задорожна, – полягає в тому, що поневолення поширюється: заневолювачі стають зневоленими самим актом, своїм вчинком заневолення інших" [1401, 16]; при цьому належить усвідомлювати: "Шевченко, на відміну від Руссо, якому належить "кондова" теодицея, не є творцем теодицеї: не виправдовує Бога в світі, сповненому зла [1401, 17]. Суспільні стани в державі, ґрунтованій на несвободі, репрезентують собою те, "що притаманне в цілому всій державі: міра, ступінь осягання цими складниками свободи становить, на думку Шевченка, ту міру свободи, що наявна і в самій державі": "Якщо – за Платоном, – продовжує дослідниця, – кожний із нас володіє тими видами моральних доброчесностей, що і в державі, – то дуже показовою є ієрархія запотиличників у царському палаці; Шевченко наголошує й на тому, що годі збагнути, чим керується цар і милуючи, і караючи – тим виразно кваліфікуючи відсутність правових і етичних норм, що "узаконені" в імперії" [1401, 21].

Автор дослідження вказує на такі сегменти візії Шевченком свободи, як суспільна свобода, "свобода одиничності, самотності" людини, що вирішується поетом і як "унікальність людської долі", і як "самотність побутового рівня, що сприймається як "благодать" і як "свобода вибору" [1401, 22]. У Шевченка "лише той, хто володіє свободою, насамперед, внутрішньою свободою (розумінням, усвідомленням її), спроможний піднятися до протесту, осуду втрати свободи іншими, як і, рівною мірою, оцінити красу нескореності людини"; "здійснити вибір на користь свободи, не втративши при цьому мужності, навіть звідуючи найбільших мук, – ось у митця ідеал перфектної особистості, що реалізує життєвий потенціал за найвищою ціллю. Прийняття мученицького шляху, наголошує поет, виявляє здатність і готовність індивідуума свідомо підтвердити високі ідеали життя, а ними ніколи не може бути рабство, несвобода" [1401, 25]: "офірування мук і жертовність свободі – виразний християнський ідеал, що має велике значення для Шевченка" [1401, 26].

Дослідниця приходить до висновку, що "найвищим виміром свободи вибору в Шевченка – є добро: для окремої людини, й для людей загалом; у Шевченка, як і у Шопенгауера, "добро зумовлюється свободою", більш того, саме свободу людини митець розуміє як передумову для щастя людини і як необхідний чинник для розкриття істинної природи аксіологічного й онтологічного аспектів життя" [1401, 26].

Дослідження Л.М.Задорожної забезпечує новий аспект постановки та вирішення важливої й актуальної шевченкознавчої проблеми, що розглядається в шевченкознавстві вперше.

"Серед митців, які органічно виразили національний образ світу, головне місце належить Тарасові Шевченку, особливо його поетичній творчості" [1376, 2] – до такої думки приходить Т.В.Даренська, автор дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук "Український образ світу в ключових символах поетичної творчості Тараса Шевченка".

Зупиняючись на характеристиці "Проблематики українського образу світу та поетичного світобачення Т.Шевченка в українознавчих дослідженнях" [1376, 9], дослідниця насамперед зауважує: "Екзистенційний аналіз підвалин української культури, у тому числі і на матеріалі творчості Тараса Шевченка, ще наприкінці 40-х років ХХ століття було розпочато вченим з діаспори О.Кульчицьким" [1376, 9], а "серед новітніх філософських робіт про Шевченка в цьому контексті є новаторською стаття І.Бичка "Екзистенційні мотиви у творчості Т.Шевченка" [1376, 10].

Розглядаючи "Трансформацію ключових світоглядних міфопоетичних символів у поезії Т.Шевченка", Т.В. Даренська зупиняється на "дисгармонізмі й акосмізмі сприйняття" – як основоположному принципі шевченківського образу світу; "інваріантними смисловими координатами поетового світобачення" філософ вважає у Шевченка "1) сюжет зради; 2) сюжет загибелі (або самотності); 3) сюжет помсти; 4) сюжет спасіння" [1376, 10], – "як основні принципи поетичного образу світу" [1376, 10]. Автор студії про український образ світу в Шевченка слушно акцентує на тому, "що кордоцентризм поета має дуже складний і неоднозначний характер", бо хоч і виступає "центром свідомості й психічної діяльності шевченківської людини, але аналіз її конкретних душевних процесів показує глибоко діалектичний характер цього центру, який часто віддає свої "центральні" функції Думці", "причому "зсув" центру саме на Думку є більш характерним" [1376, 11]. Такий висновок і щодо творчості митця і відповідно його мистецької суті видається тим більш вагомим, що філософи – від Платона, Декарта й до М.Мамардашвілі – завжди вважали "думку і пов'язаний з нею процес думання найтяжчого, жахливою працею що відбувається на межі людської можливості, думка доступна людині на межі напруження всіх її сил". [VІІІ, 30].

Окрема роль в українському образі світу Шевченка належить релігійній символіці, що, вважає дослідниця, виявляє "тенденцію до антропоцентризму світопереживання": і поєднується з геоцентризмом – поет, на думку дослідниці, "потрапив у напружене зіткнення двох типів релігійної свідомості – геоцентричної (усталеної) та антропоцентричної (модернізованої), – і завдяки цьому розгорнув весь спектр можливих духовних колізій, що виникає в процесі боротьби названих типів" [1376, 12].

Кваліфікуючи "символічний вимір авторського "я" у Шевченка, Т.В.Даренська розцінює його як "національний варіант загальноєвропейського типу "гамлетичної особистості", тобто глибоко рефлектуючої, творчої і сумлінної людини, яка бере на себе тягар відповідальності за долю власного народу і переживає кризу національного буття як факт свого внутрішнього екзистенційного самовизначення" [1376, 12]. Іншими "концептуальними соціокультурними символами українського образу світу в поезії Т.Шевченка" дослідниця вважає образ козака, що в поета стає "моделлю особистості, здатної до самовідданих, абсолютно відповідальних вчинків, часто на межі життя і смерті, які радикально виводять людину із поневоленого стану буття" [1376, 12], поетичний символ чужинця, що уособлює три різні способи відчуженого способу буття: безрідного блукання, зрадженого братерства і приземленого безславного прагматизму" [1376, 13], а також "поетичні символи родинного буття", що, за автором студії, "набули суттєвої трансформації і збагачення в напрямі відображення тих трагічних колізій родинного буття, які відбуваються при поруйнуваннях "ладного" устрою традиційного народного життя" [1376, 13].

Щодо неантропоморфних соціокультурних символів у Шевченка – таких, як Україна і Київ, – вони "набувають у митця історіософського значення: символ України виходить за межі суто етичної та політико-географічної семантики і конститується як сакралізований символ ідеальної метаісторичної національної спільноти", а "Київ у поета символізує не тільки "зовнішню" щодо людини святиню, але й сам стан і процес переродження, освячення загубленої людини, що відбувається через безпосереднє, конкретне доторкання душі до райського стану буття" [1376, 14].

Філософ – шевченкознавець приходить до висновку, що "специфіка українського образу світу" в Шевченка "полягає у граничній напруженості переживання екзистенційних, культурних та політико-ідеологічних конфронтацій, антиномізмі мислення, загостреності смисложиттєвої й історіософської проблематики, есхатологічній спрямованості"; це визначає, водночас, "актуальність українського культурно-екзистенційного досвіду для сучасної європейської культури і свідомості", а також виявляє таку властивість цього досвіду, насамперед, зреалізованого в творчості Шевченка, як невичерпність "для раціональних інтерпретацій і концептуалізацій у сучасній українській філософії" – базову джерельність "в контексті світової філософської традиції" [1376, 14].

Творча спадщина Шевченка, як переконуємося, є об'єктом актуальних філософських студій учених Київського університету. Вона стає важливим чинником для осягання образу світу: і національного, і європейського, стаючи "одним із оригінальних національних варіантів модернізованої європейської культурної свідомості", чим визначається її загальносвітове значення" [1376, 15].

"Простір як філософський концепт поезії "За байраком, байрак..." Тараса Шевченка" досліджує О.В.Боронь. Наголошуючи на новизні своїх спостережень, він зауважує, що "вивчення просторових відношень у тексті" ще ніколи не застосовувалося "до інтерпретації Шевченкових творів, тоді як відповідно модернізований, цей метод може забезпечити не тільки досконале вивчення тексту, а й вихід на мисленнєві структури поета" [1401, 27]. Це дослідження, проте, підкреслює О.В.Боронь, є можливим лише "при залученні методів споріднених наук, використання інформації, накопиченої різними галузями знань: психології, певною мірою фізики, філософії та таких напрямів літературознавства, як рецептивна теорія літератури та герменевтика, ритуально-міфологічний підхід, образно-символічне прочитання й інші" [1401, 27].

Дослідник визначає сьогодні необхідність "створення цілісної теорії: простір у художніх текстах" [1401, 27]. Для правильного розуміння просторових відношень у Шевченка [1401, 28] слід, підкреслює О.В.Боронь, зважати на існування цілком самостійного теоретичного просторового мислення, часто відмінного у тієї чи іншої культурної спільноти" [1401, 29], іншими словами, зважати на "простір у психології", врахувати і такий чинник, як "простір у фізиці", адже хоч і "впливають фізичні теорії простору мінімально, але нехтувати цим впливом на творчість письменника не можна" [1401, 29], а також зважати на наявність проблеми, "простір у філософії", що розбудовувався від часів Платона й Аристотеля, сягаючи Канта і Б.Рассела. У своїй праці, єдиному в Україні дослідженні цих явищ, О.В.Боронь, фактично стоїть на засадах, сформованих щодо проблеми простору філософом М.Мамардашвілі, який підкреслював, що "простір є умова знання про явища світу. Отже, коли в філософії з'являється категорія простору, то вона не той простір, який вивчає геометрія, а філософське поняття, філософська категорія, що виявляє умову знання. Саме просторовість предмета є умовою побудови фізичного знання про нього" [ІХ, 155].

Автор праці ставить питання про перегляд проблеми хронотопу в літературознавстві, про "необхідність окремого розгляду простору і часу", "оскільки ці поняття різнорідні та складні самі по собі, а їх сприйняття як структури неподільної" "збіднює репрезентацію художньої тканини твору, змушуючи шукати у різножанрових текстах моделі, що їх там не може бути взагалі" [1401, 33].

О.В.Боронь піддає аналізу поезію Шевченка "За байраком, байрак..." з позиції оцінки в ній простору за шкалою векторності, амбівалентності та сакральності, що дозволяє авторові праці дійти висновків про постійну чинність у поезії Шевченка "ідеї можливості тлумачень просторових структур", а прикінцевою метою вивчення проблеми простору в Шевченка дослідник вважає "реконструкцію універсуму поета" [1401, 43].

ШЕВЧЕНКО Й ІСТОРІЯ

Погляд Шевченка на історію, як відзначає у праці "Історія України в житті і творчості Тараса Шевченка" проф. В.Король, формувався під впливом низки чинників: "антикріпосницької боротьби селян", "повстання декабристів", особистого знайомства з глибокими знавцями історії М.Максимовичем, П.Кулішем, В.Забілою, А.Лизогубом, М.Костомаровим, "з петрашевцями М.О.Момбеллі, М.О.Спешньовим, О.В.Ханиковим" [1339, 120], вивчення історичних і архітектурних пам'яток та їх замальовки – співробітником Київської Археографічної комісії. Автор праці наголошує, що "Шевченко мав намір написати ґрунтовну працю з історії України, для чого він зібрав багато фактичного матеріалу. Цей архів загинув під час арешту поета.

Історичні факти Шевченко брав з таких джерел, як "История Русов или Малой России", "История Малой России" Д.Бантиш-Каменського, "История Малороссии" М.Маркевича, старшинсько-козацькі літописи"; в примітках – "приписах" до поеми "Гайдамаки" "Шевченко посилався на "Историю Русов", "Историю Малой России" Д.Бантиш-Каменського, "Энциклопедический лексикон" А.Плюшара, "Історію Королівства Польського" Є.Бандтке, на рукопис М.О.Максимовича "Оповідь про Коліївщину" та інші джерела" [1339, 121]. Водночас, важливим є те, що "історичне минуле в інтерпретації Шевченка являє собою цілісну картину нашого героїчного минулого. Погляди поета на історію свого народу були чіткі й обґрунтовані. А все це було наслідком цілеспрямованого ознайомлення з історичними джерелами, з концепціями різних авторів" [1339, 122]. До вже згаданих історичних джерел дослідник додає й "історичні документи, які видала Київська Археографічна комісія", "видання московського "Общества истории и древностей российских" (готував О.М.Бодянський)", вивчення історичних джерел документального та літературного характеру" [1339, 122]; так формувалася у поета обґрунтована історична концепція, вона, на думку дослідника, "свідчить що у Т.Г.Шевченка історичне минуле України тісно поєднується з роздумами про національне відродження" [1339, 122]. Згідно цієї концепції, на думку автора статті, Шевченко прагнув "не тільки висвітлити в поетичній формі історію України, а й врятувати історичну та культурну самостійність свого народу" [1339, 122].

Водночас учений-історик ставить низку гострих питань, звернених до своїх колег, зокрема, чому "в такому занедбаному стані" історичний аспект шевченкознавчих студій, чому відсутні нові видання "спогадів про нього (останні вийшли в 1985 році)" [1339, 122]. Його непокоїть, "як ми бережемо місця, де ходив Тарас" [1339, 123], – відсутність краєзнавчого музею Шевченка в Чигирині, вшанування поета в селі Лузанівка на Черкащині, брак відомостей "про історичні місця, де бував Шевченко, в "Шевченківському словнику" [1339, 123], іншими словами, дослідник застосовує філософію цінностей до історіографії та наголошує при цьому, що "людина має навчитися відривати вічне від минулого" [Х, 309]. Автор статі висловлює закиди на адресу неслушного ставлення сучасників до пам'яток матеріальної та духовної культури українського народу, і на адресу необ'єктивованих поціновувачів української історії, що фальсифікували й творчість Шевченка: "аналізуючи історичні корені твору: "Заступила чорна хмара та білую хмару", ряд діячів науки дають гетьманові Петрові Дорошенку та Івану Самойловичу оцінку цілком протилежну тій, що дав їм Шевченко" [1339, 124], вважаючи, що Дорошенка поет ідеалізував, але нехтуючи тим, що цей гетьман "для поета – втілення втраченої свободи України, її героїчного минулого" [1339ь, 124]. Учений-історик наголошує, що пізніші поглиблені історичні студії про гетьмана П.Дорошенка дають можливість переконатися, "що геніальний український поет глибше і краще знав історичне минуле свого народу, ніж сучасні коментатори його творчості, які не просто спотворювали погляди Шевченка на історичне минуле, а, прикриваючись його ім'ям, перекреслювали справжню історію України" [1339, 124]. В.Король, водночас, застерігає сучасників від можливих закидів Шевченкові у ставленні до Б.Хмельницького: "У Шевченка його оцінка гетьманів цілком логічна й обґрунтована історичними джерелами. Той же Б.Хмельницький, коли підняв народ на національно-визвольну боротьбу проти Польщі і утворив Українську козацьку державу, подається в позитивному ключі", "і вже зовсім по-іншому розглядається цей суперечливий образ у світлі того, що Хмельницький не довів до кінця цю боротьбу і пішов на союз із царизмом" [1339, 125].

Звертаючись до низки творів Шевченка, що підкреслюють точність, об'єктивованість і проникливість у осяганні митцем історії, учений приходить до висновку, що "історичне минуле в поглядах і творчості Шевченка – невіддільна частина його нелегкого життя" [1339, 123], і це життя й творчість поета покликають істориків уважно вивчати його.

ІСТОРИКО-ЛІТЕРАТУРНІ ДОСЛІДЖЕННЯ

"Шевченків "Кобзар" став синонімом сумління", "совістю нашої нації" [1452, 4], – підкреслює в праці "Дослухаючись до шевченкової музи" проф.Г.Ф.Семенюк, і тим наголошує, передусім, на аксіологічний цінності "Кобзаря" в долі цілого народу, що дозволяє назвати Шевченка воістину народним поетом. Ще при своєму виникненні, наголошує дослідник, твори Шевченка були розцінені як "одкровення з неба" (П.Куліш), як "прорив якогось підземного склепіння, що вже протягом кількох віків було зачинене за багатьма замками" (М.Костомаров), благоговіння перед Шевченковими віршами М.Максимовича, О.Бодянського. А "ми віддаємо належне (виділено нами – Л.З.) одному з найбільших синів української нації, її великому духовному пророкові, символу волі і щасливого життя" [1452, 4].

Окремі історико-літературні аспекти у галузі шевченкознавства, ілюструючи специфіку літературної творчості, заторкнув у навчальному посібнику "Інтим письменницької праці" (К., 2003) проф. М.К.Наєнко.

Низка тем, що їх у своїй творчості вирішує Шевченко, зокрема тема історії, змушує дослідника замислитися над пошуком відповідей на питання, які дають ключ до розкриття інших явищ в історії української літератури. Теми історії "чому, наприклад, -запитує автор праці, – Тарас Шевченко вдався до написання історичної епопеї "Гайдамаки" і чому в ній зображено Гонту, який "неісторично" страчує своїх дітей?" [1433, 19], а тому, відповідає дослідник, що "і Шевченко, і Довженко, і Леся Українка глибоко усвідомлювали потрібність історії і для своїх сучасників, і для нащадків. Але "скопійована" історія їх не цікавила; вони творили свою, художню історію, без якої не може обходитись жодна національна культура. Одне слово, вони поринали в історію з обов'язку збагатити духовність свого народу відшумілими подіями, осмисленими, проте за законами мистецтва і з погляду сучасності" [1433, 20].

Торкаючись проблеми "Шевченко і світ", зокрема теми популярності митця, автор посібника підкреслює: "найбільше пам'ятників, – відзначає він, – українці поставали Шевченкові, і не тільки у своїх, а й у багатьох зарубіжних землях (понад 400)" [1433, 21].

Привертають увагу дослідника творчості Шевченка і епатажні "відкриття", зокрема у ХХ ст. Водночас учений зауважує, що "серед тих, хто досліджував його (Шевченка – Л.З.) творчість після смерті, протягом тривалого часу найточніші міркування про нього висловлювали "не чисті" науковці, а творці з художнім даром, яким Шевченко уявлявся не смертною людиною, а як образ, символ, метафора" [1433, 80] – І.Франко, В.Стефаник, О.Довженко. Поряд із цим, М.К.Наєнко відзначає тих шевченкознавців, які "закладали фундамент новішого (після культурно-історичного) прочитання Шевченка – психоаналітичного й міфологічного (С.Балей), естетичного (М.Богданович) і певною мірою – біографічного (І.Айзеншток)" [1433, 81]. Вивчаючи специфіку Шевченкової поетичної праці, що провадилася, до того ж чи не в найгірших за всю історію світової літератури життєвих умовах, автор студії підкреслює, що за цих обставин "народжувались поетичні візії, у яких переплітались долі народу й народів, історія звитяг і поразок, почуття любові і болю" [1433, 83]. Притому, "якщо попередники Шевченка остаточно зійшлися на думці, що джерелом усіх поетичних мотивів слід визнавати тільки любов, то в самого Шевченка вияви тієї любові слід розглядати щонайменше в двох аспектах: ідеологічно-соціальному та інтимно-сповідальному" [1433, 83].

Вдаючись до творчості Шевченка, дослідник ілюструє тезу, що "справжня поезія ніколи не стосується одного якогось народу. Вона виростає з нього, але дивиться на всіх, бо національне в ній обов'язково – загальнолюдське" [1433, 84]. При цьому поет осягає ці явища завжди із засад свободи, а прагнення "несвободи" стосувалося лише подружнього життя, і в Шевченка, на відміну від багатьох інших митців, знайшло вихід в інтимно-сповідальній ліриці. Принагідно торкається М.К.Наєнко "жіночої теми" в житті і творчості Т.Шевченка [1433, 87], наголошуючи на її автобіографізмі, й то "не в загальному, а в щонайконкретнішому значенні слова" [1433, 95], однак зауважуючи при цьому, що такі спостереження потребують підходу до проблеми "тих, хто не шукає плям на високому чолі Шевченка" [1433, 98]. Загалом, автор праці підкреслює, що "безліч втрат випало на долю нашої літератури від того, що вульгарно прочитувався критикою І.Котляревський чи Т.Шевченко" [1433, 207] і піднімає питання про необхідність незаплямованої, об'єктивованої літературної критики, що найбільше відповідала б вимогам нашого часу.

До слушних належить у М.К.Наєнка зіставлення мотивів творчості Шевченка і В.Стуса, хоч, безперечно, це тема окремого спеціального пошуку, який ще чекає свого дослідника у майбутньому. Водночас, шевченкознавець наголошує, що в наш час державності України, шевченкознавчі дослідження, як, загалом, й уся літературна критика мають відмовитися від тенденцій, за яких "стимулювалась свобода думки, що підкреслювала меншовартісну залежність української літератури від літератури імперської Росії. Тому й у 1979 році Шевченківською премією було відзначено монографію Є.Шабліовського "Чернышевский и Украина" [1433, 212], хоч, наразі, торкаючись теми присудження Шевченківських премій, підкреслює: "щорічне присудження Шевченківських премій за кращі літературні твори свідчить, що літературу маємо далеко не посередню" [1433, 217]. Виходить дослідник і на проблему наслідування Шевченкові в літературі; при цьому його позиція різко категорична: "Тут маємо справу з чистої води епігонством" [1433, 244].

Таким чином, творчість Шевченка дає підстави авторові посібника (ці проблеми паралельно заявлені М.К.Наєнком і у статті "До таїни Шевченкового слова" [1452, 4–12], звернутися до численних тем у літературознавстві, виявити в ньому низку важливих проблем, що – у всій повноті – надаються до вирішення лише за умови осягання Україною державності.

Спорідненість двох визначних мистецьких явищ Шевченка і Квітки-Основ'яненка в історико-літературному аспекті розглядає Я.В.Вільна у праці "Гуманістичні інтенції Т.Шевченка та Г.Квітки-Основ'яненка". Дослідницю приваблює "непересіченість їх гуманістичного внеску в скарбницю національної самосвідомості", а також те, що "і в першому, і в другому випадку ми маємо справу з пошуком виходу з лабіринту псевдоістин" та шестя шляхом "найважливіших вартостей – життєлюбства, свободи, моральної стійкості" [1452, 38]. Єднають цих митців, на думку Я.В.Вільної, "ідеї християнського гуманізму, демократичного співбуття і розвитку національної самобутності" [1452, 40].

Замислюючись над феноменом стильової особливості творчості Шевченка, дослідниця наводить зразок поезії митця, що "лишається поза засадами певної літературної школи" [1452, 41], тим являючи своє новаторство, а, окрім того, новаторство в плані парадигми образів: "поет запроваджує незорові образи" [1452, 41], що, поряд із "безмежним сердечним почуванням" як осереддям внутрішнього життя" [1452, 42], творить неповторність Шевченкового художнього світу. Образно-стильовий пошук, як і "кордоцентризм", єднає Квітку–Основ'яненка з Шевченком, та, за наявності "іншого, ніж у Шевченка, життєвого досвіду" [1452, 43] і ортодоксально християнських позицій Квітки-Основ'яненка феномен творчості цих митців постає несхожим, хоч слугує одній меті.

Обопільність цих пошуків на царині української культури певної доби визначає особливу позитивну програму вдосконалення людської природи", запроваджену в українській літературі Шевченком і Квіткою-Основ'яненком, – приходить до висновків дослідниця.

"Поетологія Шевченка постає не як феномен, а як процес: у постійній співпраці з переживаною нами духовною реальністю Шевченкового світу ми відтворюємо певні риси узагальненого образу Поета відповідно до взаємин світоглядних та культурних інтенцій" [1452, 55 – 56] – така головна думка історико-літературного дослідження Л.О.Кисельової "Поетологія Шевченка як культурний метадискурс". У цьому процесі митець, вважає дослідниця, "являє нам різні свої іпостасі. Сковородинський "біблієць", вічний мандрівник (з його полікультурними, підкреслено національним сприйняттям буття) і будівничий української "хати" – як церкви національного духу – саме вони визначають діапазон можливих тлумачень символічного образу Кобзаря" [1452, 60]. "І тут визначальними досить часто стають не мотиви "кайданів" та "бунту", а дещо інші: страждання в самоті, трагізм "сізіфової праці", небезпечна висота духу серед "хащ" і "печенігів" [1452, 60].

На архівних матеріалах Б.Грінченка, що зберігаються в Інституті рукописів НБУ імені В.Вернадського НАН України, побудоване історико-літературне дослідження Л.М.Горболіс "Народно-релігійна мораль і "Кобзар" в аналітичних візіях Бориса Грінченка". В основу праці Б.Грінченка, – підкреслює дослідниця, – "покладено спостереження письменника над розмовами з селянами, що ознайомилися зі спадщиною Шевченка" [1452, 82]. Очевидним є те, – наголошує Л.М.Горболіс, – що "відгуки селян на дії, вчинки персонажів, тем Шевченка ґрунтуються на засадах народно-релігійної моралі – сукупності правил, норм, приписів і оцінок поведінки людей, схвалених релігією та народом, які визначають обов'язки особистості щодо Бога, інших індивідів, до себе, суспільства в цілому" [1452, 83]; у такий спосіб реалізується художня програма творчості Шевченка для народу.

Дослідженням М.Дашкевича, зауважує в історико-літературному дослідженні "Творчість Шевченка в історико-літературній концепції М.Дашкевича" Г.А.Александрова, властива виваженість, що дозволяє йому, на відміну від М.Петрова з його працею "Очерки української літератури ХІХ ст." (1884), значно об'єктивованіше застосовувати окремі дефініції, визначити стильовий пошук Шевченка, зовнішні впливи на поетову творчість, образно-тематичні аналогії у Шевченка і широкого європейського контексту, вплив фольклору на поезію Шевченка; "вагомість внеску М.Дашкевича в шевченкознавство, – узагальнює Г.А.Александрова, – визначається насамперед тим, що він намагався застосувати найновіші досягнення теоретичної думки, одним із перших поклав початок науковим розробкам проблем фольклорного та літературного впливів на творчість Шевченка, надавав принципово нового спрямування сприйманню і тлумаченню поета" [1452, 91].

Ремінісценції творчості Шевченка в Е.Андієвської, В.Винниченка, Д.Павличка досліджують С.А.Водолазька – в історико-літературних працях "Шевченківські ремінісценції в творчості Е.Андієвської ("На матеріалі "Роману про добру людину" та "Роману про людське призначення"), Т.В.Заболотна – "Шевченка в ремінісценції Винниченка", О.Л.Теребус – "Постать Шевченка у літературній критиці Д.Павличка", визначаючи тим тяглість розвитку української літератури, її традицій в образно-тематичній сфері.

Теоретичний аспект проблеми ремінісценції творів Шевченка в українських митців досліджує О.В.Боронь в історико-літературного плану статті "Ступінь оригінальності пошевченківських поетів". Автор праці обґрунтовано полемізує із дещо зверхнім у ставленні до української літератури твердженням попередників – дослідників "про поетів пошевченківської доби як неглибоких наслідувачів формальних ознак Шевченкового вірша" [1452, 155], що дає йому підстави дійти висновків про хибність такої тенденції, не підкріпленої "власне літературним матеріалом" [1452, 159].

ПОРІВНЯЛЬНІ СТУДІЇ

Співвіднесеності в долі й у творчості Шевченка й угорського поета Шандора Петефі досліджує праці "Шевченко і Петефі" проф.К.О.Шахова.

Провадячи дослідження із залученням широкого кола алюзій світової літератури, надто, – як і у разі з Шевченком і Петефі, – позначеної великою мірою романтизму, К.О.Шахова, переконливо доводить, що біографії поетів, народність їх творчості, мотиви лірики та епічних творів обох митців дають підстави для "весь час все нових доказів їх духовної спорідненості" [1452, 26]; і для доказі того, що вони, кожен по-своєму, явили геній народів, яких представляли своєю творчістю.

"Поезію Шевченка в перекладі Ге Баоцюаня: проблем рецепції" досліджує в порівняльному плані Н.С.Ісаєва, яка зупиняється на проблемах, що їх, на жаль, лише частково подолав китайський перекладач творів Шевченка – стосується це антропонімів і топонімів, народнопоетичних метафор, образів природи. До того ж, "Ге Баоцюаня вилучає з тексту стародавні слова", "інші ж замінює сучасною лексикою нейтрального звучання" [1452, 247]. Як позитивні якості перекладу дослідниця відзначає перекладачеву "толерантність у ставленні до релігії та влади", те, що "перекладач дуже близько до оригіналу відтворює образну систему" [1452, 248] митця, "національну специфіку" цієї образної системи, що дозволяє Н.С.Ісаєвій оцінити працю перекладача як таку, що посилює інтернаціональну значущість творів Шевченка.

З'ясовуючи у порівняльному плані стан вивчення питання "Шевченко і польський романтизм", Р.С.Радишевський зауважує у статті "Тарас Шевченко і польський романтизм: стан і перспективи дослідження": "не можна сказати, що на сьогодні тему вичерпано, як на філософсько-світоглядному рівні (питання свободи духу і бунту індивіда), так і тематико-художніх інтертекстуальних і риторичних зрізах Шевченкової творчості і видатних представників польського романтизму". Базовими у цих взаєминах автор статті вважає "особливий емоційний зв'язок романтиків із природою", ставлення до народу як до "вічної категорії", головним покликанням якої було "перетворення світу" [1440, 163], "культ творця чи креатора-генія" [1440, 164], "жанрово-тематичні сходження" [1440, 164], в яких "аналогії і паралелі обумовлювались не стільки впливами, скільки подібністю художнього мислення і спиранням на одні й ті ж джерела, зокрема Святе Письмо або ж публіцистику" [1440, 168].

Особливо перспективним для порівняльних українсько-польських студій при вивченні стильового феномену романтизму дослідник вважає "символіку свободи" та "супутні дискурси – тиранії, мучеництва, які мали обов'язкову, часто повторювану свою тоніку і виразний інтертекстуальний контекст, що сягав античних міфів і біблійних легенд" [1440, 169].

Що ж до типологічних сходжень у творчості Шевченка і поезії "української школи" польських романтиків, Р.С.Радишевський пояснює її "зверненням до одних і тих самих джерел фольклору та історії, спертих на народну пам'ять" [1440, 173]; багато важили й "загальні топоси України" [1440, 175], "перебування в одному історико-мистецькому контексті та жанрово-стильовому полі породжує близькі моделі розвитку, не виключаючи їхньої ідейно-естетичні диференціації на рівні риторико-рецепційних домінант і міфологічних структур, серед яких важливе місце в романтизмі займала категоргія народності та ідея слов'янської єдності" [1440, 179].

Як національного поета оцінює О.М.Дорохова Шевченка в написаній іспанською мовою порівняльній студії "Shevchenko. Poeta nationa", та як великого художника В.І.Терещенко (стаття іспанською мовою "Taras Shevchnko, un gran pintor ucraniano"); переклади творів Шевченка іспанською мовою досліджує в іспаномовній статті "El destino j la suerte en la obra de Taras Shevchenko" О.І.Купченко.

ТЕОРЕТИКО-ЛІТЕРАТУРНІ СТУДІЇ

Прозову спадщину Шевченка з притаманною їй епістолярною формою розглядає в праці "Архітектоніка повістей Шевченка: епістолярна форма як домінуючий принцип побудови творів" проф.В.І.Кузьменко. Розширюючи і межі, й можливості епістолярного жанру, В.І.Кузьменко вважає, що "інкорпорація" листа у художній світ поета простежується на прикладах віршованих послань Шевченка [1452, 32]. ("І мертвим, і живим", "Марку Вовчку", "До Основ'яненка", "Н.Костомарову"), митець також чітко індивідуалізує епістолярний стиль у повістях "Близнецы", "Музикант", "Прогулка с удовольствием и не без морали" [1452, 36]. В цілому автор праці доказово обстоює тезу про "використання епістолярної форми" у повістях Шевченка як "домінуючого принципу побудови творів" [1452, 37].

Зважаючи на те, що "читання творчого методу митця і мистецтва, психологізму, історизму і фольклоризму творчості І.Франко завжди ставив і осмислював на творах Шевченка" [1452, 62], С.В.Задорожна у теоретико-літературній праці "Шевченко у контексті стильових шукань Івана Франка", спостерігаючи за Франковим образотворенням в його шевченкознавчих студіях зауважує, зокрема, паралельне творення статті "Переднє слово (до видання Т.Г.Шевченка "Перебендя") у "час, коли у "робітні його (І.Франка – Л.З.) духа" проступають величні образи Мойсея" [1452, 66] з притаманною суті моделі цих образів романтичною візією. Дослідниця послідовно доводить, що "в основі індивідуального стилю Шевченка, як показує І.Франко, лежить романтичний тип світосприймання" [1452, 66], і знаходить численні тому докази не лише у Шевченковій, але і у Франковій творчості, увиразнюючи тим самим свою тезу про значення романтизму в українській літературі упродовж усього ХІХ ст.

"Зв'язок стильової моделі із світовідчуванням автора та його установками на систему точки зору" [1452, 228], тобто на "персонаж", вивчає О.Г.Астаф'єв у праці "Статус Шевченка в поемі Святослава Гординського "Сім літ": "відсутність" персонажа як моделююча категорія". Цей художній прийом у С.Гординського автор статті розглядає як важливий засіб надання зображуваному "соціально-комунікативного характеру" [1452, 231], а творчості поета – якості "неоромантиків, близьких до вісниківців" [1452, 231]. "Порівняльний аналіз двох варіантів Шевченкової поеми "Москалева криниця" з точки зору метрики здійснює, на відміну від своїх попередників, зокрема В.Смілянської, яка "торкається метричного рівня" [1452, 238] лише одного варіанту твору, Н.І.Гаврилюк у статті "Москалева криниця" Шевченка (метричний аспект)". Проведене дослідження дає змогу авторові теоретико-літературної праці послідовно, обґрунтовано дійти висновку, що "ускладення проблематики в другій редакції поеми Шевченка "Москалева криниця" призводить до спрощення загальної композиції та метричної будови" [1452, 242] твору, оскільки "діє закон компенсації" [1452, 242].

МОВОЗНАВЧА ОЦІНКА

Проблему "співвідношення мовних особливостей поетичної творчості Шевченка з наддіалектними рисами мови українського фольклору" [1452, 201] розглядає Ю.Л.Мосенкіс у мовознавчій статті "Лінгвістичний аспект Шевченкової язичницької символіки трипільського походження". Аналізуючи низку лексичних одиниць трипільського походження в "Кобзарі", Ю.Л.Мосенкіс обстоює питомість для українського народу образів світобачення, наявних у творчості Шевченка.

"Акустичну структуру "Заповіту" – [1452, 195] – з позиції фонетики досліджує Д.О.Теряєв у мовознавчій праці "Часова організація поетичного тексту за акустичними даними". Спостереження над текстом Шевченка з позиції фонетики дозволяє, приходить до висновку дослідник, "за часовими вимірами акустичних сигналів осягнути "досконалість Шевченкового віршування" і навіть збагнути характер "авторських правок, заміщення окремих слів в тексті твору" [1452, 199]. І хоч спроби підключення технічного потенціалу до вивчення творчості Шевченка є поки що поодинокими та новаторськими, – вони гадаємо, є, водночас, прогностичними для шевченкознавчих студій у галузі фонетики.

ПСИХОЛОГО-ПЕДАГОГІЧНІ СПОСТЕРЕЖЕННЯ

З огляду на те, що Шевченків "Буквар" відзначався жанровою різноманітністю матеріалу для читання" [1452, 93], Н.М.Кузьменко здійснює психолого-педагогічне спостереження над "Принципами вибору, структурування і спробами пред'явлення інформації у "Букварі южнорусскому" Шевченка", відзначаючи при цьому розбудовчу роль Шевченка у справі "створення національного спрямування навчальної літератури" [1452, 95].

Постановку складної проблеми, за полемічним її вирішенням здійснює О.П.Гудзь у статті "Між священиком і ворожбитом", спостерігаючи за віддзеркаленням у творчості Шевченка теми воїна, що "асоціюється з Его свідомістю", і що "вирішив більше не підкорятися жрецеві" [1452, 137], і теми служителів культу, що прагнуть "виробити план дій для повернення свого колишнього суспільного становища" [1452, 137]. Дослідник виявляє незаклішований підхід до прочитання творів Шевченка, новаторське мислення в постановці та вирішенні проблеми.

ФОЛЬКЛОРИСТИЧНИЙ АНАЛІЗ

"Шевченко розбудив і актуалізував у народі" "його всеестетичне вчора, яке й визначило його (Шевченка)" як першу, так і посьогоднішню рецепцію" [1452, 227] – такий висновок проф.Г.М.Штоня у фольклористичній студії "Нереалізовані рецепції Шевченка".

Твори Шевченка, покладені на музику досліджує І.Я.Павленко в статті "Поезія Шевченка і народний романс". Автор фольклористичної праці класифікує романси на слова Шевченка, вивчає в них "музичні елементи, що були традиційними для народного романсу і міської пісні" [1452, 268], досліджує засвоєння в музичній культурі, зокрема, у творчості К.Стеценка, Л.Ревуцького, Б.Лятошинського ознак народності, закладених у митецьку природу жанру М.Лисенком.

ФІЛОСОФСЬКИЙ АСПЕКТ ДОСЛІДЖЕНЬ

Ціннісні орієнтири Шевченкової творчості досліджує
проф. Л.М.Задорожна у розвідці філософського плану "Самовладання як свобода волі людини: аксіологічна модель Шевченкової творчості". Корелят поведінки особистості, її самовладання досліджується у ліро-епічних творах Шевченка уперше, так само вперше здійснюється постановка проблеми в ракурсі "самовладання особистості в Шевченка як чинника, що дає поетові підстави роздумувати над тим, якою мірою людина є творцем і розпорядником свої долі: міра володіння таким чином стає сутнісною мірою людського щастя – і не тільки його наповнення, але й тривання" [1452, 13].

Самовладання здатне "дозволити людині з власної волі, самохіть визначити почуття міри, згідно якої людина корелює свою поведінку" [1452, 12], воно "у Шевченка стає запорукою можливості правувати іншими, вести їх за собою", бути ідентичними самому собі" і є в поета "антиномічною моделлю до пристрасті" [1452, 14], "поєднуючись із розумом та актуальним існуванням свідомого в онтологічній моделі людського життя" [1452, 15].

Водночас автор праці знаходить у творчості Шевченка підтвердження того, що "здатність до самоопанування у Шевченка прирівнюється до можливості повернення духовного здоров'я", "окрім того, згідно з християнською філософією, Шевченко закріплює право на благо через самоопанування тільки за тим, хто перетерпів лихо за обставин, що їх спричинив не він, а лише внаслідок яких відкорегувалася уже як страждальця – доля персонажа" [1452, 17].

Наявні у творчості Шевченка взірці підкріплюють думку шевченкознавця, що "самовладання веде людину до перетворення самої себе, або до преображення, до преосуществління себе", "важливо, що Шевченко сприймає це як процес, що відбувається за певними стадіями" [1452, 18] і дозволяє людині, в кінцевому результаті, сягнути добра, яке для Шевченка є тим, "що повсякчас повинно породжуватись, творитися людиною, причому, такий акт має здійснюватися не лише в стані цілковитого осмислення людиною дійства, пов'язаного з ним, але й осягатися як певний стан її буття, її онтологічний статус", так Шевченко залишає за людиною "право на вільне волевиявлення або право на самовладання, тим співвідносячи або ставлячи знак рівності між нею та Божественною суттю буття" [1452, 20]. Ця наукова студія репрезентує один із аспектів світоглядних засад поета.

ШЕВЧЕНКО Й ІСТОРІЯ

Шевченкове сприйняття історії осмислює у статті "Постать гетьмана І.Мазепи у творчості Шевченка" С.В.Саксєєв. Вдаючись до спогадів сучасників Шевченка, біографів поета, а також до самих творів митця, полемізуючи із окремими шевченкознавцями, С.В.Саксєєв приходить до обґрунтованих висновків, що Шевченко у "постаті гетьмана Івана Мазепи" "вбачав патріотичну та об'єднавчу силу, яка за інших обставин мала б всі можливості досягти омріяного для свого народу волі" [1452, 172].

В.Й.Горобець у праці "Ще раз про поему "Гайдамаки" Т.Г.Шевченка та "гайдамаччину" в Україні ХVІІІ ст." даючи розлогу характеристику історичного явища, звертається до універсалів, протоколів ХVІІІ ст., щоб явити проблему в різних аспектах: і як історичну суть явища, і як, водночас, рівень його оцінки, що позначена, вважає дослідник, – неповнотою, фрагментарністю і заангажованістю його сприйняття в окремих лінгвістичних студіях, тим заявляючи новий підхід у дослідженнях мовознавчого плану.

Отже, шевченкознавство в КНУ упродовж 1981 – 2003 рр. набирає нової якості, головною з яких є його можливість стати незалежною галуззю науки, що не достосовується до всіляких державних інститутів, а зберігає за собою суто наукові функції.

Література:

¹ Крутикова Н. Міжнаціональні літературні взаємини як процес // Радянське літературознавство, 1972, №2.

² Неупокоева И.Г. Некоторые вопросы изучения взаимосвязей и взаимодействия национальных литератур // Взаимосвязи и взаимодействие национальных литератур. – М., 1961.

³ Євшан М. Тарас Шевченко // Євшан М. Критика. Літературознавство. Естетика. – К., 1998.

⁴ Умберто Еко. Поетика відкритого твору // Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. – Львів, 1996.

⁵ Амирян С.Г. Армяно-украинские литературные связи. –Єреван,1972.

⁶ Шевченківський словник. – К., 1978, Т.2.

⁷ Євшан М. Релігія Шевченка // Євшан М. Критика. Літературознавство. Естетика. – К., 1998.

⁸ Мамардашвили М. Эстетика мышления. – М., 2000.

⁹ Мамардашвили М. Мой опыт нетипичен. – СПб., 2000

¹⁰ Ралф Эмерсен. Нравственная философия. – Минск – Москва, 2001.