Меж скалами, неначе злодій,

Понад Дністром іде вночі

Козак. І дивиться, йдучи,

На каламутну темну воду,

Неначе ворогові в очі,

Неначе вимовити хоче:

Коли така доля. —

Та й роздігся на камені,

У воду кинувся, пливе,

Аж хвиля синяя реве.

Уже як хочете, хоч лайте,

Хоч і не лайте, й не читайте.

Про мене... Я і не прошу,

Для себе, братику, спишу,

Ще раз те оливо потрачу,

А може, дасть Бог, і заплачу,

То й буде з мене . . . . . . . .

Покинув матір і господу,

Покинув жінку, жаль та й годі.

На Бессарабію пішов

Оцей козак; погнало горе

До моря пити; хоч говорять:

Аби файда в руках була,

А хлопа, як того вола,

У плуг голодного запряжеш.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Троха лишень, чи так?

Ще змалку з матір'ю старою

Ходив з торбами цей козак,

Отак і виріс сиротою,

У наймах: сказано, шарпак,

То й одружився собі так,

Узяв хорошу, та убогу,

Звичайне, наймичку. А пан!..

(І неталан наш і талан,

Як кажуть люде, все од Бога)

Наглядів, клятий! Панські очі!

Та й ну гостинці засилать.

Так і гостинців брать не хоче,

Не хоче й пана закохать!

Що тут робить? За чоловіка,

Укоротивши йому віка...

А жінку можна привітать.

Трохи не сталося отак.

До нитки звівся мій козак,

Усе на панщині проклятій,

А був хазяїн

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

А жіночку свою любив

І — Господи єдиний! —

Як те паня, як ту дитину,

У намистах водив!

Та знемігся неборака,

Хоч продавай хату

Та йди в найми. Отак його

Отой пан проклятий

Допік добре. А жіночка

Мов цього й не знає,

У доброму намистечку

В садочку гуляє —

Як та краля! — Що тут робить? —

Сердега міркує. —

Покину їх та утечу.

Хто ж їх нагодує?

Хто догляне? Одна — стара,

Нездужає встати,

А другая — молодая,

Дума погуляти!

Як же його? Що діяти?

Горе моє! Горе! —

Та й пішов, торбину взявши,

За синєє море!

Шукать долі. Думав прийти

Та хоч жінку взяти...

Стара мати і тут буде

Віку доживати

На господі!..

Так отак-то

Трапляється в світі.

Думав жити, поживати

Та Бога хвалити,

А довелось на чужині

Тілько сльози лити!

Більш нічого. Нудно йому

На чужому полі!

Всього надбав, роботяга,

Та не придбав долі!

Талану того святого. . .

Світ Божий не милий.

Нудно йому на чужині,

І добро остило!

Хочеться хоч подивиться

На свій край на милий!

На високії могили!

На степи широкі!

На садочок! На жіночку,

Кралю карооку!

Та й поплив Дністром на сей бік,

Покинувши волю,

Бродягою. . . О Боже мій!

Якеє ти, поле!

Своє поле! Яке то ти

Широке. . . широке!. . .

. . . . . . . . . . . . . . . . . .

Прийшов додому уночі.

Стогнала мати на печі,

А жінка у коморі спала

(Бо пан нездужав). Жінка встала,

Неначе п’явка та впилась

І, мов водою, залилась

Дрібними, як горох, сльозами.

І це трапляється меж нами,

Що ніж на серце наставля,

А сам цілує!... Ожила

Моя сердешна молодиця!

І де ті в Господа взялися

Усякі штучнії їства?

Сама ж, неначе нежива,

На плечі пада... Напоїла,

І нагодувала,

І спать його, веселого,

В коморі поклала!...

Лежить собі неборака,

Думає, гадає,

Як то будем мандрувати,

І тихо дрімає...

А жіночка молодая

Кинулась до пана,

Розказала – отак і так.

Любо та кохано

Прийшли, взяли сіромаху

Та й повезли з дому

Пройдисвіта, волоцюгу...

Прямо до прийому.

І там доля не кинула

Дослуживсь до чину,

Та й вернувся в село своє,

І служить покинув.

Уже матір поховали

Громадою люде,

І пан умер, а жіночка

Московкою всюду

Хиляється... і по жидах,

І по панах, боса...

Найшов її, подивися...

І, сивоволосий,

Підняв руки калічені

До святого Бога,

Заридав, як та дитина...

І простив небогу!

Отак, люде, научайтесь

Ворогам прощати,

Як сей неук!. . . .

Де ж нам, грішним,

Добра цього взяти?

. . . . . . . . . . . . . . . . .

. . . . . . . . . . . . . . . . . .