І знов мені не привезла

Нічого почта з України...

За грішнії, мабуть, діла

Караюсь я в оцій пустині

Сердитим Богом. Не мені

Про теє знать, за що караюсь,

Та й знать не хочеться мені.

А серце плаче, як згадаю

Хоч невеселії случаї

І невеселії ті дні,

Що пронеслися надо мною

В моїй Україні колись...

Колись божились та клялись,

Братались, сестрились зо мною,

Поки, мов хмара, розійшлись

Без сльоз, роси тії святої.

І довелося знов мені

Людей на старості... Ні, ні,

Вони з холери повмирали,

А то б хоч клаптик переслали

Того паперу . . . . . . . . . . . . . .

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Ой із журби та із жалю,

Щоб не бачить, як читають

Листи тії, погуляю,

Погуляю понад морем

Та розважу своє горе,

Та Україну згадаю,

Та пісеньку заспіваю.

Люде скажуть, люде зрадять.

А вона мене порадить,

І порадить, і розважить,

І правдоньку мені скаже.