[СОТНИК]
У Óглаві... Чи по знаку
Кому цей Оглав білохатий?
Троха лиш! Треба розказати,
Щоб з жалю не зробить сміхý.
Од Бориспóля недалеко,
А буде так, як Бориспóль,
І досі ще стоїть любенько
Рядок на вигоні тополь,
Неначе з Оглава дівчата
Ватагу вийшли виглядати.
Та й стали. Буде вже давно —
Отут, бувало, із-за тину
Вилась квасоля по тичині,
І з оболонками вікно
В садочок літом одчинялось,
І хата, бачите, була
За тином, сотникова хата.
А сотник був собі багатий,
То в його, знаєте, росло
На Божій харчі за дитину
Чиєсь байстря. А може, й так
Узяв собі старий козак
Чию сирітку за дитину
Та й доглядає в затишку,
Як квіточку, чужу дочку.
А сина (сотник був жонатий,
Та жінка вмерла), сина дав
У бурсу в Київ обучатись,
А сам Настусю піджидав,
Таки годованку, щоб з нею
Собі зробитися ріднею.
Не сина з нею поєднать,
А забандюрилось
старому
Самому в дурнях побувать.
А щоб не знать було нікому,
То ще й не радився ні з ким.
А тілько сам собі гадає...
А жіночки... лихий їх знає!
Уже сміялися над ним!
Вони цю страву носом чують.
. . . . . . . . . . . . . . . . .
. . . . . . . .
Сидить сотник на причілку
Та думку гадає,
А Настуся по садочку
Пташкою літає.
То посидить коло його,
Руку поцілує,
То ýсами страшенними
Сивими пустує, —
Ну, звичайне, як дитина
Пестує старого.
А старому не до того,
Іншого якогось,
Гріховного пестування
Старе тіло просить!..
І пальцями старий сотник
Настусині коси,
Мов дві гадини великі,
Докупи сплітає,
То розплете та круг шиї
Тричі обмотає!..
А вона, моя голубка,
Нічого не знає.
Мов кошеня на припічку
З старим котом грає...
С
[о т н и к]
Та одчепись, божевільна.
Дивись лишень, коси,
Мов русалка, розтріпала...
А чому ти й досі
Ніколи не вплетеш кісники
Оті, що тітка привезла?..
Н [а с т у с я]
Якби пустили на музики,
То я б кісники заплела,
Наділа б жовті черевики,
Червону б юпку одягла,
Заквітчала б барвінком коси...
С
[о т н и к]
Стривай, стривай, простоволоса!
Дурненька, де б же ти взяла
Того барвінку заквітчатись?
Н [а с т у с я]
А коло тину! Там такий
Поріс зелений, та хрещатий,
Та синій! Синій-голубий
Зацвів...
С
[о т н и к]
Не будеш дівувати.
Н [а
с т у с я]
А що ж, умру хіба?
С
[о т н и к]
Ба ні,
А снилось восени мені,
Тойді, як щепи ми щепили...
Як приймуться... мені приснилось,
Як приймуться, то восени
Ти вийдеш заміж.
Н [а с т у с я]
Схаменись!!
І щепи ваші поламаю...
С [о т н и к]
І як барвінок зацвіте...
Н [а
с т у с я]
То я й барвінок позриваю.
С [о т н и к]
А од весілля не втечеш!
Н [а с т у с я]
Ба ні, втечу, та ще й
заплачу.
(Плаче.)
С
[о т н и к]
Дурна ти, Насте,
як я
бачу,
І посміяться не даси...
Хіба не бачиш, я жартую.
Піди лиш скрипку
принеси
Та з лиха гарно потанцюєш,
А я заграю...
Н [а с т у с я]
Добре, тату.
(І веселенька шасть у хату.)
С
[о т н и к]
Ні, трохи треба підождать.
Воно б то так! Та от що, брате:
Літá не ждуть! літá летять,
А думка проклята марою
До серця так і приросла...
А ти вже й скрипку принесла?
Яку ж ми
вчистимо
з тобою?
Н [а с т у с я]
Е, ні, стривайте, цур не грать.
А то не буду й танцювать,
Поки барвінку не нарву
Та не заквітчаюсь. Я зáраз!
Іде недалечко, рве барвінок, квітчається
і співає. А сотник
налагожує скрипку.
С [о т н и к]
Отже одна вже й увірвалась.
Стривай, і другу увірву...
Н [а
с т у с я]
(вертається
заквітчана, співаючи)
«Якби мені крила, крила
Соколинії,
Полетіла б я за милим,
За дружиною.
Полетіла б у діброву,
У зелений гай,
Полетіла б, чорноброва,
За тихий Дунай».
Тим часом, як вона
співає, у садочок входить молодий хлопець в
солом'яному брилі,
в короткому синьому
жупанку, в зелених
шароварах, з торбиною за плечима і з нагаєм.
Петро
З тим днем, що сьогодня! Боже, помагай!
Н [а
с т у с я]
Тату! тату! Петро! Петро! Із Києва прийшов!
С
[о т н и к]
А, видом видати, слихом слихати. Чи по волі, чи по неволі?
П [е т р
о]
По волі, тату, та ще й богословом...
С
[о т н и к]
Ов!
Н [а с т у с я]
Богословом?! Аж страшно!
С [о т н и к]
Дурна,
чого ти боїшся!
(Підходить до сина, хрестить
його і цілує.}
Боже тебе
благослови, моя дитино! Настусю! Поведи його в покої та нагодуй,
бо він ще, може, й не обідав.
П [е т р о]
Та таки й так. (Іде в світлицю з Настусею.)
С [о т н и к]
(сам)
І даровав же мені Бог
Таке дитя, такого сина!
І богослов
уже. Причина,
Причина мудрая. (Задумується.) Чого?
Чого я думаю? У пóпи,
А як не схоче, то на Січ.
І там не згине вражий хлопець.
Іти лиш в хату... От ще річ:
Заставить треба богослова,
Щоб дома байдиків не бив,
Щоб він, гуляючи, навчив
Настусю заповідь, щоб знову
Не довелось дякá наймать,
Як для покойної. А знаю,
Без цього вже не повінчає
Отець Хома... Піти сказать,
А то забуду...
(Іде в хату.)
Жить би, жить, хвалити Бога,
Кохатися в дітях,
Так же ні, самому треба
Себе одурити,
Оженитися старому
На такій дитині!
Схаменися, не женися,
І вона загине,
І сам сивим посмішищем
Будеш в своїй хаті,
Будеш сам оте весілля
Повік проклинати,
Будеш плакать, і нікому
Ті сльози старечі
Буде втерти, не женися!
І гич не до речі!
Дивися: рай кругом тебе
І діти, як квіти,
За що ж ти їх, молоденькі,
Думаєш убити?
Ні, старий мій чепуриться,
Аж бридко дивиться!
А Настуся з богословом
Заповіді вчиться.
Он дивіться: у садочок
Вийшли
погуляти.
Удвох собі похожають,
Мов ті голуб'ята.
А старого нема дома,
То їм своя воля
Награтися. Дивітеся:
Там, коло тополі,
Стали собі та й дивляться
Одно на другого.
Отак ангели святії
Дивляться на Бога,
Як вони одно на друге.
І Петрусь питає:
П [е т р о]
Чом же ти оце, Настусю,
Справді не читаєш?
Н[астуся]
А хіба я школяр, чи що? Не хочу, та й годі.
П [е т р о]
Хоч одну невеличку
заповідь сьогодні вивчи,
хоть п'яту.
Н[астуся]
І п'ятої, і шостої, ніякої не хочу.
П [е т р о]
То піп і не вінчатиме ніколи, як не вмітимеш!
Н[астуся]
Байдуже, нехай собі не вінчає.
П [е т р о]
А зо мною?
Н[астуся]
І з тобою
нехай собі... Е, ні, нехай повінчає!..
П [е т р о]
Та читай же, а то...
Н [а с т у с я]
А то що ти зробиш?
П [е т
р о]
Поцілую, ось побачиш!
Н [а с т у с я]
Хоч як хочеш цілуй собі, а я таки не читатиму!
П [е т р о]
(цілує її і промов
[ляє])
Оце тобі раз! Оце тобі два!
А сотник виглядає з-за
тину і входить в хату, не давши знаку.
Н [а с т у с я]
(пручається)
Годі-бо вже, годі! Незабаром батько прийде, треба справді читать.
П [е т р
о]
А! тепер і читать!
Сотник
(виходить з хати)
Діти, годі вже вам учиться. Чи не час обідать?
П [е т р
о] і Н [а с т у с я] мовчки ідуть у хату.
С [о т н и к]
(сам)
Навчилась, нічого сказать!
Оце дитина! Ні, Настусю,
Я коло тебе захожуся
Тепер, лебедонько, не так!
Поки сто раз не поцілує,
Й читать не хоче! А бурсак!
Собачий сину, знаєш смак.
Ось я тебе попомуштрую
Не так, як в бурсі!.. Помелом!
Щоб духу в хаті не було!
Великий
світ наш, не загинеш!
Дивися, пся його личина!
Оце-то так, що богослов!
У батька краде! Добре, свату!
Які-то стали люде злі!..
А що-то діється у хаті?
Там знову, знать, мої малі
Читають... Треба розігнати.
Отакі батьки на світі,
Нащо вони дітям?
На наругу перед Богом.
А шануйте, чтіте,
Поважайте його, діти,
Бо то батько сивий!
Батько мудрий! Добре отим
Сиротам щасливим,
Що не мають отих батьків,
То й не согрішають.
Настуся
(вибігає заплакана з
хати)
Не дає і пообідать,
В Київ проганяє.
А Боже мій милостивий,
Що мені робити?
Помандрую! (Дивиться в хату.) Замірився!
Ух! Який
сердитий!
Та не вдарить... А я таки
У Київ з Петрусем
Помандрую, хоч що хочеш!
Я не побоюся,
Серед ночі помандрую.
А відьма злякає?!
Ні, не зляка. (Загляда знову.)
Сердешненький!
Книжечки складає
У торбину і бриль бере,
Прощай, моє любе,
Моє
серце!.. Увечері?..
За царину?.. Буду!
Ранше буду! Ось на, лови!
(Кидає через тин цвіток.)
Чуєш! Дожидайся ж!
Виходить с[отник].
Настуся співає.
«Не ходи, не нуди, не залицяйся,
Не сватай, не піду, не сподівайся».
С
[о т н и к]
А їй байдуже! мов не знає!
Неначе та сорока, скаче.
Настусю! Чом же ти не плачеш?
Аджеж Петруся вже немає.
Н [а с т у с я]
Дивітеся, яка печаль!
То й плачте, коли жаль...
С
[о т н и к]
Мені байдуже.
Н [а с т у с я]
А мені
Ще байдужіше, він не мій.
А я вже заповіді знаю
Усі до одної!
С
[о т н и к]
Усі?
Н [а с т у с я]
Нехай хоч зараз сповідає
Отець Хома ваш голосний!
С
[о т н и к]
А повінчаємось в неділю?
Н [а с т у с я]
Авжеж! Так ми ще не говіли;
Як одговіємось — тойді.
С [о т н и к]
(цілує її)
Моя голубко сизокрила!
Моя ти ягідко!..
(Танцює і пригово[рює].)
«У горох
Вчотирьох
Уночі ходила.
Уночі
Ходячи,
Намисто згубила».
Н [а с т у с я]
Та годі вам уже з тим намистом. Ішли б швидше
до отця Хоми та порадилися, от що!
С [о т н и к]
Правда, правда, моя квіточко! Побіжу ж
я швиденько, а
ти тут, моя любко, погуляй собі
тихенько та за-
квітчайся. Та не жди мене, бо бути має, що я
остануся і
на вечерню.
(Цілує її і йде).
Н [а с т у с я]
Добре, добре, не ждатиму.
Не ждатиму,
не ждатиму,
У свитину вдягатимусь,
У намисто
уберуся,
Доганятиму
Петруся.
Обнімемось, поцілуємось, поберемося за
рученьки та й
підем удвох собі аж у Київ. Треба
заквітчаться, —
може, в останній раз, бо він казав, що
у Броварях і
повінчаємося.
(Квітчається і
співає).
«Ой піду я не берегом-лугом,
Зострінуся з несуженим другом.
Здоров,
здоров, несужений друже!
Любилися ми з тобою дуже.
Любилися, та не побралися,
Тілько жалю серцю набралися».
Оце нагадала яку! Цур їй, яка погана! Побіжу лиш
швидше. Оставайтеся здорові, мої високії тополі і
хрещатий мій барвіночку.
(Виходить.)
Іде додому
уночі
П'яненький сотник, а йдучи
Собі
веселий розмовляє:
– Нехай
і наших люде знають!
Нехай і сивий, і горбатий,
А ми!.. хе! хе! а ми жонаті!
А ми!.. — Насилу вліз у хату
Та й ліг собі тихенько спати,
Щоб Настю, бачте, не збудить
Та сорома не наробить.
Уже й «Достойно» оддзвонили,
Уже додому люде йдуть –
Не йде
Настусенька, не чуть!
Насилу сотника збудили
Та розказали: так і так!
Перехрестився
неборак,
Коня
найкращого сідлає
І скаче в Київ. В Броварях
Уже повінчана гуляє
Його Настуся молода!
Вернувся сотник мій додому,
Три дні, три ночі не вставав,
Нікому й слова не сказав
І не пожалувавсь нікому.
. . . . . . . . . . . . . . . . . .
. . .
. . . . . . . . . . . . . . . . . .
. . .
Турбується, заробляє,
А того не знає,
Що на старість одуріє
І все занехаїть.
Отак тепер і з сотником
З дурним моїм сталось,
Розігнав дітей по світу,
А добро осталось,
Немає з ким поділити.
Довелось самóму
Розкидати, розточити,
І добра нікому
Не зробити ні на шеляг,
І притчею стати
Добрим людям, і óхати
У холодній хаті
Під кожýхом, і нíкому
Хату затопити
І вимести... по смітнику
Ходити, нудити,
Поки пугач над стріхою
В вікно не завиє,
А наймичка холодного
Трупа не накриє
Кожушиною старою,
А ключ од комори
Із-за пояса украде...
Отаке-то горе
Із сотником оце сталось.
Не минуло году,
Як Настусеньки не стало,
А вже на городі
Не осталося нічого,
Свині та телята
Уже бродять... А барвінок!
Барвінок хрещатий!
Притоптаний, коло тину
Засихає, в'яне!
А сам сотник у кожýсі,
Одутлий, поганий,
Коло клуні похожає.
І стоги не вкриті,
І покої не мазані,
І сволок не митий,
І челяді нема дома,
Й худоби немає,
А наймичка задрипана,
Та й та помикає
Старим паном... Так і треба:
Не розганяй діток,
Сивий дурню! Недовго жив
На свій заробіток
П'яний сотник. Ще минуло
Літо коло світа,
А восени
на улиці
Сотника убито!
А може, вмер неборака,
Од шинкарки йдучи?
Байдуже кому питати.
Забрали й онучі
Добрі люди, а самого
Гарно поховали
У леваді. І хрестика
Над ним не вкопали.
Аж жаль його. Був багатий,
І рідня, і діти
Єсть у його, а нікому
Хрест постановити.
Умер сотник, і покої
Згнили, повалялись,
Все пропало, погинуло,
Тілько і остались,
Що тополі на вигоні
Стоять, мов дівчата
Вийшли з Óглава ватагу
З поля виглядати.