Не додому вночі йдучи

З куминої хати

І не спати лягаючи,

Згадай мене, брате.

А як прийде нудьга в гості

Та й на ніч засяде,

Отойді мене, мій друже,

Зови на пораду.

Отойді згадай в пустині,

Далеко над морем,

Свого друга веселого,

Як він свої думи тії

І серце убоге

Заховавши, ходить собі,

Та молиться Богу,

Та згадує Україну

І тебе, мій друже;

Звичайне, не дуже,

А так тілько. Надворі, бач,

Наступає свято...

Тяжко його, друже-брате,

У пустині. Завтра рано

Заревуть дзвіниці

В Україні; завтра рано

До церкви молитись

Підуть люде... Завтра ж рано

Звір в пустині, і повіє

Ураган холодний.

І занесе піском, снігом

Курінь — мою хату.

Отак мені доведеться

Свято зострічати!

Що ж діяти? На те й лихо,

Щоб з тим лихом битись.

А ти, друже мій єдиний,

Як маєш журитись,

Прочитай оцю цидулу

І знай, що на світі

Тілько й тяжко, що в пустині

У неволі жити;

Та й там живуть, хоч погано,

Що ж діяти маю?

Треба б вмерти. Так надія,

Брате, не вмирає.