Як вирветься сокира з рук —

Пішла по лісу косовиця.

Аж страх, аж жаль було дивиться.

Великолітні, мов трава

В покоси стелеться, а з яру

Встає пожар, і диму хмара

Святеє сонце покрива,

І стала тьма, і од Уралу

Кипіла в озерах вода,

Палають сéла, города,

Ридають люди, виють звірі

І за Тоболом у Сибірі

В снігáх ховаються. Сім літ

Сокира Божа ліс стинала

І пожарище не вгасало.

І мер[к] за димом Божий світ

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

На восьме літо у неділю,

Неначе ляля в льолі білій,

Святеє сонечко зійшло.

Пустиня циганом чорніла,

Де город був або село —

І головня уже не тліла,

І попіл вітром рознесло,

Билини навіть не осталось.

Тілько одним-одно хиталось

Зелене дерево в степу.

Червоніє по пустині

Червона глина та печина,

Бур'ян колючий та будяк,

Та інде тирса з осокою

В ярý чорніє під горою,

Та дикий інколи кайзак

Тихенько виїде на гору

На тім захилім верблюді.

Непевне діється тойді.

Мов степ до Бога заговорить.

Верблюд заплаче, і кайзак

Понурить голову і гляне

Тихенько спуститься з гори

І згине в глиняній пустині...