[МАРИНА]

Неначе цвяшок, в серце вбитий,

Оцю Марину я ношу.

Давно б списать несамовиту,

Так що ж? Сказали б, що брешу,

Що на панів, бачиш, сердитий,

То все такеє і пишу

Про їх собачії звичаї...

Сказали б просто — дурень лає

За те, що сам крепак,

Неодукований сіряк.

Неправда! Єй-богу, не лаю.

Мені не жаль, що я не пан,

А жаль мені, і жаль великий

На просвіщенних християн.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

І звір того не зробить дикий,

Що ви, б'ючи поклони,

З братами дієте... Закони

Катами писані за вас,

То вам байдуже, в добрий час

У Київ їздите щороку

Та сповідаєтесь, нівроку,

У схимника!..

Та й те сказать,

Чого я турбуюсь?

Ані злого, ні доброго

Я вже не почую.

А як, кажу, хто не чує,

То тому й байдуже.

Прилітай же з України,

Єдиний мій друже,

Моя думо пречистая,

Вірная дружино,

Та розкажи, моя зоре,

Про тую Марину,

Як вона у пана злого

І за що страдала.

Та нищечком, щоб не чули

Або не дознались.

А то скажуть, що на шляху

Чинимо розбої,

Та ще дальше запровторять.

Пропадем обоє....

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

. . . Недавно це було.

Через село весілля йшло,

А пан з костьолу їхав,

Чи управитель, а не пан.

За вихилясами придан,

За зиком та за сміхом

Ніхто й не бачив, як проїхав

Той управитель, лях ледачий.

А він так добре бачив,

А надто молодую.

За що пак милує Господь

Лихую твар такую,

Як цей правитель?.. Другий год,

Як він з німецькими плугами

Забрався голий в цей куток.

А що тих бідних покриток

Пустив по світу з байстрюками,

Отже, й нічого! А жонатий

І має двоє діточóк,

Як ангеляточок.

Дивітесь, вийшла погуляти,

Мов краля, пані молодая

З двома маленькими дітьми.

Із коча пан мій вилізає

І посила за молодим.

А потім діточок вітає

І жінку, кралю молодую,

Аж тричі, бідную, цілує.

І, розмовляючи, пішли

Собі в покої... Незабаром

І молодого привели.

Назавтра в город одвезли

Та й заголили в москалі!

Отак по нашому звичáю

Не думавши, кончають!

А молода? Мабуть, без пари

Судилось Господом зносить

Красу і молодость... Мов чари,

Розсипалось та розлилось,

І знову в люде довелось

Проситись в найми? Ні, не знову:

Вона вже панна покойова,

Уже Марисею зовуть,

А не Мариною! Найпаче

Сердешній плакать не дають,

Вона ж сховається та й плаче.

Дурна, їй шкода мужика

Та жаль святого сіряка,

А глянь лиш гарно кругом себе —

І раю кращого не треба,

Чого ти хочеш, забажай,

Всього дадуть, та ще й багато!

Не треба, кажеш, дайте хату!

Цього вже лучше й не благай,

Бо це... сама здорова знаєш...

Дивися, огирем яким

Сам пан круг тебе похожає,

Уже чи добрим, чи лихим,

А будеш панською ріднею,

Хіба повісишся!.. За нею

Приходила мати

У пана просити.

Звелів не пускати,

А як прийде, бити —

Що тут їй робити?

Пішла, ридаючи, в село,

Одним-одне дитя було

Та й те пропало . . . . .

. . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Неначе ворон той летячи

Про непогоду людям кряче,

Так я про сльози, та печаль,

Та про байстрят отих ледачих,

Хоть і нікому їх не жаль,

Розказую та плачу.

Мені їх жаль!.. Мій Боже милий,

Даруй словам святую силу —

Людськеє серце пробивать,

Людськії сльози проливать,

Щоб милость душу осінила,

Щоб спала тихая печаль

На очі їх, щоб стало жаль

Моїх дівчаток, щоб навчились

Путями добрими ходить,

Святого Господа любить

І брата миловать...

Насилу

Прийшла додому, подивилась:

Цвіти за образом святим,

І на вікні стоять цвіти,

На стінах фарбами хрести,

Неначе добрая картина,

Понамальовані... Марина!

І все Марина, все сама!

Тілько Мариночки нема.

І ледве-ледве вийшла з хати,

Пішла на гору, на прокляті

Палати глянуть, та й пішла

Аж до палат, під тином сіла

І ніч цілісіньку сиділа

Та плакала. Уже з села

Ватажники ватагу гнали,

А мати плакала, ридала.

Уже і сонечко зійшло,

Уже й зайшло, смеркати стало,

Не йде, сердешная, в село,

Сидить під тином; проганяли,

Уже й собаками цькували —

Не йде, та й годі

А Марина в сукні білій,

Неначе білиця,

Богу молиться та плаче,

Замкнута в світлиці.

Опріч пана, у світлицю

Ніхто не вступає,

Сам і їсти їй приносить,

І просить, благає,

Щоб на його подивилась,

Щоб утерла очі...

І дивитися не хоче,

І їсти не хоче.

Мордується лях поганий,

Не зна, що й почати.

А Марина в'яне, сохне

У білих палатах.

Уже й літо минулося,

Зима вже надворі,

А Марина сидить собі,

Уже й не говорить,

І не плаче... Отак її

Доканав, небогу,

Той правитель... а все-таки

Не вдіє нічого,

Хоч заріж її, та й годі,

Така вже вродилась.

Раз увечері зимою

Марина дивилась

На ліс чорний, а з-за лісу

Червоний, діжою,

Місяць сходив... — І я колись

Була молодою... —

Прошептала, задумалась,

Потім заспівала:

“Хата на помості,

Наїхали гості,

Розплітали коси

Та стрічки знімали,

А пан просить сала,

А чорт їсти просить.

Гуси, гуси білі

В ірій полетіли,

А сірі на море!..”

. . . . . . . . . . . . . . .

Завили пси надворі,

Зареготалися псарі,

А пан червоний, аж горить,

Іде в світлицю до Марини,

Як Кирик п'яний...

Ніби в хаті,

На холоді сердешна мати

Під тином знай собі сидить.

Стара неначе одуріла.

Мороз лютує, аж скрипить,

Луна червона побіліла,

І сторож боязно кричить,

Щоб злого пана не збудить.

Аж глядь — палати зайнялись.

Пожар! пожар! І де взялися

Ті люде в Бога? Мов з землі

Родилися, і тут росли,

Неначе хвилі, напливали

Та на пожар той дивувались.

Та й диво там таки було!

Марина гола-наголó

Перед будинком танцьовала

У парі з матір'ю! — і страх —

З ножем окровленим в руках

І приспівувала. . . . . . . . . . .

“Чи не це ж та кумася,

Що підтикалася!..

Як була я пані

В новому жупані,

Паничі лицялись,

Руку цілували!..”

(До матері)

А ви до мене на весілля

З того світу прийшли?

Мені вже й косу розплели,

Та пан приїхав... Гиля! Гиля!

Чи то не гуси, то пани,

Дивися, в ірій полетіли,

Агу! Гиля! До сатани.

До чорта в гості! Чуєш! Чуєш!

У Києві всі дзвони дзвонять.

Чи бачиш, он огонь горить,

А пан лежить собі, читає

І просить пити... А ти знаєш,

Що я зарізала його?..

Дивися, онде головнею

Стоїть на комині. Чого,

Чого ти дивишся на неї?

Це мати! мати! Не дивись!

А то з'їси. Ось на, давись!

(Дає дулі і співає.)

“Полюбила москаля,

Та ще й зуби вискаля!

Москалі! москалі!

Запасóк навезли,

Паничі

Дукачів,

А поповичі з міста

Навезли намиста!..

Бий, дзвоне, бий,

Хмару розбий,

Нехай хмара

На татари,

А сонечко на христьяне,

Бий, дзвоне, бий!”

Мати

Мариночко, ходімо спать!

Марина

Ходімо спать, бо завтра рано

До церкви підемо; поганий

Дивися, лізе цілувать.

Ось тобі, на!..

Мати

Ходімо спать.

(До людей.)

Хрещені люде, поможіте!

Марина

Беріть мене! Беріть, в'яжіте,

Ведіть до пана у світлицю!

А ти чи підеш подивиться,

Якою панною Марина

У пана взаперті сидить?

І в'яне, сохне, гине, гине

Твоя єдиная дитина,

Твоя Мариночка ....

(Співає.)

“Ой гиля, гиля, сірії гуси,

Гиля на Дунай.

Зав'язала головоньку,

Тепер сиди та думай”.

І пташкам воля, в чистім полі

І пташкам весело літать.

А я зов'янула в неволі.

(Плаче.)

Хоча б намисто було взять,

Оце б повісилась... От бачиш,

Тепер і шкода... хоч топись!

Чого ж ти, мамо моя, плачеш?

Не плач, голубочко, дивись,

Це я, Мариночка твоя!

Дивися, чорная змія

По снігу лізе... Утечу,

У ірій знову полечу,

Бо я зозулею вже стала...

Чи він у гості не приходив?

Убили, мабуть, на войні?

А знаєш, снилося мені:

Удень неначе місяць сходив,

А ми гуляєм понад морем

Удвох собі; дивлюся, зорі

Попадали неначе в воду,

Тілько осталася одна,

Одна-однісінька на небі;

А я, неначе навісна,

В Дунаєві шукаю броду,

З байстрям розхристана бреду,

Сміються люде надо мною,

Зовуть покриткою, дурною,

І ти смієшся, а я плачу,

Ба ні, не плачу, регочусь...

Дивися, як я полечу,

Бо я сова... — Та й замахала,

Неначе крилами, руками

І пострибала через двір

У поле, виючи мов звір.

Пошкандибала стара мати

Свою Марину доганяти.

Пани до одного спеклись,

Неначе добрі поросята,

Згоріли білії палати,

А люде тихо розійшлись.

Марини й матері не стало.

Уже весною, як орали,

Два трупи нá полі найшли

І на могилі поховали.